Тієї ночі вітер вперто бився у віконні рами, ніби хтось невидимий вимагав, щоб його впустили. Свічка на столі догоріла, гніт уже похилився, а полум’я тремтіло, відкидаючи на стіни ламані тіні — живі, неспокійні.
   Нікелія лежала на спині, не кліпаючи. Темрява не заспокоювала — вона стискала, як тісна клітка. Кожен подих був рівний, але всередині все кипіло. Злість, ще гаряча після сцени з матір’ю, повільно перетворилася на щось твердіше — рішучість.
   Слова Агнети знову й знову били по свідомості, мов сухі постріли в нічній тиші:
   «Він не заслуговує, щоб його пам’ятали… Не шукай. Інакше втратиш більше, ніж думаєш…»
— Ні, — майже беззвучно прошепотіла вона, і це слово було не проханням, а обіцянкою.
   Нікелія різко підвелася. Холод підлоги обпік босі ступні, але вона не звернула уваги. Накинула плащ, не зав’язуючи, і вислизнула з кімнати. Коридори маєтку спали — глибоко й глухо. Лампи світили тьмяно, і вона трималася осторонь, ковзаючи тінями, наче сама була частиною темряви.
   Двері бібліотеки подали тихий, майже винуватий скрип. Вона завмерла, прислухаючись. Тиша відповіла їй. Нікелія зайшла всередину, запалила канделябр і попрямувала до полиці, де ще кілька годин тому стояв злощасний зшиток.
   Книга була на місці. Але — порожня.
   Її серце стиснулося. Вона швидко перегорнула сторінки — ті самі пожовклі аркуші, ті самі тріщини на обкладинці. Та потрібних записів не було. Їх вирвали. Забрали.
— Отже, ти знала, — прошепотіла вона в порожнечу.
   Руки тремтіли, але рухи залишалися точними. Нікелія почала нишпорити на нижніх полицях, засовуючи пальці в щілини між книгами, де роками накопичувався пил і забуття. І раптом — папір. Тонкий, ламкий.
   Вона витягла пожовклий клапоть. Серце прискорилося, кров нила у скронях. Частина тексту вціліла:
   «…виконавець — хлопець, прізвище приховано, кличка — Сірий Ворон.»
   Нижче — напівстертий рядок, майже з’їдений часом: «Сиротинець Святого Ґрейвена.»
   Нікелія стиснула папір у пальцях так міцно, що він ледь не порвався. Ось вона. Перша справжня зачіпка. Не чутки, не здогади — слід. Живий. Там хтось мав знати. Там хтось уже колись говорив.
   Вона швидко сховала клаптик під плащ, загасила канделябр і так само тихо вийшла з бібліотеки, як і прийшла. Біля дверей власної кімнати зупинилася.
   Місяць висів над маєтком холодний і байдужий, сріблом заливаючи ніч. Нікелія дивилася у вікно, не кліпаючи.
   Якщо мати вірить, що страхом можна зупинити правду — вона помиляється.
   І якщо за цю правду доведеться заплатити — то вона вже зробила свій вибір.

                             ⏳   ⏳   ⏳

   Ранок прокинувся сірим і непривітним. Холод просочувався крізь кам’яні стіни, осідав у легенях, змушував рухатися швидше, ніж хотілося. Батлер збирався мовчки, без зайвих жестів. Йому здавалося, що речей у нього майже немає — кілька сорочок, штани, старі чоботи. Але під кінець на підлозі стояли вже дві торби: одна з одягом, друга — важка, переповнена фарбами, пензлями, скляними уламками, інструментами, які давно стали продовженням його рук.
   Він дивився на них із коротким, майже роздратованим подивом, ніби не розумів, як за роки поневірянь назбирав стільки тягаря.
   Двері скрипнули — до кімнати зайшов Ракам.
— О, — він окинув поглядом торби. — То ти вже зібрався.
— Так, — сухо відповів Батлер. — А ти, бачу, цього разу вирішив нікуди не вислизати.
   Ракам криво всміхнувся.
— Ну, ти ж сам просив допомогти. От я й не поспішаю втікати.
   Батлер хмикнув, підхопив важчу торбу й простягнув її йому.
— Чудово. Понесеш це.
— Ти знущаєшся? — Ракам перехопив ремінь. — Вона ж важка, мов гріхи священника. Що ти туди напхав?
— Не скигли, ти як дівча.
— Гаразд, гаразд, — він перекинув торбу через плече. — Живий буду — донесу.
  Вони вийшли до спільної зали. За столом, як завжди, сиділи Ґрей і Рубі — сперечалися так, ніби від цього залежала доля світу.
— Кажу тобі, ти неправильно різала, — Ґрей тицьнув пальцем у повітря. — Через тебе м’ясо пригоріло.
— Через мене? — Рубі пирхнула. — Це ти забув зняти з вогню, генію кулінарії.
— Я відійшов на хвилину!
— По відчуттям ніби на цілу годину!
— Це наша остання їжа!
— І що я з цим зроблю?!
— Заспокойтесь, — кинула Ніна з крісла, не підводячи голови. Вона щось зашивала, і по запаху було зрозуміло — знову штани Ґрея. — Якщо хочете сваритися, робіть це тихіше.
   Тобіас, як завжди, стояв осторонь, дивився у вікно, ніби за ним було щось важливіше за весь цей гамір. Саме в цю мить зайшов Джудо, скинув каптур і важко зітхнув.
— У нас проблеми.
— Щось нове, окрім того, що у нас закінчилися дрова? — кинув Батлер, не зупиняючись.
— Так, — він почухав потилицю. — Пам’ятаєте того мудилу, що поліз до Ніни?
— І що з ним? — зацікавлено підняв брову Ґрей.
— Сподіваюся, він досі плаче і мочиться під себе, — отруйно додала Рубі.
— Ні. Він шукає нас.
— Що?.. — Ніна зблідла.
— Та ну, — Ракам фиркнув.
— Бажаю йому успіхів, — Рубі знизала плечима.
— Ви не розумієте, — Джудо витягнув з-під плаща зім’ятий плакат. — Наші обличчя тепер усюди. І за кожного дають винагороду.
— Скільки ми коштуємо? — Ґрей нахилився ближче.
— Тисяча флерків за одного.
— Дешево, — він взяв до рук плакат. — ЩО?! ВИ ПОДИВІТЬСЯ!
   Ракам підійшов до нього, пройшов очима по написаному і голосно засміявся.
— «Кисіль», «М'ясник», «Ґудзик», це ваші прізвиська!
— Я тільки раз пролила кисіль на свої штани... — Рубі стиснула зуби. — Невже це клеймо тепер зі мною назавжди...
— Мені подобається, — Джудо усміхнувся.
— Ну звісно, М'ясник звучить круто, а Ґудзик ніби для дитини. Взагалі, через мій розум, за мене мають давати більше, ніж тисяча флерків! Несправедливо!
— Та тебе й безкоштовно ніхто не візьме.
— Та ти…
— Досить, — холодно обірвав Батлер.
   У кімнаті стало тихо.
— Пробачте… — прошепотіла Ніна. — Це через мене…
   Тобіас підійшов і поклав їй руки на плечі — обережно, майже невидимо.
— Це не твоя провина.
— Він правий, — Рубі стукнула кулаком по столу. — Той покидьок отримав своє.
— Нам просто треба бути обережнішими, — сказав Батлер. — Я щось придумаю.
— Обережніше — не означає мовчки, — різко втрутилася Вериті.
   Вона зайшла до кімнати, схрестивши руки. Її погляд був прямим і напруженим, а за злістю ховалася тривога, яку вона вже не могла стримати.
— Тобі легко говорити, — продовжила вона. — Тебе не розшукують. Ти завжди знайдеш слова, що «щось вигадаєш». А тепер ще й це.
   Батлер повільно повернувся до неї.
— Що — «це»?
— Палац, — відрізала Вериті. — Нове життя. Тепле ліжко. Дах без дірок. Принцеса.
   Слова різали повітря.
— Якщо ти тепер там житимеш, — вона зробила крок уперед, — ми станемо для тебе непотрібом.
   У церкві запала тиша. Це було питання яке турбувало не лише її.
— Це як ти вмієш, — втрутилась Рубі. — Сама зникаєш ночами, а тепер читаєш йому нотації?
— Так, Вер, — додав Ґрей. — Я б на твоєму місці трохи прикрив рота.
— Я повертаюся, — різко відповіла вона. — З грошима чи їжею. А він? Скільки разів щось приніс сюди? Тепер йому дали шанс — і він просто нас кине.
   Батлер стояв рівно, але щелепи стиснулися.
— Я нікого не кидаю, — сказав він рівним голосом. — Я роблю те, що потрібно.
— Для кого? — не відступала вона. — Для нас? Чи для себе?
— Для виживання, — холодно відрізав він. — І якщо ти знаєш інший спосіб — я слухаю.
   Вериті замовкла. В її очах була не злість — образа.
— Ти раніше так не говорив.
— Раніше в нас не було шансів.
   Слова зависли між ними.
— Я знаю, — прошепотіла вона, відводячи погляд, — що одного дня ти не повернешся.
   Батлер дивився на неї довго. Без ніжності. Лише з втомою.
— Я повернуся. Поки це має сенс, — він відвернувся першим. — Ходімо, Ракам.
— Ага.
   Вони вийшли. Перед тим як двері зачинилися, Батлер кинув на Вериті короткий, холодний погляд — злий, відрізаний.
   А ранок, просочений запахом каменю й старих обітниць, мовчки слухав — і не вірив нікому.

