Глава 1
Глава 2
Глава 3
Глава 4
Глава 4
Провівши ніч в невеликій таверні "Сонячна кульбаба", Стефані з’явилася на позначеному місці рано вранці разом з Фенні. Караван складався з двох десятків коней і п'яти обозів. У центрі всього цього "базару", на невеликій бочці стояв низький світловолосий полуельф середніх років, і надавав накази робочим, які завантажували обози. Коли більша частина мандрівників зібралася, він підняв руки і покликав усіх до себе:

— Мене звуть Ардаріан. Я буду вашим провідником на Північний Маяк наступні 15 днів. Прошу бездоганно виконувати всі мої накази і прохання. Від мене буде залежати, чи доберетеся ви до місця призначення живими. Все зрозуміло? Дякую за увагу. — з часткою роздратованості промовив полуельф.

Ніхто у відповідь не сказав і слова.

Після такого швидкого і своєрідного вітання, він зайнявся рівномірним розподілом охорони, коней і обозів таким чином, щоб ніхто один одному не заважав, а вартові були готові захищати людей. В саму охорону входило близько десяти воїнів, включаючи і саму Стефані.

Після всіх приготувань вони рушили рівною колоною за міські ворота і круто повернули на північ. Стефані розглядала кожного супутника: кілька жирних торговців з товарами, пара ченців, велика селянська родина, невелика кількість воїнів в обладунках. Але один з інших вартових каравану їй здався до болю знайомим, проте його обличчя було приховано під капюшоном.

Швидким ходом і йшов караван весь день, крізь ліси й галявини, практично без зупинок. Коли сонце вже почало поступово опускатися, вони зупинилися на привал за невеликим хвойним лісом. На цьому місці вже були старі дрова і сліди багать. Мабуть, під час цих походів привали намагалися влаштовувати на заздалегідь визначених місцях, на яких зупинялися мандрівники і до них, подумала дівчина.

Сівши на велике повалене дерево, Стефані взялася за свої сирні кульки і флягу з трав'яним узваром. Фенні розмірено щипав травичку недалеко від неї. Весь табір відпочивав. Коли Стефані вже доїдала, до неї підійшов хлопець в зеленому плащі і капюшоні, на якого вона звернула увагу ще вранці:

— Стеф! Впізнаєш мене? — вимовив хлопець, відкинувши свій капюшон.

Перед Стефані стояв, посміхаючись, юнак її віку в окулярах і злегка скуйовдженим волоссям.

— Габріель, можна було б і просто привіт сказати. Так і думала, що це ти.

— І я радий нашій зустрічі. Я тебе одразу впізнав по твоїм рудим пасмам волосся! — весело відповів Габріель, розставивши руки по бокам.

Стефані у відповідь промовчала.

— Я думав ти все так само стріляєш нечисть зі свого лука десь на півдні. Дай вгадаю, хочеш потрапити в Колегію, мм?

— Я сама розберуся куди хочу потрапити. Поки тримаю курс на північ... — з явним невдоволенням від питання відповіла Стефані.

— Ех, ну і груба ж ти! Я з усією душею і інтересом! Ну, тоді бажаю тобі успіху. А ось я вступаю на службу в бібліотеку в тих краях, буду досліджувати стародавні свитки! Але перед цим у мене буде ще пара справ в тих місцях.

— Невже по дівчаткам ходити?

— А ось це вже секрет. — із задоволеною посмішкою відповів їй Габріель.

До часу, коли вони закінчили розмову, табір уже почав згортатися. Вже через десяток хвилин всі сиділи верхи і попрямували далі. Стефані обмірковувала несподівану зустріч. Габріель був її колегою ще з часів навчання в академії в невеликому прибережному містечку, де проходило їхнє дитинство. Стефані вважала його вельми забавним і талановитим, але іноді він діяв їй на нерви і з'являвся завжди раптово та несподівано. Як, наприклад, і в цей раз.

Караван проходив по ґрунтовим стежках, які йшли через хвойні ліси і невеликі яри. Перший день шляху вже добігав кінця, коли вони досягли невеликого населеного пункту.

