Майже годину Максим просидів на гарячому піску, спостерігаючи за тим, як уламки літака повільно наближаються до берега та опиняються на пляжі. Хлопець розумів, що нічого хорошого не буде, якщо просто залишатиметься на місці, але він не знав, що може зробити в такій ситуації. Юнак страшенно боявся польоту, тому поняття не мав, що він повинен відчувати після того, як вижив при авіакатастрофі. Більше того, він опинився на далекому острові за багато кілометрів від цивілізації. Або ні?
Максим різко піднявся на ноги, усвідомивши, що навіть не перевіряв, де опинився. Хлопець добре пам’ятав документальні фільми про виживання. Ще кілька годин тому він і подумати не міг, що вони можуть йому знадобитись. Втім, пані Фортуна мала почуття гумору, тому вирішила дати безпорадному студенту ось таке випробування. Йдучи по гарячому піску, за десяток метрів від води, Макс розмірковував над тим, як дальше будуть складатись події. Скоріше за все, Японія вже відправила рятувальників, коли побачила, що літак зник з радарів. Йому просто треба було протриматись кілька днів, поки не прилетить вертоліт та не врятує його.
Позитивні думки додали юнаку сил та впевненості. Він почав рухатись впевненіше, розуміючи, що ще не все втрачено. Раптом, він зупинився, коли ще одна думка прийшла в його голову.
- Якщо вижив я,- говорив до себе Макс,- значить, могли вижити й інші. Хоча б хтось з інших. Треба шукати... Якщо знайду, то точно не пропаду.
Розуміючи, що навряд зможе знайти на пляжі їжу та необхідні для виживання речі, хлопець повернув з пляжу та зайшов у ліс. Зелене та густе листя захищало його від нестерпно палючого сонця. Лише зараз юнак зрозумів, що літо у Львові не таке вже й суворе, як йому здавалось до цього. Крокуючи нестоптаною землею, юнак обережно дивився під ноги, намагаючись не наступити на якусь змію чи іншу дику тварину, про яку не знав би нічого. З біологією в школі у нього були проблеми і зараз він розумів, що деякі знання могли б знадобитись. Втім, він одразу відкинув негатив в сторону. Однією з головних умов виживання було позитивне мислення, тому Максим думав лише про хороше. Він намагався знайти позитив навіть у такій, здавалося б, безнадійній ситуації.
Зрештою, його увагу привернула красива та рівна палка. Нахилившись, Максим підібрав її та кілька секунд розглядав.
- Якщо над цим попрацювати, то міг би вийти непоганий спис.- говорив Макс,- У виживанні така річ зайвою точно не буде... Треба закінчувати говорити з самим собою.
Озирнувшись навколо, Максим не побачив нічого, окрім високої трави, густих кущів та високих дерев. Він поняття не мав чи водяться тут дикі тварини та як він міг би дістати їжу. Саме тому, юнак прийняв єдине правильне рішення — йти вперед.
Пройшовши майже ще кілька сотень метрів, Максим звернув увагу на свою руку і лише тоді побачив чорний MiBand, який до цього моменту навіть не помічав. Він одразу ж поліз у кишеню та спробував розблокувати телефон, але марно. Вода потрапила всередину, тому навряд його вдасться увімкнути знову. Невдоволено видихнувши, хлопець сховав телефон назад та вже хотів продовжити шлях, але почув ледь чутне дзюрчання води. Недовго думаючи, юнак одразу направився туди. Можливо, їжі там і не буде, але з струмка чи річки він напитись зможе. Через три хвилини він опинився на березі мілкої, але широкої річки, який був всипаний камінням різного розміру.
Спочатку, хлопець підійшов до води та, збираючи в долоні, почав жадібно пити її. Він і подумати не міг, що був настільки спраглим. Через хвилину він зрозумів, що з нього вистачить, тому просто вмив своє лице чистою та прохолодною водою, позбуваючись піску з лиця та волосся. І лише після цього юнак сів на один з великих каменів та, взявши маленький камінчик, почав заточувати палку, як робив це багато разів в дитинстві. Виглядало не дуже охайно, але нічого кращого він придумати не міг. Через хвилин десять, коли вістря саморобного списа було достатньо гострим, щоб проткнути плоть, Максим сховав камінчик в кишеню та кілька разів махнув новою зброєю, перевіряючи її. Звісно, він не був професіоналом в таких питаннях, але спис виглядав доволі непогано та ефективно, тому юнак дійшов до висновку, що все йде згідно його плану.