                             ⏳   ⏳   ⏳

   Сірі хмари повільно пропливали над палацом, наче важкі думки, від яких неможливо відмахнутися. Вони робили будівлю ще більш білою, ще холоднішою — такою, ніби вона була не з каменю, а з кістки. Навіть блакитні елементи оздоблення здавалися вицвілими, позбавленими життя, і це лише підсилювало відчуття мертвої тиші, що оселилася тут назавжди.
   Лоріанна крокувала коридорами, тримаючи спину рівно, як її вчили з дитинства. Стукіт її каблуків відлунював занадто голосно, ніби палац навмисне повторював кожен її рух, не даючи забути — вона тут не гість. Кожен звук повертався до неї з порожніх склепінь, холодний і відсторонений.
   Вона прямувала на другий поверх, до Кімнати Сповіді. Туди, де не було ні прислуги, ні варти, ні чужих поглядів. Єдине місце, де вона могла побути просто собою — якщо це взагалі було можливим.
   Вночі вона майже не спала. Та цього разу не через біль. Її тіло вперше за довгий час не зламалося судомами, і це здавалося дивним, майже небезпечним спокоєм. Замість болю прийшли думки. Нав’язливі, колючі.
   Вони знову і знову повертали її до вчорашнього дня.
— Батлер…
   Ім’я тихо зірвалося з губ, ледь чутне навіть для неї самої. Вона ніби перевіряла, чи має воно вагу, чи залишає після себе слід. Так він назвав себе — просто, без поклонів, без титулів, без звичної обережності.
   Його слова були різкими. Не ввічливими. Він не намагався догодити, не боявся образити. І саме це зачепило найболючіше. У ньому не було страху перед нею — лише холодна прямота. Вона не звикла до такого. Не знала, як на це реагувати.
   Це дратувало.
   І водночас — лякало.
   На повороті до сходів Лоріанна ледь не зіткнулася з Леннером Вестмором. Хлопець йшов швидко, але, побачивши її, миттєво зупинився, випрямився й став у рівну стійку, як на параді. Йому було всього двадцять один — надто молодий для королівського палацу, надто щирий для цих стін.
— Ваша Величносте, — вимовив він надто швидко. — Ви… сьогодні дуже добре виглядаєте.
— Дякую, Леннере, — ледь помітно кивнула. — Тебе кликав король?
— Так, — лицар ковтнув повітря. — Я мав… підписати договір.
   Він зам’явся, ніби слова застрягли десь у горлі. Лоріанна зупинилася і уважніше подивилася на нього.
— Щось не так?
   Леннер переступив з ноги на ногу, ковзнув поглядом у бік, потім знову на неї.
— Ні, усе добре… Просто… — він зітхнув. — Я чув, що сьогодні до палацу мала прибути графиня Нікелія.
   Лоріанна повільно підняла брову.
— І навіщо тобі це знати, Леннере?
   Її голос був рівним, але в ньому прозвучала холодна нотка, яка змусила хлопця миттєво почервоніти — від щік до самих вух.
— Я… — він розгубився. — Це просто цікавість. Перепрошую.
   Вона кілька секунд дивилася на нього, а потім ледь помітно пом’якшила погляд.
— Все гаразд. Можеш не пояснювати.
   У цей момент ззаду пролунали швидкі кроки й знайомий голос.
— Принцесо!
   Елліна підійшла до них майже бігцем.
— Я тебе шукаю.
— Щось сталося? — Лоріанна обернулася до неї.
— Я заходила до твоїх покоїв. Тебе там не було.
— Просто хотіла побути наодинці, — відповіла вона. — Не хвилюйся.
   Елліна кивнула, а тоді помітила Леннера.
— О, Леннере. Не очікувала тебе тут побачити.
— Мене викликав король, — швидко сказав він. — Я вже йду.
— Що, — примружилася Елліна, — ще й дня не минуло як ти в гвардії, а вже маєш проблеми?
— Не кажи такого при Її Величності! — він зніяковіло замахав руками. — Я просто підписував договір!
— А ви, бачу, добре ладнаєте, — зауважила Лоріанна, дозволивши собі слабку усмішку. — Давно знайомі?
— З дитинства, — без вагань відповіла Елліна. — Він бігав із палицею й кричав, що стане лицарем, а його дружиною буде прекрасна графиня, — вона склала долоні й театрально зітхнула.
— Це катастрофа… — простогнав Леннер, закриваючи обличчя руками.
— Подивіться тільки! — Елліна засміялася й легенько тицьнула пальцем йому в щоку. — Вуха знову червоні! Не соромся!
   Лоріанна дивилася на них мовчки. Усмішка застигла на її губах, але всередині щось стислося болісним вузлом. У неї не було таких спогадів. Ні дитячих дурниць, ні теплих жартів, ні моментів, які можна було б згадувати зі сміхом.
   Вона заздрила їм.
   Глухо.
   Мовчки.
   Пальці несвідомо стиснули тканину сукні.
— Принцесо? — покоївка це помітила. — Тобі зле?
— Ні, — принцеса кліпнула, повертаючись до теперішнього. — Все гаразд. До речі… ти повідомила художнику про сьогоднішній сеанс?
— Я якраз йшла до нього. Хотіла ще вчора, але його не було у флігелі.
— Тоді скажи, що на той самий час.
— Передам.
   Лоріанна кивнула й рушила далі коридором. Їй потрібно було дістатися Кімнати Сповіді. Думок стало занадто багато, і кожна з них тягнула за собою іншу.
   Елліна й Леннер ще кілька секунд дивилися їй услід.
— А хто цей художник? — тихо запитав хлопець.
— Не знаю, — знизила плечима дівчина. — Але саме він малює портрет принцеси.
— Дивно… — пробурмотів він. — Чужак у палаці. У такий час.
— Не вигадуй, — махнула рукою вона. — Мені пора, я побігла.
— Бувай.
   Вони розійшлися в різні боки.
   А Леннер йшов і не міг позбутися відчуття тривоги. У палаці ніколи не було випадкових людей. І якщо тут з’явився «художник», значить, хтось цього захотів.
   І чим більше він про це думав, тим підозрілим усе здавалося.

