До Йосиного двору залетiло сiм’ячко.
Йося, як-от зазвичай, видивлявся на хмарини, тому й помiтив: летить крилясте, щось на зраз липового, тiльки усе воно якесь чи то рожеве, чи то золоте, чи то...
Тюк - приземлилося. У Йосi земля добра, бур’ян на дворi невисокий, а якби не так, то й згинуло бы сiм’ячко. Так Йося здивувався, що не полiнькувався навiть сходити до колодязя й назад. Вiн мiг би там застрягнути, як завжди, на годину-другу, й опiсля не згадав би про сiм’ячко. Однак же повернулся незабаром iз повним цеберком колодезной водицы.
З одного маху все вiдро - просто на сiм’ячко!
Бiльше Йося не придумав витiвок для свого крилатого гостя, тому вiдправився на боковеньку: було над вечiр.
Зранку вiн заходився жити, як звично.
Загалом, у селi Йося вважався за ледайка. Працювати-то вiн працював: там доску приколотить, тут дров наколе, води натягає. Та вельми вже часто його гукати доводилось. Скажiмо, грузить Йося багули на воза, раз - голову у небо задер, видивляється чогось. Рот роззявлений. А багули лежать. А конячка запряжена форкає. Анiчогiсiнько Йося в таку хвилину не помiчає! Якщо його зачепити, тiльки й промовить:
- Диви, хмаринки-то якi! Благодать!
- Диви, снiжинки-то якi! Благодать!
Так його й прозвали...
Та нi, не Йося Благодать, а Йося Роззява.
Осьо якось вертався вiн додому. Палицею туркав придорожню кропиву на ходу. Погода весь день стояла бридотна, вогка, i з цiєї нагоди в Йосiних черевиках хлюпало. Але, як то повсякчас буває в травнi, десь опiвднi з-за хмар з`явилося спекотне сонце. В його промiнчиках нiжились знайомi бур`яни, обпливла покрівля Йосиної хибарки, перекошений паркан, молоде тонке деревце...
- Ох ти! - вигукнув Йося й навiть пiдстрибнув посеред дороги. Допiру-то не було там жодного деревця!
Так він чкурнув до хати, що мало черевиків не загубив. Туди й сюди обійшов деревце. Почухав маківку, не знявши шапки.
- Еге! - додумався він. - Та це ж учорашнє сім’ячко!
Склавши дяку до щедрих небес за дощ та сонце, що для всіх однакові, Йося чкурнув за сапою - бур’яни проріджувать.
Невдовзі помітили сусіди, що Роззява подекуди раз — та й почне в себе на городику копирсатися. Не щодня, звісно, але до сих пір його домашні справи взагалі не займали. Чи, скажімо, зустрічають його з колодязними ведрами на дорозі. Ведра брязкають, черевики плямкають — давно каші просять, Роззява чимчикує-поспішає.
- Ти ж тільки-но по воду ходив!
- А мені ще треба!
- Що ж це тобі, Роззяво, більше за всіх потрібно? - піджартовували. Сподівалися дізнатись чогось. А він відповідав лише:
- Ви собі також по чотири ведра принесіть, в вас теж більше буде.
То він не таячився, а здогадатися не міг, чого це насправді сусіди від нього домагаються.
Ну, скоро вирішилась ця загадка. Дерево-то зростало, немов на дріжджах, примітним стало — за версту виднілася його пишна крона. Гадали й мудрували люди: що то за вдача? По всьому селу зроду так не виганялися ані грушки, ані яблуні.
Судили-рядили: звідки в нього таке диво — в телепня-то? Розпитували:
- Як це так? Ти, Йося, за все життя землі не копав, а тільки в небо лупав очима. Невже мог сам зростити таку красу?
- А воно з неба й прилетіло, сім’ячко це. Дощик його поливав, сонечко зігрівало, та я, - додавав він скромненько, - трішечки підсобив.
