Кілька хвилин Джо чекав на свого учня коло старого дуба. Він проводжав поглядом невеликих пташок, які невинно пролітали над деревом. Чоловік міг би просто насолоджуватись такими рідкісними останніми променями сонця, за якими йшла сувора зима з сотнями смертей від голоду. Проте, цього разу голову чоловіка не покидали думки, що відбувається в тому секретному місті, яке було в нього під ногами стільки років.

Чоловік невдоволено видихнув та, перевіривши кількість патронів, пішов всередину. Пройшовши футуристичним коридором, старий побачив Джона, який мовчки дивився в пустоту.

- Що відбувається?- спитав Джо, відволікши хлопця від роздумів.

- З'явилась нова робота,- сказав Джон, пройшовши коло старого,- Треба проникнути в Ханаан.

- Ханаан? Ти здурів?!

- Я знаю, що це звучить непросто, але я маю це зробити.

- Це звучить не непросто, а божевільно. Він на карантині. Назавжди. Тікаючи з того проклятого міста, я бачив як потвори жорстоко розривали тисячі людей, які намагались врятувати своє життя. Сумніваюсь, що там залишились живі та адекватні люди.

- Припаси для когось везли. Не просто так найняли Лембера... Я знаю, що це звучить божевільно, але я мушу туди проникнути. Не думаю, що ти можеш мене переконати.

Джон розвернувся та пішов до виходу, а старий йшов одразу за ним.

- Ти казав, що є люди, які вивчають приховані ходи,- говорив Джон,- Можна звернутись до них.

- Вони не будуть говорити з тобою, якщо в тебе буде зброя. А йти в Ханаан без зброї - самогубство. Неможливо проникнути в місто. Повір, багато людей намагались. В тому числі і я.

- В тебе хтось залишився там,- здогадався Джон по голосу чоловіка.

- Моя сім'я. Я мав забрати автомобіль, але воєнні забрали мене та вивезли міста, залишивши мою сім'ю помирати. Повір, я спробував багато способів проникнути туди. Всі вони ведуть або до смерті, або в нікуди. Просто забудь про це.

Вийшовши з коридору, Джон повернувся до Джо.

- Знаю, що ти присвятив багато часу цьому місцю, але я намагаюсь врятувати людей, які живуть у штаті. Можливо, я зможу врятувати цілий світ. Проте, без твоєї допомоги мені не впоратись.

- Говори, що ти плануєш,- після недовгої паузи сказав Джо.

- Місто ізольоване кілька десятиліть і всі шляхи перекриті, але ніхто не закривав повітря.

- По-перше, в нас немає літаків чи гвинтокрилів, щоб перелетіти через стіну та опинитись всередині. По-друге, протиповітряна безпека, яку встановили воєнні, досі працює. Літак просто зіб'ють на підльоті. І останнє - в місті немає місця для посадки.

- Не так давно я був в аеропорту і побачив, що літаки, особливо невеликі, виглядають цілком непогано. Я впевнений, що вони можуть летіти, якщо залити пальне. Щодо протиповітряної оборони... Місто закрите кілька десятиліть і звідти евакуювали всіх воєнних. Не думаю, що системи ще працюють.

- Я давно не керував літаком, але, якщо там є працюючі літаки, думаю, можливо зробити те, про що ти говориш.

Джон легко посміхнувся та кивнув в знак подяки.

***

Мія та Роб "засіли на дно" після втечі від Лембера та його людей. Незважаючи на це, дівчина намагалась всіма силами зв'язатись з Джоном та якось допомогти йому. Зараз дівчина намагалась налаштувати військовий радіоприймач, щоб він міг ловити частоти для розмов по рації.

- Тобі треба відволіктись,- сказав Роб, принісши сестрі чай.

Вони їхали кілька днів, тому вирішили зупинитись на окраїні дороги, за кілька сотень метрів від лісу. Мія намагалась переконати, що це погана ідея, але Роб розвів багаття та не хотів нічого чути.

- Виглядаєш не дуже добре,- сказав хлопець,- Що сталось?