                             ⏳   ⏳   ⏳

   Флігель стояв осторонь від головних палацових корпусів, ніби його навмисно відсунули подалі від життя й світла. Старий, занедбаний, він заріс плющем і мохом, що повзли по каменю, ховаючи тріщини, залишені часом. Ставні потемніли та висіли перекошено, мов повіки втомленої людини, а у вікнах — пил, павутиння і глуха порожнеча. Колись це було службове приміщення, тепер — «гостьові покої» для художника, якого палац приймав без охоти й без тепла.
   Ракам ішов трохи позаду, закинувши на плече важку торбу. Всередині все дзвеніло при кожному кроці: скляні баночки з фарбами, зношені пензлі, металеві фляги, уламки скла, кілька викривлених цвяхів — усе те дивне начиння, без якого Батлер не уявляв роботи. Ракам скривився не стільки від ваги, скільки від вигляду будівлі.
— Оце й є твоє королівське житло, — буркнув він, озираючись. — Чесно, я б швидше погодився на підвал із пацюками, ніж на цей… мавзолей.
   Батлер зупинився на мить, ковзнув поглядом по фасаду, ніби зважував щось усередині себе. Втома важко осіла в плечах, але на обличчі не з’явилося ні подиву, ні обурення — лише суха, звична іронія.
— Не перебільшуй, — тихо кинув він. — Дах на місці. І двері ще тримаються. Для мене це вже розкіш.
   Він узявся за ручку й штовхнув двері. Ті звучали протяжним скрипом, наче сам флігель неохоче прокидався від довгого сну й не був радий новим мешканцям.
   Ракам зайшов першим, опустив торбу на підлогу з глухим стуком і скривився. Його погляд ковзнув по кімнаті, оцінюючи простір — чи радше його відсутність. Він уже відкрив рота, аби видати черговий їдкий коментар, але ззовні, з боку садової доріжки, долинув звук кроків та приглушені голоси.
   Батлер миттєво прокинувся. Уся втома з нього ніби злетіла — тіло напружилося, як перед ударом. Він підступив до вікна й обережно визирнув крізь брудне скло. Двоє чоловіків йшли повз флігель, не підозрюючи, що їх можуть чути.
— Сілар… — прошепотів Батлер, упізнавши суху, рівну постать дворецького.
   Ракам підійшов ближче, нахилившись до вікна.
— А другий хто?
— Не знаю… раніше не бачив.
   Голоси стали чіткішими. Один — стриманий, професійний, але з прихованою тривогою.
— …симптоми не зникають. Приступи повернулися.
— Її Величність виглядає цілком притомною, — відрізав Сілар. — Вона тримає себе в руках.
— Це лише зовнішнє, — наполягав той самий голос. — Якщо ми й далі зволікатимемо… якщо не дозволити застосування екстрактів із тенарії…
— Заборонено, — різко перебив дворецький. — Ви чудово знаєте чому. Вона згасне, і ми не можемо ризикувати її свідомістю. Вона мусить залишатися…
   Раптом у кімнаті щось дзенькнуло. Металева коробка зі столу зісковзнула й упала на підлогу, розірвавши тишу різким звуком.
   Обидва голоси за вікном урвалися, мов перерізані ножем.
— Що це було? — насторожено пролунало ззовні. — Там хтось є?
   Батлер різко обернувся, в одну мить опинився біля Ракама й штовхнув його глибше в кімнату.
— Бігом! — прошипів він.
   Але було запізно. У двері постукали — рівно, без поспіху, так, як стукають люди, що вже знають відповідь.
   Ракам криво посміхнувся, приглушуючи голос до шепоту:
— Ми влипли.
   Батлер кілька секунд стояв нерухомо, прислухаючись до власного дихання, ніби зважував, чи варто взагалі відчиняти. Потім поклав долоню на ручку й обережно прочинив двері — рівно настільки, щоб побачити гостей і не видати зайвого.
— Так? — голос прозвучав спокійніше, ніж він почувався насправді.
   На порозі стояли двоє. Сілар — прямий, сухий, із тим незмінним виразом людини, що звикла контролювати простір і людей у ньому. Поруч — незнайомець у темному плащі, з поглядом уважним і надто проникливим для випадкового перехожого.
— Не сподівався побачити тут компанію, — мовив дворецький, повільно оглядаючи обох. Його очі на мить зупинилися на розкиданих речах. — Щось упало?
— Мої речі, — відповів Батлер без паузи. — Художнє приладдя. Не втримав.
— І це все? — Сілар перевів погляд на Ракама. — Стороннім перебування у флігелі заборонене.
— Я допомагав занести речі. Уже збирався йти.
   Запала тиша. Вона тягнулася довше, ніж хотілося. Сілар трохи нахилив голову, ніби зважував слова, які не збирався вимовляти вголос. Потім випрямився.
— Добре. Але надалі — обережніше. Це палац, а не міська комірчина.
   Другий чоловік так і не озвався. Лише ковзнув по Батлеру довгим, холодним поглядом — таким, що залишає слід, навіть коли його власник уже відвернувся. Потому обоє розвернулися й рушили стежкою назад, у бік саду, і їхні кроки швидко розчинилися в зеленій тиші.
   Коли вони зникли з поля зору, Ракам важко притулився спиною до стіни й шумно видихнув.
— Я вже думав, нас звідси винесуть ногами вперед, — пробурмотів він. — Мерзенна парочка.
   Батлер не відповів. Він присів навпочіпки, зібрав розсипані пензлі й почав складати їх у металеву коробку. Рухи були чіткі, майже механічні. Обличчя — глухе, відсторонене.
— Отже, — обережно продовжив Ракам, — вона не брехала. Про те, що… згасає.
   Батлер не підвів очей.
— І що з того? — його голос був рівний, холодний. — Хай хоч десять разів згасає. Я не лікар і не сповідник.
— Ясно.
— Я тут за гроші.
— Справедливо. Головне забрати своє й забратися геть.
— Саме так, — Батлер поставив коробку на стіл. — Принцеса, король, хвороби, їхні таємниці — нехай самі тонуть у власному болоті. У мене є мета.
— У мене теж, — тихо відповів Ракам.
   Між ними на мить зависла мовчазна домовленість.
— І ще п’ятнадцять тисяч флерків, між нами та всім, заради чого варто терпіти цей палац.
   Вони ще мить дивилися одне на одного тверезими поглядами, позбавленими будь-яких ілюзій. Між ними не було надій і не було сентиментів — лише холодний розрахунок і мовчазна згода.
   А за вікном, у густих, рівно підстрижених кущах саду, щось повільно ворухнулося. Листя тихо розсунулося, ніби сам простір обережно вдихнув.
— Ти це бачиш? — прошепотів Ракам.
— Що саме?
   Вони підійшли ближче до вікна. Стежкою, майже безшумно, рухалася постать — дівчина, струнка, швидка, з упевненою ходою людини, яка знає, куди йде і навіщо.
— Вона… до нас?
— Дуже сподіваюся, що ні, — пробурмотів Батлер.
   Та було вже пізно. Коли він вийшов із флігеля то майже одразу зіштовхнувся з нею обличчям до обличчя.
— Ти той художник який малює портрет принцеси? — різко запитала дівчина, не витрачаючи часу на ввічливості.
— Можливо, — він ледь нахилив голову. — Якщо скажеш навіщо він тобі.
— Я Елліна. Особиста покоївка Лоріанни.
— О, — в його голосі прозвучала суха іронія. — І що ж може знадобитися від мене такій особі як ти?
— Принцеса наказала передати, — відрізала Елліна, — що сьогодні ви можете продовжити сеанс.
— Яка честь, — Батлер усміхнувся куточком губ. — А чому ж вона сама не спромоглася мені про це сказати?
— Ха, — Елліна хмикнула. — Немає в неї часу бігати й особисто щось передавати таким, як ти.
   Усмішка Батлера стала гострішою, майже дратівливою, але дівчина або не помітила цього, або вирішила проігнорувати.
— У той самий час, що й учора.
— Так, — спокійно відповів він. — Я пам’ятаю.
— Прекрасно.