Глухе село було оточено досить купчастим частоколом з сосен, вирубаних в тутешніх лісах. Селище не мало великої таверни, та й в тій могли поселитися хіба що тільки заможні купці. Всі інші провели ніч в стайнях, відпочиваючи на сіні поруч зі своїми кіньми. Після такої ночі у Стефані вже з'явилося велике бажання змити з себе кінний запах. Але, судячи з усього, в найближчі пару днів такої можливості у неї не буде.

В таких пригодах Стефані знаходила свій особливий шарм. З самого дитинства вона не хотіла сидіти на місці, як це робило більшість жителів її містечка. Деякі люди навіть примудрялися за все життя жодного разу не відвідати найближче велике місто. Але це було не про Стефані. Вона вже встигла побувати в різних куточках Північного Королівства і мріяла про мандри в далекі південні землі: Тал'Дзару, Джа'Шань, Царство Гномів і інші землі. Це було на рівні мрій. Але все частіше вона замислювалася: що саме зупиняє її в здійсненні всього цього?

Приблизно так проходили і наступні дні: виїзд на світанку, обід десь на узліссі, ночівля в маленькому поселенні, або ж десь в поле з байками біля вогнища і з почерговим караулом. По дорозі їм також зрідка траплялися мандрівники-одинаки або селяни. Незабаром Стефані і іншим зустрівся ще один караван, що йшов у протилежному напрямку — з Маяку до Естмару. А в один із днів у черговому поселенні Стефані навіть вдалося помитися в жіночих купальнях разом з іншими дівчатами із загону.

Картина навколо каравану починала потроху змінюватися. Лісів стало менше, а боліт більше. Ближче до десятого дня походу трава вже покривалася шаром снігу. Шарф і тепла накидка, які Стефані придбала в Естмарі, стали як не можна до речі. Зустрічних людей на дорозі вже і зовсім не стало. Нескінченна холодна степ вже встигла набриднути кожному.

На ранок тринадцятого дня посеред снігів стояв густий туман. Мандрівники вже згорнули свій табір і сіли по конях. Через туман швидкість каравану була нижчою за звичайну. В цих краях туман був, скоріше, звичайним явищем. Але щось деяких мандрівників в ньому турбувало.

Тишу снігових степів переривали тільки копита коней. Але ельфи і полуельфи із загону з кожною хвилиною чули все більш гучний шум в повітрі. Це були важкі помахи чиїхось крил. Ардаріан наказав каравану приготувався захищатися. Через якийсь рик вже почули всі. У тутешніх місцях тільки одна істота могла літати і видавати подібні звуки - віверна.

З-за туману з’явилося велике темно-зелене чудовисько, яке на вигляд нагадувало змію з крилами: дві маленькі задні лапи, два великих крила, витягнута шия, паща зі зміїними іклами і шипи на шиї. Віверна була вже явно не молода і рухи їй давалися не з такою легкістю, як її більш молодим родичам.

Велика частина каравану вже спішилася  і дістала зброю. Торговці і деякі мандрівники з жахом попадали на землю і полізли ховатися під возами. Стефані, перебуваючи під якимось магічним враженням від цього створіння, витріщилась своїми сірими очима на віверну. Поплескавши віями ще кілька разів, вона нарешті дістала і свій невеликий лук.

Ардаріан наказав зайняти позицію з обох сторін від віверни та стріляти в неї. І в один момент в чудовисько полетіло трохи менше десятка стріл. Стефані, і ще кілька воїнів, попередньо запалили свої стріли магічним полум'ям. До цілі долетіла тільки половина стріл: інші просто відскочили від товстої шкіри чудовиська. Запалені стріли зробили мініатюрні опіки, які віверна, швидше за все, ледве відчула.

Пролунав ще один лютий рик, що передвіщав напад. Габріель дістав свій посох і вистрілив в неї великими крижаними уламками, які вилітали один за іншим з невеликої синьої кулі на кінці його посоху. Кілька таких уламків вдарили противника прямо по голові.

Після такого "вітання" істота пішла у наступ, маючи намір стерти все на своєму шляху. Щоб зупинити істоту, трійця воїнів з числа охорони, озброєні мечами і списами, почала свій рух в її бік, незважаючи на крики командира про те, щоб вони зупинилися. Перед тим, як віверна долетіла до них, інші захисники ще раз встигли вистрілити по ній порцією стріл, але знову ж таки без особливих результатів.