- Я сумую за ним. Коли ми прощались, я думала, що він частина мого життя, яку я можу залишити. Проте, зараз я розумію, що помилялась. Весь час думаю, що йому потрібна допомога.

- Це називається кохання,- сказав хлопець,- Він невідомо де і ти не можеш знати, що йому потрібно. Пора перейти до більш важливих справ.

- Наприклад?

- Я не знаю. Я занадто довго був зосереджений на твоїх пошуках, тому не можу знати, що відбувається в світі.

- Придумала!- несподівано сказала дівчина,- Ми можемо спробувати знайти джерело вірусу. Це те, що я хотіла зробити до твоєї появи. Якщо ми знайдемо джерело, то зможемо спробувати знайти вакцину. Скоріше за все, вірус штучний, тому його перші зразки в лабораторії, де його створили.

- Це неможливо,- сказав Роб,- Ніхто не знає, звідки все почалось.

- В Рівертоні жив чоловік, який працював з головним лікарем, який і створив цей вірус. До свого переїзду в Рівертон, помічник жив у Ханаані, тому можемо почати звідти.

- Не думаю, що це хороша ідея, але, здається, тебе не переконати. Я чув про групу людей, які проводять людей секретними тунелями. Кажуть, що тільки через них можна потрапити в місто. Можна спробувати зв'язатись з ними.

Мія посміхнулась та обняла брата.

***

Джон та Джо, швидко зібравши свої речі, сіли в автомобіль та вирушили в Рівертон. Чоловіки намагались говорити на різні теми, але виходило не дуже добре, тому скоро вони їхали мовчки. Під'їхавши до центру міста, чоловіки безперешкодно проминули пусті барикади та зупинили автомобіль на краю дороги. Вийшовши з автомобіля та озирнувшись, Джон побачив, що місто помітно спорожніло. На стінах будинків виднілись сліди від куль, а на асфальті лежало розбите скло.

- Що сталось?- спитав Джон, підійшовши до одного з місцевих.

Чоловік різко зупинився і хлопець побачив розлючений, майже ненависний погляд.

- Після того, як твоя подруга втекла з міста, а Лембер розібрався з Віктором, його люди повернулись та взялись за нас.

- Мені жаль.- сказав Джон,- Лембер мертвий, тому вам більше нічого не загрожує.

- Смерть завжди йде за тобою. Після всього, що тут відбулось, я хотів побачити тільки одну смерть - твою.

- Заспокойся,- сказав бармен, підійшовши до чоловіків.

- Як ти можеш його захищати?! Через нього померли наші близькі!

- Це він випустив кулі в твою сім'ю? Ні. Він не винен в тому, що сталось. Його тут взагалі не було.

Місцевий плюнув Джонові під ноги та швидко пішов вулицею.

- Не дуже ви дружелюбні, так?- мовив Джо.

- Після смерті Віктора все пішло під три чорти. Крім того, мер недавно покінчив з собою, тому люди почали війну за владу. Додайте до цього, регулярні напади зомбі на людей, які не можуть себе нормально захистити. Не думаю, що тобі варто взагалі тут бути. Проте, якщо ти вже тут, то краще не затримуйся надовго.

Джон мовчки кивнув, бо його увагу привернув старий та, напевно, сліпий чоловік. Незнайомець швидко перейшов дорогу та зайшов в один з старих будинків.

- Я повернусь.- сказав Джон до старого та пішов за чоловіком.

***

Мія та Роб вирушили насвітанку та вже кілька годин їхали пустою та одноманітною дорогою.

- Далеко ще?- спитав Роб, сидячи на пасажирському сидінні.

- Якщо вірити карті, то не дуже. Май краплю терпіння.

- Я подумав... Я чув, що вони не дуже люблять людей з зброєю, тому, можливо, не варто її брати.

- Йди в Ханаан без зброї - самогубство. Треба спробувати переконати.

- Не думаю, що в нас щось вийде. Вони нікого не пропускають. Кілька років з ними воювала армія та бандити, але вони були невловимі. Кажуть, що переконати чи обдурити їх - це марна справа. Всеодно не вийде.