   У цю мить із флігеля вийшов Ракам, уже з торбою за плечем.
— Ну все, я пішов, — сказав він, зачиняючи двері.
— Давай. До зустрічі, — вони коротко потисли один одному руки.
   Елліна провела Ракама поглядом. Той навіть не глянув у її бік — ні з цікавістю, ні з викликом. Коли він зник за поворотом стежки, дівчина знову повернулася до Батлера.
— Якщо ти ще не в курсі, — сказала вона холодніше, — у палаці існують правила.
— Я хіба схожий на того, хто живе за правилами? — він схрестив руки на грудях.
— Ні. Але якщо хочеш залишатися тут без неприємностей — доведеться.
   Він мовчав, дивлячись на неї зверху вниз, ніби оцінював, наскільки серйозно вона сприймає власні слова.
— Сюди заборонено приводити сторонніх, — продовжила вона. — Це одне з головних правил.
— Напиши мені десь на папірці. А то раптом забуду.
   В ту ж мить, голос Елліни став твердим, майже різким. 
— Якщо ти вже встиг помітити, у цьому палаці немає випадкових людей. Ворота завжди зачинені. Тут не буває балів, прийомів чи світських вечерь. Тут не святкують життя. І якщо тобі таке не підходить — можеш піти. Нікого силоміць не тримають.
— Ха, — Батлер криво посміхнувся. — Не тобі мені наказувати, що робити.
— Як там твоє ім'я?
— То ти все-таки вирішила познайомитися? — склав руки на грудях, та нахилився до неї. — Мене звати Батлер.
— Напиши мені десь на папірці, — передражнила його. — Раптом забуду.
— А ти дотепна.
— Я тебе попереджаю...
— А інакше що? — він нахилився трохи вперед. — Твоя дорога принцеса образиться?
   Елліна різко скоротила відстань між ними й уперлася пальцем йому в груди.
— Ще раз дозволиш собі такий тон — і ти вилетиш звідси швидше, ніж встигнеш порахувати свої кляті флерки, — прошипіла вона. — І повір, це буде не її рішення.
   Вона відступила, різко розвернулася й пішла геть, залишивши Батлера стояти на місці — з напруженою усмішкою та відчуттям, що цей палац значно небезпечніший, ніж здавався на перший погляд.

