Так незвично та незатишно. Як і завжди було. Хоча раніше так різко це не відчувалося.

Мабуть тому, що я не ночувала в цьому будинку вже років з десять.

Після смерті діда, а згодом і баби, повертатися сюди — на вихідні, канікули чи у відпустку — я сенсу не бачила. Тим паче, після нескінченних сварок з родичами через поділ майна, будинок для мене й зовсім втратив будь-яку цінність. Якби би не сумувала, якби не тягнуло, але я не могла знайти в собі сили хоч раз навідатися сюди.

Без них хата втратила тепло, тут більше не пахло сіном та налісниками, а чулося лише гучне клацання старого годиннику.

Не знаю, скільки часу я спостерігаю за цим павуком на стелі. Чоловік широко розкинув руки, збив теплу ковдру в ногах та тихо сопів. Трирічна донька в подібній позі розкинулася поряд, час від часу посміхаючись уві сні. Ніч була теплою, хоча останні тижні видалися дощовими та непогожими. Раніше всередині літа тут було нестерпно жарко.

Павук поповз далі, а я закинула руку за голову на поглянула у бік вікна. Старі сріблясті штори хиталися від вітру, за вікном було чути поодиноке квакання жаб на ставку, там, за городом, на якому вже давно не росло нічого, окрім бур'яну та деревію.

Думки, спогади, калейдоскоп уламків з дитинства та юності... Я й не помітила, як думками повернулася в ніч на Івана Купала, в далекому тринадцятому році.

... Стук-стук-стук!

Я з переляку схопилася на розкладному дивані. Перекотилася на іншу сторону ліжка та схопила телефон. О пів на другу ночі. Може, то наснилося?

— Лєрка! — гучний шепіт за вікном. Гавкіт собаки у дворі.

Всередині похололо. Навряд чи кому-небудь хотілося почути серед ночі зловіщий шепіт за вікном. Гуркнула хвіртка у загороду. Гавкіт пролунав під вікнами.

— Лєра! — трохи гучніше. — Кубік, тихо!

— Ідіот! — зле прошепотіла я, після того, як впізнала голос друга. Встала з дивану на підійшла до прочиненого вікна. Відсунула штору. В очі вдарило світло ліхтарика на телефоні.

Дімка стояв, ледь помітно хитаючись, та широко посміхався мені. Кубік весело бігав навколо. Хотілося вийти й вмантулити придурка.

— Ти ідіот? — перше, що запитала. — Ти бачив, котра година? Зараз дід проснеться, він тобі жопу надере. І вимкни ти це довбане світло!

— Лєрка, вилазь! Треба твоя допомога, — відповів він, але світло вимкнув.

— Знову на голову воду холодну лити? Ти від цього не трезвієш.

Декілька тижнів тому, п'яний Дімка прийшов вночі й просив, аби я вилила на нього декілька відер води з колодязю. Він обіцяв мамі, що більше не прийде п'яним з клубу, тому вирішив, що обливання холодною водою серед ночі — саме те, що допоможе прийти до тями. Я відмовляла його по телефону, потім кинула слухавку й написала гнівне, довге, пояснювальне повідомлення, але він все одно — так само, як і сьогодні — витягнув мене з хати й повів до колодязю через дорогу.

Крик стояв на всю округу. На ранок Дімка натужно кашляв та божився мамі, що до такого більше не вдасться. Дід посміявся, але суворо наказав більше не вилазити з вікон серед ночі.

— Та нє... Треба вінок забрати. Вилазь давай! — нетерпляче сказав він.

— Не полізу! — злим шепітом відповіла я. — Зараз малі попрокидаються й галасу нароблять. Йди проспися!

Я вже хотіла зачинити вікно, як Дімка мовив:

— Вона сказала мені, що піде зі мною гуляти тільки тоді, як я її вінок дістану.

— А ти знаєш, як він виглядає? Дівчата з сусідніх сіл приїжджали, ти бачив, скільки там тих вінків?!

— В неї там зав'язана стрічка червоно-біла. Як ця хуйня, яку дівчата раніше самі в'язали та на руці таскали, — він ткнув пальцем на свій зап'ясток. — Слово кончене... — він звів брови та почав стискати-розтискати кулак. Ніби хотів спіймати те "кончене" слово з повітря.

— Фєнічка?

— О! — голосно викрикнув він.

— Не ори! - зле прошипіла я.