- Кажуть, що Лембер ніколи не відпускав своїх жертв, але вже кілька днів за нами ніхто не женеться. Менше слухай чутки, братику.

- Завдяки чуткам, я знайшов тебе.

Дівчина перевела погляд на хлопця, але нічого не відповіла. Вони приїхали на місце через кілька хвилин. Мія припаркувала автомобіль коло дивного та старого дерев'яного будинку в лісі.

- Щось мені це нагадує,- сказав Роб,- Хижина в лісі - це точно щось недобре.

- Ти сам запропонував це. Занадто пізно йти назад.- дівчина підійшла до багажника та, відкривши його, потягнулась по зброю, але Роб жестом зупинив її.

Вони швидко підійшли до дверей та кілька разів постукали по старому дереву. Спочатку, ніхто не озивався, але, через хвилину, вони почули кроки. Їм відчинила молода та красива світловолоса дівчина.

- Я можу вам чимось допомогти?- спитала дівчина.

- Так,- мовила Мія,- Нам треба потрапити в Ханаан.

- Місто ізольоване,- мило посміхнулась незнайомка,- Нічим не можу допомогти.

- Взагалі-то, ми шукаємо групу людей, які можуть нас туди провести.- втрутився Роб,- Ми чули, що вони живуть тут.

- Як я вже сказала, нічим не можу допомогти.

- Слухайте,- говорила Мія,- Ми розуміємо, що на вас полювали, тому ви ховаєтесь, але нам необхідно піти в місто. Ми думаємо, що можемо знайти ліки від вірусу.

- Ну так, звісно,- ледь не засміялась незнайомка.

- Ми можемо їх знайти, але нам треба потрапити в лабораторію, що в місті.

- Слухайте,- посерйознішала незнайомка,- Це, звісно, забавно, але я цю казочку чула сотні разів. Нічим не можу допомогти.

- Ви ж знаєте Лембера, так?- мовив Роб,- Я чув, що свого часу він отримав замовлення на вас. Він вбив багатьох наших людей, а тепер, скоріше за все, полює на нас. Я чув, що ви допомагаєте тим, хто потребує допомоги. Зараз нам потрібна допомога.

Дівчина деякий час сумнівалась чи варто допомагати незнайомцям, але, все ж, легко кивнула та впустила їх всередину. Мія та Роб зайшли всередину та побачили простору і чисту вітальню. На підлозі лежав дорогий і теплий килим, в каміні горів вогонь, перед ним стояв великий шкіряний диван, а на стінах висіли дорогі картини.

- Ніколи не могла подумати, що під час апокаліпсису люди можуть так жити,- сказала Мія.

- Вони отримую величезні гроші за супровід мандрівників.- сказав Роб та прошепотів,- Хоча, я думаю, що вони вже очистили тунелі, тому ми могли б самі пройти.

- Тунелі мають складну будову, тому ви можете заблукати і померти з голоду,- сказала дівчина, яка почула слова Роба.

У вітальню зайшов чоловік середніх років. Його тіло повністю покрите шрамами, а одне око залите кров'ю.

- Хто ви такі?- спитав чоловік.

- Ми прийшли, щоб попросити вас...- розгублено почала Мія.

- Знаєте, мені насрати. Забирайтесь!

- Почекай,- сказала незнайомка, яка впустила їх всередину,- Ми можемо їм допомогти. За ними полює Лембер, а ще вони кажуть, що можуть виготовити ліки від вірусу.

- Не зовсім виготовити,- прошепотів Роб.

Незнайомка почула це, але нічого не сказала. Чоловік з недовірою подивився на прибулих та сів на диван. Він взяв руки пиво та оглянув гостей.

- Чого вам потрібно в Ханаані?- спитав чоловік.

- Ми хочемо потрапити в лабораторію, щоб отримати інформацію про вірус. Тільки ми їх отримаємо і зможемо вивчити їх, ми зможемо знайти ліки від вірусу,- сказала Мія.

- Ви ще діти, які й ночі не проживуть в місті. Якщо ви думаєте, що там так само, як тут, то помиляєтесь. Туди можна зайти... Багато людей туди приходило, але ще ніхто не повертався.

