Я не пам'ятаю хто я. Тільки пам'ятаю жахливий сон, що наснився мені, того вечора. Зараз я в лікарні, сиджу в палаті на ліжку, дивлячись у прочинене вікно. Взагалі тут зовсім не затишно, пахне ліками, все біле, напружує очі. Відколи я себе пам'ятаю це тільки, як я прокинулася в палаті, саме в цій під номером "77". Я підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Тепло та сонячно навколо спокій, настільки тут прекрасно, однак в лікарні жахливо, як в'язниця для людей. Але замежами її зовсім не так. Я вдихнула свіжого повітря і мені трохи полегшало. Проте не довге це щастя, але воно коротке і намить можна забути де ти знаходишся. Двері палати відкрилися і я рвучко повернулося.Медсестра здивовано дивилася на мене.
- Карен чому ти встала з постелі, ти ще не зовсім здорова, лягай в ліжко,-застережливо говорить вона.
Я все таки послухалася її.Дізналася, що мене звати Карен, однак чи справді це справжнє моє ім'я.
-Слухай мене уважно Карен, через декілька хвилин приїдуть тебе провідати.
-Хто?
-Твій дядько, тому чекай і не вилазь з ліжка.
-Але ж...
-Будь слухняною, якщо хочеш, щоб тебе виписали з лікарні швидше.
Медсестра пішла, а я залишилася сама в палаті. Мене провідають, у мене є сім'я, або ж родина? Цього я не знаю, але все таки вона в мене є. Але ж все так не звично я не знаю й близько цих людей. Але вони мене знають. Я пролежала декілька хвилин в ліжку , потім всілася і приперла голову до подушки. Відчиняють двері і в палату заходить лікарка та молодий, високий чоловік. Лікарка, щось пошепки говорить, чоловік киває. Тоді жінка виходить, зачиняючи за собою двері.
Незнайомець крокує ближче до мого ліжка і посміхається щирою посмішкою.
-Карен все добре?Яка радість, що з тобою все гаразд.
Я нічого не кажу тільки посміхаюся, вдаючи, що все справді добре.
-Карен завтра я тебе заберу, тебе випишуть.
-Завтра?
-Так,-підтверджує він.
Я здивована. Не знаю чи тішитися, чи сумувати. Я не знаю свого дядька та взагалі цього чоловіка вперше бачу.
-Я не знаю вас,-зізналася я.
Однак незнайомець не здивувався такої відповіді.
-Ти втратила пам'ять, тому не пам'ятаєш нічого. Але все таки з часом твоя пам'ять відновиться.
Він посміхнувся і вийшов з палати. А я залишилася на самоті зі своїми думками. Година проходила за годиною. А я все сиділа на ліжку і чекала поки день пройде швидше. Настільки тут було скучно знаходитися. Минув день.
Прийшов день, якого я принаймі чекала мене виписали з лікарні і віддали дядьку. Він посадив мене в машину і всю дорогу він мовчав тільки інколи споглядав на мене і посміхався щирою посмішкою.Однак дорога виявилася довгою і все таки мовчати в принципі було поганою ідеєю. Дивна річ після моєї думки, дядько одразу запитав мене:
-Карен ти щаслива, що тебе виписали.
Я подивилася на нього, а потім відповіла:
-Мені залишилося тільки й те зробити, щоб ви мене виписали, чи лікарі. А в тім я не знаю це не моя воля. Тим паче я нічого не пам'ятаю, але справді щаслива, що я не в лікарні.
-За це ручаюсь.
Я поглянула на дорогу вкриту полями яка не мала кінця.
-Нам ще довго їхати? -спитала я.
-Знаєш я не так близько живу, якщо чесно прийдеться їхати всю ніч.
-Але ж ви, як навідували мене не їхали додому?
Він дивився прямо в дорогу, а потім його очі заглянули в мої, я помітила одне, в них була радість.
-Звичайно я не їхав, я зняв був поблизу лікарні готель.
Скільки всього я не знала, ні свого дядька, ні саму себе, я нічого докладно не знала, а може давно все для мене було ясним, а тепер все розмито.
-Ти не голодна, -поцікавився дядько.
