Розділ І
Розділ ІІ
Розділ ІІІ
Розділ IV
Розділ І
Осінь. Легкий поштовх вітру, зриває з дерев різнобарвні листочки, відносячи їх до ясної небесної блакиті. Тихо. Майже увесь табір занурений у теплий, м'який сон, який тоненькими струмочками проникає в кожну щілину. Проте... Понад високою жовтою травою, видніється постать. Вона походжає з боку в бік, вдивляючись у кожний куточок, ніби щось шукаючи. Дівчина з золотаво русим, мов стигла пшениця волоссям, покинула щось шукати і обернула красиве личко до сонця. Зблиснули карі очі, зараділи від ясних променів веснянки, пурпурна стрічка губ розтягнулась у добру, щиру усмішку. Дівчина, потянувшись декілька разів, спритно здолала верхівку могутнього дуба, який, підтримуючи табір своїм міцним корінням, розмістився посередині площі.
-Ангеліна,-пролунав голос з пухкої землі.
-Я ж казала, що не люблю, коли мене називають повним ім'ям,-на мить обличчя Ліни спохмурніло, але це лише на мить.
-Нам потрібна твоя допомога.
-Гаразд,-Ліна стрибнула з гілки і за спиною зашурхотіли чорні, мов сама ніч, крила.
-Знову ти за своє,-пониз дерева, склавши руки на грудях, стояла кругловида висока дівчина з каштановим волоссям і ясно янтарними очима.
-Ну, Кіра. Ніхто всеодно не бачить.
-Коли батьки везли таурів у цей табір, вони ж не знали, що він для звичайних людей і що вони складатимуть більшу частину його населення,-Кіра усміхнулась і прибрала з обличчя неслухняне пасмо кучерявого волосся.
-Надалі усе ж будь обережніша, якщо не хочеш, аби Ріна та Аля тобі дорікали.
-Гаразд.
Кіра задоволена результатом розмови,купаючись у сонячному сяйві, покрокувала до головного корпуса.
Позад дерева сидів хлопчина. Він не бачив співрозмовниць, проте чув їх до біса дивний діалог.
© Крекер ,
книга «Октавіан».
Коментарі