Двоє воїнів загинули відразу під силою іклів віверни. Третій, перед тим як пасти, встиг вдарити її два рази списом по носу і в око. У цей момент в неї вже летіла третя порція стріл, а Габріель атакував її невеликою, навіть досить слабкою, вогняною кулею. Стефані ж продовжувала пускати в чудовисько свої стріли. Віверна звернула свій погляд на Габріеля і почала рухатися до нього.

Ардаріан, побачивши це, криком наказав воїнам розділитися і заходити до віверни з боків.

Він, Стефані і ще пара воїнів оголили свої шаблі і почали заходити до віверни з права та зліва. Істота не могла не звернути на це увагу і напала на воїнів, що заходили з боку Ардаріана. Стефані, атакуючи з правого боку, завдала шаблею глибокий удар по лівому крилу істоти, зробивши там велику діру. Після цього віверна завила і відкинула Стефані на пару метрів, вдаривши її своїм крилом. З іншим крилом встиг розібратися один з полуельфів, перед тим як його перекусила віверна.

Маг Габріель, точно прицілившись, запустив прямо в розкриту пащу чудовиська велику вогняну кулю, яка увійшла їй прямо в горло. Віверна видала глухий рев і різко опустила голову, намагаючись викашлятись. У цей момент на неї моментально налетіли і інші воїни з мечами.

Зовсім скоро віверна замовкла. Габріель впав на землю і втратив свідомість від перевтоми. У себе також приходила і Стефані, яка отримала пару забиттів в області тазу. Поруч кілька воїнів допомагали пораненому Ардаріану, який ледве був при тямі. Бій закінчився.

Наступні кілька годин мандрівники провели в пошуках втеклих коней і перев'язуванні поранених. Сильніше за всіх дісталося командиру походу, Ардаріану. Він отримав глибокі рани. Стефані обробила свої забиття маззю, яку вона купила ще у Гера в Дарфарі. Габріель, який витратив всю свою енергію, відсипався в одному з возів, відновлюючи сили після бою.

Загін втратив п'ятьох воїнів, а третину втеклих коней так знайти і не вдалося. Деяким довелося тулитися по двоє на коні або ж потіснитися в обозах торговців. Через якийсь час караван продовжив свою дорогу.

Брудні і змучені, вони дісталися до найближчого хутора тільки через день, коли їх сили вже були на межі, а Ардаріан і кілька інших поранених терміново потребували ліків.

У засипаних снігами поселенні пораненим якісно обробили рани і нагодували досхочу. Вперше за довгий час вони могли насолодитися сном на стогах сіна, які здавалися їм розкішшю...

Мороз ставав все сильніше, снігів і льоду ставало все більше. У попередньому поселенні більшості мандрівників довелося докупити теплий одяг, чим користувалися господарі хутора, продаючи його по диким цінами. Але вже зовсім скоро вони, замучені довгим походом, досягли місця призначення.

На горизонті розвиднілося Північне море, вкрите невеликою кіркою льоду у самого узбережжя. На заході виднілися снігові гори. Суміш моря, хвойного лісу і гір робило це місце якимось чарівним. Попереду знаходився кам'яний фортечний мур, а за ним визирав високий миготливий маяк. Відразу стало ясно чому це місто назвали саме так: маяк височів над усім поселенням і було видно навіть по той бік стіни, що оточувала місто.

Коли кордони королівства досягли цього місця, то в першу чергу був побудований маяк і док. А вже навколо них, пізніше, почали розселятися поселенці, які обслуговували ці важливі споруди. Незабаром тут з'явився величезний порт, а за ним і верф. Північний Маяк був дуже важкодоступним і захищеним містом. Тому саме тут спорудили бібліотеки з найважливішими книгами і реліквіями всього Королівства. А пізніше це місце облюбували і чарівники, створивши тут Колегію магів.

