Чоловік, що нерухомо вдивлявся у горизонт крізь вікно на кухні, нагадував їй батька. Більше того, дівчинка не сумнівалася, що раніше він ним і був. Але зараз між тим, за ким вона перелякано спостерігала з-за стіни вітальні, і тим, кого вона щиро любила впродовж усіх своїх семи років життя, не було нічого спільного. Наче цей чоловік – всього лише відголос того, ким він колись був. Як згасаюче багаття: коли вогонь все ще залишається вогнем, але ні захоплюватися, ні, тим паче, обпектися ним вже не можна – він підійшов до свого кінця. Усе, що могло змусити його палати, давно згоріло. Тож зовсім скоро йому і самому доведеться погаснути.

Але ж люди не згасають, так? Її батько повернеться і знову стане таким, як раніше! Вони знову наввипередки снуватимуть магазинами у пошуках цукерків, яких ще не доводилося куштувати. Знову дивитимуться мультики і засинатимуть під тихе фальшиво-батьківське бурмотіння про те, що сидіти перед телевізором до пізньої години надто шкідливо. Знову їстимуть морозиво, непомітно докладаючи один одному додаткові порції просто для того, щоб довше побути разом. Адже він не може просто піти, залишивши замість себе цього незрозумілого, хоч такого схожого на себе чоловіка?

Він опустив голову і стрімко набрав в легені повітря. Від цього звуку, вже вкотре за останню годину, шкірою дівчинки пробігла хвиля мурах із неймовірно холодними лапками – її батько, той справжній, колишній батько, так не поводився. Він ніколи б не стояв поруч, навіть не намагаючись обійняти свою улюблену доньку. Ніколи б не завмер із направленим у підлогу обличчям замість того, щоб перекинутися з нею декількома словами. А ще він ніколи не дихав так… Неправильно? Так. Неправильно. Це переривчасте шипіння, яке, напевно, було вдихом та стійкий, схожий на виття собаки, видих – жоден із її знайомих дорослих не міг дихати настільки лячно. Настільки гучно, що, здавалося, наче шепіт його горла линув звідусіль. Або й взагалі не існував і тільки причувався переляканій дитині. 

Раптом він сколихнувся і повільно линув до вітальні. Там, пройшовши на відстані декількох сантиметрів від завмерлої біля порогу дівчинки, він знову зупинився ближче до направленого на південь, як і на кухні, вікна і завмер, ударяючись своїм відстороненим поглядом об таке ж холодне, як він, скло.

Що він намагається побачити? Чому він поводиться так дивно? Чому він робить те, що ніколи б не став робити її справжній, колишній батько? І як він взагалі може щось бачити, коли його очі наче залиті молоком з кваснючим журавлинним соком? Чому він не зніме цей вимазаний у глині(?) одяг і не одягнеться у щось тепліше? Вона ж бачить як він посинів від холоду – наче облив себе чорнилом й так і не зміг його до кінця відмити.

І чому він мовчить? Чому він ігнорує її слова? Він що, образився? Але на що? На те, що вона забула прибрати з газону той камінь? Так хіба вона може бути винною у тому, що була надто втомленою для наведення ладу? І так всі сили витратила на те, щоб рівномірно розфарбувати його блакитними фарбами. А перетворити затверділий шматок землі на загублений уламок неба не так вже й легко!

Та й хіба це вперше вона не поклала іграшки на свої місця? Ні. Якби татусь ображався на її ліниву натуру і дитячу забудькуватість, то змінювався б кожного дня, заходячи до її неприбраної кімнати. Причина його перевтілення мусить ховатися деінде.

Тіло чоловіка піддалося атаці незначних, але чисельних судом. Вираз його обличчя чітко вказував на бажання наважитися ще раз ступити крок і побрести до іншої кімнати, зазирнути до іншого вікна. Але сил зрушити з місця не вистачало. Не так вже й багато їх могло поміститися у згасаючому тілі. Значно менше, ніж рідини, за якою його зіниці та райдужки ставали непомітним більмом на фоні рожевих очних білків; ніж рідини, за якою так перелякано слідкувала його донька.

Так, нехай не одразу, але збільшення вишневого молока під повіками батька дівчинка все ж помітила. І якщо секунду тому вона боялася, що так той втрачає зір, то зараз страх перед незрозумілим поступився місцем здивуванню. Адже здогадавшись, що рідина, якої побільшало, насправді була сльозами, дівчинка усвідомила, що вперше в житті побачила плач дорослої людини. Хоча сказати напевне не могла, – схоже, ті у цьому не зовсім вмілі. Адже коли, бувало, ридати починала вона – видовище не було схожим на чашку, що наповнюється полуничним йогуртом, який все ж не виходить за вінця. Це був справжній струмінь із садового крану: безкінечним потоком сльози неслися маленькими каналами обабіч носа, у кутику губ збиралися справжні солоні калюжі, а підборіддя і шию лоскотало прохолодною липкістю. У батька ж вони просто накопичувалися, але так і не витікали. Може у дорослих просто малий запас сліз?

