Лоя діяла швидко, майже інстинктивно. Її пальці, кінчики яких подригували від незвичного хвилювання, гарячково споряджали «Око». У невеликий відсік контейнера вона вклала компактний комунікатор — диво інженерної думки Міста.

— Доведеться знайомитися, чужинцю, — бурмотіла вона собі під ніс, намагаючись не дивитися на власні руки.

«Око» зависло перед її обличчям, слухняно зчитуючи мисленнєвий імпульс. Лоя заплющила очі, передаючи дрону координати печери й чіткий наказ: привернути увагу, але не налякати до смерті. Куля блимнула бірюзовим вогником готовності й безшумно канула в сутінки, розчиняючись у вечірньому небі.

Лоя не знаходила собі місця, міряючи кроками оглядовий майданчик. Невже Йоа про щось дізнався? Невже за самим муром стежать невидимі вартові, що фіксують кожен її рух?

«Ні, — обірвала вона свої думки. — Якби знали, я б уже стояла на вершині Великої піраміди в очікуванні очищувального полум’я, а моє ім’я назавжди б стерли з Дерева Життя».

Дін ліниво сидів просто на теплому піску біля входу в печеру. Це був його улюблений час — коли сонце, перетворившись на величезний кривавий апельсин, повільно осідало за рваний край каньйону. Завтра — повернення. Тіло вже наливалося свинцевою слабкістю, вітамінні суміші в крові добігали кінця, і шлунок нагадував про себе глухим бурчанням.

Раптом на тлі заходу спалахнула цятка. Вона росла з неймовірною швидкістю, і Дін, зажмурившись, упізнав «свою» Кулю. Та летіла не по дотичній, як зазвичай, а цілеспрямовано — прямо на нього. Дін інстинктивно напружився, рука сягнула руків’я ножа, але він завмер.

Куля різко скинула швидкість і застигла всього за десять сантиметрів від його носа. Повітря навколо апарата вібрувало, від нього пахло озоном і паленою сталлю.

— Оце так дідько… — тільки й зміг видихнути Дін.

Куля повільно оберталася, ніби скануючи сітківку його очей. Зрозумівши, що миттєвої анігіляції не буде, Дін дозволив собі розслабитися:

— Ну і чого прилетіла? Прудка ти моя. Хочеш поговорити — давай, я сьогодні налаштований на світську бесіду.

Апарат плавно опустився нижче, і з його лона на пісок випав маленький сріблястий диск. Куля відлетіла на пару метрів і завмерла в режимі очікування.

Дін із цікавістю підняв знахідку. Тієї ж миті з центру диска вдарив сніп блакитного світла. Дін від несподіванки смикнувся назад, заплутався у власних ногах і безглуздо гепнувся на п’яту точку.

Над диском виникла постать. Дін завмер, забувши, як дихати.

Це була дівчина. Але в її красі було щось лячне й привабливе водночас. Над її тонкими бровами пульсували три цятки, змінюючи колір від ніжно-блакитного до бузкового. Ліва рука нижче ліктя мерехтіла темним, матовим металом — біомеханічний протез виглядав витонченіше за будь-яке творіння людських рук. Частина її шиї теж була прихована під гнучкими металевими пластинами. Чорне густе волосся водоспадом падало на плечі, а шкіра в променях заходу здавалася відлитою з міді.

Вона пильно дивилася на нього. Нарешті вимовила гортанну, різку фразу. Дін тільки нерозуміюче хитнув головою.

Дівчина звела руку до неба в жесті, який Дін безпомилково визначив як вселенське роздратування. Схоже, вона вилаялася своєю мовою.

— Звісно, ти не зрозумів, я забула ввімкнути розпізнавач, — її голос, що зазвучав тепер чистою мовою Діна, був глибоким і мелодійним, як низька струна гітари. — Я Лоя, молодша жриця і Вартова Муру. Тебе як звати?

— Дін… — видавив він, відчуваючи, як пересохло в горлі.

— От і познайомилися. Слухай, Діне, ти, мабуть, уже зметикував, що я з того Міста, куди ти так настирливо ліз.

— А-а-а… То це ти мене «пасла»? Дякую, що не перетворила на печеню за допомогою тієї кульки.

— Я не схибила, а попередила, — Лоя склала руки на грудях, її цятки стали тривожно-помаранчевими. — Взагалі-то я мала тебе вбити згідно з Кодексом. Але вирішила подивитися…

— Як за щуром у лабіринті? — Дін почав приходити до тями, його природна зухвалість поверталася.

— Хто такий «щур»? — вона насупилася. — Тисячу років з-за Межі ніхто не приходив. Мені стало… цікаво.

