Корабель повільно та плавно пригав хвилями, розрізаючи їх причудливою носовою фігурою в вигляді оголеної войовниці. На голові прекрасної жінки-воїна красувався химерний шолом із загостреними довгими пластинами з боків, що виглядали як драконячі ікла. А її поза прямо вказувала на те, що діва готується дістати меча з піхов і ринутися в атаку.
Судно вдарилося носом у чергову хвилю. Фігуру облило водою і та швидко зтікла по голому тілу, яке неначе світилося від місячного сяйва, що відбивалося від крапель. Згідно традиціям, носові фігури кораблів мають регулярно омиватися морською водою, навіть якщо судно стоїть без діла в гавані чи ремонтується в доках, інакше матеріал, із якого виготовлена посудина, почне гнити. На щастя, кораблям данів це зовсім не загрожувало. Саме вони, як найвправніші моряки в усьому звіданому світі, розповсюдили цей звичай. Тому носові фігури кораблів, що затримувалися біля берегів, звикли поливати водою з відер, аби завадити руйнації. Чудовий приклад міжкультурних зв’язків, що охопили максимум країн, при мінімумі можливостей.
Цього разу флот тримав курс на захід. Не з метою набігу чи дослідження, але з дружнім візитом. Привід був грандіозним. Юний король Артору Альфред, запросив конунга Йорана та його сім’ю на весілля. Головною інтригою цього торжества була наречена. Говорили, що вона обдарована неземною красою. Настільки неземною, що жодне слово, жодне порівняння не опише її достатньо точно, щоб можно було уявити образ у голові. Торговці й мандрівники аж слиною давились, коли по прибуттю додому розповідали всім про почуте. Але найцікавішим було те, що насправді, ніхто з них навіть не бачив майбутню королеву. Лише чутки та нескінченний потік народного поголосу. Точно було відомо одне – загадкова красуня була родом з півдня.
Може її рідною землею було не любе данами південне королівство Франкріг? Бо так стверджувало чимало тих самих торговців. А може спекотна Іберія, бо така версія народилася на борту прямо під час подорожі. А ще на півдні лежав далекий Жовтий континент, про який було відомо так мало, але, все ж, скидувати його з рахунків не варто. Навряд він був позбавлений красивих людей.
Кумедна штука плітки, якщо замислитись. Розносяться швидко як зараза й дуже часто до невзнаваності спотворюють істинні факти. Для прикладу можно привести чудернацький випадок, що трапився декілька років тому в одному маленькому поселенні поблизу Біскайського заливу. Місцевий правитель якось раз дізнався про те, що його дружина має позашлюбний зв’язок з іншим чоловіком. Він довго мовчав, терпів, бо з певних причин боявся розторгнення шлюбу. Одного разу під час гучного святкування, правитель так сильно напився, що втратив контроль над язиком, і одного кривого слова від дружини вистачило, щоб маленька іскра невдоволення перетворилась у руйнівну пожежу.
Він почав привселюдно волати на неї та звинувачувати у зраді. У хід пішли всі відомі нині матюки, інші незвичайні образи та кулаки. Коли ображена жінка не витримавши, контратакувала аналогічними звинуваченнями, чоловік не стерпів і вдарив її так сильно, що та просто впала на спину, аж закинувши ноги. Оскаженілий деспот сів зверху і почав душити дружину. При чому робив він це в дуже кумедній для очей присутніх позі, дупою до верху. Ключове слово тут – "дупа". Саме воно стало головною складовою історії.
Як уже можна зрозуміти, ця історія почала кочувати з вуст у вуста, з поселення до поселення. Коли мандрівники розповіли про цю подію в Данхеймі, вона вже звучала зовсім інакше. Кожен носій щось забував, навмисне пропускав деякі важливі деталі, додавав свої. Результат вийшов, м'яко кажучи, комічним. Данам довелося слухати розповідь про короля з далеких земель, який так сильно напився, що задушив дружину, яка йому зраджувала своєю дупою, а саме сівши їй на обличчя. І просидів він так майже всю ніч. Важко уявити більш принизливий спосіб померти. Так само важко, як і можливі зміни цієї історії в інших частинах світу. Якщо, звичайно, вона дісталася ще кудись.
