Пролог
*«Ми всі бігаємо від долі, хоча знаємо заздалегідь, що вона наздожене швидше будь-якого потягу».*
***
Майдан житим собі звичайним життям, звичною метушнею і похмурими шляхами перехожих. Ніхто не помічав дивного чоловіка, що стоїть посеред площі, як би чекаючи певного знака. Чоловік дивився далі, ніби бачив щось більше, ніж довколишні будівлі та чужі обличчя.
– Ти думаєш, що зможеш мене обманути? – промовив він тихенько, звертаючись невідомо ким.
Перехожі ішли поряд, не звертаючи уваги на одинокого чоловіка. Лише вітер грав пуговки на його пальті, роблячи його ледь помітно вигадливим.
– Я знаю, ти поруч, – сказав він впевнено. – Але знаєш що? Сьогодні твоє черго помилятися.
Саме тоді, коли сонце почало повільно занурюватися за горизонтом, повітря навколо раптом застигло. Перехожі припинили рух, озираючись одне на одного з незадоволенням. Люди перестали чути шум міста, рух машин упав, а птахи припинили своє скворчання.
Чоловік усміхнувся куточком рота, дивлячись угору.
– От воно, – сказав він спокійно. – Час приходить.
Через часточку секунди майдан знов ожив, звуки повернулися, рух відновився. Нікому б не здалося, що миттєво перед тим сталося щось незвичайне. Всі пішли далі зайняті своїми справами, окрім одного чоловіка, що залишився нерухомо стояти посеред площі.
– Перший хід зроблено, – промовив він задумливо. – Тепер побачимо, хто переможе.
Ніхто не помітив, як рука чоловіка торкнулася годинника на руці, трохи замедливши стрілки. А годинник, ніби розуміючи, що грає важливу роль, ледь тріснув у відповідь…
Коментарі