В даличині видко, як з-за будинку бовваніє чорний густий дим. Семен насторожено поліз до підлокітника по форт 17Р. Невідоме все більше розвиднювалося: перше дерево, паркан, друге дерево. В останній момент Семен зрозумів, що, все-таки, це сталося з його будинком.
Той вибух що він чув, поки їхав від 93 бригади був для нього не просто страшним звуком, а фатумом, безповоротним рішенням Долі. Чому? Тому що саме в цей момент бабахи десь у Києві перенеслися до нього у Вишневе. І не просто до нього в село: в його хату. Поперед напів роздробленою хатою, що диміла через догораючу в каміні ковдру, лежала його донька. Його бідна Роксанка...
Семен швидко рушив з машини по вітру, не звертаючи уваги ні на постать поблизу нього, ні на те, що його страшний тремор не дав би йому скористатися травматичною зброєю, яка потребує прицілювання, ні на те, що його очі почали сльозитися від того, як він довго не кліпав. Він впав навколішки й схилився над своїм золотом, послухав її дихання, розцілував обличчя, послухав – розцілував.
-Сонечко, рибко моя, я тебе прошу! Будь ласка, не треба!- дядько почав рюмсати.
Обличчя дівчинки здавалось ще блідішим через похмуру погоду, через зловісні грозові хмари.
-Доцю, зро...- він, нарешті, це усвідомив.
Батько усвідомив, що його рідна донька вже охолонула і не мала намірів якось на нього реагувати чи щось робити. Вона просто лежала і лежатиме далі і ще, і ще...
-Чому? Чому? ЧОМУ???- Семен гаркнув на того, хто стовбичив перед ним – це була Смерть, що стояла за півметра від холодного тіла.
Гостя лише знизала плечима. Семен, на мить похолов, але потім зрозумів, з якою бридотою розмовляє.
-Вона нікому нічого поганого не робила за життя, нікого не зачепила – за що їй це?!- Смерть припинила розуміюче кивати й перекрутила косу в руці, опустивши її лезо до землі та підсунула осколок російської ракети, до Семена. Він узяв той шмат дрижачими руками. Дивився в нього й не міг дійти до розуміння того, що від нього хочуть. Його сльози обмили напис «Р-3». Чоловік припинив витріщатися й звів голову, помітивши, що Смерть рухається: перед ним була простягнута кістлява рука.
-Дякую, я сам.- наповнюючись безкрайою ненавистю від розуміння того, що смерть – лиш образ, лише слуга долі, що не може на неї повпливати, і що у бідах можуть бути винні лише істоти які населяють цей грішний світ, та лиха, створені випадковістю, відмовив самітник.
Зараз цими істотами стали русня, а явищем – втрапляння її ракет у двір домівки молодого тата.
Семен повільно звівся, закинувши голову догори. Дядько утер сльози, й, схилившись, помітив, що постать аж ніяк не збирається опускати долоню. Що стара хоче? Може просто зависла або це якийсь ритуал?
-Хочеш домовитись?- витріщивши очі, запитав жертовник.
У відповідь Смерть ледь помітно схилила череп і він тріснув в деяких місцях таким чином, що це виглядало як зловісна усмішка, хоча порожні очиці так і пожирали своєю внутрішньою безоднею неіснування. Таке відчуття, ніби все у них ставало нічим, просто завершувало своє існування у будь-якій формі, попри це, рішучість і поведінка їх власниці переконувала довіряти. Якою би дорогою не була б плата за те, що хитрунка пропонує, ненависть Семена, все-одно, була невпинною. Він вхопив руку Смерті й промовив:
-Я згоден на будь-що, аби покарати цю наволоч!
До прохолодного весняного вітру додався невеличкий дощ. Усмішка старої розтяглася так сильно, що її щелепа стрименула у газон. Згодом, звідти зникла і відтворилася на своєму первинному місці в структурі черепа. А по всьому тілі приреченого розрослися чорні татуювання, що умовно відображали кістки людського скелету.
-Почекаємо до завтра.- у відповідь почвара захитала головою.- Що?! Чому?- Смерть аргументувала такий поспіх, вказавши пальцем на місце, де зазвичай смертні носять наручного годинника.- А...
Ендокальцієве тіло відзначило труп дівчинки поблизу їхньої розмовної позиції.- Згоден: варто її поховати.- череп знову захитався.- Сховати!- Семен ніби торгувався за річ, що була найдорожчою у його житті – та продавець, продавчиня часу таки погодилась і дозволила собі піти за дядьком, в очікуванні, поки той вирішить свої внутрішні негаразди і наважиться відправитись у путь.
Став цей дует біля відкритого храму: поміж колонами лежала Роксана. Семен хрестився і тихо бурмотів собі під носа прощення від Бога та прохання помилувати його доньку. Дощ – скінчився, вітер – дещо ослаб.