Майже хвилину хлопець дивився на воду, яка повільно текла руслом та думав над тим, що в нього немає шансів. Він — єдиний, хто зміг вижити і ніхто не стане його шукати. Він помре від голоду на цьому острові у повній самотності. Тільки до нього почало приходити розуміння, що вся ця боротьба за життя марна і можна все закінчити значно швидше, пролунав крик. Спочатку, юнак подумав, що це якийсь звір чи птах і лише через кілька секунд зрозумів, що це був людський крик. Хлопець озирнувся навколо і, коли звук пролунав вдруге, зміг визначити в якому напрямку йому варто бігти. Максим швидко піднявся на ноги та, перестрибуючи через коріння, які підступно виступали з-під землі, він вибіг на невеликий пагорб.
В цей момент хлопець побачив злякану Світлану, яка повільно відступала назад, аж поки не торкнулась спиною стовбура багаторічного дерева. За півтора десятки метрів від неї повільно наближався великий звір. Скоріше за все, це був молодий вовк або великий пес. Тварина повільно наближалась до дівчини, показуючи гострі ікла.
Невідомо чим тоді думав Максим. Скоріше за все, він взагалі не думав, а просто робив те, що вважав за потрібне. Хлопець швидко спустився з пагорба, привернувши увагу звіра. Хижак одразу накинувся на нього, але Максим вдало підставив списа так, щоб гострі ікла тварини не перегризли йому горло одразу. Юнак одразу відкинув звіра, який міцно вчепився в його імпровізований спис. Хижак впав на землю за кілька метрів від хлопця. Перекрутивши в руці спис, як він любив це робити в дитинстві, юнак кинув його просто в звіра. Пес голосно заскавчав, але не став атакувати людей, а поспішив втекти з поля бою.
Важко дихаючи, Максим озирнувся навколо та побачив Світлану, яка сиділа на землі та вражено дивилась на нього. Хлопець повільно підійшов до неї та присів поруч.
- Дякую.- зрештою мовила дівчина та обняла Макса,- Я рада, що залишилась не сама. Якби не ти, я б стала обідом для цієї тварини.
- Я...- почав Макс, але не знав, що сказати. Ще кілька хвилин тому він розмірковував над самогубством, але тепер не міг собі цього дозволити,- Я радий, що ти вижила... Ти... Ти більше нікого не бачила?
- Ні,- мовила дівчина, відпустивши хлопця з обіймів,- Я думала, що всі мертві. Проте, якщо ми живі, то іншим також могло пощастити.
- Ми на острові посеред океану. Якщо вони не на суші, то вже, напевно, мертві.
- Я не хочу про це думати,- сказала Світлана та перевела погляд на дерево, що росло неподалік.- Що нам тепер робити? Бо я, наприклад, просто пішла в ліс, щоб сховатись від спеки.
- Я не виживав на острові до цього і без поняття, що може врятувати нам життя, а що може його забрати. Проте, думаю, нам потрібна їжа.
Дівчина лише кивнула. Максим швидко піднявся на ноги та допоміг підвестись дівчині. Він вирішив продовжити шлях звідти, де його перервав, тому вони рушили до річки. Крім того, Світлана не відмовилась б він прохолодної та чистої води.
- Я радий, що зустрів тебе,- мовив Макс, коли дівчина набирала питну воду в долоні.- Я думав, що залишився тут зовсім один.
- Гадаєш, удвох ми виживемо?
- Можливо, ні... Скоріше за все, ми тут помремо, але, принаймні, я не збожеволію, говорячи з самим собою.
Дівчина легко посміхнулась та почала вимивати своє обличчя від крові, бруду та піску. Максим міг лише дивитись та насолоджуватись красивим каштановим волоссям, милою посмішкою та прекрасними карими очима. Хоч він і відчував естетичне задоволення, але не більше. Юнак розумів, що зараз потрібно вирішувати значно серйозніші справи, ніж зближення з давньою знайомою.