- Впевнений, що ми дамо собі раду,- сказав Роб.

- Якщо так,- чоловік відклав пляшку та встав з дивану,- через кілька годин вирушаємо.

***

Джон простежив за старим чоловіком. Ховаючись від очей чоловіка, чоловік пройшов за ним всередину будинку. Незнайомець швидко піднявся на другий поверх та зайшов у квартиру, не закриваючи двері. Обережно підійшовши до дверей, хлопець тихо зайшов всередину. Пройшовши кілька кроків, він звернув увагу, що підлога здавалась дуже м'якою. Посвітивши ліхтариком, чоловік побачив, що це дуже товстий шар пороху. Дерев'яний шар прогнив, тому тихо скрипів від кожного кроку. Джон зайшов в одну з кімнат, яка нічим не відрізнялась від собі подібних. Чоловік оглянувся навколо та хотів йти до виходу, коли побачив стару газету, що лежала на столі.

"23 серпня 1996 рік. Ханаан Таймс. Наша редакція, з сумом повідомляє, про закриття міста Ханаан на карантин, через стрімке поширення невідомо вірусу. Можете не панікувати, оскільки влада Сполучених Штатів та американська армія обіцяють, що карантин протримається не більше кількох місяців. Просимо не поширювати паніку та пересидіти цей період у своїх домівках."

- Скільки людей загинуло в результаті ізоляції?- спитав Джон.

- Недостатньо,- сказав чоловік, який стояв за спиною Джона.- Армія так і не зрозуміла, що тут є люди, яких треба рятувати... На жаль.

Хлопець різко обернувся та підняв автомат на чоловіка. Під світлом ліхтарика, він побачив, що незнайомець вдягнений доволі дивно.

- Хто ви?- спитав Джон.

- Повір, ти швидко забудеш моє ім'я. Чесно кажучи, я просто хотів допомогти.

- Як?

- Я вже це зробив... Побачиш. Надіюсь, що ти зрозумієш.- чоловік розвернувся та покинув кімнату.

Джон швидко вибіг в коридор, але в квартирі вже нікого не було.

- Якого чорта?- здивовано спитав чоловік, освітивши темне приміщення ліхтариком.

***

Мія, Роб, чоловік, який не захотів називати свого імені, та красива довговолоса дівчина підійшли до входу в склеп, який розміщений за кілька сотень метрів від хижини.

- Чесно кажучи, мені трохи страшно,- прошепотів Роб.

- Замість того, щоб намагатись вибратись з штату, ми продовжуємо йти все дальше і дальше.- мовила Мія.

Чоловік проігнорував їхні слова та першим зайшов всередину. Вони пройшли через кілька розбитих гробів і підійшли до товстої металевої решітки.

- Ніхто не хоче піти першим?- спитав Роб.

Не дружелюбний чоловік, якого Роб назвав "Злюкою", забрав металеві грати та першим пішов всередину. За ним пішла його подруга, а лише тоді пішли Мія та Роб.

- Я відчуваю, що ми вже близько,- говорила Мія,- Можливо, дуже скоро це все закінчиться.

- І що ми будемо робити тоді?- мовив Роб,- Ти не подумай, я повністю підтримую твої ідею. Інакше, я б не пішов сюди. Просто... Ти повинна розуміти, що ми не зможемо вилікувати цілий світ. Нам прийдеться залишитись тут, щоб бути в безпеці. І, сумно це казати, але ми помремо від голоду чи якоїсь іншої біди. Їжі буде небагато, а людей набагато більше. Крім того, що ми будемо робити з тими, чиє тіло вже почало розкладатись? Чи з тими, хто отримав смертельні травми? Чи з тими, хто пережив вірусні мутації? Багато людей помре, багато людей житиме. Буде дефіцит продуктів. Через це утворюватимуться бандитні угрупування, які будуть вбивати та грабувати. Я просто подумав... Можливо, те, що ми робимо... Можливо, це не зовсім правильно?

- Я розумію твої сумніви. Я також про це думала. Проте, якщо ми маємо хоч найменший шанс - ми мусимо спробувати. Інакше, я собі цього не пробачу.