Повертаючись до майбутньої королеви, варто відзначити, що її персона була своєрідною мотивацією для більшості людей на борту. Вони чудово розуміли, що не матимуть честі бути присутніми на бенкеті, тому проста можливість хоча б здалеку побачити королеву, що так р’яно оспівується, злегка радувала їх і надавала бадьорості духу.
Тим часом, залізний кнорр вікінгів продовжував спритно ковзати хвилями. На борту було тихо. Все тому, що прибуття вже зранку і конунг заборонив усім напиватися. Хтось грав у карти, хтось уже давав хропака, а деякі сиділи в кают-компанії, вислуховуючи дивовижні оповідання один одного, шалені теорії про минуле та сміливі припущення щодо майбутнього.
Далі коридором, на самому кінці, знаходилася каюта Інгмара, старшого сина та спадкоємця конунга Йорана. Інг сидів у каюті, занурений у спогади та роздуми. Якби його обличчя зараз хтось бачив, то вірно подумав би, що той помер чи заснув. Він думав про глобальні та злободенні питання. Погано те, що люди не пам'ятали свого минулого, своєї історії, предків. Їх це засмучувало, вважав Інг. Прямо як це засмучувало і його. Адже як можна спокійно жити знаючи, що відповіді на всі питання точно існують, і лежать вони десь зовсім поруч? Як можна залишатися байдужим, проходячи повз величезні кам'яні споруди, що верхівками торкаються хмар і не занурюватися в роздуми про те, що там, можливо, колись жили люди? Чи, як говорить релігія, самі Боги?
Перед ним на столі лежав розгорнутий скруток, усередині якого був подарунок королю Альфреду. То була старезна висохла книга. Вона втратила колір, літери на обкладинці були невиразні й прочитати назву вже не представлялося можливим. Виглядала вона жахливо, але випромінювала надзвичайно потужну енергію. Бажання погортати книгу довелося стримувати всіма силами. Там, на сторінках, могло бути щось про минуле. Щось, написане людьми, які збудували всі ті величезні кам'яні споруди. Принаймні, Інгу так здавалося. Це зробили люди. Не Боги.
Інг простяг руку до книги і легенько торкнувся кінчиками пальців. Суха, крихка, хвилююча. Торкатися її точно не варто. Він швидко прибрав руку. Все ж таки книга була подарунком, тому Інг не міг дозволити собі якось пошкодити його. Юнак важко зітхнув і акуратно загорнув артефакт у тканину. Раптом у металеві двері каюти постукали.
– Увійдіть! – крикнув Інг, обернувшись на стільці у півоберта.
Двері відчинилися з дуже неприємним скреготом. За ними стояв худорлявий хлопець у легкому шкіряному обладунку, зброєносець конунга. Імені його Інг не пам'ятав, а воно зараз дуже знадобилося б, щоб з непідробним інтересом дізнатися в нього, якого хріна той прийшов так пізно і мовчки стоїть біля дверей.
- Це просто найкраще послання, яке мені доводилося чути, - сухо вимовив Інг після тривалого мовчання і хотів було знову відкрити рота, щоб перепитати про мету візиту, але молодик його перебив, мабуть, прийшовши до тями і відчувши незручність ситуації.
- Вибачте, лорде Інгмар. Конунг викликає вас до себе. Щось термінове.
Інг на мить поринув у здогадки, але швидко кинув витівку. Швидше за все, батько покликав його, щоб просто дізнатися, як справи і трохи побазікати. Для нього це було властиво. Надто вже дбайливий Йоран був до своїх дітей. Швидше за все і цього разу Інг отримає чергові настанови, адже попереду чекає візит до королівського двору, і бажання конунга представити дітей у кращому світлі абсолютно зрозуміле та очевидне.
- Добре, дякую. Можеш бути вільним, – сказав Інг і з тяжістю підвівся зі стільця.
- Слухаюсь! – бадьоро відповів молодик і розвернувся, щоб піти, але…
- Як тебе звати? - зупинив його Інг, вирішивши нагадати собі ім'я сквайра.