— Виходить, мені варто вклонитися за те, що я ще дихаю?

— Так, — Лоя недбало махнула рукою. — Але не розслабляйся, я завжди можу це виправити.

Дін розглядав її, не приховуючи захоплення. Тонкі риси обличчя, жива, майже людська міміка. Навіть штучна рука рухалася з грацією живої кінцівки.

— Припини мене зондувати поглядом, — раптом відрізала Лоя, і її цятки спалахнули червоним. — Бо сканер вимкну!

— А ти не будь такою бісівськи привабливою, — у тон їй видав Дін. — Я нормальний чоловік, у мене очі не казенні. Усе, я сказав.

Лоя явно зніяковіла. Цятки на бровах стали густо-червоними, вона відвела погляд.

— Ой, ну прямо-таки… привабливою… — пробурмотіла вона, і Дін зрозумів: навіть у жриць з іншого світу є слабкі місця.

— Так, не збивай мене! Слухай уважно. Завтра на світанку я і десять Бездушних прийдемо сюди. Вбивати тебе. Ось, власне, і вся новина. Тому тікай туди, звідки тебе принесло. Просто зараз.

— Ось так просто? Бах — і все? — обурився Дін. — Без суду і слідства?

— Звісно. А як інакше? Можна, звісно, принести в жертву, але це довго…

— В жертву?! Ви що, дикуни?

— Чому дикуни? — Лоя ображено скинула підборіддя. — Традиціоналісти. Гарна жертва — це запорука стабільності Межі. Але у твоєму випадку — просто бах. Зовсім не боляче.

Лоя чарівно усміхнулася, і від цієї усмішки в Діна мороз пішов по шкірі.

— Але я тут, щоб цього не сталося. Йди геть.

— Я не можу! Перехід відкриється тільки в розрахунковий час. А доти я застряг тут. До того ж у мене одяг розсипається, інструменти…

— Нанітовий захист, — кивнула Лоя. — Я пам’ятаю, як уперше тебе побачила. Ти лежав такий… беззахисний… і одяг на тобі танув…

Дін густо почервонів:

— То ти мене… зовсім голим бачила?

— Ну, здалеку! — вона картинно закотила очі. — Я не розглядала деталі, я все-таки молодша жриця! І, до речі, відтоді я тебе не вбила, оціни масштаб милосердя.

— Гаразд, милосердна. Але вбивати то за що? Я ж нічого не вкрав!

— Ти Кодекс порушив, красунчику. Прийшов без запрошення, блукаєш святими руїнами, ящірок наших лякаєш. Цього достатньо.

Дін пильно подивився в її проєкцію.

— А чого ти тоді прилетіла попереджати? Шкода стало?

Лоя насупилася, її цятки стали тьмяно-сірими.

— Я не згодна з Кодексом. Не можна вбивати просто за те, що хто-що порпається в уламках. Це… неправильно. Хоча якби ти вбив дозорця — я б тебе сама четвертувала. У нас такі традиції.

— Кровожерливі у вас традиції, — скривився Дін.

— Ми жертв не їмо, якщо ти про це! — Лоя підійшла майже впритул до камери. Її зображення було настільки реальним, що Дін відчув примарний запах квітів і металу. — Слухай. На цьому диску є генератор маскувального поля. Воно приховає тебе від очей, але не від звуків. Посидиш тихіше води, поки Бездушні прочісуватимуть каньйон. Вони воїни вправні, але тупуваті.

— Чому ти це робиш, Лоє? — тихо запитав Дін.

Вона запнулася.

— Не знаю… У тобі немає небезпеки. І я не люблю безглуздих смертей. Мій народ бачив забагато горя…

Лоя подивилася йому просто в очі, і Діну здалося, що в її зіницях мигнула смарагдова іскра.

— Ну все. Мені час. Варта закінчується. Не вмирай… Діне. Будь ласка.

Зображення блимнуло й розтануло. Рубка «Ока» зачинилася, і куля безшумно злетіла в темне небо.

Дін довго стояв, стискаючи в руці холодний сріблястий диск.

— Хоч би інструкцію залишила, як те маскування вмикати… Ладно, розберуся. Це ж не людей на вівтарі різати.

А на іншому кінці зв’язку, у холодному блиску Міста, Лоя сиділа на підлозі оглядового майданчика і притискала долоні до гарячих щік.

Який дивний, зухвалий і дивовижний хлопець. Він не тремтів від страху, він дивився на неї як на жінку, а не як на жрицю. І це було найлячніше й найпрекрасніше відчуття в її житті.