Глава 1 — Геометрія нерівних трикутників
Шкільна дошка в кабінеті географії була заповнена незрозумілими схемами, але я малювала власну карту. Карту почуттів, де не було безпечних маршрутів. Наш клас — крихітний світ на вісім парт, де кожен твій крок видно як на долоні, але де водночас так легко сховати найстрашнішу таємницю.
Я — Лея. Для вчителів я «хорошистка», золота середина. Я не тягну руку на кожному уроці, як Еліна, але й не прогулюю, як Ян. Я та, на кого не звертають зайвої уваги, і це — моя суперсила. Адже поки всі дивляться на дошку, я дивлюся на світ крізь об’єктив своєї уяви.
— Яне, ти знову нічого не записав? — голос Еліни, яка сиділа на другій парті прямо за мною, був сповнений удаваного занепокоєння. — Давай свій щоденник, я хоч домашку тобі запишу, а то знову принесеш «двійку».
Я відчула, як у мене стиснулися щелепи. Еліна — ідеальна відмінниця. У неї завжди ідеально нагострені олівці, ідеальна зачіска і ця ідеальна манера «рятувати» Яна. Вона насолоджувалася своєю перевагою, тим, що Ян — безнадійний двоечник — потребує її допомоги.
— Та кинь, Ель, — ліниво відгукнувся Ян. Я почула, як він розгойдується на стільці. — Оцінки — це просто цифри. Від них ще ніхто не ставав щасливішим.
Я мимоволі посміхнулася в скло вікна. Це був весь він. Йому було байдуже на параграфи й контурні карти. Його цікавив драйв, рух, життя. І я любила цю його свободу. Але водночас я ненавиділа те, що ця свобода змушувала його нахилятися до Еліни, щоб подивитися в її зошит.
Я відкрила свій блокнот. Це був мій притулок.
«Трикутник — найстійкіша фігура в геометрії, але найболючіша в житті», — почала я новий запис. — «Еліна думає, що її п'ятірки дають їй право володіти його часом. Вона вважає, що він — її проєкт. Але вона не бачить, як він дивиться на птахів за вікном, коли йому нудно. Вона не знає, що під його курткою ховається серце, яке не піддається жодним правилам. Вона відмінниця в школі, але повна невдаха в тому, що стосується справжнього Яна».
— Ей, письменнице! — Ян раптом легенько штовхнув мій стілець кросівком. — Допоможеш завтра на контрольній? Еліна каже, що не дасть списати, якщо я не вивчу третій параграф. А я... ну, ти знаєш.
Я обернулася. Його очі світилися бешкетним вогником. В цей момент мені хотілося сказати йому все. Сказати, що я напишу за нього тисячу контрольних, аби він тільки не дивився так на Еліну. Але поруч сиділи інші однокласниці — їхні вуха завжди були налаштовані на чужі секрети. Один зайвий погляд — і завтра вся школа буде гудіти від сміху. «Дивіться, Лея втретє за день почервоніла через Яна!»
— Допоможу, Яне. Ти ж знаєш, мені не важко, — спокійно відповіла я, хоча всередині все тремтіло.
Еліна кинула на мене гострий, крижаний погляд. Вона не любила, коли хтось втручався в її територію «опіки» над Яном. На мить у класі стало так тихо, що я почула власне серцебиття.
Коли пролунав дзвінок, Ян перший вилетів із кабінету.
— Па-па, дівчата! — гукнув він, не озираючись. — Леє, не забудь про обіцянку!
Він пішов у свій бік — туди, де шумів центр міста. Еліна, навіть не глянувши на мене, поспішила за ним, бо їхні шляхи частково збігалися. Я ж залишилася стояти на перехресті біля школи. Мій шлях додому був довгим і самотнім, у зовсім інший кінець дороги.
Йдучи повз дерева, я міцно стиснула блокнот. Я знала одну річ: у книгах автор завжди вирішує, хто залишиться з головним героєм. І якщо в реальності Еліна сидить з ним за однією партою, то в моєму світі... у моєму світі її роль добігає кінця.
Кохання — це не тільки світло. Це як розлита кава на білій блузці відмінниці. Пляма, яку ніхто не чекав, але яку неможливо ігнорувати.
Коментарі