- Знаєш,- почала Світлана, піднявшись на ноги,- сідаючи в літак, я й подумати не могла, що моє життя може так змінитись лише за одну мить. Тобто, я знала, що трапляються ситуації, коли літаки падають, але не думала, що опинюсь на безлюдному острові та буду намагатись виживати. Я думала, що ми прилетимо на Гаваї, перші кілька днів проведу на пляжі або гулятиму містом, але тепер... Тепер всі ці мрії луснули, як мильна бульбашка. Тепер я маю боротись за своє життя та молитись, що не помру з голоду.
- Думаю, для нас ще не все втрачено. Сигнал зник. Можливо, пілот встиг відправити сигнал “SOS”, тому рятувальна команда вже в дорозі. Якщо ми опинились на цьому острові та не померли, значить, падіння було не так далеко, тому шансів, що нас знайдуть значно більше.
- Хотілось би вірити, що ти правий.
- Жаль, що спис втрачено,- мовив Макс, встаючи на ноги,- Прийдеться придумати щось нове.
Вони вирішили рушити далі та через кілька хвилин вже не чули звуків води. Лише шелест листя та дзвінкі голоси деяких невеликих пташок давали про себе знати. Максим продовжував оглядатись навколо, спостерігаючи за гілками та землею. У високій траві, через яку вони могли йти, могли водитись змії, які не на жарт турбували хлопця. І лише через годину вони почули те, що відрізнялось від звуків природи.
- Це...- невпевнено почав Макс.
- Звуки діяльності людини,- мовила дівчина та вказала на темний дим, що повільно піднімався вгору.
- Окей, ти мене переконала. Значить, цей острів не такий вже й безлюдний. Бачиш, все не так погано.
Світлана легко посміхнулась та першою побігла вперед, а одразу за нею й Макс. Зрештою, вони наблизились до різкого спуску. Максим, який встиг наздогнати дівчину, міцно схопив її за руку, зупинивши від ідеї спуститись вниз. Хлопець повільно опустився на одне коліно, щоб його було важче побачити. Не розуміючи, що робить Максим, Світлана зробила те саме.
- Ти чого?- спитала сповнена радості дівчина.
- Я розумію, що наявність цивілізації — це добре, але ми не знаємо, хто вони.
Хоч широкі крони дерев не дозволяли побачити повну картину, хлопець зрозумів, що вони за кілька десятків метрів від табору, в якому точно є більше десятка людей. Хтось з них жваво обговорював різні теми, хтось чистив зброю, а інструктори вчили молодих новобранців. Макс одразу зрозумів, що це військові, але не міг побачити хоч якісь розпізнавальні знаки чи прапор країни, якій би ці війська належали. Юнак доволі непогано знав англійську, тому зрозумів, що вони говорять саме цією мовою, але з такої відстані він чув лише окремі слова.
- Це військові,- мовила Світлана з таким же ж хорошим настроєм.
- Я б не сказав, що це дуже добре.- мовив Макс та перевів погляд на подругу, яка не зводила з нього погляду,- Що?
- Вони єдині люди на острові, які мають їжу та можуть нам допомогти.
- По-перше, ми цього не знаємо, бо ще кілька хвилин ми думали, що на острові лише ми двоє. По-друге, це озброєні люди без розпізнавальних знаків. Дуже часто, від таких нічого хорошого чекати не треба. Слухай, кожна держава тренує своїх солдатів на військових базах. Ці люди тренують солдатів на безлюдному острові, а значить на базі вони не були. Ти б відправляла своїх людей на острів-привид в Тихому океані, якби вони не були готовими до такого? Дуже сумніваюсь.
- Можливо, тут ведуться якісь спеціальні навчання? Зрозумій, що у нас просто немає вибору. Ми або йдемо до них і в нас з’являється реальний шанс вижити, або повертаємось до лісу і помираємо там від якоїсь тварини або голоду. Я, наприклад, не хочу помирати, тому назад не повернусь. Чи ти гадаєш, що зможеш вижити сам на цьому острові?
Максим невдоволено видихнув, але розумів, що вона права. Якщо він повернеться до лісу, то шансів вижити буде занадто мало. Хлопець не знав, коли прибудуть рятувальники, якщо вони прибудуть взагалі. Він перевів погляд на дівчину, яка чекала на його відповідь.