                             ⏳   ⏳   ⏳

   Кімната Сповіді ховалася в глибині другого поверху, за вузьким коридором, куди рідко ступала чиясь нога. Тут навіть повітря здавалося іншим — густішим, нерухомим, наче воно берегло таємниці тих, хто заходив сюди востаннє.
   Лоріанна зачиняла двері обережно, майже благоговійно. Дерево тихо зітхало, ніби визнавало її присутність.
   Кімната була витримана в холодній синій гамі — від глибокого, майже нічного індиго до блідого, прозорого блакитного. Стіни вкривали ткані панелі з візерунками хвиль і зірок, потемнілі від часу. У напівтемряві вони скидалися на застигле море. Високе вузьке вікно пропускало світло крізь синє скло, і сонячні промені ламалися, розсипаючись по підлозі м’якими тінями, мов відбиття води.
   У центрі стояло крісло з високою спинкою, оббите темно-синім оксамитом. Його підлокітники були стерті долонями — тут сиділи довго, важко, інколи годинами. Навпроти — невеликий стіл з чорного дерева, на якому завжди лежали ті самі речі: срібний кубок з водою, вузька свічка у скляному підсвічнику та тонка книга без назви на палітурці. Її сторінки були майже порожні — сповідь тут не записували. Її лише проживали.
   Лоріанна повільно підійшла до крісла й опустилася в нього, відчуваючи, як холодна тканина торкається шкіри. Вона зітхнула — довго, глибоко, ніби намагалася випустити з грудей усе, що накопичилося за останні дні.
— Тут мене ніхто не бачить. І все одно я мушу сидіти рівно.
   Вона поклала руки на коліна. Пальці тремтіли ледь помітно — так, що цього не побачив би ніхто, крім неї самої. Вчорашні слова художника спливли в пам’яті надто чітко, ніби він стояв десь у кутку кімнати. Його голос — спокійний, різкий, без страху. Не схилений. Не обережний.
   Чому це зачепило?
— Я ж чула гірше. Бачила жорсткіше. Мене судили мовчки сотні поглядів.
   Але він дивився інакше. Не як на принцесу. Не як на хворобу. Не як на святиню, яку страшно зламати.
   Вона заплющила очі.
— Байдуже, — сказала собі. — Це лише портрет. Лише наказ короля. Лише ще одна роль.
   Та думки вперто не слухались. Вони ковзали глибше — туди, де ховалася втома, страх і те невимовне очікування болю, яке ніколи не полишало її тіло.
— Ненадовго, — холодно відповіла собі Лоріанна. — Це завжди ненадовго.
   Вона повільно підвелася й підійшла до вікна. Синє світло лягло на її обличчя, зробивши його ще блідим, майже прозорим. У ньому вона здавалася не живою людиною, а образом — символом, обов’язком, чимось, що існує лише для чужих рішень.
— Я витримаю, — прошепотіла вона, і звук розчинився в синій тиші.
   Кімната Сповіді мовчала. Вона завжди мовчала у відповідь.
   Через деякий час.
   Годинник у дальньому крилі палацу озвався глухими, рівними ударами. Металевий звук повільно розтікався коридорами, відбивався від кам’яних стін і неминуче доходив туди, де перебувала Лоріанна. Той самий час. Невблаганний, точний, як вирок.
   Вона підвела голову не одразу. Ще кілька митей стояла нерухомо, ніби сподівалася, що якщо не зрушить з місця, годинник помилиться. Але удари стихли, залишивши після себе тільки тягучу тишу й усвідомлення обов’язку.
   Лоріанна вийшла з Кімнати Сповіді та без жодного поспіху попленталася коридорами до своїх покоїв. Її кроки були легкі, майже нечутні, та в кожному з них відчувалася втома — не тілесна, а глибша, накопичена роками.
   У покоях було тихо. Завіси пропускали приглушене світло, і кімната здавалась застиглою, немов чекала лише на неї. Принцеса підійшла до ширми, повільно зняла сукню, що була на ній, і дістала з шафи те саме вбрання, що й учора.
   Вона впізнала його з першого дотику.
   Тканина — м’яка, холодна, стриманих тонів. Саме його вони обрали разом із Нікелією та Елліною. Дівчина одягалася мовчки, майже машинально. Застібки слухняно сходилися під її пальцями, корсет ліг рівно, спідниця м’яко торкнулася підлоги. У дзеркалі на неї дивилася та сама принцеса, що й учора: спокійна, відсторонена, без тіні ентузіазму в погляді.
— Те саме, — тихо мовила вона своєму відображенню.
   І, випрямившись, попрямувала до дверей. Вона мовчки перетнула коридори й вийшла до скляного павільйону, де світло завжди було надто чесним — воно не залишало місця ані для тіней, ані для ілюзій.
   Продовжити сеанс.
   Двері відчинилися майже беззвучно. Усередині пахло олією, пігментами й холодним склом. Художник стояв біля столика, нахилившись над палітрою, додаючи фарбу дрібними, уважними рухами, ніби збирав щось крихке й небезпечне.
   Звук її кроків був ледь чутним, але він почув. Рука Батлера завмерла над палітрою, пальці зависли в повітрі. Він не озирнувся одразу — ніби давав собі кілька зайвих секунд. Потім повільно підняв погляд.
   Він не збирався оцінювати. Не хотів. Та погляд зрадив його раніше, ніж думка встигла зупинити. Вбрання було бездоганним — лінії підкреслювали крихкість, колір робив акцент на білосніжному волосі. Вона виглядала так, ніби була частиною цього світла, а не живою людиною.
   Він ледь помітно напружив щелепу й відвів очі.
   Лоріанна підійшла до крісла з високою різьбленою спинкою й сіла так само рівно, як і вчора. Ті ж руки, складені на колінах. Та сама ідеальна постава. Але тепер її погляд був спрямований не вбік. Вона дивилася прямо на нього — спокійно, уважно, майже виклично.
   Це дратувало більше, ніж холодна байдужість.
   Батлер скривився, не стримавшись.
— Ми що, вирішили пограти в мовчанку? — кинув він сухо.
— Як я вже казала. Не змушуй мене говорити з тобою більше, ніж потрібно.
— Ага, звісно, — у його голосі прозвучала крива іронія. — Найкращий спосіб співпраці.
   Він шумно видихнув, ніби стягував з себе зайву злість, і сів за мольберт. Узяв олівець. Кінчик торкнувся паперу.
   Перші штрихи лягли обережно, насторожено. Він працював мовчки, але відчував її погляд так чітко, ніби він був дотиком. Це порушувало ритм, змушувало стискати пальці сильніше, ніж треба.
   Кілька секунд він ще намагався працювати, ніби нічого не відбувається. Олівець ковзав папером, але лінії виходили надто різкими. Нарешті він зупинився.
— Знаєш, — озвався Батлер, не піднімаючи очей, — я не очікував, що ти взагалі сюди повернешся.
   Він обернувся до неї напів боком, сперся рукою об мольберт.
— І вже точно не очікував, що до мене прийде твоя покоївка. Знаєш, вона трохи нестерпна.
   Лоріанна ледь помітно напружила плечі. Її обличчя залишалося спокійним, майже відстороненим.
— Я не бачила потреби приходити сама.
— Серйозно? — він криво усміхнувся. — Учора ти була достатньо сміливою, щоб сидіти тут й дивитися мені в очі. А сьогодні — покоївка. Наче я хтось, із ким небезпечно тобі говорити напряму.
   Він хотів підвестися та підійти на крок ближче, але зупинився, ніби натрапив на невидиму межу — ту саму, яку вона побудувала між ними ще вчора. У цьому русі не було зухвалості, лише стримана цікавість і втомлена злість людини, яка надто часто чула накази.
— Чи це спроба нагадати мені, де моє місце?
   Лоріанна повільно кліпнула, наче зважувала, чи варто взагалі відповідати. Її погляд був холодним і зосередженим, а голос — рівним, трохи виснаженим, позбавленим будь-якої інтонації:
— Я не бачу сенсу тобі щось пояснювати. І так… — вона зробила ледь помітну паузу, — знай своє місце.
   Слова впали між ними важко й остаточно. Без злості. Без тріумфу. Лише як факт.
   Батлер завмер. Кілька секунд мовчки вдивлявся в її обличчя, ніби намагався розгледіти під маскою байдужості бодай натяк на сумнів, роздратування чи приховану слабкість. Але там було лише спокійне відчуження — вивчене, відполіроване роками.
— Отже, так. Без пояснень. Без зайвих слів. Як наказ.
   Він ледь усміхнувся — куточком губ, без радості.
— Зручно, — додав тихіше. — Так значно простіше не думати.
— А ще простіше не говорити. Повертайся до роботи. Я не горю бажанням тут вічно сидіти.
   Художник відвернувся й повернувся до мольберта. Його рухи стали точнішими, стриманішими, ніби він знову замкнув у собі все зайве. Олівець ліг у пальці впевнено, майже холодно.
— Гаразд. Якщо вже ти тут не з власної волі, — мовив він, не обертаючись, і голос його втратив будь-яку теплоту, — то принаймні не ускладнюй мені роботу.
— Я й не збиралася, — коротко відповіла Лоріанна.
   Вона сиділа рівно, нерухомо, дивлячись просто перед собою. Лише пальці, сховані в складках сукні, мимоволі напружилися.
   Вони знову замовкли.
   Олівець торкнувся паперу, і тиша між ними стала ще густішою — не ворожою, а холодною, відстороненою, мов крижана вода, в якій обоє стояли по різні боки, не наважуючись зробити зайвий крок.