- Я - Едгар, - хлопець аж підскочив від несподіванки.
Інг Йоранссон був дуже поважною персоною серед данів. Не просто тому, що син конунга, але дуже вмілий воїн. Блискучий воїн. Інгу було 23 роки, і за цей час молодий вікінг не отримав жодного поранення. Жоден шрам не прикрашав його тіло. Все це, незважаючи на досить велику кількість битв, в яких хлопцю довелося взяти участь. Часто говорили, що вийти на бій з Інгом – це те саме, що стрибнути з високої скелі. Шансів вижити, на жаль, немає. Не дивно, що зовсім ще юний Едгар онімів від виявленої до нього уваги. Для нього це було рівносильно спілкуванню з самим Тором.
- Едгар, значить. Добре, запам'ятаю. Тепер іди, - пробуркав Інг і супроводив свої слова легкою машинальною посмішкою. Така в нього була звичка – посміхатися у випадкові моменти, навіть якщо це було не дуже доречно. А емоційна палітра, яку міг видавати Інгмар своєю посмішкою, була на рівні з майстерністю досвідченого придворного актора демонструвати емоції під час вистави. Ось тільки Інгу не потрібне було для цього все обличчя.
Едгар схилив голову й пішов. Інг постояв на місці ще мить, погладив бороду (він так робив, коли думав), закинув однією рукою розпатлане волосся назад і озирнувся на всі боки в пошуках сорочки. Вона, як завжди, магічним чином виявлялася де завгодно, але тільки не там, де її залишили. Світла лляна сорочка з нашивками виглядала з-за дерев'яної скрині з речами. Інг дістав її, струснув і обдивився. М'ята, з підкачаними рукавами та трьома нашивками: дві в районі вороту та одна на ребрах зліва. Нашивки у вікінгів могли розташовуватися на різному одязі, на вибір власника: на верхньому, штанях, обладунку. Їх видавали за різні значимі досягнення, подвиги, відкриття, або якщо людина займала важливу посаду. Ходили чутки, що така традиція мала коріння у Минулому. Так говорили старійшини, батьки яких ще жили при Тому, Хто Пам’ятає. Він же й заснував державу з усіма її традиціями та правилами.
На сорочці Інга було три нашивки. Одна, очевидно, повідомляла всіх про його високе походження. На ній було зображено чорні крила – головний символ сім'ї. Друга була видана хлопцеві за участь у війні з безіменним східним народом, який мешкав на півдні величезної території, яка колись мала ім'я Швеція. Переможна та, що найголовніше, перша війна Інгмара Йоранссона. Третя ж нашивка була дарована за успішну експедицію на схід, внаслідок якої вдалося налагодити контакт із народом, який проживав над Темним морем.
Юнак спритно пірнув у сорочку. Потягнувся. Наступним місцем, куди йому захотілося пірнути стало ліжко. Втома якось надто швидко заповнила тіло. Інг подумав, що треба скоріше поговорити з батьком і лягати спати. Він вийшов з каюти, зачинив двері і попрямував уперед коридором. Каюта конунга розташовувалась у задній частині корабля ярусом нижче. По дорозі Інг кидав погляди у відкриті кімнати по обидва боки коридору. У кожній відбувалося щось цікаве, у кожну хотілося зайти та взяти участь у веселощах. Але не сьогодні. Дійшовши до сходів, Інг спустився вниз і через пару проходів дістався невеликого коридору, який вів до каюти батька. Двері були прочинені, варти не було. Зсередини виднілося слабке світло. Хлопець тихо наблизився до дверей, зазирнув усередину. Конунг Йоран сидів за столом, на якому лежала ціла купа паперових сувоїв, перев'язаних стрічками різних кольорів. У руках він тримав розгорнутий лист, до якого кріпилася біла стрічка. Білий – колір ярла Арне.
Інг спробував відчинити двері безшумно, але ця залізна паскуда теж видала той огидний скрегіт. Йоран різко обернувся. Його стривожене обличчя миттєво заспокоїлося, тільки-но він побачив сина.
