Мені стало страшно. Я не міг розібрати, що мені говорять, але я чітко чув, як хтось мені шепоче у вухо. Крісло, яке стояло неподалік, все далі, та далі віддалялося від мене, паморочилась голова, почало темніти в очах, руки тряслися — я закрив очі. Через секунду очі розтуляються, а перед мною стоїть людина невисокого зросту, з дуже гарними голубими очима, локони волосся оранжевого кольору чомусь нагадували мені волосся Білочки. Але потім я почав розглядати його детальніше: я зауважив злість в його очах. Він був розчарований і роздратований: губи були напружені, брови опущені. Ми дивилися на один одного — розглядали. В один момент, мені здалося, що він мене хоче поцілувати, але я різко заговорив:"Ти хто?"
Цей чоловік не зводив з мене очей і намагався грати поглядом, якщо чесно, мене заполонив страх. Я знову заговорив:
-Як ти сюди взагалі потрапив? Двері ж зачинені.
-Я не знаю, — відповів він незадоволеним, глибоким голосом.
-Що ти хочеш від мене?
Він оглянувся і крикнув:
-Що ти робиш із собою?! Ти вважаєш це нормою? Чому ти думаєш, що не заслуговуєш любові? Ця жінка, вона тобі зрадила....!
-Про що ти говориш? Я її любив і люблю, і ніхто мені не зраджував...
-Та як ти смієш? Це через неї ти в лікарні був. Їй було плювати на твоє життя.
-Але ж, але...
-Нема "але", всі тільки знущалися з тебе. Пам'ятаєш, як ти в класі не міг бути своїм? Знаєш чому? Бо ти був непотребом, якого ніхто не любив!
Коли я починаю згадувати про свій клас, моя кров завжди закипає. Я ненавидів ходити туди. Ненавиджу кожну хвилину, проведену там. І тут раптом, я згадав, я згадав, як я приходив додому, а Білочка чомусь завжди тривожно зустрічала мене на порозі і застібала ґудзик на блузі. Як я це не зауважував раніше? В мене з’явилися сльози на очах, я перестав бачити те, що мене оточувало. Очі закрилися. Темрява...
5.07, вечір
На пральній машині стоїть старий магнітофон, який старанно виграє місячну сонату. Ця музика натягує мої струни душі, кожна молекула мого тіла набувала такої напруги, що можливо от-от кожна розірветься. А музика грає... Як павутина, на якій виблискують маленькі крапельки роси, неначе зоряне небо, а павук все тугіше і тугіше замотує мою шию. Я бачу, як крапля за краплею падає вода у ванну з раковини. Мій погляд скляний. Кожен подих стає важчим. Я згадую, як Білочка розвертається, кричить, як мене ненавидить і йде. Мій мозок програє це відео знову, знову, знову...
На воду починають падати солоні краплі, які, неначе металева куля, розривають поверхню кристалічно-чистої води. Кожної секунди швидкість червоних кілець в моїх артеріях і венах збільшується. На скронях вже видно, як вони набубнявіли. Зіниці звузилися, а рука стискається в кулак. Мої нігті проникають в шкіру долоні, тиск не заставляє чекати на рани, які починають кровоточити. Я зі злості стукнув рукою об плитку, яка захищала стіни моєї ванної кімнати від води. Я зціпив зуби, щоб не закричати, а зуби крихтіли неначе скло, яке ось-ось розіб'ється. Я опустив голову під воду і що духу кричав, кричав і звільняв із повітрям злість на себе і на неї. Пізніше я просто дивився, який прекрасний вид під водою. У ній витала моя кров, вона витала так легко. Як туман витанцьовувала смертельний вальс під приглушену музику, так гаряче, так чарівно. Мої почуття грали на струнах моєї арфи. Кожен дотик такий болючий. Кожного разу моє тіло розслаблялося, щоб не відчути ці потужні пориви звуку арфи в сонце сплетінні. Мої вуха чули музику, що надавало містики, а очі червоніли від злості, я не переставав думати про смерть. Ні, не про свою — про її смерть.
