«Який чудовий початок першого робочого дня! Ніяких тобі передбачень з минулого, ніяких тобі привидів, чудова музика в навушниках, а те, що чорні пантери з вікон слідчого відділу падають, то таке — з ким не буває?» — пронеслося в думках, поки я стояла перед невеличкою будівлею, в якій мала працювати відсьогодні. Біля моїх ніг лежав щасливий перевертень, який тільки но випав з вікна і відразу ж перекинувся назад у людську подобу, радісно махаючи руками комусь зверху. На його підтягнутому тілі виднілися залишки чудернацького рожевого костюму з білою сорочкою, від якого моє ліве око ледь помітно сіпнулося. Не те щоб я не любила малинового, але свого часу мені сильно діставалося через фіолетовий колір волосся, який не брала жодна фарба. В студентські роки хлопці постійно змінювали колір моїх речей на їдкий рожевий, і тепер кожен раз як я бачу його відтінки, мені жахливо хочеться когось стукнути.

— Та щоб тебе, Джері! — почувся розлючений крик. У вікні третього поверху стояв сердитий чоловік в смарагдовому костюмі та одним своїм поглядом прикопував живчика. Не таку реакцію я собі уявляла на чудесне приземлення, після якого не було жодних травм. — Це ще нічого не значить! Не всі перевертні такі живучі гади, як ти!

— Значить чи не значить — твої проблеми. Вмій визнавати свої помилки! Ти програв, — усміхнено гукнув пришиблений, показуючи язика у відповідь. Те, що він мене мало не контузив і не довів до інфаркту бабусь із дому напроти, його теж зовсім не турбувало. — Спробуй тільки не стримати слова і не запросити її! Весь гардероб тобі принесу!

— Та я краще у твоєму рожевому костюмі ходитиму цілий тиждень, ніж наступлю на ті ж граблі! А ще краще — зараз приб'ю тебе і на тому закінчимо! — з вікна вилетіла важка книга, вдарила того самого шкодливого перевертня і  відскочила від його голови до моїх ніг. — Нема людини — нема проблем!

— Вбивця містера Рейнальда певно так само думав... — дивакуватий  чоловік витер з розірваних штанів пилюку і поправив вцілілий комірець сорочки так, ніби в нього все життя кидалися чимось важким. З такою непробивною впертістю, певно так воно і було. — Змирися, Рейне! Вип'єш кави з новенькою некроманткою, того дивись і не прикопаєш її, як інших. І не втече вона від тебе як колишні страхолюди! Потерпи вже якось її, поки ми не розплутаємо цю справу! — весело підморгнув той самий Джері й направився назад у контору, ніби нічого не сталося.

Я стояла перед дверима відділу, дивилася йому вслід і тримала в долонях той самий товстий фоліант під назвою «Магічні особливості нелюдей. Том десятий». Певно попередні дев'ять томів не донесли до перевертня, що не треба було битись об заклад, раз вже десятий приземлився аж на вулиці.

Робочі будні обіцяли бути веселими. Судячи з їхньої розмови, ці двоє були моїми колегами, з якими я ще тільки мала познайомитися. Якщо повезе — не зі слідчої групи магічних злочинів. Якщо не повезе — то з неї, і говорили вони скоріш за все теж про мене. Зрештою, у Вайленсі не так багато було некромантів. І наймалися вони теж не кожного дня. На що ці двоє там бились об заклад? На каву? Так і бути, не обіднію, якщо пригощу їх та замну конфлікт ще до його початку. 

Зайшовши у відділок, я мовчки направилася до кавового автомата і стала чекати, поки напої приготуються. Цікаво, чому мої попередники тікали від того буркотуна з третього поверху? Ну так, характер так собі, його ще з першого поверху видно, але й некроманти не відрізнялися великим оптимізмом та життєрадісністю. Навіть не уявляю, чим їх можна було так налякати, щоб ті втекли.

Поки я думала про це, кава встигла приготуватися. Найпростіша, найміцніша, але обирати особливо не доводилося. Магам з моїм резервом взагалі було байдуже, що пити, головне — щось калорійне, аби не розрядитися як батарейка та не заснути дорогою на завдання. Не знайшовши підставок під стаканчики, я поставила їх поверх того самого фоліанта і пішла до чергової на пропускний пункт. На посту сиділа руда жіночка з великою, щирою душею і нервовим тиком під лівим оком. На її бейджику було написано "Салі Нея". Недовго думаючи я дістала з кишені свій пропуск, поставила перед нею, посміхнулася та ввічливо запитала:

— Світлого дня! Не підкажете, команда магічних злочинів на третьому поверсі?

— Так... пані Саунд...? — ніяково відповіла жіночка та провела поглядом обідраного перевертня, який саме підіймався сходами нагору. Ніби відчувши її погляд, той зашпортнувся, впав навколішки, поспішно піднявся і став притримувати обвислі штани за пояс. От хто точно відчував себе ніби вдома! Певно міс Нея так само подумала і почервоніла. Такий сором на її щоках неможливо було сплутати ні з чим іншим. Здавалося, ніби вона зараз трісне себе по лобі через цього живчика! Вони там що, моїх попередників їли, раз навіть у простих робітників був  такий багатозначний погляд? — А ви не хочете попити свою каву перед важким робочим днем хвилин з десять...? Чи може п'ятнадцять?

— А мені варто? — здивовано перепитала, не розуміючи чому вона відтягувала нашу зустріч. А потім зверху почувся такий шум, ніби хтось звалив кілька величезних шаф і став по них пригати. Я ледь здивовано здійняла брову, зрозумівши її попередження, та знизала плечима.  — І часто вони так?

