Лист, залишений у натовпі
Пробач, мамо, та душа вже давно не співає. Забула всі ноти, викинула слова. Їй це не потрібно, це її вже більше не тішить. Немає для неї натхнення в почуттях, що лишилися, тому віднині й не знаходить спокою в піснях. І навіть місця для мінору – вона не має. Залишився тільки її океан. Пересолений океан, що застилає очі час від часу, переносячи в буденне минуле. Нагадуючи, про ірреальне.
Матусю... На чужій землі душа лиш сльози ллє безперестану та щомиті. Лиш прагне загубитися, страждаючи від самої себе. Їй би розчинитися у натовпі, мамо, бо не бажає вона далі бути. Не тут і зараз, ні. Взагалі. Їй не потрібно, щоб тепер шукали. Не треба й щоб нагадували про надію. Вона хоче свободи. Свободи від думок та уїдливого болю, що набридає існуванням. Від самотності, мамо, яка оселилася поруч, обіймаючи щоночі. Від суму, що вже як частинка, як рідний, що приходить в гості не запитуючи.
Чуєш мене, мамо?
Душа хоче бути вільною, як вітер, що навколо і ніде. Як він, коли не думаючи про щось, не хвилюючись, облітає перешкоди та зливається з повітрям. Коли зникає, не бувши майже. Ось так і їй би. Тільки це необхідно, повір. Тільки так і залишилося.
Я втомилася. Сама від себе. А ще й втомила заодно всіх.
Набридаю тобі листами, що ніколи й не були потрібні. Виписую клубки думок, але для того, щоб каратись та карати. Розумію. Але не зупиняюся. Виводжу кожну літеру, щоб ставала вона катом, оголюючи вени, звільняючи від оков брудну кров. Даруючи невагомі крила, але не ті, що казках чи міфах. Не ті, що від щастя, мамо. Зовсім не ті.
Ти чуєш мене, мамо? Рятуй.
Бо сама вже не можу – зникла у водах я учора. Поки тільки в маренні, але вже стрибнула з мосту, рятуючи душу від погибелі. Поки лиш обманула себе наяву. Вкотре. Викроїла декілька днів, щоб не зійти з розуму від нав'язливої ідеї, не втілити в життя останню мрію.
Чуєш, мамо? Вже не врятуєш. Бо знову полинула в обійми розпачу, що підводять до межі, до тієї клятої прірви.
Не врятуєш, бо в тому натовпі залишаю не просто листи. Ні. Там зостаються обіцянки жити наново. Там віра в майбутнє, що починала відбудовуватись на кладовищі спогадів.
Але душі моєї там не лишиться, їй не судилося розчинитися поміж. Вона і далі буде меланхоліти, нагадуючи про мій тягар.
Матусю... На чужій землі душа лиш сльози ллє безперестану та щомиті. Лиш прагне загубитися, страждаючи від самої себе. Їй би розчинитися у натовпі, мамо, бо не бажає вона далі бути. Не тут і зараз, ні. Взагалі. Їй не потрібно, щоб тепер шукали. Не треба й щоб нагадували про надію. Вона хоче свободи. Свободи від думок та уїдливого болю, що набридає існуванням. Від самотності, мамо, яка оселилася поруч, обіймаючи щоночі. Від суму, що вже як частинка, як рідний, що приходить в гості не запитуючи.
Чуєш мене, мамо?
Душа хоче бути вільною, як вітер, що навколо і ніде. Як він, коли не думаючи про щось, не хвилюючись, облітає перешкоди та зливається з повітрям. Коли зникає, не бувши майже. Ось так і їй би. Тільки це необхідно, повір. Тільки так і залишилося.
Я втомилася. Сама від себе. А ще й втомила заодно всіх.
Набридаю тобі листами, що ніколи й не були потрібні. Виписую клубки думок, але для того, щоб каратись та карати. Розумію. Але не зупиняюся. Виводжу кожну літеру, щоб ставала вона катом, оголюючи вени, звільняючи від оков брудну кров. Даруючи невагомі крила, але не ті, що казках чи міфах. Не ті, що від щастя, мамо. Зовсім не ті.
Ти чуєш мене, мамо? Рятуй.
Бо сама вже не можу – зникла у водах я учора. Поки тільки в маренні, але вже стрибнула з мосту, рятуючи душу від погибелі. Поки лиш обманула себе наяву. Вкотре. Викроїла декілька днів, щоб не зійти з розуму від нав'язливої ідеї, не втілити в життя останню мрію.
Чуєш, мамо? Вже не врятуєш. Бо знову полинула в обійми розпачу, що підводять до межі, до тієї клятої прірви.
Не врятуєш, бо в тому натовпі залишаю не просто листи. Ні. Там зостаються обіцянки жити наново. Там віра в майбутнє, що починала відбудовуватись на кладовищі спогадів.
Але душі моєї там не лишиться, їй не судилося розчинитися поміж. Вона і далі буде меланхоліти, нагадуючи про мій тягар.
Коментарі
Показати всі коментарі
(1)