Я лежу в ліжку в напівтемряві.Я відчуваю самотність, хоча за стінкою мої рідні, вони тут, але я не відчуваю реальності буття, наче б мене тут немає...Там світло, а в мене темрява...Я прислухаюсь до тиші у своїй кімнаті, з вікна виблискує місяць.Він освітлює ту темінь.Я встаю з ліжка та йду до свого столу, сідаю та довго дивлюсь у вимкнений монітор комп'ютера.Вмикаю нічник.У темній кімнаті додаються теплі нотки світла.Мені затишно тут, з теплими нотками я відчуваю, що мені спекотно в кімнаті, тому йду до вікна, щоб відкрити.Ступаючи босими ногами я відчуваю холодок підлоги, що прискорює мої кроки до частин килима.Підійшовши до вікна я проповзаю під прозорими шторами та тягнусь до ручки вікна.Ось трішки й свіже зимове повітря дмухає мені в обличчя.Мені так добре, що я вдихаю настільки глибоко його, щоб кожна клітина організму відчула цю свіжість.Я дивлюсь на місяць, він ясно сяє і теж одинокий як я.Не довго думаючи тихенько вдягаю свою теплу куртку та вбуваю чоботи й виходжу, щоб ніхто мене не помітив, бо я не хочу говорити, що на моїй душі.Напевно,не не хочу, а не можу підібрати слова, щоб описати відчуття та й навіщо, коли все одно ніхто не зможе відчути те, що відчуваю я.Мені просто треба помовчати, шкода, що не вигадали щось,щоб передавати емоції силою думки, тоді не треба було б намагатись підбирати слова,які не можеш вимовити....Виходжу на вулицю, з носа та рота йде пара, а ніс та щоки щипає морозець.Я йду пустою вулицею, десь іноді чутно нічних птахів.Я просто йду, мені однаково куди... Небо, воно таке гарне, можливо, місяць не такий одинокий, бо в нього стільки поряд зірок, хоча це мені так здається, для нього вони далеко, як далекі для мене люди, хоча знаходяться поряд.
З вітром маленькі сніжинки починають летіти на холодний асфальт.Я виставляю руку для того, щоб зловити сніжинку.Вітер щипає мою руку, вона стала червона, тому надягаю приготовані рукавички та  ховаю руки в кишені.  Я йду далі по запорошеній землі та вдивляюсь у дерева, одне моє найулюбленіше в формі серця.Я завжди зупиняюсь та дивлюсь на нього, природа настільки неймовірна у своїх творіннях, мені здається наче б це моє серце, яке обдуває вітер та сніг, але воно залишається бути прекрасним, а весною воно відтане та дасть паростки нової надії.
-Ти що тут робиш один?- підходячи запитує мене чоловік.
На вигляд йому було років сорок, одягнений в зелену вельветову жилетку, широких чорних штанях і чоботах по коліно.
-Я...Не знаю... - відповідаю йому дивлячись у вічі.                               
-Не бійся, я часто виходжу сюди, бо сім'ї в мене немає, а в голові багато думок, побачивши тебе, вирішив, що ти теж через цю причину тут - промовлячи повільно ці слова йде до лавки навпроти дерева .
Я біжу за ним.
-Знаєте, а ми з вами чимось схожі - наздоганяю його та разом сідаю з ним на припорошену лавку.
-Не сумніваюсь, бо хто ще бродить у цю пору?
-Ви ніколи не кохали, тому ви одинокі? - повертаю своє лице із зацікавленням до нього.
-Це таке важке питання…Я взагалі перестав зустрічатись із кимось, мене перестало це цікавити, бо це безперервне блукання серед людей.Ми говоримо одні й ті самі слова кожній людині.Чи не обманюємо ми самих себе, знаючи наперед, що це не назавжди,що ці слова стали нічим?Мені добре одному...Мені не треба шукати когось, щоб бути щасливим.Я народився один і помру один.
-Ви такий "щасливий", що сидите вночі в холод з малознайомою людиною, замість того, щоб насолоджуватись теплом домівки...Але мені здається, ніщо не вічне...Наша доля — почати любити, навіть знаючи це.Можливо, Творець створив нас такими?
-Тоді яка це любов?Це обман.Любов - це вічність.Багато хто, навіть під кінець життя може не пізнати справжнього кохання.Ми думаємо: «От це любов», а це не вона, а можливо вона, просто ми звикли нічого не робити для неї, тільки користуватись...Нам легше сказати «не доля»,чим спробувати розібратись у чому проблема,так і блукаємо серед інших у колі постійного пошуку.
-Я не знаю,що вам відповісти, бо я сам не знаю, що таке любов, але знаю, багато інших почуттів, що залишають мене та інших людьми в цьому світі.
-Людьми?Ти про тих,які стирають нашу планету війнами,про вбивць, крадіїв,про тих хто б’є свою дружину та дітей та ніде не працює, чи про тих хто не знає ніякої моралі, де люди вбивають самих себе,щоб не жити тут,серед цих самих «людей».
-Але,ви забули,що є інша сторона…Є люди,які рятують життя,роблять нові винаходи для покращення наших умов,є багато людей,які є донорами, активістами…Немає,зла без добра,а добра без зла. Головне,не порушувати баланс цього…Я не знаю,що нас чекає,але вірю,поки є добрі люди,світ буде жити… А стосовно вашої любові,спробуйте відкрити своє серце,бо як же можна пізнати любов,якщо від усіх бігати?Подружіться із цим світом, дайте йому шанс потрапити в ваше серце…
- Наївне дитя,якщо я б відкривав серце всім,то довго не протягнув і був би з розбитим…
- А зараз воно не розбите?
Чоловік нічого не промовив,встав та пішов кудись залишивши мене одного. Я довго сидів та міркував над його словами так і не діставшись до істини нашої розмови.
****
Я відчиняю двері,ніхто не помітив,що мене не було,це й добре,не потрібно буде нічого говорити...
Я знов лежу в своєму ліжку та дивлюсь у вікно,можливо,я обираю тяжкий шлях,але певне я краще буду жити з відкритим серцем,чим ховатись від усіх,бо як же я знайду те істинне кохання? З цими словами мої очі заплющились…