Королівська секретна служба цього разу спрацювала на відмінно. Вже наступного дня моє зображення прикрашало чи не кожну стіну дома у Гренцлаві. “Розшукується особливо небезпечний злочинець, на ім'я Мартін Богарт. Нагорода за будь-яку інформацію 100 королівських дукатів”. Не найбільша сума, яку пропонували за мою голову, але суттєва.

Доведеться терміново змінити свій вигляд та житло. Багато хто користується магією зміни личини у таких випадках. Але не тільки королівські маги, а й будь-який чаклун середнього рівня легко розкриє магічну личину. Не кажучи вже, про безліч артефактів, що виявляють таку магію.

Тому я використовую грим. П’ять років я пробув у бродячому цирку, до якого прибився після того, як втік з дому, коли мені було одинадцять. Багато чому навчився там. Акробатика, метання кинджалів, різні хитрі фокуси й, звичайно, вміння користуватися гримом.

Я дістав свою спеціальну валізу і через сорок хвилин ретельної та кропіткої праці на мене у дзеркало дивилася повненька жінка років п'ятдесяти. Нічого спільного з худим та жилавим Мартіном Богартом.

Я стояв за портьєрою та крізь щілину дивився, як томатний суп у тарілці з божевільно дорогої дафурської порцеляни несуть до Мері Сью.

Багато зусиль я витратив, щоб мене взяли до кухні королівського замку. Робота там була хоч і престижна, але важка та й платили небагато. Певне, королівська родина вважала, що вже саме щастя працювати у їх замку багато чого коштує, то ж економила на платні. Сюди йшли, щоб отримати досвід та рекомендації з якими легко було влаштуватися потім на роботу до якихось багатіїв, що щедро платити за обслуговування “королівськими” слугами. Тож плин кадрів був ще той. Через те секретна служба не дуже ретельно перевіряла кандидатів і мені вдалося прослизнути крізь решето їх перевірок.

Те, як в останню мить, вже після того, як суп пройшов королівського дегустатора, я підсипав отруту, має увійти до підручників найманих вбивць, якщо хтось колись буде такий підручник писати та видавати. Майстерність вищого ґатунку. Та й отруту я знайшов такого ж ґатунку — екстракт берзської файоли. Практично миттєва смерть і жодного шансу на порятунок.

От тарілка вже перед Мері Сью. Вона бере ложку, занурює у суп, підносить до рота. Зараз має все статися. Але ні. Смакує ще одну ложку. За нею третю та четверту. Посміхається та щось говорить фрейліні, що сидить зліва від неї. Що за маячня?! Я певен, що вона їсть з тої тарілки. Я не спускав з неї очей весь час з моменту, як підсипав отруту і до моменту, як вона опинилася перед ельфійкою. Вже від однієї ложки супу вона б мала померти! А вона їсть та ще й сміється. Мені підсунули фальшиву отруту? Я дуже давно вже співпрацюю зі Старим Гаррі та ще ніколи він не давав мені приводу у ньому сумніватися.

— Ти що тут робиш? А ну марш на кухню. — перервав мої панічні думки голос камердинера.

— Ой звиняйте, я всього лише хотіла хоч трішечки подивитися на наших величних королів, пане камердинере! — пискнув я по-жіночому та з селюцьким акцентом.

— Ще надивишся! Швидко працювати побігла. — грізно гаркнув камердинер.

Через пів години на кухні пролунав істеричний жіночий зойк. Вся робота зупинилася та люди з жахом дивилися на скорчене тіло помічника кельнера Франка. Його очі закотилися, з уже мертвого рота продовжувала невпинно виходити червоно-біла піна. Отак от виглядає смерть від берзської файоли. Бідолаха полюбляв доїдати за господарями й спробував суп з тарілки нареченої принца, коли забрав його залишки зі столу. Виходить, Старий Гаррі і тут не підвів. Але клята Мері Сью і досі жива!

Королівська секретна служба зовсім озвіріла і я вирішив на деякий час злиняти з міста. Вже по дорозі, у сільській корчмі, прочитав у газеті, що хтось планував отруїти майбутню принцесу, але, на щастя, в неї виявився дуже рідкісний імунітет до берзської файоли, яку використовував лиходій.

От же ж, ця Мері Сью — ще та штучка! Двісті сорок королівських реалів виглядають вже і не такою зависокою ціною за її смерть. Але ж я — Марті-Гарантована Смерть. Я доберуся до тебе Мері Сью, як би важко це не було.