Охорона міста, закутана в теплі хутра, перевірила кожного мандрівника, перш ніж пропустити караван в місто. Перше враження Північний Маяк залишав приємні: очищені від снігу кам'яні доріжки між вулицями, кам'яні будиночки з димоходами. В архітектурі деяких будинків і вулиць навіть були помітні деякі риси ельфійської культури. А практично з кожної хати йшов невеликий білуватий димок з димоходу. Залишивши Фенні в стайні, першим же ділом Стефані зняла кімнату в одній з таверен. Там вона пообідала і попрямувала в гарячі купальні. Занадто вона вже довго скучила за комфортом і гарячою водою.

На наступний ранок Габріель вже кудись зник, а Ардаріан і ще кілька мандрівників попивали ель на першому поверсі таверни. Стефані ж попрямувала в Колегію магів, яка перебувала на самому узбережжі і невеликому острівці, сполученим мостом.

Колегія об'єднувала в собі відразу безліч тісно пов'язаних між собою структур: університет, магічна рада, командний центр. По Королівству навіть ходили чутки про існування секретної служби на базі Колегії, яка підпорядковувалася безпосередньо Верховній Королеві і нерідко брала участь в операціях за межами країни. Візуально ж Колегія виглядала як замок з кількома вежами, огороджений стіною.

Перед вхідною аркою на територію замку стояв тільки один вартовий, одягнений в довгий білий балахон з накинутим капюшоном. У нього не було ніякої видимої зброї, а руки були заховані в кишені балахону. Коли Стефані вже впритул наблизилася до нього, вартовий аж ніяк не реагував на її присутність. Простоявши деякий час один навпроти одного, Стефані вирішила продовжити йти, не звертаючи на нього уваги.

Коли вона вже майже переступила поріг арки, як у цей ж момент дорогу Стефані перегородив десяток сталевих штирів, що вилізли з під землі. Від несподіванки Стефані по-дівочому пискнула і відскочила назад. Влаштоване вартовим "шоу" перелякало її до такої міри, що на її очах виступила пара сльозинок.

— Хто хоче увійти сюди? — задоволеним голосом промовив охоронець.

— Пані Стефанія. — стримано відповіла Стефані, переборювавши бажання рубонути кривдника мечем.

— Доведи, що ти гідна увійти в Колегію, — залізним голосом наказав незнайомець, — Або забирайся звідси геть!

Після цих слів вартовий різко вийняв свої перебинтовані руки з кишень і одразу став у позу для удару. Побачивши зелені іскри, які виходять із бинтів противника, дівчина відразу зрозуміла, що він мав намір оглушити її таким сильним ударом, від якого вона не прокинеться до самого вечора. Тільки міцний бар'єр міг би врятувати її від цього.

Зосередившись і пригадавши прийом, вона висунула ліву руку вперед і створила собі магічний щит, що нагадував блакитну сферу. В наступний момент кулак незнайомця стикнувся з її чарівним щитом. Пролунав гучний тріск. Щит Стефані почав розлітатися на десятки маленьких синіх згустків енергії, і в результаті розчинився в повітрі. Удар дістався до її плеча і повалив дівчину на землю.

Поки Стефані перебувала в лежачому стані, маг моментально огорнув її руки сталевими прутами, які знову з'явилися прямо з під землі. Піднятися вона вже не змогла.

Стефані лежала на землі, дивлячись на блакитне небо. Її голову заполонили думки. Вона подолала величезний шлях, добиралася в один з найвіддаленіших куточків всього материка Ердвен. І все — щоб так швидко програти першому зустрічному. Невже весь її довгий шлях виявився нанівець?

Переможець, лисий маг з величезним носом, голосно засміявся, потішаючись над нею. Стефані відчула себе безпорадною і жалюгідною. Її щоки почервоніли, виступила сльози.

Вона, чомусь, згадала того молодого торговця, якому вона допомогла витягнути віз з багнюки по дорозі до Естмару, і той, у вдячність, пригостив її дуже смачними ласощами. І тут їй в голову прийшла ідея.

Притиснувши один до одного три пальці на кожній руці, Стефані, зібравши всі сили, одним з відомих ній заклинань, закликала до рук струмені полум'я. Дівчина спробувала повернути кисті рук в бік сталевих прутів, які оповили її лікті. "Сталь" почала плавитись.

