Математична закономірність

Пролог

Я не знала, що мені відкриються двері магічної фантазії при перевірках наявності авторства математичної закономірності та при спробах отримати авторські права на неї.

Я й уявити собі не могла, що такі нудні пошуки приведуть мене до божевільного перетворення в таємничих світах, прихованих від сторонніх очей за поволокой математики.

Коли я готувалась в д'евятому класі до екзамену по вибору по математиці, я помітила одну цікаву математичну закономірність різності квадратів. Але звернутись до бюро патентів та авторського права, щоб там перевірити, отримав чи хто-небудь авторські права на цю математичну закономірність, або, якщо ніхто до цього ще не догадався, до цієї закономірності, отримати самій на цю математичну закономірність авторські права - не можу. Я бачила в Інтернеті їх ціни. У мене не має стільки. У мене взагалі не має зайвих грошей, бо їх постійно не вистачає.

Мені тридцять сім.

Я починаю старіти.

Але я досі не можу реалізувати свою мету. Свою мрію…

А математична закономірність дуже проста:

"Різниця квадрата наступного числа та квадрата цього числа завжди на два більше різниці квадрата цього числа та квадрата попереднього числа, але за умови, що числовий ряд з додатніми (з позитивними, з "+") цілими числами й нуль у тому числі"

Я - звичайна заводчанка, інженер-конструктор з третьої категорією з мінімальною зарплатньою, така, як більшість. Колеги висміюють мене за несхожість на них, за мою простоту та надмірну товариськість. А я хочу замкнутися у собі. Тому що досі не реалізувалася. Я хочу реалізації. Особистої реалізації. Я хочу реалізуватися, а не виконувати чужі команди, роблячи те, що мені говорять, періодично регулярно бува дівчиськом на побігеньках.

Я проходжу своє жалке життя. Й кінця цьому не видно.

Але...

Світ магічної фантазії несподівано увірвався в моє життя.

Подарувавши мені кохання, про яке я мріяла.

Залишитися в цьому нереальному світи, лише щоб бути з ним, чи повернутися назад, але без нього.

А чи покохає він мене?

Той таємничий персонаж нереального світу?

Чи буде він реальним коли-небудь?

Чи мені лише це все сниться?

І не має того паралельного світу, який я собі уявила, запевнивши сама себе, що він існує?

Невже я збожеволіла і живу своїм божевіллям?

А якщо й так?

Якщо в моїй уяві є він - чоловік моєї мрії, то може мені й залишитися в моєму божевіллі назавжди, щоб відчувати саме те, що хочеться?

Буває достатньо кохати всередині, просто маючи цей суб'єкт, якому хочеться віддати усі свої думки, наповнюючи свої мрії тільки ним.

І не хай не буде фізичного прояву цих стосунків, бо, може, їх не існує.

Мені вже достатньо кохати внутрішньо, духовно, ментально, аби тільки відчувати, що я кохаю.

Кохаю - отже живу.

Кохаю - отже я жива.

І не важливо, в якому світі.

Реальному чи вигаданому.

Справжньому чи ілюзорному.

Правдивому чи божевільному.

Чи все-таки цей світ існує?

І для мене відкрилися його двері?

1

Ліана на своїй роботі на заводі, працюючи інженером-конструктором та маючи, звісно, можливість зв'язатися по заводській внутрішній мережі зі заводським бюро патентів та авторського права, написала в це бюро електронного листа.

На що Ліані відповіли також внутрішнім листуванням з цього заводського бюро патентів та авторського права, що мають справу лише з новими розробками та технологіями, з винаходами та покращеннями виробів, пояснили, що математичними формулами не займаються, порадили з'язатися саме з тими, хто займається правами авторської власності.

Знайшовши подібні організації, але вже цього разу орієнтуючись не тільки на ці, а й запитавши в них, в одній з таких структур захисту авторського права пояснили, що, отже Ліана опублікувала у загальному доступі свою роботу, то її захистити, як патент, не вийде, так як втрачен критерій всесвітньої новізни. Але можна отримати авторські права на цю закономірність.

