— Все почалося із темряви, — Прокинувшись у судомах, заціпенілими губами вимовив я. Та хіба можна назвати - «ніщо» - темрявою?

Саме «ніщо» я і бачив. Ніяке, тотально абсолютне й пусте «ніщо» без суті і жодного глузду. Вчора, сьогодні, завтра. Завжди …

⠀

Уві сні я продовжував щось бачити. Неясні лишень забуті кольори, певні ілюзорні обриси, силуети, пейзажі, майже розмиті нечіткі обличчя. Я забув, як виглядає світ не покритий пеленою пітьми. Та що добре закарбувалось вічним відбитком у моїй понівеченій сліпим відчаєм пам'яті, це метеор.

⠀

Сьогодні він також снився мені. Метеор був таким яскравим. Жовто-зеленим, а десь і зеленим із жовтим.

Попелясто-гранатна хуртовина, що тягнулась за його хвостом іскрилась салатно-помаранчевими змійками блискавиць. Чим ближче він наближався до землі, тим активніше струменів його хвіст неземним, ніби павутинчастим мереживом грому.

А все закінчувалось гучним вибухом і небуттям, що слідувало за ним. Наші очі обліпило химерне, ніби живе, завжди наростаюче пружне павутиння. Ми осліпли. Всі. Без винятків.

⠀

Місто кричало кілька діб від жаху, паніка пройняла люд несподіваною, ніби розпечений дощ, зливою хаосу.

Дехто загинув майже відразу.

Хтось трішки згодом.

Люди вмирали за лічені дні.

Інші адаптувались, та такими, як раніше, більше не були, принаймні ... не тими, що раніше.

⠀

Мене трусило, підскочила температура, павутиння яким були заліплені мої очі черговий раз набрякло. Взявши тростину до рук, я незграбно почимчикував до ванної кімнати. По дорозі впав, забив руку, піднявся, дивлячись у пустоту спробував спроектувати коридор, кімнати. Вийшло - зорієнтувався. Ось і двері ванної. Нащупав аптечку, вийняв звідтіля Мірамістин. Це був точно він, я добре пам'ятав цей припухлий й низенький флакончик ще з часів, коли був зрячим і хворів отитом.

⠀

Я не знав, який день, чи ж бо місяць. Страхітливі крики Міста, яке було за двадцять кілометрів від нашого особняка, затихли по прикладним підрахункам близько трьох діб тому. Імовірно ми з сином були єдині, хто не помер у боротьбі із нещадним павутинням, що намагалось зжерти нас заживо ...

Крізь незриму пустоту я рефлекторними рухами пальців віднайшов клаптики вати, тоді зачинив аптечку і простукуючи тростиною скриплячу підлогу будинку, намагаючись не зашпортатись за поріг ванної, орієнтуючись закладеному в голові проектуванню домівки, повернувся до спальні.

— Все почалося із темряви, — мовив я до сина. Однак не почув відповіді. Дивно. Він мав відповісти, — «І у темряві не закінчиться»

Я прошкандибав ближче до умовного розташування його ліжка, перед тим добряче гепнувшись об кут великої бічної шафи.

Після втрати зору досить сильно загострилися усі інші відчуття. Нюх, дотик - не достатньо сильно, аби повноцінно жити - та достатньо, щоб не бачити на власні очі але вловлювати її холод, гірко-терпкий крижаний аромат та відчуття потойбічно-мертвого створіння, що за якоюсь помилкою животворної природи життя знаходиться поруч.

Мені все стало зрозуміло та плакати я не міг, усі сльози засмоктувало огидне пружне павутиння, що пульсувало у моїх очах, однак менш болісніше від цього не ставало ... Павутиння забрало і мого сина теж.

Наступного дня будинок охопив ментально мерзотний але ситновійний запах вареного м'яса.

