Того вечора я всупереч звичці ліг спати дуже рано. Мабуть, далася взнаки сильна втома: в університеті мав здати декілька семестрових проектів. Коротко кажучи, о 10 вечора я був уже в ліжку. То був холодний зимовий день, а ввечері мороз, здавалося, проник навіть до моєї маленької й не надто затишної кімнати. У ті часи я жив у гуртожитку з друзями, які вчилися зі мною, але закрили сесію раніше, тому вже роз’їхалися по домівках. Передноворічні вечірки вже відгули, й зараз старенька пошарпана будівля дихала тишею та спокоєм. Час від часу можна було, звісно, почути відгомін музики з віддалених кімнат, де ще залишились поодинокі мешканці. З кухні чувся гулкий плескіт крапель, що розбивалися об водну гладь у брудній тарілці, яку недбало залишили в раковині відмокати. Вуха, пристосовані до шуму, котрий невідступно супроводжує життя в гуртожитку, почувалися якось ніяково, ніби хтось опустив їх на дно глибокого озера чи просто запхав ватою.

Сусіди залишили на своїх ліжках розкиданий одяг, книжки та конспекти. Речі тонули у зім’ятих ковдрах, з-під яких безчельно виглядала сіра від часу постільна білизна. Цей хаос, притаманний чи не кожній студентській кімнаті, тьмяно освітлювала лампа біля мого ліжка, тому силуети деяких предметів, що знаходилися на межі або поза зоною освітлення, набули дивних кшталтів. Я лежав у ліжку, накритий ковдрою до самих очей: у кімнаті була страшенна холоднеча. Вочевидь у гуртожитку вже прикрутили опалення. Так, роздивляючись лахи залишені моїми «співкамерниками», я починав провалюватися у сон. Я зібрав до купи всю силу волі, щоб витягти руку з-під ковдри й згасити світло, але не встиг. Двері, що їх (точно пам’ятаю) завчасно замкнув на ключ, з тихим скрипом відчинилися, й до кімнати ввійшла вона. Моєму здивуванню не було меж: то була моя колишня однокласниця, з якою я не спілкувався вже кілька років. Тож, звідки вона знає, де я живу? І яким чином відчинила замкнені на ключ двері?

Щоб пояснити в чому річ, я повинен розповісти вам про неї. З цією дівчиною ми вчилися разом з першого класу. «Привіт, я Сара», – саме це вона сказала мені, коли ми вперше зустрілися у шкільному коридорі. На лінійці, присвяченій початку навчального року, мене тоді не було через хворобу, тому на навчання я вперше потрапив через тиждень після початку занять. Сара... Чесно кажучи, я майже не пам’ятаю, як вона виглядала у той день. Якщо силоміць спробувати згадати, в уяві спливає якась розмита пляма в кшталті школярки. Не пам’ятаю й того, як ми далі спілкувалися того дня, й що саме я відповів їй на це привітання. Єдина згадка про цю дівчинку з часів молодшої школи – власне та пляма-школярка й слова «Привіт, я Сара».

Наступний спогад про неї сягає дев’ятого класу: того року вчителька посадила нас за одну парту, й з цього почалося наше справжнє знайомство. Я вчився краще за неї, тому деколи давав списати домашнє завдання або допомагав на контрольній чи самостійній. А інколи ми тихо про щось розмовляли, коли вчителька виходила з класу, відволікалася, а деколи й під час уроку. Якщо спитаєте мене зараз, що ми обговорювали, я навряд чи згадаю, бо то напевно не були якісь серйозні, глибокі або навіть дуже смішні чи кумедні речі. Сару я чомусь ніколи не сприймав як дівчину, хоча вона була доволі симпатична, а хтось міг навіть назвати її вродливою. Найкраще я пам’ятаю її голос – на перший погляд звичайний – не надто голосний і не надто тихий, в міру дзвінкий та чистий. Але в якийсь момент я зауважив у ньому ледь чутну хрипкуватість. Ця особливість її голосу була цілком природна, притаманна йому з самого початку, просто скоріш за все я зауважив її не одразу. Після цього кожного разу, коли чув, як Сара говорить, завжди мимоволі зосереджував увагу на її голосі, аби знову почути цю його майже невагому хрипкуватість.