У будь-якому випадку, побачивши плач свого татуся, вона відчула біль, значно сильніший за той, який змушував плакати її. Біль, який у поєднанні зі страхом утворював незнане до тієї миті відчуття: суміш безвиході та горя…

Як допомогти тому, хто тебе не чує? Вона ж не знає, що може засмутити дорослих. Не знає, що може бути настільки жахливим, щоб змусити людину стати геть іншою, стати непомітною, майже прозорою. Навіть зараз, спостерігаючи за жахливими змінами батька, вона залишається такою, якою була завжди. Тоді хто ж, або що, могло налякати її татуся ще сильніше, ніж той лякає її?

Чоловік моргнув. Та навіть до кінця опущені повіки не спромоглися вичавити із його вологих очей бодай краплю рідини. Намагаючись не думати куди поділися його сльози, він плавно повернувся праворуч і рушив до сходів у протилежному боці будинку. Шлях пролягав крізь кухню і висічене у її південній стіні вікно, прозора простота якого могла привабити навіть чоловіка, що втратив здатність бачити красу. Але для того, хто більше не помічав оманливих чар цього світу, воно було звичайним, не гідним уваги отвором.

Невільно долаючи сходинку за сходинкою, все ще борючись із бажанням розвернутися, чоловік піднявся на другий поверх і зупинився перед кімнатою своєї доньки. Мимоволі, його обличчя опустилося – сльози, які так і не витекли у вітальні, зараз знову норовилися організувати втечу. Але їх було надто мало. Недостатньо, щоб пробити бар’єр із намертво закритих повік.

Чоловік напружено видихнув і, наче звільнившись від необхідності дихати, вітром шмигнув до кімнати доньки. Не минуло й секунди, як він знову стояв по цей бік дверей. Тільки тепер в його долоні ніжився невеличкий плюшевий гарбузик.

Це ж її улюблена іграшка! Навіщо він забрав її? І як йому вдалося зробити це так швидко? Вона навіть не помітила, щоб той відкривав двері. Втім, це не так важливо. Значно важливіше – навіщо вона йому і що він збирається з нею робити? Він ж не залишить її собі, так? Це ж єдиний подарунок від матері. Єдине, що вона залишила перед тим, як зникнути.

То, може вона знайшлася? Може мама повернулася? Хоча ні, навряд. Якщо дівчинка все правильно почула – звідти, куди вона пішла, не повертаються. Напевно там дуже добре. Краще, ніж тут. Та й якби вона несподівано повернулася, татусь не був би таким… Інакшим. Він би посміхався і радів, як кожного разу, коли згадує історії про часи, коли вона ще не пішла. Не… Як же це називали його друзі? Вони завжди казали якесь дивне слово замість "зникла". Якесь зневажливе, химерне і різке. Ніби якийсь поганий запах. Якийсь сморід. Ось воно, точно! Смерть! Вони завжди казали, що вона померла, і що вони знали, що до цього все йшло. Що вона страждала й ставала зовсім… зовсім…

зовсім…

інакшою…

Дівчинка розплакалася. Її схлипування стали настільки дзвінкими, що змогли заглушити шипіння татового дихання, а радість від вперше в житті правильно влаштованого логічного ланцюжка так і не встигла явитися світу й потонула у щирому розпачі – щойно вона зрозуміла, що її татусь зникає так само, як це колись робила її матір.

То журавлинне молоко в очах, синя шкіра і навіть земля на одязі тому, що він збирається…

Невже він теж збирається зникнути? Невже він теж залишить її і більше не повернеться? А як же мультики, морозиво й цукерки? Кого вона обійматиме? І хто обійматиме її?

Чому він вирішив залишити її? Що вона зробила не так? У чому вона провинилася? Невже все через той блакитний камінь чи безлад у кімнаті?

Чи він просто втомився бути без неї, без дружини? Що, коли йому більше не хочеться сміятися, бо матусі немає поруч надто довго? Може він теж чекав, що та повернеться, а сьогодні дізнався, що це просто неможливо?..

Тонучи у нових і значно складніших, ніж вона могла ще вчора уявити, думках, дівчинка боялася, що не впорається із своїми почуттями без допомоги дорослих. Та єдиний, хто міг би її вислухати, нічого не чув. Їй нікому було допомогти. Ні на кого було покластися. Тож вона зробила те, до чого всього мить тому була неготова – вона обдумала позитивні сторони помирання її батька.