Гарячий пар, що тягнувся з кухні гидотно-смачним пухом ніжно ласкав мою обвислу, ходющу, покриту зморшками шкіру. Супроти власної волі заставляв ненаситно виділятись слині, а пустому бозна скільки часу животу ненажерливо бурчати й плюхкати.

Допоки у казанці кипіла вода, обварюючи м'ясо до рожевої м'якоті і обпікаючи кості до білесої білизни, я акуратно наносив прошарок Мірамістину на пульсуючі згустки павутиння, що поглинуло мої очі.

Подеколи воно шипіло, тріщало, а іноді навіть ворушилось, болісно стискаючи очі, ніби живе кубло гадюк. Та цей протимікробний й протигрибковий препарат завжди, хоч і тимчасово, та знімав набряк, не даючи павутинню остаточно розчавити очі й мізки.

Павутиння відчутно зменшилось, хоча зору це не повернуло. Я сидів у кухні й подавлюючи рвотний рефлекс жував м'яко розварені шматки м'яса. Із кусків плоті підборіддям сочився сік, а залишки недовареної крові покривали мої дряблі зуби й язик їдким металевим присмаком.

Я був вже ситим, уперше за довгі тижні критичного недоїдання, проте розумів, якщо збираюсь у дорогу - повинен їсти більше, а запасати іще більше.

⠀

Протарабанюючи тростиною собі дорогу, я забрів у прохолодну комору, де лежали рештки мого сина. Нащупавши сокиру на дільному столі, я, цураючись своїх же вчинків, відсік ще трішки свіжої плоті із, здається, правої ноги мертвого сина. Більш жиляві й тверді шматки м'яса я відрізав ножем-пилкою й засолив великою кількістю солі у бочках, де колись зберігались солені огірки і риба.

⠀

І кухня знову запихтіла гарячими випарами відразливо наваристого бульйону ...

⠀

Ось і настав цей день.

Я одягнувся тепліше. Запакував в рюкзак мерзотну солонину, мірамістин із ватою, кілька фляг брудної але цілком питної води, після чого відчинив давно прибиті дерев'яними дошками й закриті на усі замки вхідні двері особняка.

⠀

На подвір'ї було тихо. Мій загострений слух не вловлював жодних звуків. Світ за будинком ніби вимер. Не було чути навіть співу пташок, хоча за моїми підрахунками зараз був день.

⠀

Впевнившись, що зовні цілком безпечно, я витягнув те, що залишилось від сина з будинку. Тоді незграбно, в сліпу викопавши якусь подобу ями, як міг похоронив нещасного десь, якщо моє проектування правильне, навпроти правого боку, у городі особняка.

⠀

Відійшовши на пару кроків від могили, я став на одне коліно. Зовсім не певен, що пустота, яка нічийним небуттям тягнулась моїм зором, могла хоч якось підказати мені, чи правильно я дивлюсь на місце, де закопав його, та однак я не міг не сказати кілька слів на прощання.

⠀

— Пробач, що не зміг вберегти тебе, синку, — мої груди стиснуло, ніби вакуумом, а сльози, що можливо й ринули назовні, відразу були поглинуті нагромадженням пульсуючого павутиння, що звивалось в моїх очах.

— І дякую ... що дозволив мені жити дальше, — стискаючи у руці срібний ланцюжок із єдинорогом, що завжди носив син, пересилюючи неприязнь із вимушеною вдячністю, невпевнено, але із відчуттям необхідності промовив я.

⠀

Я йшов ніби у невагомості. Тут не було жодних звуків, навіть найменших шорохів, лишень вітер проносив зі сторони Міста те саме крижане й неживе мерзоття запахів поглинутих павутинням вмертвілих.

Подеколи я зупинявся на узбіччі доріг, що за моїм проектуванням карт, які я складав у голові, вели дальше від міста, у Позамістів'я. Під час таких привалів я влаштовував собі відразливі усьому єству пікніки, на яких частував затверділою солониною із плоті сина, яку чимдуж запивав брудною заледве питною водою.