Раптово, чоловік, що йшов попереду, зупинився та обернувся до Мії та Роба.

- Йти лише за мною. Якщо щось побачили - кажете мені. Якщо щось почули - кажете мені. Якщо хочете відійти - мені можете не казати, але тоді ви помрете.

- Зрозуміло,- сказав Роб.

Чоловік легко кивнув та продовжив шлях.

***

Джон та Джо приїхали на летовище. Кілька хвилин вони просто блукали по території аеропорту, оглядаючи летовище. Поки старий оцінював стан асфальтного покриття, Джон, сидячи в тіні, коло стіни будинку, будував плани на майбутнє.

- Хей!- крикнув Джо та вказав на малу чорну цятку в небі, що швидко наближалась.

Джон встав на ноги та, вийшовши на злітну смугу, побачив, що це літак, який летів просто на них. Чоловіки приготували зброю для ведення можливого бою. Коли літак наблизився достатньо близько, Джо впізнав АН-26 - багатоцільовий військово-транспортний літак.

- Зі смуги!- крикнув Джо, хоча вже було непотрібно.

Джон сам зрозумів, що автомат проти такого літака не допоможе, тому покинув злітну смугу, відійшов до входу в розбиту будівлю терміналу. Через деякий час літак приземлився та зупинився. Прохід заднього відсіку відкрився і звідти вибігло кілька добре озброєних солдатів, яким наказали контролювати вхід в літак. Майже одразу за ними вийшов вже знайомий для Джона найманець. В нього на голові була кепка, а на очах - тактичні окуляри. Він мав на собі бронежилет, рюкзак, розвантажувальний жилет, наколінники і налокітники, а весь одяг був чорним.

Джон жестом сказав старому опустити зброю та підійшов до знайомого.

- Минулого разу я так і не назвав себе,- сказав чоловік,- Капітан Генрі Морган.

- Мене ви знаєте, а це Джо,- мовив хлопець.

Хоч в цей день була сонячна погода, але на летовищі було доволі вітряно, тому не дуже велике волосся Джона розвивалось на вітрі.

- Мені сказали, що тобі потрібна допомога. Я і моя група готові тобі допомогти. Скажем так, в нас там також є певні інтереси і ти нам потрібен.

- Що вам потрібно в місті?- спитав Джон.

- Старі воєнні файли з військової частини та лабораторії.

- Звідки ви дізнались, що йому потрібна допомога?- спитав Джо.

- Наші люди є всюди,- недоброзичливо посміхнувся Генрі,- Міжнародна Гуманітарна Допомога сподівається, що Джон допоможе нам, бо, в іншому випадку, в нас можуть виникнути проблеми.

- Я згоден,- сказав Джон, хоча розумів, що йому й не давали вибору,- Проте, я не твій солдат. Я не буду цілувати твій зад і не буду виконувати твої накази. Я буду робити те, що вважаю за потрібне.

- Звісно. Ти будеш робити все, що потрібно, але під моїм контролем.

Хлопець зрозумів, що немає сенсу сперечатись, тому просто обернувся до Джо.

- Вибачай, Джоне, але мені там робити нічого,- сказав старий,- Впевнений, що вони тобі допоможуть.

- Не хочеш згадати молодість і піти зі мною?

- Тепер, коли ти в безпеці, в мене є ще багато справ.

Джон кивнув та потиснув руку старому.

- Ще побачимось,- сказав хлопець та зайшов всередину літака, де вже сиділи з десяток добре озброєних солдатів, не враховуючи тих, що охороняли вхід.

Товсті металеві двері зачинились і літак почав набирати швидкість.

***

Мія, Роб та двоє провідників кілька годин йшли темними, вологими та смердючими тунелями. Час від часу, вони чули дивні звуки в себе за спиною, але чоловік переконав їх, що все нормально.

- Нам ще довго йти?- нетерпляче спитав Роб.

- Не впевнений.

- Тобто?

- Це і значить. Підземні проходи дуже складні, тому не знаю чи ще далеко йти і де ми вийдемо.