- Це помилка,- сказав Макс,- Але, якщо робити її, то робити разом.
Світлана легко посміхнулась та, разом з Максом, спустилась крутим схилом. Вони підійшли ближче до табору. Двоє солдатів, що сиділи неподалік, швидко схопили зброю та націлили її на студентів. Макс та Світлана одразу підняли руки, показуючи, що вони прийшли з миром.
- Ми не озброєні,- мовила дівчина, намагаючись почати діалог з невідомими солдатами.- Нам потрібна допомога.
Опинившись ближче, Макс побачив, що солдати дійсно не носять жодних розпізнавальних знаків. Поки Світлана намагалась почати діалог, хлопець оглянув ту частину табору, яку не бачив через широку крону дерева. Тоді ж, він помітив кілька кліток для тварин. В одній з них сидів Петро, який вражено дивився на них та заперечно хитав головою.
- Як ви тут опинились?- спитав солдат, не опускаючи автомат.
- Нам вдалось пережити падіння літака і зараз ми шукаємо тих, хто міг би нам допомогти,- говорила дівчина.
- Ми в задниці,- прошепотів Макс подрузі.- Вони поганці. Вони погані поганці.
- Що?- тихо спитала Світлана.
- Не думаю, що хороші люди стали б тримати Петра в клітці.
Тепер Макс думав, якби можна було втекти, не зловивши кулю в спину. Проте, нічого в його голову не приходило. Зрештою, він вирішив ризикнути.
- Ви можете обшукати нас по-черзі та побачити, що ми не маємо з собою зброї та прийшли з миром,- мовив Максим.
- Підійти,- сказав один з солдатів.
Макс перевів погляд на подругу і він говорив краще за всі слова. Світлана одразу зрозуміла, що вона має робити. Тільки солдати наблизились ближче, Макс непомітно витягнув невеликий камінь з кишені. Хлопець скористався моментом та плюнув в око одного з солдатів. В цей же ж момент, хлопець кинув камінь просто в скроню іншого солдата. Відхиливши ворожий автомат в сторону, хлопцеві вдалось виграти трохи часу для Світлани, яка швидко побігла з табору. Юнак наївно сподівався, що зможе здолати двох навчених солдатів, але дива не сталось. Один з чоловіків повалив студента на землю та кілька разів сильно вдарив його в обличчя.
Світлані ж пощастило трішки більше. Їй вдалось пробігти майже три сотні метрів, поки її не наздогнав противник, який зробив кілька пострілів над її головою. Втім, дівчина б сама зупинилась, адже вона добігла до самого краю обриву. Під її ногами було кілька десятків метрів висоти та вода з невідомою глибиною.
- Ми просто хотіли перевірити вас, а твій дружок напав на нас,- говорив солдат, який опустив автомат та повільно підходив до дівчини,- Проте, ще не пізно все виправити. Я впевнений, що ми зможемо допомогти вам у складній ситуації.
Незнайомець підходив все ближче і ближче. Через хвилину він був на достатній відстані від неї, щоб одним ривком схопити її. Власне, він спробував зробити це, але дівчина виявилась спритнішою та, ухилившись від руки противника, стрибнула вниз. Солдат кілька секунд спостерігав за її польотом і, коли її тіло занурилось під воду, відійшов від краю обриву.
- Ідіотка,- мовив солдат,- Ну і здохни!
***
Течія цієї частини річки виявилась значно швидкою, ніж там, де Максим та Світлана насолоджувались питною водою. Дівчина намагалась триматись на поверхні та вчепитись руками за якийсь камінь або гілку, але даремно. Частина води потрапила у легені Світлани, але вона нічого не могла зробити, аж поки не опинилась на мілководді. Тут вода сповільнилась настільки, що дівчина змогла встати на ноги. Їй було важко тримати рівновагу, але, витерши очі від води, вона оглянулась навколо та зрозуміла, що знаходиться доволі далеко від обриву. Як мінімум, тепер вона могла викарабкатись на берег та спокійно вдихнути повітря, викашлюючи залишки води з легень.
Краплі води повільно стікали по її волоссю, одязі та тілу, ускладнюючи пересування в лісі.