Ми сиділи за однією партою трохи більше, ніж пів року. Час від часу я чув перешіптування дівчат-однокласниць, котрі вболівали за те, щоб ми почали зустрічатися: чомусь вони вважали, що ми пасуємо один одному. Деколи мене жартома підштовхували запросити її на побачення друзі, навіть не соромлячись того, що Сара в цей час була десь поряд і напевно чула нашу розмову. Проте ми з нею ніколи це не обговорювали – ніби уклали мовчазну згоду. Здається, ми дуже добре одне одного розуміли, хоча ж навіть не вважали себе друзями.

У квітні я в останнє сидів разом з нею за партою. Того дня я позичив їй ручку, бо свою вона вочевидь забула вдома. «Останнім часом я чомусь стала надто неуважною. Не дивуйся, якщо завтра прийду до школи в різному взутті або взагалі без портфеля», – говорячи це, Сара усміхнулася, й на її щоках з’явилися дві симпатичні ямочки. Це мій найяскравіший спогад, пов'язаний з нею. Варто тільки заплющити очі, й перед ними з темені виринає образ однокласниці: русяве волосся, що вільно спадає на її вузькі плечі, щира посмішка (бо сміялися ж навіть її сіро-зелені очі), й звичайно голос – він голосно дзвенів в моїй голові, відбивався від кордонів свідомості, створюючи об’ємне відлуння.

А тепер, аж через 5 років, Сара стоїть на порозі моєї кімнати, з цікавістю оглядаючи її. Мені здалося, що зараз вона неодмінно скаже: «Привіт, я Сара». Але цього не відбулося – однокласниця, ніби нічого й не було, увійшла в кімнату, закривши за собою двері.

– Можеш не вставати, я сама про себе подбаю, – з цими словами дівчина увімкнула електричний чайник, в якому вочевидь ще залишилася вода, вибрала найчистішу чашку й поклала до неї чайний пакетик.

Її дії здавалися настільки органічними, ніби Сара кожного дня отак приходила й робила собі чай у кімнаті хлопців в студентському гуртожитку. Я навіть перестав дивуватися й подумав, що так напевно має бути. Коли чай був готовий, дівчина взяла чашку, зігріваючи об неї долоні, та обійшла кімнату периметром, допитливо заглядаючи в кожен кут. Нарешті вона спинилася біля мене й без тіні сумніву сіла на край ліжка.

– Ну, - дівчина зробила ковток чаю й зупинила погляд на мені. – Розповідай, як життя, як справи?

Я зі страхом усвідомив, що не можу навіть поворухнутися: як не зосереджував думки на кожній частині тіла – вони зоставалися нерухомі та важкі, наче замість крові в жилах тепер був застиглий бетон. Говорити я теж не міг, тому просто свердлив Сару поглядом.

– Ти не можеш рухатися, бо в тебе в голові хаос, – сказала дівчина, вочевидь помітивши страх в моїх очах. – Я тут, щоб тобі допомогти. Можеш відповідати на мої питання подумки. Будь впевнений, я тебе почую. Тож, як твої справи?

Хоча ж зараз я мав би неабиякі сумніви стосовно такого пояснення, тоді я прийняв його як абсолютну істину й одразу заспокоївся.

– Не найкраще, – подумки відповів я. – Не встиг вчасно закрити семестр, тому сьогодні мені довелося неабияк побігати університетом, аби скласти всі заліки. Останнім часом було багато інших справ окрім навчання, тому тепер мусив майже все перездавати.

– Сталося щось непередбачуване? – запитала Сара, роблячи наступний ковток чаю. – Я б і тобі заварила, але ти й так не зможеш його випити.