Але як звертатися за послугою, коли не зможеш її оплатити? А якщо ж і накопиш гроші, а вийде при перевірці, що це вже існує, що комусь ця закономірність вже належить? Що тоді? Гроші на вітер? Як кажуть...

Ліана знову звернулася знову до Інтернету.

На цей раз пошукала математичні сайти та розмістила там свій пост з описанням своєї математичної закономірності.

І поки що було тихо, без коментарів, поки не з'явився той єдиний коментар, який змінив усе життя Ліани.

Їй написав якийсь чоловік без фото на аватарці, який запропонував відвідати один сайт за посиланням, яке той незнайомець кинув у приватне повідомлення, що саме там будуть відповіді на питання щодо цієї закономірності.

Зрозуміло же, що не можна проходити за посиланням від незнайомців. Та й від знайомих людей теж не треба слідувати на невідомі сайти: мало у кого зламали аккаунт чи по дуристі та необачності знайомі розповсюджують.

Але Ліана, довго думаючи, зрозуміла, що, крім цього посилання, більше нічого безкоштовного не буде.

Хоча... таке "безкоштовне", коли проходиш по невідомим посиланням, може закінчитися повним руйнуванням зсередини вашого комп'ютера. Чи просто обійдеться зносом операційної системи та встановленням її заново.

Ліана перевірила це посилання на сайті перевірок посилань. Ніби не шахраї. Принаймні, у базу злочинних сайті це посилання точно не додавали.

Як там не було, але Ліана наважилася, довго розмірковуючи, та пройшла за посиланням, яке їй скинув незнайомець.

Час зупинився. Очі Ліани ніби заморозилися - вони застигли на місці.

З екрана ноутбука полилося світло прям в очі тридцятишестилітньої жінки, в якої було багато мрій, але жодна з них ще не здійснилася...

Ні такого бажаного кохання в її житті, ні довгоочікуваної дитини, ні кар'єри, ні достатнього матеріального забезпечення себе, ні власного житла, ні отримання права інтелектуальної власності за свою формулу на помічену нею математичну закономірність, - нічого з цього.

Ліана - повна невдаха. Відчайдушня особистість, якій нічого втрачати, крім свого нікчемного життя.

Але ж...

Поки ми живі, ми можем щось змінити. Чи ні?

Знаю точно: якщо померти, то вже нічого не зміниш.

Фізично не зможеш.

Отже, поки живі, треба намагатися щось змінити.

Поки ми живі, ми можемо намагатися, ми можемо пробувати.

І вже цього достатньо, щоб боротися за своє життя.

Достатньо, щоб совість була чиста, що принаймні ми намагалися, ми боролися за своє життя.

Ми пробували, а не текли за течією.

Коли це світло з екрана ноутбука з'єдналося з очами Ліани, - ця жінка перетворилася в якусь субстанцію, яке влілося в цю струю світла.

Ліана разом з цим світловим потоком перенеслася у віртуальний світ.

Навкруги неї були гігантські цифри та математичні знаки.

Вони стояли на поверхні, вони літали, деякі застигли в повітрі. А деякі падали з неба.

Один такий знак "плюс" летів вниз прямо на Ліану, готовий її розчавити.

Але жінку хтось відштовхнув, схопивши її за талію - і разом з нею пригнув у сторону, падаючи на дивну поверхню.

Ось нарешті він з'явився: чоловік її мрії.

Високий з широкими плечима смаглявий з чорним блискучим волоссям з великими темно-карими очима з довгими віями чоловік лежав на Ліані, що вона відчувала на собі його подих.

Він швидко скочив та протягнув їй свою руку.

2

- Привіт, красуню. Мене звуть Остап. - сказав чоловік, протягуючу свою руку Ліані, щоб допомогти їй встати. - Звідки тут з'явилася?

- Я... я... - танучи в його погляді, не могла від хвилювання вимовити ні слова Ліана. Вона явно закохалася.