Вони повернули у вузький прохід та побачили кілька каналізаційних люків.

- Ми вже близько?- спитала Мія.

Чоловік лише кивнув та продовжив шлях. Проходячи під одним з люків, вони побачили, що хтось швидко пробіг над ними.

- Тепер тихо,- прошепотів чоловік.

Вони продовжували шлях приблизно двадцяти хвилин, терплячи неприємний запах та часто наступаючи на відходи. Зрештою, вони опинились в старому і темному підвалі.

- Де ми?- спитала Мія, світячи ліхтариком навколо.

- Ми в місті,- тихо сказав чоловік,- Йдемо тихо. Ми не знаємо, хто може бути за дверима.

Чоловік перший піднявся сходами та наблизився до дверей. Він обережно відчинив їх та вийшов в коридор, де одразу натрапив на озброєного чоловіка з чорною маскою на обличчі. Незнайомець одразу потягнувся по зброю, але поводир виявився швидшим, тому встиг вдарити противника. Ворог вправно ухилився від другого удару та спробувати зробити кілька пострілів, але чоловік вдарив противника в руку, тому кулі пролетіли мимо. На жаль, постріли почули інші, що були в будівлі. Вже через кілька секунд вони прибігли в коридор та підняли автомати на прибулих.

- Це не дуже добре,- сказав Роб, піднявши руки вгору.

Невідомі солдати схопили прибулих та, провівши темними коридорами старої, але великої будівлі, вивели на подвір'я, яке яскраво освітлювалось сонцем. Назовні було багато інших озброєних людей, які начищали свою зброю, грали в карти або просто говорили один з одним. Серед них вирізнявся чоловік середніх років, який стояв на подвір'ї легко вдягненим, незважаючи на холодний вітер. Перед стояло двоє солдатів, які тримали третього чоловіка за руки, поставивши на коліна.

- Ти не хочеш ділитись, Луїсе,- спокійним голосом говорив чоловік,- Я знаю, що ти хочеш зберегти харчі для біженців в своєму готелі, але моїм людям також треба щось їсти. Тобі дуже пощастило, бо ти мав достатньо родючого грунту, а ми такої розкоші не маємо. Поділися з тими, хто потребує цього і мої люди не будуть атакувати твій готель.

- Якщо я віддам тобі припаси, жителі готелю помруть з голоду. Нам не доставили гуманітарну допомогу, хоча я просив про це ще кілька місяців тому. Я хочу допомогти, але не можу!

- Знаєш... Я можу тебе зрозуміти. Це непростий вибір.- говорив чоловік та кивнув солдатам, що відпустили Луїса,- Я даю тобі три дні, щоб ти подумав над моєю пропозицією. В іншому випадку... Що ж, я б не хотів ставати твоїм ворогом.

Двоє солдатів провели чоловіка до виходу. Незнайомець обернувся та побачив чотирьох людей, коло яких стояли його люди.

- Кого я бачу?!- від посмішки незнайомця в Мії пройшов мороз по шкірі,- Невже провідники вирішили до нас повернутись? Невже Блад вирішив потішити нас своєю присутністю? Ще й разом з своєю подругою. Неймовірно! Я думав, що ти вже давно помер.

- Сер, він напав на одного з наших солдатів при виході з підвалу,- сказав один з солдатів.

- Зрозуміло, що він так зробив. Впевнений, що так зробив би і я. В цьому місті нікому не можна вірити. Правда, Блад?

- Цього разу ми нічого тобі не зробили,- сказав провідник,- Відпусти нас, Крісе.

- Так, але ти знову прийшов сюди. Випадково, але прийшов. Ти зробив помилку, за яку заплатиш. Знаєш як давно я хотів побачити спаринг твоєї відомої безіменної подруги та моїх людей.

Кріс повільно підійшов до довговолосої дівчини та, витягнувши ножа, обережно провів лезом по її шкірі.

- Не чіпай її!- крикнула Мія і одразу зрозуміла, що дарма.

- Вас двох я не знаю,- сказав Кріс, звернувши увагу на Роба та Мію.- Жаль, що я не можу приділити тобі більше часу. Впевнений, що ти давно не спілкувалась з розумною та приємною людиною.