– Дякую, ти дуже мила, – подумки розсміявся я. – Нічого особливого, просто перед святами на підробітку треба було відпрацювати додаткові години, та й з дівчиною в нас останнім часом зіпсувалися стосунки частково теж з цієї причини. Вона скаржиться, що приділяю їй надто мало часу, а я – що вона надто настирлива. Ніхто з нас ще не каже про це прямо, але скоріше за все ми просто розійдемося.

– Отже, в тебе є дівчина… Зрозуміло, – задумливо простягнула однокласниця, цього разу голосно відсьорбуючи чай.

– А що в тебе? – запитав я. – Чи теж вступила до університету, чи може вже працюєш? А може й те, й інше?

– Працюю, – відповіла Сара, закинувши ногу на ногу. – Як ти пам’ятаєш, в мене не було особливих успіхів у школі й взагалі я не дуже люблю вчитися, тому вступ до університету не мав ніякого сенсу. Зате мені вдалося знайти непогану роботу, звичайно, вона не престижна, але, що найголовніше, вона мені справді пасує.

– Цікаво, та сподіваюсь, це все ж не довга і пафосна передмова до слів «я працюю прибиральницею», – подумки зареготав я, але спіймавши докірливий погляд дівчини, посерйознішав. – Вибач, не втримався. Але ким ти все-таки працюєш?

– Я спеціаліст з упорядкування думок, – сказала дівчина, дивлячись мені просто у вічі.

– Хто? – голос у моїй голові набув здивованої інтонації. – Перший раз чую щось подібне.

– І не дивно, бо ми зазвичай працюємо, коли люди сплять, – посміхнулася однокласниця. – Тут немає нічого складного, хоча з іншого боку напевно не кожен здатен до цієї роботи. Те, що ти не можеш ворухнутися, свідчить, що надто багато думок знаходяться не на своєму місці й тим самим перешкоджають передачі сигналу від розуму до тіла. Ми можемо уявити розум як кімнату, подібну до цієї, а думки будуть предметами. Коли ми користуємося речами, то далеко не завжди повертаємо їх на свої місця, правда ж? Тому в приміщенні утворюється безлад. Якщо його не прибирати, рано чи пізно в кімнаті пануватиме такий хаос, що ти навіть двері знайти не зможеш. Те саме відбувається й у нашому розумі: думки після того, як промайнули в нашій свідомості іноді опиняються в невластивих її закутках. Спеціаліст з упорядкування думок робить щось подібне до «прибирання» – збирає розкидані думки й повертає їх до відповідних «поличок». Зазвичай в цей момент людина спить. Однак в деяких випадках, коли хаос утворився за надто короткий час, критичний момент надходить раніше, ніж вона встигне лягти у ліжко й закрити очі, як це сталося з тобою.

– Ну я ж кажу - прибиральниця! – розсміявся я подумки, а потім додав збентежено. – Тобто, якщо я не сплю, то відчую, що ти щось пересуваєш у мене в думках? Це хоча б не боляче?

– Не хвилюйся, я вже почала, – відповіла Сара, заспокійливо торкнувшись моєї ноги через ковдру. – Результат буде помітний, коли я закінчу, а ти знову зможеш рухатися. Я давно цим займаюся, й стала дуже вправною – тобі немає, про що хвилюватися. Запевняю, що роблю це набагато краще, ніж розв’язую рівняння з математики.

Я прислухався до своїх почуттів, але не зауважив нічого особливого. Мені стало цікаво, як виглядає таке «прибирання» зі сторони спеціаліста з упорядкування думок. Чи Сара справді уявно знаходиться в чомусь подібному до кімнати й збирає думки подібно одягу, книжкам і зошитам, а потім розкладає їх по шафах і поличках? А звідки вона знає де саме повинна опинитися та чи інша думка? Скільки б я не думав про це – не міг знайти відповідь, а розпитувати не наважувався.

– Чи ти вже була в когось з наших, крім мене? – запитав я подумки.

– Була, але не можу тобі сказати, в кого саме, – відповіла Сара, повертаючи вже порожню чашку на стіл. – Це конфіденційна інформація. Проте вони, на жаль, спали, тому не знають, що я до них приходила. Шкода, бо мені так хотілося поговорити, згадати шкільні часи. Добре, що принаймні ти не спиш. Краще розкажи мені про свою дівчину, бо я ж так і не мала нагоди дізнатися про твій смак. Вона хоч трохи схожа на мене?