- Не хвилюйся, ці штуки прадають там, а на цій поляні ми в безпеці. - заспокоїв Остап.

- Ти такий ідеальний. - прошептала дівчина.

- Що? Я тебе не розчув. Що ти сказала? - запитав чоловік.

- Я... зі мною все в порядку, - промовила Ліана, відводячи погляд, бо її щоки вже палали рожевим полум'ям, а вона не могла говорити спокійно, дивлячись на такого красеня. - Я пройла за посиланням, а потім - я тут. Все так дуже швидко відбулося...

- За посиланням? - здивувайся Остап.

"- От і добре, що він не знає. - Подумала Ліана. - Буду вважати його тупим, через це перестану його соромитися."

- За посиланням в Інтернеті! - Голосно та чітко вона промовила це, щоб краще Остап це розчув.

- Я знаю, що таке посилання. - Образився Остап. - Але як ти опинилася саме тут через нього, це дивно. І в цьому світі не має Іетернету. Він залишився в моєму минулому.

- В минулому? Ти сам-то звідки? Як ти сюди потрапив, якщо в твоєму минулому був Інтернет? - поцікавилася жінка.

- Я не знаю. Я не пам'ятаю. Але я пам'ятаю частину свого минулого життя. Але ж воно минуло. І я не хочу до нього повертатись. Да й не знаю, як. - пояснив Остап. - Пішли до мене в гості. По дорозі розповім. На це місце хоч і не прилітають оті знаки, але могуть з цих лісів вискочити звірі, схожі на "y" та на "z". Пішли звідси, поки вони не з'явилися. Якщо в тебе не має планів, то можеш залишитися в мене. Мені набридло самотнє життя.

- Добре. - погодилася Ліана.

- Ця планета дуже дивна. Я обійшов її кілька разів. Вона маленька. Пам'ятаєш казку з "Маленького принца"? Ніби я частково потрапив у такий світ, де маленькі планети. Але гравітація така ж сама, як і на Землі. Може така ж сама маса сконцентрована в більш маленькому об'ємі. Тут трапляються живі цифри, які ростуть з землі. Але, коли їм треба, вони піднімають свою корені і ними, ніби ногами, переміщуються на іншу територію. Потім знов заводть свої корені в грунт - та продовжують рости. Ось там як раз така цифрова рослина росте. Дивно звучить? Так? В колишньому світі цифровим називалося все, що працювало через програму, використовуючи код 0 та 1. А в цьому світі я називаю рослини цифровими, бо саме цифри ростуть з землі. Я не придумав іншої назви. Не можу придумати більш підходяще для цього. Обережно! - несподівано крикнув Остап.

Чоловік однією рукою схопив Ліану та штовхнув за собою, прикривши її своїм тілом, а іншою різко витягнув дерев'яний меч зі своєї спини вздовж голови та ним проколов якесь чудовиско, схоже на символ "y".

- Сьогодні у нас смачна вечеря. - Прокоментував Остап.

- Я тобі допоможу. Приготувати. Та донести. - запропонувала жінка.

- Дякую. Але я досі не знаю твого імені. - сказав хлопець.

- А я досі не подякувала, що ти мене врятував. Вже двічі. Дякую тобі. Мене звуть Ліана.

- Гарне ім'я. Мій будинок отам. Нам туди. - показав рукою Остап.

3

- Ласкаво прошу у мій дім. - запросив до себе Остап, коли вони дотягли до простої хіжини цю "у"-образну потвору, залишивши її ззовні біля дверей.

- Тут затишно. Чому ти не хочеш повертатися додому? - запитала Ліана.

- Бо в мене не має, до кого повертатися. Тут я був самотнім через обставини. А там був самотнім серед людей. Бо мене ніхто не розуміє. Коли ти підеш, я знову стану самотнім. Але через обставину, що ти пішла.

- Я нікуди не піду. - пообіцяла жінка. - Я залишуся тут з тобою, якщо ти не проти.