- Психів у моєму житті вистачало.

- Ти дійсно думаєш, що я псих? Хіба псих може скласти настільки геніальний план, щоб, в результаті, контролювати ціле місто... Одноосібно. Звісно, ні. Я не псих. Просто прийшов до влади трішки нечесними способами, але в наш час кожен виживає, як може.

- Це не дає тобі права залякувати людей.

- Заспокойся,- прошепотів Роб до Мії.

- Я тобі більше скажу. Я, інколи, вбиваю людей, якщо вони роблять щось, що псує мені або моїй, скажем, організації. В даний момент, ти підриваєш мій авторитет, тому тобі варто бути обережнішою зі словами.

- Вона все зрозуміла,- сказав Роб.

Кріс проігнорував слова Роба та обернувся до своїх солдатів.

- Провідників закрийте якомога ближче. Так, щоб вони не змогли звідти вибратись. Красуню і пацана приготуйте до боїв. Хочу побачити на що вони здатні.

***

В цей день Джон вперше летів літаком. Він чудово знав, що політ не зайняв багато часу, але. через стрес, йому здавалось, що він летить вічність. Звісно, Джо навчав його не лише стрільбі та бою, а й звичайним наукам, як фізика, хімія, біологія, але хлопець ніяк не міг звикнути до того, що летить за кілька кілометрів від поверхні планети.

- Окей, хлопці,- почав капітан Морган, вставши з свого місця,- В місті посадкової смуги немає, тому маємо стрибати. Наша ціль проста - дістатись до військової частини, а, згодом, до лабораторії. Спочатку, маємо зустрітись з тими, хто вижив в "Пегасі". Я з ними зв'язувався і вони запевнили, що проведуть нас у разі необхідності. З місцевими одинаками в контакт не вступаємо. Вогонь лише у відповідь або в разі прямої загрози від потвор. Краще зайвий раз не стріляти, бо, кажуть, що в місті є мутанти, які доволі агресивно реагують на шум. Використовуємо місцевість та пересуваємось так, щоб нас бачило якомога менше очей. "Пегас " повідомляє, що в місті достатньо багато злочинців, вбивць та незаконних угрупувань, які можуть загрожувати операції. У випадку бою, стріляти на ураження. Після отримання доступу до військової бази і лабораторії, беремо все і виходимо звідти. Якщо станеться непередбачувана ситуація чи хтось відіб'ється від команди - повертайтесь в "Пегас". Все зрозуміло?

- Так, сер,- відповіли солдати.

- Радіозв'язок підтримуємо постійно.

Капітан взяв в руки парашут та, підійшовши до Джона, віддав його хлопцеві. Двері заднього відсіку відчинились і солдати почали вистрибувати з літака один за одним. Колись, Джон бував під стінами міста, але зараз він вперше бачив його з висоти пташиного польоту. Згори він виглядав сучасним, красивим та безпечним: кілька високих хмарочосів, маленькі будиночки та історичний центр міста. Кілька разів Джон чув розповіді від Джо, що, свого часу, Ханаан був містом мрії і дуже багато людей намагалось потрапити сюди. Зараз воно стало могилою для тисяч людей.

Джон зосередився на завданні і вистрибнув з літака. Хлопець добре знав, як користуватись парашутом, тому жодних проблем з польотом та приземленням не було. Літак над ними продовжив летіти далі. Приземлившись, хлопець взяв автомат та, оглянувшись навколо, спробував знайти загін капітана. Через кілька хвилин йому це вдалось - коло старого та майже зруйнованого мосту.

На жаль, внизу Ханаан мав набагато гірший вигляд: покинуті та спалені машини, старі барикади, зруйнована інфраструктура, занедбані будинки, недоїджені та зогнилі тіла, покинуті квартири та магазини, розбиті вікна та кілька десятків зомбі на кожні пару сотень метрів.

- Вітаю в найкращому місті 1980 року - Ханаані,- сказав капітан, вдягаючи сонцезахисні окуляри,- Зараз його називають Чистилищем.