– Чому тебе хвилює ваша подібність чи навпаки не подібність? – здивувався я.

– Визнай, я тобі все ж подобалась у школі, – відповіла дівчина, усміхаючись тією самою посмішкою з ямочками, яка так яскраво врізалася мені в пам’ять ще з часів, як ми сиділи за однією партою. – Не дарма ж нас усі сватали – вони відчували, твоє справжнє ставлення до мене.

– Що ти вже собі придумала? – всередині пронеслося справжнє цунамі сміху, воно рвалося назовні, але тіло ще не було готове його випустити. – Краще б ти так у школі відповіді на контрольних придумувала, як подібні дурниці.

– Тобто закохатися в мене – це дурниця? – Сара виглядала обурено, тому я вже пожалкував, що так не стримано відреагував на її припущення. – Кинути тебе б отак паралізованого, та не можу – мене ж одразу звільнять!

– Добре-добре не кип’ятись, це тільки жарт, – примирливо подумав я та одразу ж додав. – Невдалий жарт. А щодо дівчини, то це Оля – наша однокласниця.

Треба зауважити, що Оля мені подобалася ще в школі – тоді, коли ми з Сарою сиділи за однією партою. Ця дівчина була найпопулярнішою на паралелі, про неї мріяв чи не кожен. Чарівна, вродлива, дотепна, відкрита й достатньо розкута – Оля в наших очах була втіленням ідеалу дівчини. Мені завжди подобалось і досі подобається, як вона сміється, як іноді ображено супить брови. Подобаються правильні риси її обличчя, світла шкіра, темне, майже чорне волосся, манера одягатися й фарбуватися. Вони з Сарою були кращими подружками, й це власне моя майбутня дівчина, як потім сама мені розповідала, найбільше втовкмачувала Сарі, що ми повинні бути разом, бо дуже пасуємо одне до одного.

Десь півтора року тому ми з Олею випадково зустрілися в Києві, де вона теж вчилася в університеті, розговорилися, а через деякий час почали зустрічатися.

З Сарою вони ще в школі не були схожі, а особливо ця різниця давалася в знаки зараз, коли Оля виросла й принаймні зовні перетворилася на зовсім дорослу дівчину, а Сара й досі, здається, залишилась тією п’ятнадцятирічною дівчинкою, яку я пам’ятаю.

– Оля? – хрипкуватий голос однокласниці вивів мене з роздумів. – Що ж, чомусь я так і думала. Хоча ж не чомусь, а тому що твої щоки загорялися червоним кожного разу, коли вона зверталася до тебе!

– Чому ж інші цього не помітили? – я не поспішав довіряти їй, побоюючись помсти за свій недоречний вибух сміху.

– Удавали, що не помічали, – виправила мене Сара. – А про нас говорили навмисно, аби посміятися над тобою. Ти ж тоді червонів ще більше.

– Та ти напевно жартуєш, - я не хотів вірити в щось подібне. – Не може такого бути!

Чомусь у той момент мені стало дуже прикро й образливо від слів дівчини. Я згадав, як перешіптувалися між собою Оля з подругами, мої друзі, зиркаючи на нас з Сарою. Їхні дурні жарти, про наші гіпотетичні стосунки. Невже це все було сплановане, щоб виставити мене дурником? І невже Оля теж брала в цьому участь? Я просто кипів від негативних емоцій.

– Саме так і було, – продовжувала тиснути Сара – Про Олю тоді тобі годі було й мріяти – вона б ніколи не звернула увагу на такого як ти. Ти був посередністю: ані яскравої зовнішності, ані впевненості у собі, ані зухвалості, яка їй так подобалася у хлопцях.

– Чому ж ти взяла в цьому участь, якщо так прекрасно все розуміла? – запитав я зі злістю. – Над тобою, виходить, теж сміялися, якщо «сватали» до такої посередності, як я! Чи може ти була з ними в змові?