- Ти чого, батьку? - спитав Інг, здивований розгубленим виглядом батька.
- Все в порядку. Проходь, Інг. Ти як, все гаразд? – Йоран не зраджував традицій.
- Що зі мною може статися на кораблі, бать? Я в повному порядку. Ось тільки, чесно кажучи, втомився. Тому…
- Так, чому я тебе покликав... - конунг знову схопив листа з білою стрічкою. – Я ось згадав про пошту, яку не встиг продивитися вдома. Знаєш, від кого це?
- Ярл Арне, - швидко відповів Інг.
- Правильно. Ярла Арне, як виявилося, також було запрошено на весілля короля. Він пише з пропозицією разом вирушити до Артору… - Йоран на мить замовк, витримавши паузу, - наприкінці місяця.
- Коли прийшов цей лист? – Інгмар звів брови в позицію подиву.
- Якраз перед нашим відплиттям. Я не одразу дістався до нього, як бачиш.
– Нас запросили прибути раніше за решту? – продовжував дивуватися юнак.
- Гадаю, що так. Ми отримали запрошення ще на початку літа. Якби Арне теж одержав його в цей час, то повідомив би про бажання відплисти разом уже давно. Виходить, його повідомили набагато пізніше і покликали прибути до кінця літа. За словами Арне: «Прямо до початку урочистостей», – Йоран не відривав погляду від листа, обмірковуючи власні слова.
- Але до кінця літа ще більше місяця.
- Саме так. Мене запросили раніше за всіх. І я не розумію навіщо.
Інг голосно видихнув і почухав свою руду бороду. Він не приховував подив, але намагався не перетинати грань. Перед людьми, принц завжди тримався спокійно, навіть якщо всередині нього вибухали емоції. Такою була його принципова позиція. Єдиною людиною, при якій Інгмар не приховував внутрішній стан, був його ліпший друг Торстейн. І більше ніхто.
- Отже, ти відразу подумав, що це якась пастка? Засідка? Обман? – лице Інга не виражало жодних емоцій. Зараз він виглядав як найспокійніша людина на світі.
- А що мені ще думати? – різко випалив Йоран. – Це все до біса дивно.
- Звісно, що дивно. Але не думав ти, що король Альфред запросив тебе раніше, щоб вирішити якісь дипломатичні питання: обговорити союз, нову експедицію або ж, за прикладом батька, виторгувати для себе новий Артефакт?
- Інгу, синку мій, прошу тебе, хоча б інколи думай головою, а не сракою. Який, в чорта, Артефакт? Якби він хотів придбати для себе нову іграшку, то як завжди, приїхав би якісь придворний вбраний півень зі скринею грошей.
- Я просто до того, що це новий король. Молодий король. А ти – один з його основних союзників, - захистив себе Інг.
- Я б може так і подумав, але для обговорення таких тем не потрібно зо два місяці.
Інг на мить знову впав у роздуми. Дійсно ж, завжди на будь-які дипломатичні місії витрачалося від декількох днів до тижня. А затягувалося все лише з причини наявності випивки та сауни в розпорядку переговорного процесу.
- Зрозумій мене, - продовжував батько, - я хочу пробігтись по всім можливим варіантам, щоб уникнути потенційної небезпеки для нас.
- Батьку, ми вже у берегів Артору. Пізно нам чогось уникати. Хіба прямо зараз можу піти до капітана й переказати йому твій наказ – розвертатися й плисти додому. Робимо це?
Король мовчав.
- Ні, - все ж вимовив Йоран і підвівся на ноги, - не робимо.
Конунг повільно попрямував до ліжка, намагаючись зняти брошку, що тримала його плаща. Не повертаючи голову до сина, він промовив:
- Пливемо далі й розбираємося по ходу справи. Але все одно тримай ніс по вітру.
- А як же. Він завжди по вітру, - на обличчі Інгмара блиснула схвальна посмішка.
Батько нарешті впорався з плащем і приземлився на ліжко. Хруснувши спиною, він затримав свій погляд на синові.