-Так, голодна, але спершу скажіть ваше ім'я.
-Віллі.
Навіть коли він сказав своє ім'я в мене в голові була пустота.
-Так заїдемо в маленький магазин там купимо щось перекусити.
-Не погана ідея, -посміхнулася я.
Віллі заїхав до магазину, припаркувався і звелів мені сидіти в машині, однак я відмовилася, тому дядько взяв мене за руку і ми попрямували в магазин. Маленький супермаркет, але надто просторий, схоже він личив для жителям міста.
-Кефір будеш із булочкою? -запропонував Віллі.
-Хіба ти не знаєш я не люблю кефір.
-Люди втрачають пам'ять, але здатні впізнавати те, що їм по смаку, я це сказав навмисно , хотів перевірити твою реакцію, -посміхнувшись Віллі взяв пляшку звичайної води, собі колу, також фрукти і булочки, щойно витягнуті з духовки. Оплативши за покупки ми попрямували до машини. Я помітила біля неї незнайомця схоже був бездомний не охайно одягнутим, а в руці тримав пляшку спиртного. Я стиснула руку дядька міцно, таке враження , що я знала цього чоловіка, Віллі пригорнув мене до себе і застережливо подивився на незнайомця.
-Вибачте, але можете віддалитися подальше, не лякайте людей. Незнайомець засміявся, почухав чуприну, а потім сказав:
-Будьте обережними краще б ви не затримувалися тут.
-Ми й не збираємося, -промовив сердитим тоном дядько.

Дядько схопив мене за плече міцно стиснувши в обійми і ми сіли в машину. Коли я повернулася, щоб поглянути на незнайомця його вже там не було.
-Карен пообіцяй, що не будеш спілкуватися з незнайомими, -застережливо сказав він. Я тільки кивнула.
Віллі поглянув на мене вже теплішими очима, він простягнув свою руку до мого обличчя, я відчула тепло його рук. Дядько ні на мить не відводив від мене погляду, а потім швидко відкинув руку і завів машину. Ми мовчали. А в моїй голові щось кипіло, чи справді це мій дядько, схоже, що він сильно любить мене. Якби я знала минуле і як він мене відшукав? Де мої батьки? Нічого не пам' ятаю!
-Слухай, Карен ми далеко від міста, скоріше навсього прийдеться провести ніч в лісі.
-А ми не зможемо доїхати до якогось будинку, -налякано спитала я.
-Тут не має таких будинків, вибач я б мав попередити тебе.
-Все добре.
Однак я трохи боялася ночі в лісі.
Віллі проїхав декілька кілометрів, а потім повернув вправо, справді ми були в глушині, дядько мав рацію. Він припаркувався між густими деревами. Машина затихла. Тихо, тільки чути спів птахів.
-Ну ж бо давай розкладемося я взяв, що не обхідно, -посміхнувся він.
Пройшло декілька хвилин, як ми все розклали, знайшли дрів, тоді почали їсти. Я відчувала, що Віллі для мене рідна душа, притому я нічого не пам'ятаю. Швидко почало сутеніти, я боялася темряви, дядько запалив вогнище і ми грілися біля вогню. Я вся тремтіла боялася, не знаю чому мала такий страх.
Віллі поглянув на мене допитливим поглядом, а потім сказав:
-Ти все така, яка й була Карен боїшся темряви.
-Ти знаєш, -здивувалася я.
-Я про тебе знаю більше, чим ти думаєш.
Його очі світилися такою радістю наче випромінювали весь світ. Потім дядько підсунувся ближче до мене і пригорнув.
-Не бійся.
Я трохи заспокоїлася, але насправді все було таким не реальним.
-Віллі?
-Гм, ти щось хочеш спитати?
-Скажи ти годишся мені в дядька, чому ти так про мене багато знаєш, ми були разом?
Віллі засміявся, пригорнувши мене ще дужче.
-З часом ти все дізнаєшся, не хочу тобі все розказувати зразу, можливо ти не повіриш.
-Ти маєш рацію, - погодилася я.
-А тепер спи.
Він поцілував мене в чоло і погойдував на своїх руках я швидко заснула, навіть не помітила, як почала засинати.