– Мені було все одно, – стенула плечима дівчина. – Я не хотіла займати чиюсь сторону, а вся ситуація була доволі кумедна, тому я вирішила просто за нею спостерігати.

– Все одно? Тобто ти теж просто користувалася мною, коли просила допомоги на контрольних та з домашнім завданням? – мій мозок пульсував і був готовий просто розірватися від злості, яка була замкнута в моєму знерухомленому тілі. – Ви всі мною користувалися, ще й потім сміялися за спиною!

– Добре, вистачить, – зневажлива усмішка зникла з обличчя Сари, наче її й не було. – Бо зараз знову розкидаєш думки по свідомості, й доведеться все починати спочатку.

– Що значить вистачить? – здивувався я. – Що це взагалі було?

Злість раптом відступила, не полишивши за собою ані сліду. У той момент я взагалі не міг второпати, чому слова Сари так мене розгнівали. Навіть якщо мої однокласники дійсно потай сміялися наді мною, навіть якщо це робила й Оля теж, яке це мало значення сьогодні? Пройшло 5 років: я зустрічаюся з дівчиною, про яку тоді не міг навіть мріяти – тепер ми вже зовсім інші.

– Пробач, я все вигадала. Ніхто над тобою не сміявся, – відповіла Сара, подумавши декілька хвилин. – Мені потрібно було спровокувати тебе на емоції, щоб перевірити й закріпити результат моєї роботи.

– Тобі обов’язково було мене так виводити? – запитав я, подумки зітхаючи з полегшенням. – Це мали бути саме негативні емоції?

– Насправді будь-які, – похитала головою однокласниця. – На початку я хотіла, щоб це була радість – думала викликати її за допомогою ностальгії за тими днями, як ми разом вчилися. У мене вочевидь вийшло, бо ти так голосно сміявся. Однак ти сміявся не зі мною, а наді мною. Тоді я вирішила трішки тобі помститися.

– Нічого собі, – не приховував подиву я. – Вибач, якщо я справді тебе образив. Я не мав на думці нічого поганого.

– Не переймайся, – махнула рукою Сара. – Тепер рахунок зрівняно.

– До речі, ти казала, що більшість людей, з думками яких ти працюєш, в цей час сплять. Як же ти провокуєш людей, котрі сплять? – поцікавився я.

– За допомогою снів, – відповіла Сара. – До речі, в тих, хто мене, або взагалі будь-кого, ображає, я провокую найстрашніші кошмари, які тільки можу вигадати. Це не обов’язково монстри або смерть, це ситуація, якої вони бояться найбільше в житті.

– Ти гадаєш, що це допомагає їм виправитися?

– Не знаю, – стенула плечима дівчина. – Я не слідкую за їхнім життям, після того, як мою роботу скінчено. А двічі з однією й тією ж самою людиною мені ще не доводилося працювати. Я ще надто мало часу практикую як спеціалістка з упорядкування думок.

– До речі, як довго ти цим займаєшся?

Сара посміхнулася й нічого не відповіла. Її образ раптом розтанув у свідомості, мої очі мимоволі замкнулися – я поринув у сон.

***

Прокинувся я вранці наступного дня. Я з острахом спробував поворухнутися, й полегшено зітхнув, коли в мене вийшло. Збираючись на зустріч, про котру ми з Олею домовилися декілька днів тому, я думав про вчорашню дивну розмову з Сарою. Скоріш за все, від стресу та перевтоми зі мною стався сонний параліч. Бо саме він характеризується неможливістю поворухнутися, ще й верзеться всяка чортівня.

Ми з Олею зустрілися в нашій улюбленій кав’ярні: вона як завжди замовила лате, а я зелений чай, бо терпіти не можу кави. Дівчина наче в трансі розмішувала напій соломинкою, здавалося, що хотіла сказати щось важливе, але не могла наважитися або просто підібрати властивих слів. Я чомусь подумав, що саме зараз вона збирається сказати, що йде від мене, тому поспішив перервати цю незручну тишу першим:

– Хочу в тебе дещо запитати. Чи ти чула щось про Сару після випуску?