⠀

Тоді, обробивши рештками Мірамістину павутиння, що впивалось у очі, обліплювало голову, лізло у вуха і рот, я перев'язував стерті до міхурів ноги, після чого брав тростину і простукуючи собі дорогу, ігноруючи безмежні пустоти у всіх закутках сліпого зору, крокував дальше і дальше від загиблого Міста й його околиць.

⠀

Ті короткі години, коли я дозволяв собі поспати, заховавшись у оголених, ніби кимось чи чимось надірваних кущах і скупченнях дерев, мені знову снився метеор. У одному із цих снів пейзажі були ще більш тривожні ніж в інших.

⠀

Я добре запам'ятав насичено бежеві густі хмари, які розсікає шпиця падаючого, оповитого жовтим й зеленим смогом метеора, хвіст якого іскрився гранатно-салатними блискавицями. За пів шляху до падіння метеорит, як і у попередніх снах, вибухав, та на цей раз я не прокидався у незримій темряві своєї сліпоти, а навпаки - тривалий час іще міг розгледіти, як підірване космічне тіло розбризкує страхітливе блідо-сіре павутиння на сотні кілометрів від радіуса вибуху.

Після чого все що залишається навколо - це кістки тварин і людей прикопані у загиблій хмуро-блакиті сухої неродючої землі.

⠀

За моїми підрахунками минуло три доби виснажливої ходи. Тяжка дорога вела мене на північний захід, все дальше й дальше від просякнутого павутинчастим лихом Міста. За відчуттям сонячного проміння на лівій моїй щоці та подихом свіжого повітря, що дуло із півночі прямо мені в обличчя, я відчував, що Позамістів'я зовсім близько. Також практично зовсім счез могильний трупний сморід, що бридотним холодним бризом надходив із вмертвілого павутинням міста.

⠀

Згодом я остаточно переконався, що Позамістів'я близько. Мої ніздрі відчули тонкий але досить пікантний запах хвої, а вітер, що як і раніше дув з півночі, був вологим і свіжим. Позамістів'я починається відразу за сосновим бором і Сизим озером.

⠀

Я зробив останній привал на узбіччі.

Солонини залишилось зовсім небагато. Води було на пару ковтків. Мірамістин же зовсім закінчився і павутиння перетиснуло мої очі так, що почала боліти голова, знову піднялась температура, тріснули судини, вивільнивши невелику кількість крові, що стікала мені у рот.

⠀

Тамуючи нудоту, моральне зніяковіння, ментальний занепад, тремтячи від гарячки, я прожував останні шматки солонини, намагаючись не думати з кого вони зроблені. Тоді взяв свою тростину, і стукаючи по землі, прощупуючи собі шлях, сміливо рушив далі на північний захід.

⠀

Крізь пустоти небачених площин у моїх очах немов би пульсували багряні потічки, від яких голова болісно розколювалась навпіл, а я сам заледве волочив ноги. Прочовгавши незграбними кроками, нестійко опираючись тростиною, я впав на коліна. З моїх вух і рота текла кров. Було холодно, мене калатало і трусило. Павутиння просочилось у горло, поранивши трахею - було важко дихати. Також воно пробило барабанну перетинку лівого вуха - я глухнув. Вочевидь гидотно пружні павутинчасті кінцівки проникли кудись в мозок, бо ліву половину тіла швидко паралізувало.

⠀

Однак, стоячи на колінах і захлинаючись кров'ю, я зрозумів, що дійшов берегів Сизого Озера - за ним починається Сосновий бор, а тоді - Позамістів'я. І судячи по сумбурній какофонії звуків, що видавала ціла купа озерних жаб, коників стрибунців, мух, комарів і іншої живності, я усвідомив також, що мерзенне павутиння ще поки що не сягнуло цих земель.