                             ⏳   ⏳   ⏳

   Небо над сиротинцем святого Ґрейвена було схоже на важке, зморшкувате полотно, з якого неможливо зірвати шматок світла. Сірі й чорні хмари тяглися низько, немов прагнули доторкнутися до даху будівлі, обтяжені вологою й холодом. Вони рухалися повільно, майже непомітно, але їхня вага здавлювала простір над подвір’ям і всередині кімнат, мов невидимі руки, що стискають груди.
   Небо відображало всі внутрішні тривоги сиріт. Воно було сірим, як сум Клем, похмурим і холодним, як самотність Ґабріеля, туманним і прозорим, мов Ліна, і хворобливо-примарним, як очі Еміліона. Сонця не було, але був Дем'ян, який сподівався на краще ніж було зараз. Кожна хмара, що пливла низько над дахами, здавалася важкою від прихованого болю, від невисловлених слів, від страху, що за дверима сиротинця вже чекає темрява.
   І коли вітер проходив, несучи запах сирості й старих дощів, здавалося, що сам світ навколо затамував подих, готуючись до чогось, що не можна було передбачити, але що відчувалося всім серцем. Небо мовчало, але його мовчання було голосніше за крик — і в ньому можна було прочитати очікування, тривогу і сум, які накривають сиріт разом із похмурими хмарами.
   Одна з кімната сиротинця була схожа на черево старого звіра — темна, задушлива, з запахом вогкої соломи й застояного страху. Дошки підлоги скрипіли навіть тоді, коли ніхто не рухався, наче пам’ятали кроки тих, хто вже пішов і не повернувся. Єдине вікно, затягнуте мутним склом, пропускало бліде світло, яке не гріло — воно лише підкреслювало синці під очима й худорляві плечі.
   Ґаб сидів на підвіконні, напів обернений до кімнати, напів — до світу назовні, якого він ніколи не бачив по-справжньому. Подерта сорочка спадала з нього, мов зношене вітрило, веснянки яскраво виділялися на худому обличчі, а вибитий передній зуб робив його усмішку зухвалою — ніби він сміявся наперекір усьому. В руках він перекручував стару мотузку, уявляючи, що це канат на кораблі, що хитається на хвилях.
— Дем’яне… — нарешті озвався він, голосом недбалим, але занадто уважним. — Ти… бачив, як сюди приходив Батлер?
   Демі стояв біля дверей, напружений, як струна. Його плечі були підняті, ніби він чекав удару. Червоне волосся неслухняними пасмами спадало на чоло.
— Бачив, через вікно, — коротко відповів він, а потім додав, ковтаючи слова. — Я хотів вийти до нього. Сказати хоч щось. Але мені не дали. Навіть близько не підпустили.
   Ґаб повільно видихнув. У цю мить він виглядав старшим за свої дванадцять.
— Тоді все ясно… — сказав він тихіше. — Якщо його не пустили раз, вдруге він не полізе. Бат не з тих, хто б’ється головою в зачинені двері.
— Не кажи так! — хлопчик різко обернувся до нього, голос зірвався. — Ти нічого не знаєш! Він мій брат! Він мене не залишить! Чуєш? Не залишить!
— Демі…
— Він знайде спосіб! — він зробив крок уперед, очі блищали від люті й страху. — Завжди знаходив!
   У кутку кімнати, майже зливаючись зі стіною, стояла Ліна — Бліда. Світло ковзало по її попелястому волоссю, роблячи шкіру ще прозорішою, ніби вона була не зовсім живою. Різні очі дивилися по-різному: одне — холодно й уважно, друге — ніби крізь людей.
— Ти кричиш, бо боїшся, — сказала вона спокійно. — А ти, Ґаб, кажеш це не тому, що впевнений. А тому, що заздриш.
— Що?! — хлопець зіскочив з підвіконня. — Я заздрю? Ти взагалі чуєш себе?
— Чую, — відповіла Бліда без тіні образи. — І чую, як ти думаєш. До нього приходять. До тебе — ні.
   Повітря в кімнаті стало густим.
— Ти нічого не знаєш про мене! — огризнувся Ґаб. — І свої сни можеш засунути…
— Можеш не вірити, — перебила вона. — Я лише кажу правду. Навіть якщо вона болить.
— Та ти...
   Клем, що сиділа на підлозі, весь цей час мовчала. Маленька, бліда, вона стискала заяложену ляльку так міцно, ніби та була єдиним, що тримало її тут. Коли голоси стали гучнішими, вона здригнулася. Великі очі наповнилися сльозами.
— Будь ласка… — прошепотіла вона, але слова потонули в суперечці.
   Її плечі затремтіли, і вона заплакала — тихо, здавлено, наче боялася, що за це її покарають.
   Еміліон підняв голову. Його каштанове волосся було злипле, шалик щільно обвивав шию, хоч у кімнаті було задушливо. Великі очі, мов у сови, швидко обвели всіх.
— Досить, — сказав він хрипко, але твердо. —Ви її лякаєте.
   Двері розчахнулися так різко, ніби хтось ударив по них плечем. Холодний протяг увірвався до кімнати разом із важкими кроками.
— Замовкли, — гаркнув Хорст. — Усі.
   Це вже не був крик — радше наказ, кинутий, як камінь. Голос вдарив об стіни, розсипався луною і вп’явся в кожного окремо. Повітря вмить стиснулося.
   Клем здригнулася всім тілом. Вона притисла ляльку до грудей так міцно, що пальці побіліли, а губу закусила до болю, аби не видати жодного звуку. Сльози зависли на віях, тремтіли, але не падали — ніби й вони боялися.
   Ґабріель стояв нерухомо. Його плечі напружилися, спина стала прямою, як у солдата, що навчився не падати навіть тоді, коли боляче. Він стиснув кулаки так сильно, що нігті врізалися в долоні, та не дозволив собі ані слова, ані руху. Усередині щось клекотіло — злість, безсилля, ненависть — але обличчя лишалося маскою.
   За широкою спиною Хорста коридором вели дітей.
   Тих, кого обрали для служби.
   Вони виглядали дивно чистими — чужими серед цього бруду й зношеності. Комірці випрані, волосся пригладжене, руки складені перед собою. Вони йшли мовчки, не дивлячись по боках, ніби вже навчилися не шукати очей тих, хто лишався. Ніби боялися, що один погляд може повернути їх назад — або зламати остаточно.
   Дем'ян повільно зробив крок до Ґабріеля. Його обличчя зблідло ще дужче, ніж зазвичай. Він нахилився так близько, що той відчув його подих — уривчастий, тремтячий.
— Ґаб… — прошепотів він, майже беззвучно. — Їх мало бути троє. Ти ж пам’ятаєш. Троє… де ж тоді Мія?
   Це питання повисло між ними, важке й небезпечне, як заборонене слово.
   Хлопець не відповів. Він не знайшов у собі жодного слова, яке не було б брехнею або вироком. Його погляд сам собою піднявся й вперся в очі Авеля.
   Десятирічний хлопчик йшов останнім. Обличчя — занадто спокійне, занадто доросле. В його погляді не було страху — лише прийняття. І ще щось… коротке, мов спалах: прощання. Не з кімнатою. З ними.
   Мить — і Авель відвернувся. Двері зачинилися з глухим, остаточним стуком, немов кришка труни.
   Тиша впала одразу — густа, липка, задушлива. Вона тиснула на вуха сильніше за будь-який крик. Ніхто не рухався. Навіть свічка, здавалося, боялася тріпотіти.
— Мія зникла, — озвалася Ліна.
   Вона сказала це тихо, без емоцій, майже байдуже — так, ніби просто назвала факт, який давно вже існував. Її різні очі дивилися в порожнечу, не на дітей і не на двері, а кудись глибше.
   І старі стіни сиротинця святого Ґрейвена, просочені шепотом і молитвами, наче справді затамували подих, почувши ім’я тієї, якої більше не було.