– Чому ти раптом про неї згадав? – Оля різко підняла на мене очі, уважно й здивовано вдивляючись в моє обличчя.

Мушу зробити невеличку ремарку. Того квітневого дня 5 років тому, коли Сара позичила в мене ручку, вона, як і завжди, після уроків пішла додому. Але ні наступного дня, ні через два, ні через тиждень – більше ніколи вона так і не з’явилася в школі. Прізвище та ім’я дівчини у класному журналі було закреслене коректором, а вчителі не називали її під час перевірки відсутніх та ніяк не коментували це раптове зникнення. Класна керівничка, як ми її не питали, теж не сказала, куди поділася Сара. Оля та інші дівчата дзвонили їй на мобільний, але почули, що номер вже не обслуговується. Класом деякий час ходили чутки про зникнення Сари: за однією з версій вона скоїла самогубство, стрибнувши з даху багатоповерхівки, за іншою – була викрадена, а за найпростішою, й за одним найменш драматичною, – просто переїхала з батьками в інше місто або навіть країну. Вочевидь нам швидко набридло те будування теорій, і ми забули про цю історію, за мовчазною згодою прийнявши як істину третю версію.

Тому здивування Олі, коли я підняв тему Сари було очевидне – ми ніколи не розмовляли з нею про зникнення однокласниці з моменту, як зустрілися в Києві вперше.

– Просто цікаво, – зробив байдужий вигляд я. – Може вона якось дала тобі про себе знати.

– Ні, нічого такого, – стенула плечима Оля. – Хоча знаєш, я нещодавно спіймала себе на думці, що зовсім не пам’ятаю її обличчя. Тому вирішила розібрати фотографії зі старого телефону, котрі переховую на жорсткому диску. Там не було жодної з Сарою, але я точно пам’ятаю, що ми багато фотографувалися. Не могла ж я їх просто видалити, ще й після цього її неочікуваного зникнення. Я спробувала знайти її в випускному фотоальбомі з четвертого класу, але не знайшла його. Вже й маму питала, але його не було в місці, де вона бачила альбом востаннє. Мені вже починає здаватися, що Сара просто плід моєї уяви.

У цей момент я зрозумів, що мій найяскравіший спогад про однокласницю п’ятирічної давності просто зник. Як я тільки не порпався в пам’яті – так і не зміг його віднайти. Її хрипкуватий голос теж зник. Тепер слова «Привіт, я Сара», чи «Останнім часом я чомусь стала надто неуважною. Не дивуйся, якщо завтра прийду до школи в різному взутті або взагалі без портфеля» промовляв мій звичайний внутрішній голос.

Тепер я засумнівався, що дивний прихід Сари вночі до гуртожитку був сонним паралічем. Може вона й до Олі теж приходила, аби зробити те своє «прибирання»? Якщо вона має доступ до думок, можливо їй нічого не коштувало вкрасти пару спогадів, котрі до того ж стосувалися її безпосередньо. Я, до речі, навіть не спитав, хто її роботодавець, і тепер навіть не маю куди писати скаргу за те, що в мене вкрадено спогад. І як би цікаво мала виглядати така скарга? В мене безумовно було більше питань, ніж відповідей.

– Ти чого такий збентежений? – голос Олі повернув мене до реальності.

– Нічого, не звертай уваги, – похитав головою я, відганяючи ці питання якомога далі, – переді мною сиділа дівчина мрії й моїм головним завданням було зробити все, аби владнати наші стосунки. – Ми з тобою до речі вдало залічили сесію, тому зосередьмося на тому, як святкуватимемо Новий рік.

Оля подарувала мені одну зі своїх найчарівніших посмішок і поклала свою долоню на мою.

З часом наші стосунки з Олею помітно покращилися. А Сара… Сара напевно й досі працює спеціалісткою з упорядкування думок, викрадає спогади про себе у колишніх однокласників та знайомих зі свого минулого.