Незабаром до Йосиної хатинки понад старої хлюпавої стежки протоптали цілу дорогу. Дерево набрало сили й тепер пишалося на радість цікавій юрбі. Ти бач, яке — гілочка до гілочки! Молоденькі листочки ніби відлиті з якогось зеленого золота, ось-ось задзвенять... та ні, якась нісенітниця, хіба ж походить живе на метал...
- Воно-то, звісно, красою дітлахів не нагодуєш, - гуторили старі люди, - та подивимось, що там буде восени. Чи не квітне ще?
- Заквітає! Заквітає!
Ще більше народу почало приходити до Роззяви під забор. Враз, щоб був привід, приносили з собою наїдки:
- Йоська, га, Йоська! Я тут пиріжків напекла аж купу — нема кому їсти. На, тримай корзинку!
- Агов, Роззяво, скуштуй-но моєї нової ковбаси. Як вона? Сальця не забагато?
А коли розкрилися на гілках перші бутони, то на рожеві квіти прийшов подивитись неабихто — сільський староста.
- Ач ти, - сказав він та схвально погладив стовбура. - Вірно кажуть, що дурням щастить.
Ох, краще б не казав він того. Встав Роззява з травиці, на якій лежав, на гостей роздивлявся. Руки в боки взявся й завів таку розмову:
- Що ви знати можете, пане старосто! Я ж-бо його підсапував, я й усяку комашку від нього відганяв. Коли підзимки насувалися, то я це деревце, будьте певні, власним своїм дмуханням відігрівав. А як вже поливав його! Бува, ночей не спав: підхоплювався, хватав ведро — і все до колодязя, будьте певні, туди й назад, туди й назад.
Староста сам був досвічений садовод. Він з тих багатоведерних нічних поливів тільки посміявся. Ще й землі торкнувся, розтер отак виразно в пальцях: мовляв, суха вона, не бреши тут. Розсердився Йося ще сильніше, вигукнув:
- А ви не заздріть, що вам не дано! Тут талант особливий потрібен. Не до кожного, будьте певні, з самісіньких небес прилітає сім’ячко. Та приберіть ті руки! З вашими-то цурупалками хіба може за лопушиною пильнувати. Тут підхід потрібен делікатний, особливий. Тут щодня працювати до сьомого поту треба, до мокрої чуприни...
Не встиг Йося договорити, як роздався тріскіт.
То земля розверзалася у нього під ногами.
Шарахнувся він, а з землі корені полізли. Гуркіт, галас, староста на спину опрокинувся, потім опрокинуло Йосю. Так і лежали вони — роти розперезали, бо на очах у них творилося неймовірне.
Дерево-то коренями струсило, витягнулось отак — та й злинуло височенько. Неначебто кульбабчине сім’я, тільки з хату розміром. Повагом, непоквапно летіло воно вздовж дороги, в той самий час підіймаючись усе вище. Здавалося, йому це довподоби: золотаво-зелене листячко тріпотіло, немов малесеньки крильця, а бутони розгорталися просто вльот. Повітря сповнилося ароматом...та слабкішав дивовижний той запах невблаганно, бо чудо-дерево відлітало за край села, ген-ген, все вище й вище.
- Не кидай мене! - жалісно гукнув Йося услід. - Стривай!
Ледь-ледь піднявишсь, він чкурнкув до відчиненої калитки, й гайда бігти слідом за деревом.
- Чекай! Вертайся! Як же я тепер без тебе? Я так більше не бу-у-ду...
- Роззява — він і є Роззява! - гарикнув староста йому в спину. В глибині, у підніжжя коренів, земля все-таки виявилась вогкою, тож на зльоті дерево вивернуло бруд просто панові старості на вихідні штані. Цим він переймався більше, аніж тим, що виявився не дуже-то й правий.
Хоч і почув ту грубість Йося — не зупинився, не відповів навіть. Мало не губилися на бігу старі його черевики, а він все біг, з усіх ніг гнався за своїм деревом.
Може, колись і наздожене!