Окрім старшого сина, Йоран взяв у подорож ще й молодшого, дев'ятирічного Томаса. Він був уже достатньо дорослим, щоб мандрувати разом із дружиною батька. Це допомагало йому швидше набиратися цінного досвіду, спостерігаючи за експедиціями, перемовинами і навколишнім світом. Фактично, маленький Томас перебував на рівних умовах з усіма дорослими. Для всіх і кожного світ за межами власного дому був чимось загадковим, чужим, втраченим. Діти нічим не поступалися дорослим у рівні зацікавленості навколишнім середовищем. Нині питання "Чому? Як? Хто?" були властиві кожному.
Інг дуже любив брата. У ньому він впізнавав себе, свої проблеми, страхи та переживання. Дітьми вони були дуже схожі, тому Інгмар направляв малого на його шляху, відштовхуючись від особистого досвіду.
- Добре, прямо зараз сходжу до малечі.
- Дякую, - сказав Йоран з ледь помітною безжурною посмішкою та завалився на спину. Продовжував говорити він уже лежачи на ліжку та дивлячись на стелю:
- Мене дуже тішить, що у вас з братом настільки гарні відносини.
- Ми ж сім'я.
- Справа не тільки в цьому.
– А в чому ще?
– Том розповідав мені, що ви маєте спільні цілі: подорожувати світом, шукати артефакти, шукати відповіді... - Йоран на мить змовк, щоб підібрати слова, - зануритись у таємниці Минулого.
- Наче тобі це не цікаво? - різко кинув Інг, вловивши в останній фразі батька театральну ноту.
- Мені краще не починати цю тему, а то знову образишся і будеш ходити злим, як наче тільки над тобою літає грозова хмара, - з в'їдливою усмішкою сказав батько, точно знаючи, що сина це не образить.
- Зате я бачу далі свого довгого носа, - тихо відповів Інг.
Батько підняв голову і вони з сином перекинулися мовчазними поглядами. Суперечки між ними виникали майже не щоденно і стали практично священним ритуалом. Вони навіть жартували, що для благополуччя їхнього сімейства такі словесні конфронтації абсолютно необхідні, бо інакше все піде шкереберть.
Коли батько замовкав, не відповідаючи зустрічною образою, обидва вони захлиналися сміхом. Цього разу ніхто не сміявся.
- Ти нагадуєш мені Одіна, сину, - Йоран знову сів. - Він теж бажав знань. А як ти пам'ятаєш, заборонені знання потребують жертв. І хвала богам, якщо ти втратиш тільки око.
- Страх забирає у нас половину життя, батьку. Якщо боїшся - далеко не зайдеш, великих справ не зробиш. І чи не суперечить це тим правилам, згідно з якими живе наш народ?
- Сміливість - твоє повітря.
- Сміливість - твоє повітря, - повторив Інг.
- Завжди знайдеш, що відповісти, сучий ти сину. О, боги, що я... - Йоран поляскав себе по губах.
- Колись мати це почує.
Обидва зайнялися сміхом.
- Добре, я піду. Сподіваюсь Томас ще не спить.
- Чудово. Дякую тобі. Тільки не задурюй брату голову, чуєш?
- Нехай сам обирає у що вірити. Не хочу обмежувати його світогляд.
Інг попрямував до виходу та зупинився біля самої двері. Не повертаючи до батька голови, він кинув останню репліку:
- Збір на світанку?
Відповіді Інгмар не отримав.
- Батьку, ти мене чуєш?
- Звісно. Я ж ствердно киваю головою.
Обидва знову розтягнули по обличчю посмішки. Інг нарешті вийшов із каюти, зачинив за собою двері і посмішка його розтанула. Юнак застиг на місці, погляд його був спрямований кудись вперед, але водночас в нікуди. Усі обговорені моменти, а особливо побоювання батька щодо дивного запрошення проносилися в пам'яті Інга з непомірною швидкістю і здавалося, що він зможе поворухнутися тільки по завершенню прогону спогадів. Ситуація з листом Арне та невідомою мотивацією юного короля в'їлася як іржа. Інг не показував цього при батьку, але зараз він стояв дещо схвильованим.
