– Поверни Лаантéю!

Від несподіванки я мало не впустив велику золотисту кулю, що тільки–но збирався повісити на ялинку.

– Не обертайся, – грізно попередив той же голос, – і не роби різких рухів.

Позаду почулось різке металічне "клац".

"У нього зброя" – майнула думка, спиною пробіг холодок. Я став повільно піднімати руки – не знаю чому, просто так годиться, коли ти на прицілі.

– Я казав не рухатись!

– Ви казали не робити різких рухів – пробелькотів я перелякано.

– Інструкція змінилась, – хмикнув незнайомець. Його голос не віщував нічого доброго.

– Що... вам... потрібно? – язик пересох і майже не слухався.

– Схоже, ти чуєш ще гірше, аніж розмовляєш, – знущався нападник, – Слухай уважно, негіднику, втретє повторювати не буду: Поверни Лаантéю!

Моє тіло почало дрібно дрижати, немов від холоду. Тієї миті я більше боявся не зброї, спрямованої мені в спину, а того, що можу впасти з табуретки, яка разом зі мною дрижала під ногами.

– Я... я не знаю що таке ла-а-антéя, але якщо це тут є – за-абирайте. Забирайте все, що захочете – гроші, коштовності, ялинку...

Мій погляд упав на золотисту кулю, яку я все ще тримав у руці. Криве дзеркало спотворювало образ, але можна було розгледіти, що позаду стоїть міцний чолов’яга у футуристичних бойових обладунках, як у фантастичних фільмах. За ним, на місці стіни, клубочилась хмара сірого туману.

– Не знаєш Лаантéю? – вибухнув незнайомець, – А хто відправив її саму крізь Торроканську трясовину до країни клятих Куýмків? – в його голосі вчувався відчай. – Чому саме Її?

В цю мить яскравий спалах освітив кімнату. Блискавиці, яких щомиті ставало все більше, з сухим тріском рвали туман на клапті. Кімната наповнилась запахом озону.

– Час вийшов, – глухо сказав воїн. – Вони не повинні знайти прохід.

Він опустив зброю й зробив крок до порталу. Його тіло почало повільно розчинятись в залишках туману.

– Скажи хоч, як вона? Ще жива? Вона повернеться? – благав він мене.

Його голос стихав, ніби танув разом із воїном.

Я мовчки знизав плечима. Та й що я міг відповісти?

– Поверни Лаантéю, – видихнув востаннє незнайомець і зник.

Лише брудні сліди від важких чобіт посеред кімнати та запах озону доводили, що все це мені не примарилось.

Я обережно спустився з хиткої табуретки. Тверда основа під ногами подіяла заспокійливо. Я глибоко вдихнув, намагаючись зібрати думки докупи.

– Лаантéя – промовив я незвичне ім'я, – Хто ж ти така, Лаантéє? – Я перевів погляд на забруднений незнайомцем килим. – Схоже, твій космолицар досі шукає тебе серед Торроканських боліт.

«Скоро діти повернуться — треба спробувати це відчистити», – вирішив я і повернувся до ялинки, щоб нарешті повісити кулю, яку досі тримав у руці.

Та коли потягнувся до потрібної гілки – завмер на місці.

У відображенні я побачив юнака в білому комбінезоні, який діловито оглядав зіпсований попереднім візитером килим. Потім він дістав із кишені невеликий блискучий диск і став водити ним над забрудненою ділянкою.

Я озирнувся — в кімнаті нікого не було, але брудні плями зникали просто на очах. Перевів погляд на кулю — таємничий «прибиральник» усе ще був там. Він швидко закінчував свою справу, зовсім не звертаючи на мене уваги.

Тоді я, орієнтуючись на відображення в кулі, тихенько підкрався і вхопив незнайомця за комір саме тоді, коли він уже збирався покинути кімнату через відновлений туманний портал.

Він смикнувся, намагаючись вирватися, і пропищав щось на кшталт:

– Дядьку, відпустіть!

– Не так швидко, юначе, мені потрібні відповіді, – сказав я, відтягуючи зайду від порталу.

– Але в мене обмаль часу — портал нестабільний. Відпустіть! – Невидимець відчайдушно пручався, але я не збирався відступати. Увесь мій нещодавній страх раптом перетворився на непохитну рішучість.

– Якщо часу мало, то відповідай швидко: хто ти, хто така Лаантéя і що тут узагалі відбувається? – Я нарешті дотяг його до табуретки. – Сідай і розказуй.

Юнак «вимкнув» невидимість.