- Я не проти. Я за те, щоб ти залишилася зі мною назавжди. - запропонував Остап.

- Якщо я знайду спосіб повернутися назад. Я заберу тебе з собою. Але в реальному житті я тебе не кину. Будемо дружити, якщо ти не проти.

- Я не проти, якщо в тебе вийде нас повернути назад у свій минулий світ. Але я з тобою не згоден з приводу того, що цей світ не реальний. Я ж його відчуваю. Я тут відчуваю голод та їжу, біль та дотик. Це все реально. ЦЦе просто інший, паралельний світ. Один з безлічі вимирів, про яку не знає людство. Іноді мені сниться, що я - фізик-математик, який створює якийсь експеримент. Вмикаю якусь установку. А потім - все. Я прокидаюся на цій митті.

- Може це спогади з минулого життя?

- Може й так.

- В тебе не має, до кого повертатися, а в мене не має, куди повертатися. Бо там, де я живу... жила, то не моє. То не моя квартира. Я ненавиджу це. Я ненавиджу свою роботу. Я ненавиджу своє життя. В мене не має виходу. Я не можу нічого змінити. Я не хочу так більше жити. Я взагалі не хочу жити. Але я не здійснила свої мрії. Якщо я помру, я вже уж точно ніколи їх не здійсню. А якщо здійсню, то вже не буде бажання вмерти, бо я буду щасливою.

- Все буде добре. Принаймні повинно так бути. Можна я тебе обійму, щоб заспокоїти? Бо ти виглядаєш такою нещасною, такою беззахисною. Але я, я обіцяю, захищу тебе. - Остап обійняв Ліану, не діждавшись відповіді.

Але зустрічні обійми жінки були саме тією відповіддю, на яку чекав цей самотній чоловік.

Дві самотні людини застигли в обіймах, відчуваючи, що разом, що вони двоє, коли разом, вже зовсім не самотні. Вони мовчали, але ситуація сама говорила за себе: їм треба триматися разом, щоб мати сенс життя, щоб відчувати цю жагу до життя.

- Треба приготувати вечерю. - нарешті сказав Остап.

4

Очікуючи, поки на вогнище приготується їжа, Остап розговорився з Ліаною:

- Я завтра покажу тобі одне цікаве місце. Печеру... В якій щось дивне видавлено в стіні. Там запитується якась математична закономірність, яку треба якось зобразити у видавлених проміжках каменю.

- Я зараз хочу це бачити. - зажадала Ліана.

- Зараз не можна. Там ніччю ще більш небезпечніше, ніж удень. Завтра прокинемося, з'їмо щось, а потім вирушемо. Нам треба відпочити. І з новими силами підемо на екскурсію.

- А де ти зберігаєш їжу, яка залишається? Тіло тієї потвори завелике, щоб його з'їсти одразу. - зауважила жінка. - Дякуємо їй, що воно нас нагодувало собою. Хоча саме ця тварина хотіла нас з'ївши, зробивши нас своєю вечеряю.

- Я зробив погреб. Такий собі підвал, де температура нижча. Да і тут не так жарко, як ти помітила. - відповів Остап. - Давай помиємо посуд - і лягаємо спати. Можеш лягти на моє ліжко. Я постелю собі на підлозі.

Ліана та Остап все прибрали, перенесли залишки та запас до підвалу, а потім лягли спасти.

Ніччю піднявся вітер, який голосно ревів за вікнами, яких не існувало. Замість них були ставні.

До хіжини підходили якісь звірі, яких було чутно через їх шипіння та рев.

Ліана не витримала та лягла на підлогу поруч з Остапом, обійнявши його. Чоловік окутав жінку своєю великою рукою, притиснувши її ближче до себе, щоб було їй не так страшно.

Так вони заснули в обіймах один одного, сховавшись під ковдрою.

Але в опівночі щось дуже голосно закричало ззовні, від чого вони одразу прокинулися.

- Давай у підвал. - запропонував Остап.