— Ну як вам сказати... — ніяково протягнула чергова, поки шум нагорі поступово став стихати. Жіночка обвела мене  уважним поглядом, зрозуміла, що я не жахаюсь й навіть око не засіпалося, і її нібито попустило. — Нам дуже потрібен черговий некромант! Там стільки висяків, що їх можна повісити замість новорічної гірлянди! Не тікайте, будь ласка!

— Я і не збиралася... Ну шумлять хлопці, з ким не буває? — ніяково запитала, згадуючи як чудили мої однокурсники під час навчання. — Куди там іти на третьому?

— О, повірте мені, ви не заблукаєте...

Посміхнувшись міс Неї, я забрала свій пропуск і пішла знайомитись з новими колегами. Цікаво, вони там мене не приб'ють ненароком, в ході своїх сварок? Може кава подіє на них, як заспокійливе і мені хоч вдасться самій накласти на них кілька заклинань перед тим, як в мене полетить черговий фоліант? А то, судячи зі всіх книжок під моїми ногами, війна тут почалася ще з вчорашнього дня. Цікаво, скільки їх тут лежало? Певно багато. 

Піднімаючись стрімкими сходинками, мені здавалося, що стара нещасна будівля от-от розвалиться. Чоловіки воювали так гучно, що в якийсь момент я зраділа, що накрила стаканчики кришечками, а то б до потрібних дверей не дожили б ні вони, ні цей десятий том «Магічних особливостей нелюдей»,  ні  мої обпечені долоні. Міс Салі мала рацію — не помітити вхід було неможливо. Це були єдині відчинені двері на весь поверх, коло яких лежали книги та якісь папери.

На моє велике здивування, як тільки я стала підходити до входу в місцеве пекло, бійка затихла. Навіть крики перестали доноситись з-за стіни й протяг зник. Для надійності я постояла ще п'ять хвилин і невпевнено зробила кілька кроків вперед. Потім ще кілька кроків та обережно переступила поріг. Але не встигла я полегшено видихнути, як в мене знову полетів чортовий фоліант! От невже не було більше чим ще кинутись?! Ну хоч би тістечком?! Чи зарплатою?! Чому відразу важкими науковими книгами?!

Прокляття зірвалося з моїх губ швидше, ніж я встигла подумати про нього і в мою виставлену долоню влетіла вже зітліла книга.

— І вам світлого ранку, —  зло посміхнулася, роздивляючись зблизька тих, хто влаштував це побоїще. По руці промайнув фіолетовий вогник і я поспішила натягнути рукав теплої кофти нижче, аби приховати його. — Сподіваюся, вона була вам не дуже потрібною?

— Та ні, Фіалко, нащо нам взагалі здався той Кодекс? Жили ж люди у Вайленсі якось  стільки часу без законів? — весело підморгнув перевертень, через якого мені вже другий раз мало не перепадало. Потім уважно став роздивлятися мій одяг і зрештою вирішив запитати: — А ми з вами не бачилися раніше?

— Бачилися, — знизала плечима та поставила фоліант з кавою на вцілілий стіл. — У вас якраз на вулиці летів десятий том, а в мене підстрибнув дах на голові, коли я побачила як зі слідчого відділу люди кидаються з вікон. Кави?

— Дякую, міс...? — зам'явся  чоловік в смарагдовому, ідеально випрасованому костюмі. Потім обвів мене дивним поглядом, зачепився за розтріпане фіолетове волосся і заплющив свої смарагдові очі.

— Есміна. Есміна Саунд. Я нова некромантка.

— Що ти там про костюм казав...? — задоволено протягнув перевертень і розвалився на пошарпаному дивані, як кіт. З-під костюма виднілися вцілілі труси з леопардовим принтом, але схоже його це, а ні краплі не турбувало. — Завтра принесу.

— Неси, — твердо мовив містер буркотун і випив кілька ковтків. На сталевому лиці майже не було емоцій, але я бачила, що не викликала відрази. Чому ж тоді така реакція красномовна? Коли я встигла їм наплювати в душу? — Схоже вона у нас затримається надовго.

— Чому це? — поцікавилася. Невже, тому що каву принесла і не втекла, почувши тарахкотіння в їхньому кабінеті?

— Бо ви, міс Саунд, зовсім не схожі на некромантку, — спокійно констатував факт Джері, а в мене аж око засіпалося від глузливого тону. — Яка ж із вас страшна некромантка, якщо ви ніжна Фіалка?

— Живуча. І колюча, як будяк, — холодно відповіла.

Наступної миті в Джері полетів той самий багатостраждальний десятий том від містера Рейна. Перевертень думав викрутитися, але я вчасно кинула на підлогу закляття ожеледиці, яке мені коштувало ще одного вогника і невеличкого опіку на руці. Балакучий грубіян не втримав рівновагу і звалився на підлогу, здивовано витріщившись на те, як ми весело допивали залишки кави.

— З першим робочим днем, міс Саунд, — нарешті посміхнувся містер Рейн, салютуючи мені стаканчиком.

На колючих щоках стали виднітися впадини, від чого жорстке лице посвітліло. Не довго думаючи, я посміхнулася йому у відповідь та сперлася на стіл. Перший робочий день обіцяв бути веселим.

__________________________________________
Тихої ночі, любі читачі. Сьогодні особливий для мене день і я б хотіла зробити його для вас теж особливим. Це мій вам подарунок у свій день народження. Бережіть себе, а я намагатимусь берегти ваш настрій)