– І ви тоді мене відпустите? – Він дивився на мене крізь пасма скуйовдженого волосся, що спадали на худорляве обличчя. Тонкі пальці міцно вчепилися в табуретку.

Я мимоволі всміхнувся.

– Обіцяю, – запевнив я хлопця. – То хто ти такий?

Юнак видихнув з полегшенням, відпустив табуретку і випрямився.

– Я студент-кібернетик. Ми з професором Лірником експериментуємо з інформаційними полями Всесвіту. Це неймовірна технологія.

Його голос ставав дедалі впевненішим; він говорив із запалом та блиском в очах.

– Уявіть, ми навчилися створювати інформаційно-просторові бульбашки, що вміщають будь-який вигаданий всесвіт. Це переверне всю ігрову індустрію.

– Віртуальна реальність?

– Віртуалка — то вчорашній день, – хмикнув юнак. – Наші світи реальні в межах своєї бульбашки й не обмежені законами фізичного світу. Там можливе будь-що: від магії до гіперстрибків через пів галактики. Усе, що тільки можна уявити. Будь-які створіння: феї, дракони, джедаї…

– Космодесантники, – вставив я.

– Так, і космодесантники теж.

– А до чого тут моя квартира? – вдавано строго спитав я.

– Це моя помилка, вибачте, – юнак винувато опустив очі. – Баг системи. Але ми над цим працюємо.

– А хто така Лаантéя?

Юнак здивовано подивився на мене.

– Ви ж самі її вигадали. Вона з вашої книги.

Хтось забув її в лабораторії, а я використав для створення бульбашки. Щоправда, встиг завантажити лише частину історії, до місця, де героїня вирушає на місію через болота.

– Ти помиляєшся. Я ніколи не писав ні про яку Лаантéю, Куýмків чи Торроканські торфовища, тобто трясовини.

– Значить ще напишете – запевнив юнак, – навіть не сумнівайтесь.

Я на мить замовк, не знаючи, що сказати, а тоді згадав космолицаря, який, погрожуючи зброєю, вимагав повернути Лаантéю.

– Лише одне питання, – звернувся я до юнака. – Вона повернеться?

– Не знаю. Я ще не дочитав…

Я помітив, що юнак із тривогою поглядає на портал, по якому вже починали пробігати перші іскорки майбутніх блискавиць.

– Час вийшов, – промовив я тихо.

Відступив убік, відкриваючи гостю шлях до хмари-порталу, що замінила дальню стіну кімнати.

Проводжаючи його поглядом, я раптом помітив улюблену різдвяну історію доньки, що лежала на поличці поруч з порталом.

– Зачекай, – крикнув юнакові, що вже майже увійшов у сіру імлу.

– Зроби послугу, – я простягнув йому невелику книжечку. – Створи інфо-бульбашку за цією історією. Тільки не виправляй поки що той баг. Діти будуть у захваті, коли до них завітає справжній Санта.

Юнак застиг на місці й, мов зачарований, дивився на яскраву обкладинку.

– Це геніально, – прошепотів нарешті і широка посмішка розтеклась по його обличчю.

– Це ж… – на мить йому перехопило подих, – це ж доставка персонажа на адресу замовнику! Такого точно ще ніхто не робив.

Він поглянув на мене – його очі сяяли непідробним ентузіазмом.

– Гадаю, професор не буде проти. Очікуйте Санту. – Він обережно вклав книжку за пазуху. – Розказати комусь – не повірять.

– Це точно. – усміхнувся я спостерігаючи як юнак зникає в сірій імлі порталу.

Цього разу обійшлось без блискавиць. Туман просто послідував за студентом закручуючись у швидку круговерть мов той вир на ріці.

– Що ж, пора готуватись до зустрічі з Сантою. – Я знову поліз на табуретку, щоб нарешті повісити кулю на її місце.

– Сподіваюся, це був останній непроханий візитер на сьогодні, – бурмотів я собі під ніс, уважно розглядаючи кімнату в кривих дзеркалах ялинкових прикрас.

І кімната, і ялинка виглядали ідеально, та все ж я відчував, що чогось бракує. Що за клопотами я забув про щось важливе, незамінне.

Думки крутилися в голові, мов навіжені. Безліч слів та образів виникали в уяві й неслися далі, аж доки не лишилася вона.

Лаантéя.

Я рішуче підійшов до письмового стола, за який давно вже не сідав, дістав із шухляди новенький блокнот — подарунок дружини — і на сторінці з планами на майбутній рік великими літерами вивів:

«Врятувати Лаантéю».