Ангеліна Пилипенко - Мій особистий сорт героїну

2021-04-14 15:26:02

Мій особистий сорт героїну

Особисте, Думки вголос, Новини

Для більшості мешканців Києва ця неділя нічим не відрізнялася від попередніх. Так було і в мене вдома. Я, як завше, давно поробивши всі справи, від "нєфіг дєлать" тупо філософствувала, моя молодша сестра робила уроки... І раптом - мамин дзвінок, котрий того вечора змінив геть усе. - Ми з татом повертаємося з дачі додому. Щоб зараз же вдяглася і через деякий час була на ВДНГ. Зрозуміло? - швидкий мамин голос одразу ж стимулював до дії. Звичайно, була б надворі інша пора року, я б одразу вбралася якнайкраще (хоча у звичайному житті я такі модні тортури просто ненавиджу), але не за такої температури. Мені лишилося лиш одягнутися у своє нове, досить пристойне пальтечко, гарно зачесатися, і, попередивши малу, аби не нудьгувала без мене, кулею вилетіти з квартири. Поки я добігла до Виставки, мені здавалося, що з такими темпами в мене вже зовсім скоро атрофуються ноги. Ні, такого мій вік довго витримувати не буде, тож вдаватимуся я до стрімкого бігу хіба в дуже крайніх випадках. Доходжу до 12-го павільйону. Краєм ока глянула на час - в мобільному - початок сьомої. Наче ще рано. Що ж, доведеться надіятися на краще, думаю я, наближаючись до заповітних дверей. Зненацька вони прочинилися, і в ту мить, коли я побачила, хто вийшов на ганок, моє серце зненацька обірвалося і полетіло у глибочезну безодню... Я ледве намагалася вгамувати тремтіння своїх колін. Високий білявий чоловік жваво спілкувався з молодими дівчатами, що оточили його - вочевидь, знімальною групою шоу. "Це несправедливо! - люто засопіла я носом. - Чому вони мають право стояти поруч з ним, а я ні?" І, не тямлячи, що роблю, я на рівні рефлексу ринулася до дверей. - Куди?! - перепинив мене кремезний охоронець. - Поки не можна. Він ще вийде через деякий час, от тоді й спробуєш. Я розчаровано зітхнула. Летіти сюди, як чортів віник (за словами моєї мами), щоб в результаті лишитися з носом? Так кіна ну геть не буде. Стоятиму доти, доки не досягну бажаного. Хвилини повільно спливали, батарея в телефоні мало-помалу опускалася до двадцятки. Температура падала: якщо ще якихось півгодини тому з мене від бігу сьомий піт стікав, то вже тепер я починала замерзати. Цікаво, довго я ще протримаюся? - За кілька хвилин прибуде ще один тренер шоу, Діма Монатік - почувся голос охоронця. - Я так розумію, що тобі конче потрібне фото з тренером? З Монатіком сфоткатися не хотіла би? Я скептично підняла брову догори. Ні, я звичайно поважаю Дмитра як артиста, але ж Монатік... Він що, сміється з мене чи як? - Ну гаразд, - спантеличено пробурмотів сторож. Минула майже година мого наполегливого чекання. Раптово я почула кроки в бік павільйону: приїхала мама, аби забрати мене. - Ну що, скільки ще? - спитала вона. - Ти ж розумієш, що ми не можемо стовбичити тут вічність... - Він скоро вийде, - уперто повторила я, і, ніби підтверджуючи мої слова, двері знов відчинилися, відкриваючи світу прекрасну постать Містера Досконалість. Я затремтіла. Чоловік про щось запитав у своєї співробітниці, засміявся, запалив цигарку. Ну все, або пан, або пропав. Я ще раз запитала у охорони: мовляв, чи можу я сфотографуватися? У відповідь почула таке: спитати про дозвіл на фото можна, проте близько не підходити. Тремтячим, абсолютно безбарвним голосом я максимально голосно прошепотіла у бік дверей: - Пане Олеже Анатолійовичу... чи можна зробити з Вами фоточку? Чоловік різко обернувся. Біляві брови поповзли догори, губи розтягнулися у привітну посмішку. - Зараз, кицю моя, зараз, - кивнув він до мене. В мене всередині ніби феєрверк вибухнув. Він назвав мене "кицею"...Заради цього я б усе віддала. Аби скоротати час, я почала про щось говорити з мамою (не памятаю вже, про що, та й це вже не так важливо), коли буквально за хвилину знов почула цей до болю знайомий голос: - Ну,де ти там, кицюню? Ходи до мене. Не ймучи віри своєму щастю, я підійшла до нього. Пригорнулася близько-близько, вдихнула запах дуже дорогих чоловічих парфумів. Мама фотографувала нас і теж усміхалася. Закінчивши процес, вона заговорила дещо розгублено: - Ви пробачте, якщо потурбували, просто ми дуже уважно стежимо за Вашою творчістю... - Та я ж все розумію... - А я була на Вашому концерті в Хмельницькому, - хвалюся я. - Скажіть, будь ласка, а чи приїдете Ви в травні? Чи є надія на те, що гастролі таки відбудуться? - додає мама. - Ну, не знаю, не знаю... Це вже як Бог покаже, - сміється він. Я ще трохи постояла поруч з ним, міцно обхопивши руками його шию. Ех, була б моя воля - нізащо б не випустила оцей шматочок щастя зі своїх рук. Та надійшов час прощатися. - Дякую Вам щиро, я так чекала цієї зустрічі... - на емоціях промовляю я. - І тобі дякую, кицю! - останній раз усміхається до мене і рушає в бік павільйону - готуватися до зйомок. ... - Отакої, в житті він, виявляється, настільки галантний... А то по телевізору здається, ніби він геть такий собі самозакоханий нарцис, - здивовано ділиться враженнями мама. - Круто було зустрітися не в концертному залі, еге ж? Я майже не усвідомлюю, що відбувається навколо. Мене накрила така ейфорія... Здається, що в мене виросли крила, і ще мить - і я злечу високо в небо, просто назустріч зорям.