- Треба рухатись,- говорила Світлана, згадуючи слова Макса, який, скоріше за все, залишився в таборі.
Вона розуміла, що хлопець пожертвував собою, щоб врятувати її, хоча це вона вважала, що треба попросити допомоги у невідомих солдатів. Думка про те, що з другом могло щось статись, роз’їдала її зсередини. Крім того, коли вона опинилась наодинці, Світлана відчула, наскільки сильно втомилась за сьогодні. Ноги вже не слухались її, гілки дерев та кущів боляче вдаряли по обличчю, а висока трава плуталась під ногами так, що дівчина кілька разів падала на холодну землю.
Втім, незважаючи на втому, вона чітко почула неприродний звук, коли зробила новий крок, тому вчасно зупинилась.
- Краще не рухайся,- мовив невідомий чоловік середніх років.
Незнайомець з коротким чорним волоссям та кількома шрамами на обличчі повільно підійшов до зляканої дівчини, яка не могла зробити й кроку. Світлана одразу побачила, що зброя та одяг незнайомця відрізняються від тих, що вона бачила у таборі. На відміну від вороже налаштованих солдатів у чорній формі, чоловік мав камуфляжний костюм, що дозволяв йому краще ховатись в лісі. Крім того, крім автомат, який чоловік тримав перед собою, дівчина побачила за спиною мачете.
- Це міна, тому стій на місці,- мовив невідомий, підійшовши трішки ближче.
- Міна?!- здивовано вигукнула дівчина, а страх почав новою хвилею розповзатись по її тілу.
- Не варто кричати, якщо не хочеш привернути увагу тих солдатів. Бачив, тобі та твоєму другові випала можливість з ними познайомитись.- чоловік схилився коло Світланиної ноги та кілька секунд розглядав вибуховий пристрій,- Так і думав. Цілий острів у цих штуках.
- Що тепер?- спитала дівчина, дивлячись в очі невідомого солдата.
- Стій тут і не рухайся... Зовсім.
- Ти мене тут залишиш?- спитала Світлана, коли незнайомець дійсно залишив її наодинці.
Через кілька хвилин вона почула тихий свист. Піднявши голову, вона побачила невідомого, який стояв на одній з гілок сусіднього дерева, тримаючи в руках якусь мотузку.
- Це погана ідея,- мовила Світлана, коли чоловік, міцно тримаючи мотузку, стрибнув вниз.
Невідомий пролетів кілька метрів, набираючи швидкість. Наблизившись достатньо близько до дівчини, солдат схопив її і вони встигли пролетіти метрів два, перш ніж вибуховий пристрій спрацював. Втім, стара мотузка не витримала ваги двох людей, тому обірвалась, коли вони були в польоті. Зрештою, Світлана та її рятівник боляче впали на землю.
Проте, здавалось, що для чоловіка це було не вперше. Він швидко розплющив очі та піднявся на ноги, не відчуваючи болю.
- Хто ти?- спитав незнайомець, підбираючи автомат з підніжжя сусіднього дерева.
Кілька секунд дівчина лежала на землі, кривлячись від болю, але, все ж, зібрала свої сили та піднялась на ноги. Вона оглянула чоловіка та зрозуміла, що він не виглядає, як ворог. Крім того, він врятував її життя, ризикнувши своїм.
- Звідки мені знати, що ви не вб’єте мене, як тільки я розкажу вам все?- спитала дівчина, дивлячись в очі солдата.
- Мені з гори насрати на те, як двоє дітей опинились на цьому далекому острові. Я твій єдиний шанс вижити. Не та річка, не ті солдати, не рятівники, які, напевно, не прийдуть, а я... Тому лише тобі вирішувати, чи співпрацювати зі мною, чи помирати.
- Чорт,- втомлено видихнула дівчина та сіла на землю, спершись на стовбур дерева,- Мене звати Світлана. Я і мої одногрупники летіли на літаку в Гаваї для якогось проекту, але щось пішло не так і...
- Ви приземлились швидше, ніж планувалось,- холодно мовив чоловік, оглядаючись навколо.
- Літак розбився і я не думаю, що хтось вцілів, крім мене та двох моїх друзів, які зараз в полоні людей, які хотіли мене вбити!- зрештою не стримала себе дівчина та, після цих слів, заплакала.
