Того морозного лютневого ранку наші життя змінилися назавжди. Їх перекроїла війна, як перекроює кравчиня застарілий фасон пальта. Війна принесла мені усвідомлення того, що ми всі буваємо слабкими і безпорадними. Навіть ті, про кого б в житті не подумав. Я вперше в житті бачила свою маму розгубленою, як дитина. Це був шок, небажання вірити у реальність того полум'яного гучного ранку.
Телефонний дзвінок неочікувано розрізав вранішню тишу. П'ята ранку. Голосом, десь поміж шепотом і криком мамин брат сказав, що почалася війна. Сонна застуджена мама якось втомлено і здивовано водночас промовила:" Чуєте, війна..."  І важко сіла на край ліжка. Її погляд став скляним і застиглим, ніби вона все ще намагалася знайти десь всередині своїх думок логічне пояснення тому, про що вона нам щойно повідомила. Ми всі кинулися до вікон і віп'ялися поглядами у полум'яний небокрай. Скільки сягав мій погляд, кругом палахкотіло, гупало, гриміло...
Тато реагував активніше. Буквально за півгодини ми з ним, заправивши нашу машину до повного баку, скуповували продукти першої необхідності у найближчому супермаркеті. Якось одразу, без зайвих перемовин, всі ми прийшли до висновку, що на поверхах страшніше, ніж на землі, тож ми хутко складали речі до рюкзаків і поспішали виїхати на дачу на берег річки. Приватний сектор недалеко від самого центра міста, місцевий парк у трьох хвилинах ходу, пляж - ми завжди раділи переїзду на дачу. Але не в той день...
Тато завіз мене додому за речами. Мама мила на кухні посуд. На моє запитання, чому вона не збирається, вона відповіла, що зібрана. Її погляд все ще був дивним і таким сумним, як ніколи раніше. Вона не плакала, але в її очах я бачила, яких сил їй коштувало триматися. Мама боялася налякати нас, ми боялися налякати її, тому кожен щось робив, незалежно від інших, лякаючись погляду прямо у вічі. Коли так дивишся, обов'язково відчуваєш той прихований жах і найгірші передчуття бід, які несе за собою війна.
Дачний будинок, старенький і трохи похилений, але завжди просторий і привітний, нині був холодний і темний. Я, мама і тато привезли продукти і перші сумки з нашими речами. Тато затопив піч, мама почала розкладати продукти на полички і у "чергову" торбу. "Це на винос", - тихим голосом сказала мама. Я не надто розуміла, куди вона хоче виносити сірники, консерви, питну воду, просто взяла сумки і пішла за мамою.
У підвалі було холодно і вогко. На побілених стінах зверху рясними острівками проліг іній. Ми накидали до підвалу старих ковдр, курток, пальт. Тато подав нам маленькі стільчики. Тепер я розуміла навіщо тут їжа - батьки готували тимчасове сховище на час повітряних тривог.
В першу ніч спати у будиночку було дуже холодно. Тато відвіз решту дітей до своїх батьків, а ми лишилися ночувати утрьох. Крізь сон мені здалося, що тихенько схлипує мама, але я жодного разу за цей день не бачила, щоб вона плакала.
Зранку тато відвіз мене до квартири. Я, мої сестри і брати забирали решту своїх речей, підручники, теплий одяг. Ніхто з нас не знав, що і коли нам згодиться і як довго нам доведеться жити на дачі. Батьки знов поїхали до магазину. Родина з двох дорослих і шести досить дорослих дітей потребує більш серйозних запасів їжі, ніж ми закупили за один раз.
За годину на вулиці стало чути якийсь дивний гуркіт. Він наростав і з часом здавалося, що він такий гучний, що дрижать вікна. Виявилось, дрижать і вікна, і земля - по всьому місту, по всій паралельних вулицях йшли колони техніки окупантів. Знаєте, почуття досить дивні. Спочатку страшно за себе - на тебе їде техніка, на ній сидять солдати і всміхаючись наводять свою зброю на наші будинки. А потім ти розумієш, що ти хоч би в будинку, а твої батьки десь поїхали, а тепер цими дорогами їздить ворог, який не знає жалю і ніхто з нас не здатен уявити, що в них у голові.
