Ліля Галка

2020-05-07 15:33:45

знецінення

Особисте, Думки вголос, Різне

Коли мені було п'ятнадцять, я написала свою першу книгу, де головна героїня любила буквально все на світі. Надрукувала її за власний кошт і організувала презентацію для друзів. Мене тоді всі дуже підтримали і я повірила у власні сили. Книга написана дуже ідеалістично, там багато світла і тепла. Коли у 16 років видала другу - то навідріз відмовилася від першої, тому що та здавалася мені надто дитячою і не прикольною. Через півтори року історія повторилася знову. А потім знову і знову. ⠀ Зараз мені 19 і я давно не писала художньої прози, особливо такої об'ємної, як колись. Але навіть якщо відійти від літератури, а у моєму житті сталося багато переломних моментів і без того, я все одно щоразу говорила: “Ось зараз я класна, а тоді була так собі”. ⠀ На першому уроці історії нам сказали: “Тільки той, хто знає історію рідного краю, - може будувати майбутнє”. У глобальному плані, одразу, це зрозуміти складно. Тімоті Снайдер у своїй книзі “Про тиранію” пише: “Історія не повторюється, але таки вчить”. Історія, країни чи твоя особиста, - це фундамент, на якому можна щось збудувати. Відрікаючись - ми позбавляємо себе опори. ⠀ У минулому в кожного з нас багато болю і багато звершень. Відрікшись себе у 15, я позбулася фундаменту, на якому мала б будувати свій літературний світ. Відчуття, що після кожного важливого етапу я починаю все з нуля, більше пригнічує, ніж надихає. Тому зараз я не можу закінчити навіть одне своє оповідання. ⠀ Твоя особиста історія чи історія твого народу вчить, як не припуститися однакових помилок, як вчинити краще, у який бік рухатися. ⠀ Колись у 15, як і зараз у 19, я безнадійна ідеалістка зі жменею сміливості, яка не дає впасти. Це і є фундамент, і в кожного він свій. Не відрікається, любіть!