Вид був прекрасний. Еліс піднялась і дивилась на величезні, ковані ворота. На них були металеві птахи, на колонах були величні сталеві, переможені корозією, леви.

Навколо залізного паркану росла папороть і бузок. Камінні стовпи поросли мохом.

-Ееей! А я?! Ееей!-зруйнувала криком атмосферу здивованості Стефані.

-Стефані! Вилазь на скелю, я зараз до тебе підіймусь!-піднімаючись на ноги кричав Чарльз.

Він карапкався на скелю, і через деякий час Стефані вже рвала з гіллям сиреневий бузок.

-Ну, Стефані! Я ж казала!-сказала Еліс.

-Я й ніколи не сумнівалась, знаєш,-промовила Стефані.

-Ага, звичайно...

Еліс почала вивчати величезний замок на воротах, які були заввишки чотири метри. Але як тільки вона до нього торкнулась, він впав на землю і став грудкою піску.

-Напевне був старий...і трухлявий...-здивувалась Еліс.

Ворота скрипучи відчинились. Друзі вийшли на вулицю, обкладену бруківкою. На кожному кроці стояв старий ліхтар. Будинки були з'єднані між собою, відрізнялися тільки кольором. Усі були в вікторанському, благородному стилі. Оброслі мохами і плетучими барвінками, дахи скрипіли від вітру. крізь бруківку пробивалася трава і польові ромашки. Небо за воротами було зовсім інше. Вже не було рожевого сонця, лише сірі хмари. Та й вечір ніби зник, здавалося, ніби згодом має бути світанок.

Людей не було видно. Місто ніби було пусте. Але раптом дорогою пробігла сіра кішка. Вона деревом вилізла на дах.

-Тут так тихо,-промовив Чарльз.- Як ви думаєте тут хтось живе?

Але відповідь загубилась. Друзі йшли дорогою і згодом дісталися майдану. Звідти виходило багато доріг, навколо стояли високі будинки. В центрі площі розшташувався фонтан. На його дні було десь 30 кілограм монет. Будинки, що оточували площу, були прикрашені барильєфом. З усіх вирізнялась будівля, обкладена зеленим сайдингом. Вікна були прикрашені вже засохлими квітами. Двері були великі і дерев'яні. Над ними висіла табличка " Мотель Гніздо".

-Давайте сюди заселимось,-запропонувала Еліс.

-Ого, тут і мотель є,-промовив Чарльз.- Ти думаєш тут хтось ще живе?

-Треба перевірити..

-Тут все таке старе!- невдоволено сказала Стефані.

Еліс натиснула на дзвінок. Відповіді не було. Вона натиснула ще декілька разів, але все-одно у відповідь тиша. Еліс вже розвернулась і попрямувала до фонтану, як двері відчинились. Звідти повільно вийшла дуже стара жінка. Вона була згорблена, спиралася на ціпок. Волосся було сиве, зібране в вузол. Обличчя було всіяне зморшками, одягнута старенька була в довгу вишневу спідницю і і зелену кофтину. На плечах була темна шаль.

-Ви дзвонили?-повільно, скрипучим голосом промовила бабуся.

-О, так,-обернулась до старенької Еліс.- Ми хотіли заселитися в мотель.

-Заходьте,- промовила старенька і зайшла в мотель.

Друзі також увійшли туди. Вони опинились серед пустого коридору. Старенька підіймалась сходами. Вони були встелені червоним ковром.

Еліс пішла за нею. Чарльз і Стефані також.

Вони опинились серед великого холу з великим вікном, з якого було видно майдан. Посередині кімнати стояв письмовий стіл. На ньому лежали різні папки. Бабуся сіла на м'який стілець і дістала наполовину пустий лист.

-Як звуть?-озвалась бабуся.

-Ее..мене? Еліс Періер.

Бабця написала дату,потім ім'я. Еліс помітила, що дата попереднього запису- 11 жовтня 1982 року.

-Наскільки ви заселяєтесь?

-Поки на тиждень.

Бабця закінчила записувати Еліс, і почала записувати Чарльза Фіделя і Стефані Ф'єр.

*************************************************************************************

Еліс поселилася в кімнаті на третьому поверсі. Вона туди увійшла і побачила велике вікно, яке теж виходило на майдан. Тут були зелені і бежеві шпалери. Біля стіни стояло велике ліжко прикрашене зеленим шарніром. З іншого боку кімнати стояв комод з дзеркалом. В кутку стояло зелене м'яке крісло. На стелі висіла велика прозора люстра. Також були двері що вели до крихітної ванної. Еліс поклала свій величезний рюкзак на ліжко і пішла в кімнату Чарльза і Стефані.

Чорнявка вже валялась на ліжку, а Чарльз розбирав рюкзак. В них кімната була в жовто сірому стилі, теж велике ліжко з шарніром, теж комод, але була ще книжкова шафа.