Ліана та Остап спустилися у погріб. Там і провели залишок ночі.

Вранці прокинулись, поснідали, прибрали та вийшли зі своєї хатинки.

Несподівано перед ними промчався вихор, залишивши по собі якусь субстанцію в повітрі, схожу на півпрозору медузу.

Остап штовхнув Ліану, падаючи на неї та притискаючи її до землі.

Субстанція пролетіла над ними, спалюючи все на своєму шляху, зачепивши хатинку, яка тут же спалахнула.

Остап вскочив та підбіг до колодязя й почав діставати звідти відро з водою, переливаючи в іншу ємність, яку швиденько підніс до хатинки - та вилив з неї воду на хатинку.

Потім підбіг до колодязя, знову набрав води, перелив в інший посуд та побіг виливати на хатинку.

Ліана схопила інший посуд і так само набирала з колодязя, переливала та виливала на стіни хатинки.

Через півгодини пожежа була погашена.

Але від хатинки вже нічого не залишилося.

- Сьогодні будемо спати в підвалі. - сухо сказав Остап.

Ліана лише подивилася на нього.

Чоловік зібрав свою речі, які приготував до цього та узяв з собою, коли вони виходили з хатинки.

- Пішли до печери, як планували. - покликав Остап Ліану.

5

Остап та Ліана підійшли до високої гори, в якій вхід у печеру теж був достатньо високий, що можна було припустити, що там змогла б розміститися велика тварина, якщо б того захотіла.

- Там живе хтось? - запитала Ліана.

- Дракон.

- Що? - захвилювалая дівчина.

- Але він постійно спить, ніби його сплячка триває вічність. - відповів Остап.

- Може він мертвий?

- Тоді б не було би видно його диханння. - чоловік добавив. - Він дихає, бо в нього груди то стають більшими, то зменшуються.

- В мертвого би груди не змінювали би розмір... -припустила Ліана.

- Пішли. В мене є зброя. Якщо треба, буду тебе захищати й від дракона. - пообіцяв Остап.

- Навіщо ти мене ведеш туди, якщо знаєш, що може бути небезпечно?

- Бо може у тебе є відповіді на ті питання. Може це допоможе повернутися тобі. Й мені теж. Може я глибоко в своїй підсвідомості хочу повернутися до свого колишнього життя. В там у мене була улюблена робота, власна затишна квартира, новеньке авто. Якщо ми повернемося разом, тоді я тебе запрошую на побачення. Може в мене ще й з'явиться родина завдяки тобі, через яку я буду поспішати додому, щоб найшвидше побачити свою кохану...

- Кохану? - Ліліана здивувалася.

- Давай домовимося: якщо ми все-таки повернемося, то одразу зустрінемося в якомусь місці, наприклад, в парку чи іншому якомусь місці. Але краще вибрати зараз, поки ми ще разом - і нас не розкидало в різні сторони минулого.

- Добре. Я в Запоріжжі живу. А ти?

- Я в Києві. - відповів Остап. - Але я так зрозумів, що робота в тебе не дуже, а власного житла не має. Виходить, в тебе мало грошей. А мене була робота те, що треба. Мені вистачало на все. Тому я приїду до тебе у Запоріжжя. Де можемо зустрітися і коли?

- На Хортиці. В субботу та й у неділю опівдні. Біля головного входу на Запорізьку Січ.- роз'яснила Ліана.

- Домовилися.

- Веди мене до своєї загадки. - попросила жінка.

Остап пішов. Слідом за ним йшла Ліана.

Вони увійшли в печеру, на підлозі якої спав дракон.

Можна було очікувати, що дракон спить в повній темряві, що можна на нього випадково натрапити, бо в темряві нічого не видно. А створений ними запалений факел своїм сяйвом та потріскуванням давно би розбудили дракона.

Але посередини печери був вертикальний потік води, у якій напрямок руху відбувався як вниз, так і нагору.

Через ці два напрямки води проходило світло від тієї зірки, яка була в цій зоряній системі.