                             ⏳   ⏳   ⏳

— Тримай голову рівно, — коротко мовив Батлер, не відриваючись від полотна. Він нахилився трохи вперед, ніби намагався вловити не форму обличчя, а напруження, що ховалося під нею. Його голос був спокійний, майже байдужий, та під цією маскою вібрувала жива, нетерпляча енергія — та, що з’являється лише тоді, коли він відчував: ось-ось торкнеться чогось справжнього.
   Лоріанна не відповіла. Її руки лежали на колінах, пальці зімкнуті так рівно, ніби їх хтось складав окремо, навчаючи кожного руху. Поза була бездоганна — вихована, стримана, з тією крихкою гідністю, яку в неї втовкмачували роками. Але очі зраджували. Вони не були застиглими. Вони жили — уважні, насторожені, надто свідомі того, що на неї дивляться не як на символ.
— Ти можеш не зображати мене гарною, якщо це тебе потішить, — раптом сказала вона.
   Слова пролунали спокійно, майже недбало, та між ними ховалося щось гостре — виклик, або, можливо, втома від очікуваної улесливості.
   Батлер повільно підняв погляд. Не квапився. Його очі ковзнули по її обличчю так, як дивляться не на принцесу, а на задачу, що не хоче розв’язуватися.
— Гарною тебе зобразять історики, — відповів він нарешті. — Я ж хочу показати те, що ти ретельно приховала.
   Лоріанна ледь звузила очі.
— І що ж, на твою думку, я ховаю?
   Він не дивився на неї, коли відповідав. Лише зробив кілька впевнених, точних штрихів — рухів людини, яка вже знає відповідь.
— Страх.
— Чого саме? — її голос не здригнувся. Ані тіні сумніву. Ані обурення.
— Життя.
   На мить у павільйоні стало тихіше, ніж будь-коли. Принцеса затамувала подих — не від емоцій, ні. Від несподіваної точності. Цей художник не мав права бачити так глибоко. Не мав права називати речі вголос.
— Ти надто сміливий для людини, якій платять, — сказала вона холодно, відчужено, мов натягувала між ними ще одну стіну.
— Я надто бідний для людини, яка ще дихає. Це добре врівноважує.
   Павільйон знову наповнила тиша. За скляним дахом повільно шуміли дерева, гілки терлися об прозоре скло, ніби намагалися щось підслухати. Десь у саду озвався птах — різко, недоречно живо.
— Ти не хочеш, щоб тебе малювали, — мовив він через деякий час.
— Я не хочу, щоб мене пам’ятали як ту, що згасла зарано.
— А живою? — запитав він одразу, без паузи.
— А живою мене ніхто не знає.
   Батлер зупинився. Його пальці на мить зависли над полотном, а потім легенько торкнулися його краю — майже обережно, як до чогось крихкого.
— Може, час це змінити, досконалосте..
— Досконалосте? — Лоріанна повільно повторила слово, ніби пробувала його на смак. — І що це, на твою думку, означає?
— Це я тобі кличку вигадав, — він ледь усміхнувся, криво, з відтінком сарказму. — Подобається?
— Ні. Не називай мене так.
— А це вже я вирішу, — знизав плечима художник.— Раз імена для тебе нічого не важать, нехай буде так.
— Ти береш на себе забагато,— її голос потоншав, став твердішим. — Не розумію, як король узагалі обрав тебе.
— Король? — він нарешті обернувся до неї, примружившись. — Це ти так свого батька називаєш? Судячи з усього, у вас ду-уже теплі стосунки.
   Лоріанна не відповіла. Вона лише стиснула долоні в кулаки — так сильно, що нігті врізалися в шкіру, залишаючи тонкі півмісяці болю. Її обличчя лишалося нерухомим, але напруга видавала себе в дрібницях: у ледь пришвидшеному подиху, у плечах, що злегка напружилися, ніби вона стримувала не слова, а щось значно гірше.
   Батлер помітив це миттєво. Він умів бачити тріщини — не лише на полотні.
— Що таке? — кинув він, не обертаючись повністю. — Розсердилася, досконалосте?
   Вона підняла на нього погляд — рівний, крижаний.
— Не чекай від мене жодної реакції, — сказала вона тихо, але жорстко. — Я не збираюся витрачати на тебе свої емоції.
— ОГО. Не думав, що вони в тебе взагалі водяться.
   Олівець знову торкнувся паперу. Шурхіт був сухий, рівний, майже заспокійливий. Та відстань між ними залишалася холодною, точно виміряною, ніби кожне слово могло проламати тонкий лід.
— Ти нічого про мене не знаєш, — раптом сказала Лоріанна.
— І не планую. Ми ж не збираємося ставати друзями, правда? Не потрібно влаштовувати мені сповідь про твою нелегку долю. Хоча… — він нарешті подивився на неї уважніше.
— Хоча що?
— Учора ти все-таки дещо сказала, — відповів Батлер повільно. — Про те, що згасаєш. Я цього не очікував.
— Замовкни, — відрізала вона.
— Мені цікаво, — він не відступав, — то через це ти завжди така?
— Я не зобов’язана відповідати на твої запитання.
— Ну звісно, — він знизав плечима. — Іншого від такої, як ти, я й не чекав.
   Її губи ледь здригнулися.
— Авжеж, — сказала вона з холодною гіркотою. — Я принцеса. Тому не повинна щось пояснювати такому, як ти. Вуличному обірванцю.
   Художник коротко засміявся.
— Повір, ти б тільки мріяла про моє життя. Без заборон, без нагляду, без чужих рішень за спиною.
— А ти, бачу, мріяв про моє, — кинула вона у відповідь. — Тепле ліжко, повний стіл і гори грошей. Подивися на себе.
   Між ними повисла тиша — важка, глуха. Батлер зупинився. Олівець завис у повітрі. Він більше не малював.
— Не хвилюйся, — сказав він нарешті. — Через місяць, коли закінчу роботу, я звалю. І тобі не доведеться витрачати години та терпіти мою присутність.
— Яка трагедія, — сухо відповіла Лоріанна. — Нічого, я переживу цей місяць.
— Дуже щедро з вашого боку, Ваша Величносте, — з легкою іронією відгукнувся він.
   Їх перервав глухий удар годинника. Лише тепер стало зрозуміло, що надворі вже підвечір’я. Сіре небо не дало сонцю жодного шансу видати час.
   Лоріанна підвелася. Повільно, з тією ж відпрацьованою гідністю. Вона поправила сукню, ніби зводила навколо себе останній захисний шар, і рушила до виходу.
— До наступної зустрічі, досконалосте, — гукнув Батлер їй услід.
   Вона обернулася лише на мить. Її погляд був гострий, майже вбивчий. Двері грюкнули так, що звук відлунням пронісся павільйоном.
   На його губах з’явилася роздратована усмішка. Він перевів погляд на полотно: лише основа, лише поза — жодної суті. Тихо вилаявшись собі під ніс, він кинув олівець на стіл.