Вона здогадалась, що навіть для професійного мага в'язання фігурок зі сталі, та ще й під землею, було б досить складною справою. Під сталь був замаскований важкий, але легкоплавкий мінерал, який тоді перевозив той торговець.

Також підпаливши свою теплу накидку, Стефані нарешті звільнилася від пут. Підстрибнувши, дівчина одразу ж дістала зі свого поясу мініатюрний кинджал і жбурнула його в кривдника. Вартовий Колегії явно не очікував продовження бою. Хоча кинджал і летів трохи мимо нього, маг не встиг це помітити і різко ухилився від нього вліво.

Саме цього кроку і чекала від нього Стефані: в цей самий момент дівчина атакувала його повітряною стрілою, направивши магічний потік повітря трохи правіше противника. Шкоди від такого дуже простого удару не було і зовсім.

Але метою Стефані було не це.

Повітряний потік похитнув мага, і той, втративши рівновагу, боляче впав на землю. Поки маг приходив до тями, над ним уже стояла розлючена Стефані з шаблею:

— Ти програв! Прибери свої крихкі штирі з арки і дай мені пройти! — агресивно наказала Стефані переможеному магу.

— Дуже добре вийшло, дуже... Ти можеш проходити... — невимушено відповів їй страж, як-ніби щойно нічого й не сталося.

Стефані і сама вже не очікувала такого повороту подій. Ідея в її голову прийшла спонтанно, всі дії відбулися ніби самі собою. Ще хвилину тому їй здавалося, що вона переможена і весь шлях на північ був даремний. Тепер ж перед нею розкинувся крижаний сад на території Колегії.

Пройшовши повз нього, дівчина дісталася до однієї з веж, де знаходилися канцелярії, в яких засідали магістри Колегії.

Всередині замок, на перший погляд, мало чим відрізнявся від таких самих в інших куточках Керданору: сірі стіни, картини і портрети видатних діячів, стелажі з книгами, рідкісні скульптури і пара мовчазних вартових, які допомогли Стефані знайти дорогу в потрібний зал. Але запах від цього місця виходив незвичайний.

Стефані прийшла до висновку, що в замку кожен день літрами спалювали різні ефірні масла, які вважалися у Кераднорі досить рідкісними. Запахи чимось нагадали їй про дім: її маленьке прибережне містечко, де вона провела своє дитинство, перед тим як відправитися у Дарфар.

Трохи вдарившись у ностальгію, Стефані і не помітила, як піднялася на широкий поверх, який складався тільки з однієї кімнати з широкими книжковими стелажами вздовж стіни. Посередині ж кімнати стояв великий круглястий стіл, на якому знаходилось кілька книжок і фарфоровий чайний сервіз з чайником і двома кружками. За самим столом сидів сивий чоловік у мантії і окулярах, який в цей час щось писав на пергаментах. Це був той самий Архімаг Орест, одна з ключових фігур всієї Колегії, про яку складали цілі легенди.

Дівчина почала наближатися до столу, не відриваючи погляду від людини у мантії. Незабаром і сам архімаг звернув на неї увагу, піднявши голову і посміхнувшись:

— Архімаг Орест? — з подивом вимовила Стефані, — Ф-ф-іліп??

Стефані широко розкрила свої сірі очі від подиву. Старий у відповідь тільки голосно засміявся.

— Вибач, дорогенька, що змусив платити тебе за локшину. Наступного разу точно заплачу за все сам! — стримуючи сміх, відповів Архімаг. — Іноді ми так наполегливо шукаємо те, що знаходиться у нас перед самим носом, чи не так?

— Але як? Чому? Що ви, поважний Архімаг Орест, робили на тому хуторі?

— Навіть такій нудній людині, як я, періодично треба побродити по білому світу. Та й до того ж, ті края славляться дійсно прекрасною локшиною. Ти дуже даремно її не скуштувала! — з посмішкою вимовив Орест, простягнувши Стефані чашку гарячого зеленого чаю, тільки налитого з фарфорового чайника на столі.

Дівчина все ще була в замішанні. Могутній Архімаг Колегії виявився дивакуватим повненьким дідком, який полюбляє локшину і гарячий чай.