Пізніше все відбувалося, неначе у фільмах. Я виходжу з ванної кімнати і бачу довжелезний коридор з багатьма дверима: за кожною з них мої пережиті дні, які я ніколи не зможу забути. У мене було відчуття, що я король, король цього коридору — палацу пам'яті. Мені почувся голос. Він йшов з дверцят, яке було занедбане і побите. У моєму серці щось ніби заболіло. Я почав йти маленькими, невпевненими кроками до нього. Мені хотілося кричати від болю у серці. таке було враження, що хтось встромляв осколки скла у м'яз, який щосекунди пульсував… Моя рука бере клямку, дьоргає за неї… Я забув про свій біль, мої плечі розслабилися, повіки не могли кліпати — я оторопів від цієї картини. Мої уста промовили лише: “Білочка...”.
Маленька рука вп'ялася у сталевий, потужний м'яз спини якогось бездушного, огидного чоловіка. Його губи доторкалися до її вишуканих уст, які були розкриті для поцілунку. Її тіло прекрасне. І його одержав брудний, безпардонний, бридкий, жадний вовк, який вбиває свою жертву з кожним рухом свого тазу в неї. Її золоте волосся розвивалося по білосніжній тканині. Мені так не хотілося цього бачити, як і тоді, коли я прийшов у її дім і бачив це. Злість витала в моїй черепній коробці. Мозок все більше і більше виділяв гормони, які наливали мої очі кров'ю, мої зіниці збільшувалися, а тіло відмовлялося бути в реальності. Я не втримався: моя нога хотіла переступити поріг, але до мене доторкнулася чиясь рука. Не розумію, хто міг ходити в моєму палаці без мого дозволу? Поволі обертається моя голова, прослизає образ чорнявої дівчини…
Вставай! Господи, що мені з ним робити?,—я побачив, як Діана дивиться на мене жалісними очима: “Нарешті!”- Скрикнула вона і побігла відкривати двері бригаді швидкої допомоги, яка стукає у двері.
Коли вона вийшла з кімнати, я просто лежав на підлозі й дивився байдужим поглядом у вікно. Я був неначе в трансі. Через деякий час Діана повернулася. Мій ангел-хранитель. Хоча її важко назвати янголом, бо її волосся та очі чорні були як ніченька. Акуратний маленький носик, губи виділялися на фоні бездоганної білої шкіри. Вона як богиня. Її стегна ідеально підкреслювали тоненьку талію, ручки малесенькі, але сильні. Обожнюю бувати в їхніх обіймах. Саме зараз її пальчики перебирають моє волосся, у мене таке враження, що вона передає мені через них всю свою любов. Вона любила мене безмежно. Але за що? Я ніколи цього не зрозумію. Це вона, безкорислива, дружня любов. Я насолоджуюся її запахом, який мене завжди заспокоює, тепло її подиху зігріває мою душу. О, ці очі… Сповнені добром і турботою. Я відчуваю, як вона проводить шовковими руками по моєму обличчю. Як мені добре. Мені так хочеться, щоб вона мене не відпускала, ні на хвилинку. Мої повіки тяжіють, тривоги кудись втекли, Білочка перестала мене переслідувати.
Я заснув.
Запах млинців? В моєму домі не було вже нормальної їжі цілу вічність. Але я був одержимим ідеєю про вбивство. Помста, контроль, влада! Я повинен сісти на трон справедливості. Це має бути щось вишукане, таке як вона сама. Стоп. В моєму домі Діана. Не можна допустити того, щоб вона щось запідозрила. Я мусив докладати сили, щоб піднятися. Теплі лагідні промені з вікна пестили мої очі. Було видно, як літали маленькі частинки пилюки в повітрі. Кожен квадратний метр моєї підлоги був закиданий папером та книгами. Там на столі дивно лежав один папірець. Можливо, в мене безлад, але він був систематизований у моїй голові. Я не пам'ятаю, щоб я клав його туди, а мої синапси з’єднували ідеально посортовані нейрони в моєму мозку, кожна подія зареєстрована в моїй пам'яті. Мої ноги піднесли моє тіло до столу. У величезній купі паперу майорів він, заповнений текстом, який писав хтось рукою, яка дрижала. Я не повірив своїм очам, коли в кінці сповіді я побачив краплі крові - крові моєї однокласниці.