                             ⏳   ⏳   ⏳

   Вечір у сиротинці святого Ґрейвена приходив тихо, але завжди відчувався важче, ніж день. Коли гасили останні лампи в коридорах, будівля ніби занурювалася у густу темряву, де кожен звук ставав голоснішим, а кожна думка ближчою.
   У спільній кімнаті стояв запах старих ковдр, сирого дерева й дитячого подиху. Ряди вузьких ліжок тягнулися вздовж стін, немов маленькі човни, пришвартовані в темній гавані.
   Клем лежала, повернувшись на бік, і обіймала свою заяложену ляльку. Її маленькі пальці досі тримали тканину так міцно, ніби навіть уві сні вона боялася залишитися без чогось, що давало їй відчуття тепла. Її дихання було нерівним, інколи вона тихо схлипувала, наче сни не були добрішими за день.
   Еміліон спав навпроти. Його худе тіло майже губилося під ковдрою, але навіть у сні він час від часу тихо кашляв, стискаючи край свого затертого шарфа. Його очі під повіками ледь рухалися — він спав насторожено, так, як сплять ті, хто звик слухати навіть уві сні.
   Та не всі спали.
   Ґабріель лежав на своєму ліжку, закинувши руки за голову. Його лікті впиралися в тонку подушку, а погляд був прикований до темної стелі, де у світлі місяця проступали тріщини в старому дереві. Він дивився на них так уважно, ніби намагався прочитати там відповіді.
   Йому не спалося.
   У голові крутилися слова, погляди, кроки в коридорі. І особливо — порожнє місце, де мала бути Мія.
   Він перекотився трохи на бік, але сон не приходив.
— Ти думаєш про неї.
   Голос пролунав тихо, але так раптово, що Ґаб здригнувся. Він різко повернув голову.
   Ліна сиділа на своєму ліжку, неподалік. Її бліде обличчя ледь торкалося світла з вузького вікна, і від цього вона виглядала майже примарною. Попелясте волосся спадало на плечі, а її різні очі дивилися прямо на нього — спокійно, уважно.
— Про кого? — швидко кинув хлопець, різкіше, ніж хотів.
— Про Мію, — відповіла вона так само тихо.
   Ґаб відсахнувся, ніби її слова були ударом. Він піднявся на ліктях і втупився в неї.
— Ти нічого не знаєш, — прошепотів він різко. — І краще не вигадуй.
   Ліна не образилася. Вона навіть не змінила виразу обличчя.
— Я нічого не вигадую.
Кілька секунд вони дивилися один на одного.
— Її забрали, — сказав він уже тихіше, але вперто. — Як і інших. Таке вже бувало.
   Дівчина похитала головою.
— Ні.
   Це коротке слово прозвучало дивно важко.
— Це не кінець, — сказала вона.
   Ґабріель насупився.
— Про що ти взагалі говориш?
   Ліна опустила погляд на свої руки, ніби слухала щось усередині себе.
— Я бачила… — промовила вона повільно. — Не очима. Але бачила.
   Хлопець скривився.
— Знову твої сни?
— Не лише мої.
   Вона підняла голову. Її різні очі блиснули в темряві.
— У кінці я бачу вогонь.
   Слова прозвучали майже пошепки, але від них у кімнаті стало холодніше.
— Вогонь? — він нервово усміхнувся. — Що за дурниці.
   Дівчина не відвела погляду.
— Якщо нічого не робити… він усе спалить.
   Вона сказала це так спокійно, що від цього ставало тільки страшніше.
   Ґаб мовчав кілька секунд.
— Ти лякаєш дітей цими казками, — буркнув він, намагаючись повернутися на спину. — Краще спи.
   Але він уже не виглядав таким впевненим.
   Ліна ще трохи дивилася на нього.
— Я не лякаю, — тихо сказала вона. — Я попереджаю.
   У темряві біля іншого ліжка хтось ледь чутно ворухнувся.
   Це був Дем’ян.
   Він лежав, повернувшись обличчям до стіни, але очі його були широко відкриті. Він чув кожне слово.
   Його руки стискали край ковдри. Думки плуталися. Він намагався не думати про Мію. Натомість у голові знову і знову виникало інше — обличчя брата.
   Батлер. Дем’ян заплющив очі.
   Йому раптом страшенно захотілося просто обійняти його. Так, як колись. Коли світ ще здавався трохи простішим.
   Він уявив, як брат нахиляється до нього, кладе руку на плече і тихо каже, що все буде добре.
   Від цієї думки в горлі стало боляче. Дем’ян тихо вдихнув, намагаючись не видати себе.
   А в темній кімнаті сиротинця святого Ґрейвена слова Ліни ще довго висіли в повітрі, як іскра, що впала на суху траву.