— Світ не такий складний, серйозний і сірий, яким ти звикла його бачити. Все набага-а-то простіше! — з більш серйозним обличчям вимовив Орест, дивлячись на те, як шматочки листя переливаються в чашці чаю, — Могутньою людину робить його внутрішня свобода, яка породжує рішучість! І ніякі норми і думки оточуючих не повинні впливати на твої рішення… Навіть такій важливій персоні як я можна поїсти дешевої локшини під зоряним небом. Дорога допомагає тобі розкрити цю саму свободу, або навіть виховати її, коли здається, що в тебе її і зовсім немає. — почав філософствувати Орест.

— Тому ви і не приймаєте учнів, які припливли сюди на кораблях... — тихо промовила Стефані, дивлячись крізь чашку чаю на стіл.

— Авжеж, пані! Людина повинна зробити самостійне паломництво сюди. Це, часом, може дати навіть більше, ніж сама Колегія! — засміявся Архімаг.

Після цих слів Стефані прокрутила в голові всі ті події, які відбулися з нею за останній місяць: від вистежування шпигунів під Дарфаром, до перемоги над вартовим біля воріт Колегії.

    — Це означає, я можу вступити до Колегії?

— А ось і ні. Я не буду брати тебе в учениці.

Після цих слів у Стефані помутніло в очах. Архімаг продовжив:

— Мені нема чому тебе навчати. Я уважно за тобою стежив тоді. І я спостерігав за твоїм боєм з Дамаром зараз. Ти показала себе дуже непогано, проте...

— Що ви хочете цим сказати? — з подивом запитала Стефані.

— Ти — мандрівниця. З самого дитинства нею була, навіть коли тобі здавалося, що це не для тебе. Це твій спосіб пізнання світу. Тому ти і втекла з Дарфару... Пізнаючи світ ти, сама того не помічаючи, стаєш все більш майстерним воїном і магом. Тобі нема чого сидіти в Колегії і слухати тутешніх демагогів. Цей шлях не для тебе. Та й не для мене також...

— І що ж мені робити далі? Мені дуже далеко до вправного воїна, і вже тим більше до мага.

— Ти ж і так знаєш, що робити далі. Тобі більше не потрібно комусь щось показувати і доводити. Навіть самій собі. Чи не так? — виголосив Орест, і посміхнувся.

Дівчина притихла. Архімаг продовжив свою промову:

— Я подарую тобі кілька книг. Будеш читати їх вечорами біля вогнищ та в каютах кораблів. А практика сама тебе знайде, про це можеш не турбува-а-атися!

Промовивши ці слова, Орест знову засміявся так, як би це зробив будь-який добрий сивий дідусь.

— Дякую вам! — поклонившись, відповіла Стефані.

Вона допила свій чай і взяла книги, які витягнув зі стелажів для неї Архімаг.


Що робити далі? Так, Стефані задавала собі це питання. І навіть знала відповідь на нього. Безперечно.


Порт в Північному Маяку був величезним. До довгих дерев'яних причаликів були пришвартовані десятки кораблів. Одним з них була старенька жовта каравела "Флейтіна", з обгорілими на сонці вітрилами.

Капітан судна, великий бородатий гном на ім’я Рогар, знаходився на палубі, зав'язуючи один з тросів корабля в міцний вузол.

— Доброго дня, капітане! Судно прямує у Царство Гномів? — викрикнула капітану Стефані.

— Арр, так. Бажаєш приєднатися? Срібна монета, і ти на борту! — з гучним хрипом відповів задоволений гном Рогар.

— Приєднуюся! — радісно відповіла Стефані, широко посміхнувшись.

Вже на наступний ранок каравела відчалила від порту Північного Маяка і взяла курс на південь, огинаючи узбережжя.

Стефані мовчки спостерігала за ландшафтами, які виднілися з палуби корабля: великі крижані гори, хвойні ліси і снігові долини. Сонце сходило та весело грало жовтогарячими барвами на воді...

Пропливаючи чергові скелі, на одній з них Стефані побачила білого вовка, який тихо спостерігав за її кораблем.

— Дякую тобі, друже... — тихо сказала Стефані, і посміхнулася.

© Roman ,
книга «Вічний лід. Історії з Ердвену».
Комментарии