Дякувати Богові, батьки повернулися по нас цілими і неушкодженими, і ми всі, нарешті, були всі разом. Так, у будинку було трохи прохолодно, але вулиця, на якій розташований будинок, знаходиться трохи у глибині від основних міських доріг, тож після побачених колон військової техніки тут, у тихому місці, я відчувала себе спокійніше.
Ми дотримувалися світломаскування, тож лягали спати незвично рано. Одного разу, за кілька днів від початку війни, я прокинулася серед ночі і не побачила в кімнаті мами. Це було дуже дивно і я вийшла на подвір'я глянути де вона є.
На вулиці було світло майже, як удень. Мамина постать стояла за городом, біля самісінької річки, розвернута до будинку спиною. Я спустилася до неї і мовчки обійняла її за плечі.
"Знаєш доню, що страшно?- спитала мене вона - Страшно, що гинуть люди ні за що, просто за те, що люблять свою землю, що народилися українцями..." Вона не плакала, але голос її зривався і в мене мурашки йшли по спині від того відчуття.
" Я ніколи не думала, що для мене буде таким болісним вибір. Доню, я все життя мріяли для вас про щось гарніше. Іншої долі, іншої країни. А нині розумію, що не зможу поїхати звідси. Ця земля тримає мене за самісіньке серце глибоким корінням всіх тих поколінь, що жили тут. Знаєш, вчора я вперше за довгі роки звернулася до Бога. Коли гули ворожі літаки, шлях яких вів на Чернігів, я просто почала шепотіти до Бога. І вперше в мене було відчуття, що він мене почув."
Тієї ночі віра прийшла і у моє серце. Щовечора, тільки починався гуркіт у небі ми сідали на ліжку, бралися міцно за руки, закривали очі і молилися. За наших воїнів, що стоять беззахисні перед летючим страшним ворогом, за малесеньких діточок, що народжуються у холодних підвалах і їх матерів, за Київ,Чернігів, Маріуполь, Харків, Ірпінь та Бучу, які щоночі зметав бомбами клятий загарбник, за всю нашу стражденну землю. Таку беззахисну та беззбройну перед таким страшним кривавим катом.
Я вірю, що ми були почуті. Більше того, я точно знаю, що так і було. За кілька тижнів окупанти поспіхом тікали з нашого міста, а ми з серцями, сповненим вдячності, чекали на наших хлопців, охоронців Чернігова. І ось, коли вони приїхали, давній друг нашої родини розповідав нам, що інколи траплялися дивні речі. Коли тебе волочить по землі ударною хвилею близько сорока метрів, здираючи наколінники та налокітники майже вщент, а на тобі ані подряпини. Або снаряд летить точно на укріплення хлопців, але чомусь падає, не долітаючи буквально кількох метрів.  Вища сила керувала цими подіями і багатьма іншими, які траплялися в ті страшні дні, даруючи безцінне - надію на порятунок і віру у завтрашній день.
Я сумую за звичайним життям. За гомінким шкільним подвір'ям, за весняними канікулами і першими прогулянками без шапки( коли мама все ще думає, що я в шапці). Я сумую за безтурботним літом. За сплавами на байдарках, за велоперегонами всією родиною. Я сумую за святковим настроєм і щасливим життям. Цей рік перетворився на безкінечний лютий, і більше за все на світі я бажаю, щоб він скінчився.
В окупованому березні мені виповнилося сімнадцять. Не було ані гучного святкування, ані веселих пісень, як раніше. Але, на диво, був торт ( вафлі, перемащені згущеною) зі свічками ( весь свічковий різнобій нашої родини у кількості 17 шт.) , які я загасила з першого разу. А значить, найзаповітніше бажання збудеться і буде мир - така проста звична річ, цінність якої ми усвідомили тільки тепер...