На душі стає так огидно, коли вона дивиться в очі людям, яких любила: друзі, родичі, кохана людина. Вона відчуває гнилля на своїх пальцях і розуміє, що її руки розкладаються, як у померлого. Їй огидно дивитися на них, вона не хоче бачити відображення свого обличчя в дзеркалі, тому що все її тіло подібне до мерця. Тому що вона ненавидить своє тіло так само сильно, як і свій хворий розум.
Всі навколо такі щасливі і такі свої, через що вона розуміє, що її життя не має сенсу. Вона поринає у книги, ховає за ними своє обличчя, лише для того, щоб була відмовка. Вона хоче змінювати своє життя на краще, хоче робити те, чого істинно бажає, але все одно ловить себе на тому, що виконує бажання інших. А в інших літо, відпочинок, життя. Вони забули про неї, бо розважають на островах і живуть своїм життям. І єдине, що їй залишається, чекати їх. Чекати осені, коли про неї нарешті згадають, щоб дати чергове завдання.
Вона — маріонетка, лялька. Брудний шкільний щоденник. Все її життя — це лише мріяння та виконання завдань. А вона хоче жити. Знайомитися з цікавими людьми в пабах і ресторанах, зустрічатись з людиною, яку кохає, вчитися тому, що ближче до душі, та займатися тим, що дійсно подобається. Вона хоче жити своїм життям.
Однак замість цього розгортає книгу і нетерпляче чекає нового завдання, яке наповнить її життя сенсом. Вона говорить перед дзеркалом з закритими очима, що її життя належить лише їй і вона робить з ним те, що вважає за потрібне. А потім бачить повідомлення на телефоні. І збирається. Щоб знову стати корисною. Щоб знову всім подобатись. Щоб нарешті наповнити життя сенсом. Блядська лялька.