Що таке кохання?

Вже застаріле питання, правда? Але непросте. Скільки голів – стільки думок.

Хтось скаже – це біль. І буде правий. А хтось – це щастя. І що ж, він бреше?

Для когось це хімія, гормони, пристрасть, секс… Для когось – більше ніж дружба, прив’язаність, відповідальність, довіра….

«Це коли без іншої людини не уявляєш свого життя», - так часто кажуть. Залежність, в якомусь роді.

А що таке залежність?..

Для Матвія це Ярина. Її очі і волосся. Посмішка. Руки. Родимка на шиї. Кожна річ, якої вона торкається, кожне слово, яке йому промовляє…

Його залежність пахне, як осінь. Переливається теплими барвами, вкриває увесь світ, як хмари небо. Має гіркуватий присмак диму і кави. І водночас солодка, як цукрова пудра на домашньому печиві.

Його залежність і є осінь, бо це дві невід’ємні частини. Вони вросли корінням одна в одну і вростають далі, день за днем. Він і Ярина. Ярина і він. Подумати тільки…

Якщо ще колись хтось запитає його, коли він почував себе щасливим, то відповідь очевидна – кожного дня після зустрічі з нею.

Вона була його священним деревом, яке ось-ось, зовсім недавно посадив, і воно проросло. Пустило в нього свої корінчики і більшає кожного дня. І несе таку радість, як рідна дитина. Він плекає своє дерево. Він милується його красою. Він без нього уже не може.

Дерево-залежність. Дерево-осінь. Дерево вростає в нього і пускає коріння все глибше.

Матвій бачив Ярину кожного дня. Тепер-бо вона не пручалася. Спочатку вони просто гуляли пліч-о-пліч, коли погода дозволяла, аж до того моменту, коли вона тихенько говорила, що мусить вже йти. Інколи сідали в кав'ярнях, де він намовляв спробувати смачнючу каву, але вона залишалась вірна чаєві. Сідали поряд. Бралися за руки. Матвій забував, що вже давно не хлопчик, а чоловік. Потім були поцілунки.

Поцілунки були іншою історією. Ні, історіями. Кожен особливою.

Чи варто їх розповідати? Мабуть ні, залишимо це у сфері інтимності.

Потрібно лише згадати своє перше кохання. Те юне і ніжне. І почуття, які його супроводжували, щоб уявити їх зустрічі.

Здавалось, осінь буде завжди. Він в ній наче завмер, вгруз, як мошка в медовий бурштин.

З Яринкою було добре і солодко…

Дні рахувати не потрібно. Погана прикмета.

Головне, що вона була його. Ну, або майже його. Бо коли горнув її до себе, розчинявся в ній і відчував, як вона піддається, як горнеться у відповідь, було щось таке, що залишалось між ними, у тому міліметрі вільного простору. Щось страшенно велике. Щось страшне.

Щось, що не давало їй статися його.

Але вона бодай і сама не хотіла. Була вільна і нічия.

Говорила це зі сміхом. Відповідала на його ласкаве «моя дівчинка»: «Я нічия, Матвіє». Сміялася сміхом легким і вільним.

Вільним.

Нічиїм.