⠀

Павутиння, що копошилось по всій моїй голові, щось булькнуло, а тоді так різко і сильно стиснуло мізки, горло, вуха, що перед моїми сліпими очима засяяла ціла сітка багряних потічків. Вочевидь мій організм не витримав, і я ніби підкошений впав обличчям в багнюку побережжя.

⠀

Я ще міг відчути, як озерні приливи нагнані свіжим вітром із запахом хвої ласкають моє наполовину паралізоване обличчя. Мене все більше лихоманило. Пальці моєї лівої руки були паралізовані, правої лишень частково. Я потягнувся у кишеню куртки й зміг витягти звідти сріблистий ланцюжок із зображенням єдинорога. І я перебирав його тремтячими пальцями кисті, що іще продовжувала рухатись, намагався міцніше стиснути в долоні.

Я згадував життя сина і мимоволі – його смерть, якою він продовжив життя мені.

— Все ... почалося ... із темряви, — половинкою губ, зовсім нерозбірливо, промимрив я.

⠀

Сліпий, глухий, напівпаралізований.

Я лежав у багнюці, і все думав про сина, про кращі наші з ним часи, до триклятого метеора, до диявольського павутиння, до сліпоти, до усього, що почалося у темряві ...

⠀

Та згодом думати стало несамовито боляче і вбивче важко.

Мені здавалось, що у моїй свідомості залишилось лише павутиння, тепер воно витіснило всі мої добрі спогади, все хороше, залишивши тільки бридко звучні булькаючі й крекочучі вібрації, які принесли із собою ефимерні видіння космічних глибин, небачених галактик, планет не схожих на нашу. Мені здавалось, що павутиння розмовляє зі мною. І у нелюдських його бульканнях і тріскаючих звучаннях, моєю свідомістю проминали якісь неясні поняття, розуміння яких були поза межами досяжного.

⠀

Я думав, що ці галюцинації передвісники кінця, що я помер і все закінчилось …

Аж раптом відчув сильний удар у серце. Моє тіло ніби здригнулось від шоку, підстрибнуло, тоді впало назад у багнюку. Я відчув, як повертаються мої відчуття. Знову відчував своє тіло. Міг чути і вільно думати.

⠀

— От щасливчик, ти гляди-но, а цей джентльмен буде жити, — вперше за багато діб я почув голос живої людини.

⠀

Наді мною хтось кружляв, толочачи багнюку побережжя. Хтось хапав мене руками, торкався густого павутиння, що копошилось у очах, вухах, роті. Наступної миті, у вкрай неочікувану для себе несподіванку, я побачив силует людини одягненої у військову форму та із протигазом на обличчі. Мій зір відновлювався не по хвилинам, а по секундам. Згодом я побачив ще чіткіше одну жінку також у військовій формі але із нашивками червоного хреста на передпліччі.

⠀

— У ... темряві ... не ... закінчиться, — з моїх очей рікою потекли сльози, не від емоцій, не в першу чергу, скоріш від звільнення від павутинчастих пут, вперше за усі ті пекельні дні абсолютної сліпоти. Я не міг повірити, що знову можу бачити.

— Я ввела вам адреналін у серце, а потім протигрибкові антитіла, тепер все буде добре, — спробувала заспокоїти вона, — Лежіть спокійно, містере, вам добряче дісталось, — приглушеним голосом, що лунав з протигаза, вводячи мені у вену якийсь іще розчин, мовила вона. Жінка клаптями знімала остогидле сіре павутиння з моїх очей, виймала його пінцетом з вух, носа, рота.

⠀

— Як ти взагалі умудрився вціліти, там, в епіцентрі, а, чоловіче? - З обнадійливим смішком захихотав вояка із штурмовою гвинтівкою на бедрах.

⠀

— Мене врятував мій син, — я сміявся і плакав водночас, я був щасливий й нещасний в одному. Я радів і гірко шкодував разом. Я вижив жорстоко розплатившись за це всім, що мав ...