-Як настрій друзі?-запитала Еліс.

-Добре,-відповів Чарльз.

-Бувало краще,-відповіла Стефані.

-Ми й так нормально не поговорили...і не обсудили всі події..-промовила Еліс.

-Так,-відповів Чарльз,-зараз виникає дуже багато питань, відповіді на які нема. Чому таке велике місто не помічали стільки століть? Чи є тут хто крім цієї старої жінки? Хоча на деякі питання не варто шукати відповідь.

-Тут пахне паленим, коротше!-озвалась Стефані.

-Ви ж знаєте про адресу, яку мені віддала вихователька перед від'їздом. Ось вона,-Еліс дістала з джинсів пожовклий клапоть паперу з написом "Сан-пе-Гайро. Вул. Зелена 17". Це дала моя мати виховательці коли народжквала мене. А потім вона зникла...

-Еліс! Навіщо тобі треба це? У тебе чудова, дбайлива мама, хоча й вона тобі не рідна,-промовила Стефані.

-Просто мені цікаво чому! Чому вона мене залишила? Я хочу хоч щось про себе дізнатись!

-Тоді варто завтра вранці піти за цією адресою,-запропонував Чарльз.-Ми ж не дарма витратили стільки сил і часу на пошуки міста.

-Я напевне запитаю в цієї жінки дорогу...надіюсь вона підкаже.

Еліс вийшла, сходами спустилась на перший поверх і знайшла стареньку в кріслі-качальці на ґанку. Вона дрімала.

-Вибачте,-звернулась до старенької Еліс,-Місс.

Бабуся відкрила очі і підвелась.

-Так, люба.

-Як ...ее. як я можу до вас звертатись?

-Мене звуть Габріель Нестерланж.

-Дуже приємно...Я... хотіла запитати чи ви не знаєте як дійти до Зеленої вулиці?

-Знаю, але скажу пізніше. Мені цікаво чи знаєш ти, що ваша компанія перші гості Сан-пе-Гайро за останні 25 років?

-Ееее..ні...

-Ти щось шукаєш? Я права?

-Так, я дещо шукаю.

-Ти смілива... Я тобі дещо скажу. Сан-пе-Гайро відкривається не всім, саме тому у вашому світі про нього нічого не знають.

Старенька підвелась.

-А,-продовжила старенька.-Зелена вулиця знаходиться біля Вежі Ґордона. До неї дійдете з Вулиці Марка Легіна. Вийдете до неї з майдану.

Старенька зайшла в дім.

Еліс залишилась в роздумах. Що означає "Сан-пе-Гайро відкривається не усім"? Чому вже 25 років ніхто не навідується в це місто? Все здавалося таким дивним, не зрозумілим.

*************************************************************************************

Ранок приємно зустрів сонячним промінням. У небі десь зникла сірість і не привітність. Еліс ледве вилізла з під покривала на своєму ліжку-троні. Вона вмилась у ванній, прийняла душ і пішла будити друзів.

Але Чарльз вже був готовий, тільки Стефані ще й не думала прокидатись.

-Стефані, вставай!-почала будити Еліс.

-Ееммфф...та що таке!

-Ми вже готові, одягайся!

-Та йдіть без мене!

-Що?!

-Та все! Одягаюсь.

Через пів години Стефані була майже готова. Друзі вийшли на майдан.

-Ну й куди нам?- запитав Чарльз.

-Габріель сказала йти спочатку на вулицю Марка Легіна.

-Хто?

-Стареньку звуть Габріель Нестерланж. До речі в мене вчора була дивна розмова з нею.

Еліс розповіла про що питала бабуся.

-Ого..-промовив Чарльз.

-Те що ми перші за 25 років тільки доводить, що не варто сюди було влазити!- сказала Стефані.

-Ще бабуся сказала, що місто можуть знайти не всі, а ми ж знайшли!

Тим часом друзі дійшли до перехрестя на вулиці Легіна. Вони побачили маленьку дівчинку з блискучим чорним волоссям, але вона їх не помітила.

-Тут має бути поворот на Зелену вулицю.

-Та ось вона, зліва.

Друзі повернули. Вони трошки пройшли по бруківці, як почалась ґрунтова дорога. Згодом будинків не стало. З однієї сторони вулиці протікала ріка, а з іншої стелився степ.

- То яка там адреса?-запитала Стефані.

-Зелена 17..

Аж ось вони дійшли до іржавих воріт з табличкою, такою ж іржавою "вул. Зелена 17".

-Ееем...це хіба будинок?-запитала з іронією Стефі.

За воротами простягався степ з пожовклою травою. Друзі ввійшли через ворота. Обернулись, але побачили лише степ. Ворота зникли. Все зникло. Навколо був лиш безкрайний степ.