Зрештою, якщо він хоче піти до матері, то хіба семирічна дівчинка, навіть власна донька, зможе йому завадити? Хіба зможе та зупинити дорослого? Навряд чи їй це під силу. Все, що вона може зробити – підтримати вибір свого татуся. Хай навіть востаннє. Він не повинен страждати.

Напевно, якщо він бачитиме, що вона не хоче з ним прощатися – йому буде важко піти. Особливо, якщо доньку він любить сильніше, ніж давно зниклу дружину. Тож, якщо він не може остаточно померти через її сльози – вона припинить плакати.

– Помри, татку, – у обидва пошепки вигукнуті слова, вона вклала всю свою любов. Але ті зринали безмовно. Татусь не чув її старань. Він надто далеко відійшов від цього світу. Можливо, якщо вона не припинятиме свої спроби, він все ж її почує?

Чоловік знову переривчасто вдихнув декілька жмень повітря, після чого, з жахливими перебоями видихнувши, різко опустив голову і майже непомітно дрібно закивав. Збоку його дії могли здатися дивними чи, може, й лячними. Та хто, кінець-кінців, на нього дивитиметься?

Він підійшов до насичено зеленого кольору газону з південного боку будинку і нахилився над невеликим кущем, що рясно розрісся збоку. Там, біля його основи, поруч зі нещодавно збудованим мурашником, валявся блакитно-червоний камінь. Взявши того в одну руку, та добряче стиснувши плюшевого гарбузика у іншій, чоловік як міг випростався й побрів у бік лісу.

Здається, повторене вже більше сотні разів прохання сконати спрацювало. Нарешті він почув її і більше не снує домом, постійно зазираючи у вікна. Він йде до лісу. До матері. Але навіщо він взяв із собою той камінь? І чому він такий червоний, коли дівчинка добре пам’ятала, що розфарбовувала його у блакитний? І що це за конструкція біля дерева? Раніше там нічого не було.

Чоловік повільно крокував садом. Під прямими променями сонця його синювата шкіра здавалася зовсім невидимою. На деяких її ділянках встигли утворитися почервоніння, імовірно опіки. Але вони не заважали, не пекли. Тепер фізичний біль ввижався йому чимось неіснуючим, вигаданим довірливими предками у срібну давнину; не вартим уваги явищем, яке у порівнянні з глибинним душевним печінням виявляється надто приземкуватим поясненням того відчуття, яке насправді може бути джерелом страждання.

З кожним кроком він добровільно наближався до своєї смерті, але боятися, чи, от дурість, втікати від своєї долі йому не хотілося. Навпаки, бачачи перед собою мету, він радів, що досягає її, радів можливості зробити те, що полегшить його нефізичний опік.

На якусь мить піддавшись бажанню поринути у свої спогади, він зупинився й підвів розфарбований донькою камінь ближче до майже сліпих очей – цього разу повіки не витримали. Образи у його свідомості зринали самі собою, без його наказу: ось він дивиться у вікно і бачить як його донька розсілася серед некошеного газону і намагається акуратно розфарбувати камінь; ось він дивується тому, наскільки цікавими й прямолінійними одночасно можуть бути бажання дітей; ось вона втомилася і тихенько відповзає до куща, напевно, щоб відпочити у його тіні; ось він йде прибрати з газону фарби, бо знає, що в сонячну обідню пору його маленьке диво скоріш за все засне; ось він ненароком розбиває об розфарбований камінь три пальці на нозі; ось він помічає кров і у пориві гніву через клятий біль, підіймає камінь і кидає його кудись в кущі…

Крик з-за спини, який чомусь ставав все голоснішим, повернув його до цього світу й нагадав про незавершену справу – дійти до початку лісу. Там, біля дерева, яке вже не відносилося до його саду, він зупинився і, востаннє кинувши менш-більш ясний погляд у глиб викопаної у гарячій землі ями, навис над своїм же похололим тілом.

Своїм, тому що жоден із живих батьків не наважиться назвати тіло своєї рідної доньки чужим.

Ніжно, можливо ніжніше, ніж за її життя, він взяв бездушне тіло дитини на руки й акуратно вмостив на дно власноруч викопаної й застеленої затишним покривалом могили. Вже там, нижче рівня землі, він дбайливо поклав у нерухому руку плюшевого гарбузика і, взявши до своїх, поки ще теплих, рук лопату, влігся поруч. Із вигукнутим напослідок щирим "вибач" чоловік вгатив інструментом по дерев’яній підпорі.

Тепер купину свіжої глини, розсипаної поверх натягнутого над одним із боків ями брезенту, не спинити. Тепер нічого не завадить йому востаннє пригорнути і вкутати свою дитину. Тепер привид його доньки не бажатиме йому смерті.