-Амінь!- покладаючи надію на Всевишнього, полишений усього мученик поцілував хрест і поклав його на груди своїй доньці, а як він здійнявся витерши сльози, смерть міцно поставила свою вірну косу, спершись на неї, мов Авраам на патик, та злізла з каменю. Перед ними повстав довжелезний неосяжний шлях до солодкого відчуття – "справедливість".
Шлях месників тривав кілька місяців; по численних трупах москалів, врешті, вони дісталися клятої землі, що жахливо тхнула нечистю.
-Ова! Це дійсно вона?- Семен зійшов з останньої сходинки автобусних дверей, випроставши руку із туристичною сумкою вперед. Він вдихнув кацапський аналог повітря:
-Я гадав, смердітиме лайном, а так у мене трохи менше злості стало, щось.- Турист спинив якогось чоловіка, що проходив поруч, похиливши свою бидлівську кепку.- Какой ета горад?
-Ета Масква, прідурак!- вилупок вхопив Семена за шию і притулив до фасаду автобусу.- Ти што, хахол?!- він потягнувся в кишеню, проте його спинило мачете, що пройшло крізь його друге підборіддя прямісінько до самої потилиці.
-А ти що...- хлоп відштовхнув скотину долонею так, що той припав до землі.- ...кацап?
Семен підпихнув сволоту під автобус, сховавши собі зброю і рушив, але біля водійського вікна спинився:
-То це водій вийшов палити – ха!
Нарешті дядько дістався площини, вкритої червоною бруківкою та купами невдоволених осіб, що задовбалися сидіти в своїх людяшниках і вирішили показати всю свою міць, бздючи щось на площі з картонками в руках із таким поважним обличчям, ніби вони не позбувають себе прав. «У нас нєт прав, у нас связани рукі!»,-  гарлають вони, але найцікавіше те, що в їхній демократичній країні зв'язує їм руки лишень їхня сциклива натура і страх за свої обісрані дупи. Зате, вони не мають страху, щодо обісраних дуп своїх співвітчизників, які гинуть від куль українських вояків.
-Кремль. Невже цей страхопуд дійсно перескочив туди зі своєї комори? Ніби-то, його останні промови на це натякають, а втім, я все-одно не програю – правда ж, стара?- Семен перекинув погляд на пані Смерть, яка кивнула йому у відповідь. На вході його зупинив охоронець.
-Дакумєнти!
-Ох, да! Падаждітє...- гість поклав сумку та опустив руку під плащ: за охоронцями з'явились дві смерті.
Він прудко дістав мачете, проштрикнувши живіт найближчому і притулив ним другого до стінки, після чого дістав ножика і по черзі попробивав їм баняки крізь вуха.
-Здастутє!- гикнув адміністратор зі смертю за спиною.- Куда путь дєржим?
-В Пекло.- Семен повернувся, ставши до довгоносого забагатопитальника обличчям і жбурнув у нього мачете.
Пройшовши кілька дверей, вбивця наштовхнувся на купу сходів, які також були своєрідним випробуванням, яке він мав пройти – або просто тупо купою сходів. І ось воно: за подвійними коричнево-червоними дешевими дверима, з позолоченими дешевою позолотою ручками, чути купу стогнучих личинок які обвилися навколо заїкуватого карлика. Семен прибрав труп щойно вбитого охоронця, дістав із сумки томпсона, вдих-видих: час відчиняти двері. Це було настільки прекрасно: накритий стіл, купа недолюдків, озброєні найманці та цей мерзотний, старий, безпомічний чорнослив – усі склеювали ласти почергово, як клітини мозку русаків.
-Зачєм ви ета дєлаєтє?!- гарланив виродок, що вижив.
Хлоп заскочив на довгий стіл і, дійшовши до краю, скинув на путлєра тарілку холодцю.
-Знаєш, коли моя донька холодною валялася в мене на руках, я уявляв, як я скажу тобі: "Помста - це страва яку подають холодною",– здохни, курво!- тіло дідка трусилося, як холодне, що висипали на його вишукану дорогу сорочку, куплену за гроші ригачного недонароду, але врешті він заспокоївся.- Ху-х! Нарешті! Ну то як: повертаємося?- Семен озернувся до старої, але потім штурхнувся від неочікуваної її появи перед ним. Смерть витріщалася на нього своїм порожнім поглядом, витягуючи косу, щоб той ніби взяв її. Хлоп витріщався на неї, не наважуючись взяти інструмент. Почвара наполегливо поворухнула предметом і кивнула. Семен дав їй буцика й забрав косу – скелет миттєво розсипався. Семен накинув плащ: ось яка вона – ціна любові.