Видалити публікацію?
Людмила Скрипко
2023-01-05 03:30:31
Думки вголос, Особисте
Інколи, щоб хоч якось абстрагуватися від війни, я згадую минуле. Жаль, не було в нас і половини тих гаджетів, що мають наші діти, стільки б всього вдалося зберегти. А так, воно є десь глибоко у пам'яті, і у мене є своя машина часу. Вдень, звісно, особливо не політаєш. Побут річ невід'ємна і перманентна)) Але є ранок. Присмерковий, морозний, сонний. Коли будинок наповнений лише тихим мирним сопінням. Навіть кіт, розкинувшись на весь зріст по теплому припічку, сопе і муркоче крізь сон. Виходжу на поріг. Ранкове морозне повітря освіжає і бадьорить. Тиша і спокій... Згадався ранок не з дитинства чи юності. Подвір'я, щедро залите місячним сяйвом, нагадало ночі лютого-березня, коли цей будинок, як мені здавалося, не пристосований до зимового проживання, став моєю домівкою, моєю особистою фортецею. Тієї зими тиша не додавала спокою, осідаючи десь глибоко всередині тривогою і страхом Дрова, що потріскували у грубі, я дивилася на них і думала, що будинок не прогріється ніколи... Ми спали вдягнені, взуття лежало поруч, на випадок, що треба буде бігти у погріб. Але людина, то дивне створіння. Воно звикає до всього, пристосовується до нових умов, налаштовується на потрібну хвилю. У перші ночі після вторгнення я, як і багато хто з вас, не могла спати. Я наче навіжена оновлювала телеграм, додавала все нові і нові канали з новинами у сподіванні побачити кінець війні. Хоча б примарну надії на її кінець. Хоча б щось... На мене не діяв Арестович. Його спокійне обличчя не запокоювало, а лякало, бо тільки підкріплювало стійке відчуття сюрреалізму. Але наші люди, прості жінки, чоловіки, хлопці-захисники, вони дали мені те, чого так прагнуло моє серце - Надію. Вона, скромно оселившись десь в глибині моєї наляканої душі, освоїлась і, випхавши геть мало не весь мій жах, зневіру, безпорадність, зайняла весь мій душевний простір, запросивши те, що дуже допомагає жити - Віру. Віра, у будь-якому своєму прояві - величезна сила, а в компанії з Надією - Міць! Великі люди Великої країни, які повернули мені здатність дихати на повні груди, вірити в свій народ і маленьку країну, на яку обрушилася величезна країна-варвар, країна-вбивця... Знайомі і зовсім чужі, що стали близькими, як той хлопець з острова Зміїний (вперше у житті матюки визвали у мені стільки захоплення і сліз гордості), Ви завжди у моєму серці і в моїй пам'яті. Їм не потрібно гаджетів, щоб пам'ятати, яка ціна Перемоги і Волі мого народу. Не вийшло сьогодні абстрагуватися... Як би ми не вміли до всього звикати, війна - то біль і жах, до яких звикнути не можна. Але Надія і Віра - Міць! Живіть з надією, укріплюйтеся у своїй вірі, допомагайте, чим можете, нашим захисниками, і буде нам щастя. Єдине можливе для нашої країни щастя - Мир після нашої Перемоги!
3
199