- Неприємно, коли на голову виливається купа лайна, до якого ти просто не готова?- спитав чоловік,- Проте, таке лайно трапляється і доволі часто... Мене звати Вілл... Вілл Грінн, солдат австралійської служби спеціального призначення.
- І що ви тут робите?
- Можливо, колись і розкажу... Нам треба рухатись, бо солдати могли почути вибух. Ходімо.
Витерши очі, дівчина піднялась на ноги та пішла за рятівником. Йти довелось не дуже довго. Вілл йшов впевнено, навіть не озираючись. Проте, Світлана не поділяла такого відчуття, тому постійно озиралась навколо, боячись раптового нападу противників.
- Якби вони були тут, я б почув,- мовив чоловік через кілька хвилин, не повертаючись до дівчини.
Нічого не відповівши, вона продовжила йти за чоловіком ще з сотню метрів, поки не побачила невелику печеру, сховану різною рослинністю. Опинившись всередині, Світлана побачила, що Вілл почав тут облаштовуватись. Гамак, м’який матрац, невелике вогнище та інші речі, потрібні для комфортного життя.
- Давно ти тут?- спитала Світлана, сівши на великий камінь, який слугував тут кріслом.
- Достатньо.
Вільям взяв шматок м’яса на шампурі та передав його Світлані, яка встигла дуже зголодніти за це час.
- Що це?
- Дичина,- відповів чоловік, сівши навпроти гостя,- Не пам’ятаю точно. Чи то заєць, чи то ящірка. Вже холодне, але все ще смачно.
Світлана подивилась на чоловіка втомленими очима та почала поїдати смажене м’ясо. Вона очікувала, що воно буде твердим, несмачним та огидним, але, насправді, виявилось зовсім навпаки.
- Розкажи щось про себе,- мовила дівчина, пережувавши перший шматок.
- Навіщо?- Вілл дістав автомат та, швидко розібравши його, почав чистити деталі.
- Ти мене врятував не просто так. Можна сказати, ми вже союзники. Я б хотіла більше знати про тебе... Щоб довіряти тобі... Крім того, кому ти можеш довіряти більше, ніж мені? Я, скоріше за все, тут і помру, а говорити з кимось треба, щоб не збожеволіти. Навіть я це розумію.
- Як я вже сказав,- почав Вілл після доволі тривалої паузи,- я солдат австралійської служби спеціального призначення. Якщо бути точним, то я командир однієї з команд цієї служби. Зазвичай, ми нічого не робимо, але три роки тому ми звернули увагу на групу терористів в Ефіопії. Ми прискіпливо стежили за ними, але втратили слід. Всі казали, що місцеві служби провели антитерористичну операцію, але я в це не вірив. Тоді я зв’язався з одним з міжнародних маршалів і він, провівши невелике розслідування, підказав, що вони можуть бути тут. Я кілька тижнів переконував командування, щоб вони дали мені людей, але здогадки маршала їх не цікавили. А я розумів, що не можу дати їм того, що вони хочуть. Кілька місяців тому я звільнився та, взявши все необхідне, відправився сюди. Тепер я чекаю найкращого моменту для нападу.
Світлана зацікавлено слухала те, що їй говорив Вільям та, коли чоловік закінчив, не знала, що сказати.
- Дякую,- мовила дівчина,- За те, що врятував мене.
- Ти хочеш, щоб я звільнив твоїх друзів?
- Вони в небезпеці і вони єдині, хто залишився в мене.
- У мене є справи в таборі, тому, якщо буде можливість, спробую допомогти... Але нічого не буду обіцяти.
- Дякую,- сказала Світлана та продовжила їсти.
***
Макс отямився через годину та відчув сильний головний біль. Хлопець спробував встати на ноги, але зміг тільки сісти. Озирнувшись, Максим одразу зрозумів, що знаходиться в клітці, а його руки надійно зв’язані.
- Здивований, що ти вижив,- тихо говорив Петро,- Твоя спроба врятувати Світлану була героїчною. Тупою, але героїчною.
- Радий, що ти оцінив,- мовив Макс та скривився від головного болю.- Не виглядаєш дуже зляканим.