Невідомість, непередбачуваність, потенційна неспроможність контролювати події водночас приваблювали юнака та лякали до панічного ступору.
"Та це ж безглуздо", - ледь-ледь чутно для самого себе промовив Інг і, глибоко вдихнувши, попрямував коридором.
Цього разу спокуса відвідати кожного свого товариша на шляху зовсім не турбувала. Принц ввічливо відмовив декільком безсонним персонам, наказавши чітко на світанку стояти на верхній палубі в повній готовності.
Сам же Інг швидко дістався до каюти брата, що знаходилась зовсім поруч із його власною. Він підійшов ближче, штовхнув двері та зробив крок у темряву кімнати разом із світлом маслянистих ламп з коридору. Каюта Томаса була чи не найменшою, але вирізнялася справжнім північним колоритом. Том прикрасив її власноруч і з непорушним рвінням заявляв, що така участь чекає й на інші каюти. Хлопчина обвішав кожну стіну під стелею хвойними гілками, рунічними амулетами та домалював на вільних місцях тварин.
Інг знайшов брата на ліжку, той сидів під ковдрою, тримаючи на руках шмат тканини. Над нею він стругав ножем товсту гілку, роблячи її схожою на невеликий кинджал. Інга це зовсім не здивувало, бо Томас завжди займався цим, коли йому було нудно.
- У тебе все добре? - Інгмар присів на стілець біля ліжка.Таке вторгнення дещо здивувало меншого брата. Інг так швидко влетів, без стуку та його звичної посмішки. Спантеличений, Томас припинив стругати та тихо відповів, витріщившись на брата:
- Так. У порядку.
- Батько сказав, що ти чимось занепокоєний.
- У мене все добре.
Інг зробив паузу. Він зрозумів, що малий просто так не зізнається, тому вирішив відразу розіграти з козирів. Майже маніакальна принциповість у питанні договорів і домовленостей пішла в хід:
- Ти пам'ятаєш, про що ми домовлялися? Бути чесним. Мені ти можеш розповісти. Якщо хочеш, я не скажу про це батьку.
- Я не знаю... Я...
- Томе, скажи мені. По очам бачу - щось трапилось.
- Це дрібниця. Дурня. Все вже добре, - Тома видав голос, що підвів його на останньому слові. Голос задрижав.
- Те, що ти приховуєш - явно проблема. Це помітно. Проблеми заважають жити. Тому давай їх вирішувати. Навіть якщо це дрібниця.
Томас мовчав. Він боявся сказати, чи то почути якусь осуджуючу реакцію.
- Том?
- Вчора я лягав спати, - слова виповзали повільно, обережно. - Я лежав у темряві і в голову почали лізти... думки. Страшні думки... Я не знав, як їх прогнати, як перестати думати про це.
- Які думки? - Інг не очікував такого початку, тому від цікавості дещо нахилився вперед.
- Мені здавалося, що я... не прокинусь.
- Чому?
- Просто так. Стало раптом дуже страшно. Ні з того, ні з сього. І я думав, що помру. А моє серце тоді почало битися так швидко, що це тільки посилило страх. Я підвівся з ліжка та пішов до батька, бо подумав, що у випадку... біди, поруч буде лікар. Його кімната поруч з батьковою. Ось.
Інг обомлів. Істинна реакція на почуте відобразилася на його обличчі буквально на мить, і, мабуть, Томас навіть не встиг її помітити. Інгмар продовжував дивитися на брата, але погляд його знову був спрямований в нікуди. До горла підступив неприємний ком, що перебив дихання. Серце почало стукати не швидше, але гучніше. Здавалося, Томас мав це почути, так сильно воно відбивало по всьому тілу. Інг очікував почути будь-що, але не скаргу дев'ятирічного на страх смерті.
- Томасе, - на диво чітко та спокійно вимовив Інгмар, - ти цілком здоровий. Тобі нічого боятися. Ці думки не несуть у собі ані крихти істини. Уяви, якби тієї ночі тобі прийшли думки про величезну, слизьку, ядовиту змію. Звісно, що ти звертав би увагу тільки на те, що вона може вкусити і яд її смертельний. І в такі моменти зовсім не думаєш, що вона просто проповзе повз, або взагалі не зустрінеться тобі на шляху. Ти розумієш, до чого я?
