Идем в Темноту

2019-12-18 01:28:47

Незворушність.

Різне

Андрій стояв на узбіччі столичної траси. Незважаючи, що на вулиці вже гарно студило листопадом, він стояв у легкій кофтині, без верхнього одягу, а розбиті коліна визирали з розірваних не по моді джинсів. Ліворуч нього догорала автомобільна шина, а саме авто догори дригом стирчало посеред дороги. Андрій витер брудним краєм рукава вже вистиглу кров, що стікала з лоба, і виплюнув гарну порцію темно-червоного згустку з розбитого рота. Зараз 3:55. Через 5 годин з аеропорту відлетить його літак. На квиток на цейс рейс він заробляв весь попередній рік і то, зміг все оплатити, бо 5 місяців відстежував всі можливі розпродажі і нарешті натрапив на один. Квиток був рівно в одний бік - бік його дитячої і єдиної мрії. Це все, чого він прагнув у житті. 4 роки він збирав кошти, економив за змогою і не втрачав надії, аби забезпечити собі бодай якийсь шанс на здійснення цього одинокого бажання. Вчора увечері він зняв всі заощаджені кошти, їх вистачило б хіба що на 2 місяці, але це принаймні щось. Спакував всі свої речі у дві валізи, винайняв автомобіль і помчав до Києва. А тепер він стоїть на краю безлюдної дороги, а чотири роки життя і роботи та єдина мотивація жити горить у металевій коробці посеред порожньої траси. У цей момент у Андрієвій голові гуляє холодний вітер пізньої осені. Чи то він так морозить рецептори мозку, чи то все слова батька, які той бува так часто любив повторювати: “Нема значення, що відбувається у житті. Воно тобі “дякую” не скаже, що б ти не робив. Тому відкривай пельку відповідно того, скільки в тебе зросту, а не який апетит. Все одно де б ми не були, всі помремо і швидше, аніж думаємо. То який сенс бігти з висунутим язиком, якщо можна просто спокійно крокувати”. Все життя Андрій люто заперечував цю філософію безвідворотності. Сперечався з батьком, лаявся на культ приреченості, байдужості і відсутність будь-яких амбіцій і прагнень змінитися і змінити щось довкола. А зараз... Ось він дивиться як на його очах перетворюється у попіл все його майно, а мозолиста праця минулого разом з мріями і сподіваннями майбутнього розвіюється прахом над картиною поглинутої полум’ям машини. І зараз на його обличчі абсолютно ніякого смутку. Ніяких сліз. Жодної думки. Він ще раз обтирає застиглу кров, розвертається спиною до вказівки "Київ 20 км" і спокійно крокує "назад".