Отже, завдяки цьому в печері було світло, затишно та красиво, Бо м'які відблиски цього світла росходилися в такій великій печері по всіх стінах, на яких було видавлено щось для невидими дописів, які можна було лише відчути, доторкнувшись до цих глибоких м'ятин.

Ліана одразу відчула щось знайоме в цих непрописаний, але видавлених символах.

Жінка намочила руки в вертикальних потоках води, а потім мокрими руками зібрала грунт, який в печеру пригнав вітер.

Ліана мокрим грунтом заповнила ці впадини у стінах - і чітко відобазилася її математична закономірність.

Але в ній не вистачала одного учасника, який повинен був слідувати за знаком "+", - це двійка. Проста цифра "2".

Але ж куди її записати, якщо в стіні для неї не має проміжка?

Недовго думаючи, Ліана знову взяла грунт мокрими руками - і намалювала цим мокрим грунтом цифру "2" після знаку "+".

Стіни зашаталися, від чого прокинувся дракон та став намагатися спалити цих двох молодих людей.

Поки дракон ганявся по завиточкам печери за Остапом та Ліаною, формула робила своє: вона підсвітилася, потім загорілася, що вже так палала,що немжливо було її погасити.

А потім...

Ці двоє зникли зі своїх місць. Несподівано Навіть в ті самі митті, коли бігли на всю від нарешті прокинувшогося дракона.

6

Ліана прокинулася від того, що вкололася краєм книжки, яка лежала на стопці книжок справа від неї.

Бо...

Дівчина заснула сидячи за столом, а прокинулася від того, що головою уві сні впала на стопку книжок, які лежали вежею.

Приснилося...

Чи ні?

Дівчина встала зі стола, взяла з собою смартфон, лягла на розкладений диван, встановила дзвінки годинника, тобто настроїла на потрібний час сигнали будильника, та лягла, поклавши смартфон поруч з собою.

Але щось дивне не давало їй спокою.

Якесь відчуття.

- Треба сходити опівдні в субботу на Хортицю. - сказала Ліана й закрила свої втомлені очі.

Вона швидко заснула, провалившись у свій глибокий сон.

Проживаючи кілька буденних днів, доживаючи до кінця тижня, Ліана нарешті дочекалася тієї самої першої суботи, коли вона зможе поїхати на Хортицю, щоб перевірити свою теорію стосовно того,що це був не сон, а якесь видіння, завдяки якому вона повинна зустрітися з ним - з чоловіком своєї мрії.

Ліана одяглася та вискочила з дому.

Дійшла до зупинки, сіла в маршрутку та поїхала.

Прийшлося пересісти потім в іншу маршрутку.

Але й цього було недостатньо.

Коли Ліана опинилася на острові Хортиця, вона вийшла на потрібній зупинці - а потім пішки пішла до заповітного комплексу "Запорізька Січ".

Прийшовши до головного входу, стала чекати.

Вже на годиннику на смартфоні показалося "опівдні", потім пройшли кілька хвилин. Потім ще, які склалися в півгодини. Прошло ще півгодини. А того чоловіка все не має й не має.

- Дурепо! Повірила у звичайний сон, що він віщий сон... такий собі пророчий сон. - прошептала сама до себе Ліана.

Вона вже збиралася піти, як її хтось зупинив, схопивши за руку.

Ліана обернулася - і побачила перед собой Остапа.

- Я... я не наважувався підійти. Цілу годину. Я не вірив власним очам. Я не міг повірити, що ти існуєш та ще й на мене чекаєш. Я ховався за тими деревами, боячись тобі показатися на очі. Пробач мені за моє боягузтво. Я кохаю тебе. - промовив Остап та поцілував Ліану.

- Я кохаю тебе. - відповіла дівчина, коли звільнилася від довгого поцілунка.

Епілог

Вони зустрілися в реальному житті, познайомившись в нереальному світі.

Шукаєш одне, але знаходиш інше, яке давно бажаєш здіснити.