Інг в уяві тріснув себе долонею по лобу.
"Що я, бляха, верзу? Яка змія?"
Серце Інга дещо притихло, але метелики в грудях і легкий тремор рук не покидав. На щастя, Томас змінив вектор розмови на більш прямолінійний:
- Розумію. Я думав тільки про найгірше. Але... але, брате, якщо лише думати про смерть - це страшно, то помирати, напевно, - найстрашніша річ у світі?
- Я не знаю, малий, я ніколи не помирав, - старший брат посподівався на жарт, але обличчя Томаса зовсім не змінилося. - Мені ще рано туди. А тобі тим паче. Не думай про це, все з тобою в порядку, чуєш?
- Так, але з дядьком Петером теж все було в порядку. Але він помер просто так. Ні від чого. Впав і все. Він згинув не в битві...
- Не обов'язково загинути в битві, щоб отримати честь потрапити до Вальгалли. Не забувай це. Головне пройти життя гідною людиною. Сміливою людиною.
Інг помітив, що Томас починає поринати в роздуми, тому вирішив не замовкати, щоб не дати брату загрузнути:
- Нині Вальгалла не потребує сокири в руці, щоб відчинити перед тобою браму. Одіну вже не потрібні ейнгерії для битви. Рагнарок давно стався, ми живемо на землі богів, у новому світі. У світі, який наповнений загадками, неймовірними місцями та культурами. Ти пам'ятаєш нашу мрію?
- Побувати всюди. Побачити все.
- Вірно. Перевернути світ догори дригом. А як гадаєш, для цього варто бути сміливим?
- Звісно.
- А чи можна вважати людину сміливою, якщо вона боїться того, що їй не загрожує? Принаймні, найближчі років 70.
- Ні. Навіть дурною.
- Живи моментом, брате. Живи сьогоднішнім днем. Ті проблеми, які принесе нам завтрашній день - вирішимо завтра. Я говорю з тобою, як з дорослим. Зрозумій одне: всі ми колись відправимося на зустріч з богами. Я, ти, батько, мати, кожен воїн нашої армії - всі. Це просто неминуче, розумієш? А чи варто боятись того, чого ніяк не можна уникнути? Цим самим ти нищиш своє життя, наповнюючи його страхом.
- Я розумію, - на обличчі Томаса нарешті розтягнулася легка посмішка. - Звучить просто, але... слово "неминуче" звучить... моторошно.
- Не хвилюйся, - Інг підвівся зі стільця. Руки його вже заспокоїлися, а метилики покинули груди. - Знаєш що? Ходімо, покажу дещо. Тобі сподобається.
Томас схопився з ліжка та вже стояв напоготові. Він витер рукавом мокрі очі та витріщився на брата, очікуючи, поки той поведе його. В ту мить, він уже не пам'ятав про розмову, про погані думки та про все, сказане Інгом.
Цієї ночі Інгмар так і не заснув. Він показав Тому ту саму книгу, яку віз юному королю в подарунок. Малий був у захваті, ставив десятки питань, прохав її погортати. Це остаточно змусило його забути про страх і зануритися в атмосферні розповіді брата. У Інга тепер не було вибору, тому оповіді тривали аж до самого світанку. Том заснув одночасно з появою перших променів сонця, які влетіли через вікно. Інг тяжко видихнув і підійшов до дзеркала. Умився, щоб збадьоритися, зав'язав волосся в пучок та начіпляв на нього декілька ланцюжків і рунічних дерев'яних прикрас. Вони виблискували на його голові та придавали образу більше статусності. До кінця образ довів шкіряний плащ. Інг ще раз кинув погляд у дзеркало, піймав його в відображенні та прочитав у очах сум і сором. Сором за те, що він не вірив жодному своєму слову, сказаному Томасу. Жодному.
Інг вийшов із каюти. Світало. Всі збиралися на верхній палубі. Землі Артору виднілися вдалині.