- Ти також.
- Якщо чесно, то мені зараз дуже страшно,- мовив Максим, намагаючись звільнитись від мотузок.
- Мені також... Я так і не зміг дізнатись, хто вони чи чого вони хочуть.
- Треба якось вибиратись,- мовив юнак, після безуспішних спроб звільнитись.
- Тільки спробуємо зробити щось, що їм не подобається — ми трупи.- невдоволено говорив Петро, спостерігаючи за солдатами, які були коло кліток.
- Знаєш, я радий, що ти вижив. Принаймні, мені буде на кого покладатись.
- Забавно це чути. Особливо тоді, коли ми можемо в будь-який момент померти просто від того, що полонені їм не потрібні.
- Я звик думати позитивно. Світлана на волі і, можливо, вона стане нашим порятунком.
- Світлана, звісно, розумна дівчина, але, будемо чесними, вона не термінатор,- мовив Петро,- Як би вона не старалась, ці хлопці... Максе, це професійні солдати. І вони нам точно не друзі.
Максим повернув голову в сторону та побачив чоловіка і двох солдатів, що швидко йшли в їхню сторону.
- Значить, ви і є тими студентами, що випадково потрапили на острів,- мовив чоловік, тримаючи в руках автомат.
- Внаслідок авіакатастрофи,- мовив Петро,- Нещасний випадок.
Чоловік легко кивнув солдатам, які швидко відчинили клітки. Діставши ножі, незнайомці розв’язали юнаків та грубо витягли з кліток. Один з солдатів сильно пхнув Максима, поваливши його в болото. Хлопець швидко піднявся на ноги, потираючи сліди від мотузок.
- Слухайте, ми просто хочемо повернутись додому,- сказав Петро,- Нам не потрібні проблеми. І ми нікому не скажемо про те, що бачили тут.
- Додому ви вже точно не повернетесь,- сказав чоловік, який, очевидно, був керівником цієї групи солдатів,- Проте, ми стали помічати, що нам не вистачає рук. Вам доведеться боротись один з одним на смерть і той, хто переможе, зможе отримати гідні умови праці.
Макс та Петро переглянулись між собою, почувши слова чоловіка.
- Ми не будемо вбивати один одного,- сказав Максим та одразу побачив холодний погляд противника.
- В такому випадку, ми вб’ємо вас обох.
- Треба битись,- сказав Петро, вставши навпроти Макса.
Петро першим накинувся на Максима, не думаючи про те, що буде робити. Юнак спробував ухилитись він нападу товариша, але не встиг цього зробити. Петро боляче притиснув друга до дерева та наніс кілька ударів в обличчя. Зрештою, Максу вдалось ухилитись від одного з ударів та відійти на кілька метрів. Важко дихаючи, хлопець уважно спостерігав за рухами свого друга, який готувався знову атакувати його. Довго чекати не довелось і, через секунду, Петро знову швидко підбіг до Максима та повалив його в болото. Студент хотів накинутись на Макса, але той боляче вдарив його в коліно та повалив його на землю. Юнак навалився на товариша та почав наносити удари в обличчя. Петро, спочатку, намагався захищатись, але опустив руки, пропустивши кілька ударів.
Втім, раптово пролунав вибух. Піднявши голову, Макс побачив кілька вибухів з наметів та техніки. Солдати, що були в таборі, одразу заметушились та почали оглядатись навколо, шукаючи диверсанта. В цей момент пролунав постріл і керівник солдатів впав на землю, схопившись за плече, з якого активно текла кров.
- Бери хлопця і забирайтесь звідси,- сказав Вілл до Макса та витягнув мачете. Пройшовши кілька кроків, чоловік підійшов до раненого противника,- Я думав, що ти здох ще в Ефіопії.
- В тебе майже вийшло.
Командир витягнув довгий ніж з-за спини, встав на ноги та накинувся на Вільяма, але чоловік вправно відбив атаку. Розуміючи, що часу занадто мало, Макс допоміг піднятись Петру.
- Треба забиратись,- сказав Максим.- Здається, це наш шанс врятуватись.
Піднявшись на ноги, хлопці швидко побігли геть з табору. Вони встигли відійти на сотню метрів, перш ніж Петро зупинився.
- Ми маємо допомогти йому,- сказав студент,- Він врятував нас, тому ми не можемо його залишити.
- Ти хворий?!- невдоволено спитав Максим,- Якщо повернемось, то нас точно пристрелять.
- Він може бути другом Світлани.
- От через те, що я її послухав, ти виглядаєш ось так,- сказав Максим, оглядаючись навколо.
- Максе, ти зможеш жити, якщо той мужик помре? Тобі не здаватиметься, що він помер через нас?
- Ні!- мовив Макс, але Петро бачив, що хлопець сумнівається,- Сука, я тебе ненавиджу. Залишайся тут.
Максим швидко побіг до табору та, спустившись різким спуском, піднявся на ноги. Пройшовши між наметами, хлопець одразу побачив Вілла та військового, які боролись між собою. Вільям продовжував боротись з командиром, який не збирався здаватись. В той же час, Макс бачив, що сил у його рятівника вже значно менше. Він почав пропускати удари, а вже через хвилину командир повалив Вілла у багно.
- Я вижив в Ефіопії, щоб зробити це зараз,- мовив чоловік, міцніше стиснувши ніж.
Вілл спробував піднятись на ноги, але противник боляче вдарив його по спині, поваливши на землю. Макс швидко підбіг до автомата, що лежав на землі та, схопивши його, один раз вистрелив у ворога. Очевидно, Максим не зміг серйозно поранити противника, але це дало трохи часу для Вілла, який піднявся на ноги та, ударом в ногу, повалив ворога на землю.
Втім, завершити справу не вдалось. Солдати, які вже змогли зупинити пожежу, взялись за зброю, відкрили вогонь по Вільяму та Максу. Вілл швидко підбіг до Максима та, легко кивнувши йому, побіг в ліс, а одразу за ним і молодий юнак.
***
Їм вдалось втекти від переслідування солдатів, які й так мали багато проблем у своєму таборі. Підібравши Петра, чоловіки направились в печеру, шлях до якої зайняв трохи більше години. Побачивши знайомих, Світлана одразу піднялась з місця, обняла Макса та одразу ж підійшла до Петра, якого положили на м’який матрац.
- Боже,- вражено мовила дівчина, побачивши стан хлопця,- Хто так з тобою?
- Я,- відповів Максим та перевів погляд на Вілла.- Хто ти?
- Це Вілл,- відповіла Світлана, замість солдата, який був зайнятий обробкою своїх ран,- Він врятував мене.
- А той мужик?
- Терорист,- відповів Вілл та скривився, коли кілька крапель спирту потрапили на рану,- Не більше.
- Здалось, що ви були знайомі.
Вілл невдоволено видихнув, не бажаючи коментувати слова Макса. Проте, чоловік розумів, що має сказати.
- Його звати Лукас. Коли я працював у спецслужбі Австралії, я зустрівся з ним в Ефіопії. Він мав бути нашим зв’язковим. Він мав прийти на зустріч сам, але це була пастка для моєї команди. Туди прийшла ледь не ціла армія. Вся моя команда загинула в бою, крім мене та ще кількох людей.- Вілл перевів погляд на Світлану,- Саме тому командування не хотіло відправляти сюди людей. Не через те, що це неперевірена інформація, а через те, що вони боялись знову втратити десятки людей.
- В принципі, нас це не цікавить,- сказав Макс, сівши на великий камінь,- Скоро мають прийти рятувальники та забрати нас звідси.
- Можеш на це не сподіватись,- мовив Вілл,- Вони зіб’ють кожного, хто буде пролітати над островом. Цілком можливо, що вони й збили ваш літак. Вам прийдеться навчитись жити тут. Хочеться вам того, чи ні.- Вільям встав на ноги та швидко підійшов до Максима,- Єдиний шанс вижити тут — це вбити всіх тих, хто хоче вбити вас. Ви готові на це?
- Якщо від цього залежить наше життя.
- Максе!- мовила Світлана, перевівши погляд на друга,- Ми не вбивці.
- Ми, можливо, і ні, але вони... Наступного разу вони нас вб’ють. Ми маємо бути готові до цього.
- Треба прийняти той факт, що прийдеться захищати своє життя,- сказав Петро та скривився від різкого болю в нозі.