— Фєнічка, точно, — голосним шепітом відповів він. — Вилазь, Лєрка, треба його дістати.

Я зітхнула, але озирнулася вглиб кімнати, шукаючи кофту. Ніч тепла, але здіймався вітер. Я навшпиньках пройшла до стільця, надягнула кофту та зачинила двері до своєї кімнати, аби ніхто з менших не помітив, що мене немає. Знову підійшла до вікна та почала знімати москітну сітку.

— Лєрка, ти знімай, а мені поссать треба, — і пішов за ріг будинку.

— Ой, придурок... — протягнула я. Добре, що вікна дідової і бабиної спальні виходили на дорогу, а не на город. Тапки забула. Вискочила до веранди та схопила перші, що попалися під руку.

Бабині. Ай пофіг.

Треба бігти назад, поки Дімка всю хату на ноги не підняв. Тихенько прокралася в свою кімнату, зачинила двері та полізла у вікно.

Знову спалахнуло світло. З-за будинку вийшов Дімка з телефоном в зубах, на ходу зав'язуючи шнурок на спортивках. Потім підійшов до вікна, поклав телефон до кишені та простяг до вікна руки. Я незграбно залізла до підвіконня та почала так само незграбно вилазити. Нога намацала виступ на стіні будинку, який щороку дід вифарбовував смолою. Дімка притримав мене та не дав впасти, як я отспулася лівою ногою.

— На ліву ногу, — буркнула я.

— Шо? — перепитав друг.

— На ліву ногу оступилася.

— Хєрня це все... Пішли.

У загороді тихо. Тільки кролі в клітках переполошилися. Кубік відважно вирушив за нами.

— Так, Лєр, — звернувся до мене хлопець. — Потримай телефон, я борону відіпру.

Кожного вечора дід ставив під хвіртку на город важку металеву борону. Не знаю, навіщо він це робив, але так йому було спокійніше. Дімка он через паркан з шиферу лазить, тому якщо комусь закортить, він знайде спосіб, як проникнути до двору. З гучним бахом він кинув борону на паркан.

— Тихіше, Діма! — вкотре прошипіла я. — Ти зараз всіх побудиш і тебе повісять на тії фєнічці.

— Не бурчи, я тихо, — п'яно посміхнувся він і відчинив хвіртку на город.

У березі — так ми завжди казали — життя вирувало: верби шуміли, чулися поодинокі зойки птахів, жаби квакають ще дужче. Ми йшли вузькою стежкою вздовж городу, уважно дивлячись під ноги. Бадилля картоплі буйно розросталося, під вагою падало на стежку, тому час від часу ноги неприємно шкрябало. Холодна нічна роса щедро змочила гумові тапки. Я йшла крок у крок з Дімкою, котрий освічував дорогу попереду. Закінчився город, ми забрели у густу високу траву та рушили до грунтової стежини, яка звилисто пролягала на пагорбах, густо вкритих кущами та деревами. Кубік йшов біля мене, лоскотить хвостом литки. Я загорнулася в кофту та дещо нервово роззирнулася по сторонам. Не сказати, що з Дімкою було страшно. Не по собі мені серед ночі у цих хащах. Ніби звідусіль за тобою спостерігають.

Ми вийшли на крутий узгірок та зупинилися. В землі дбайливо було викопано східці. Місцеві рибалки завжди це контролюють.

— Темно, як у сраці, — невдоволено сказала я, обережно ступаючи на східцями.

— Нормально, — відповів Дімка, подаючи мені руку. — Ми швидко. Треба туди до мілини дійти, вінок забрати й все.

Ми зупинилися за півметра біля води. Навколо все лиховісно завмерло — навіть жаб не чутно. Вода тиха, не рухається. Пропливає вуж і тільки тонкі хвилі на поверхні.

— Фу, як стрьомно, — мене трохи трусонуло.

— Да ну, не накручуй. То тобі здається. Треба частіше зі мною гуляти виходити, більш звично стане. Але ж тобі дід не дозволяє, — підколов.

— Я всі канікули стільки років тільки з тобою й гуляю.

— Але не ночами, — відповів він.

— Бо ти ночами шляєшся, де попало і з ким попало. А я, крім тебе, тут мало кого знаю, — огризнулася. — Тим паче, місцеві дівчата не дуже мене полюбляють.

— Ну добре, Лєрка, все, — він приобійняв мене за плечі. — Вони нормальні, просто думають, що ти київська вискочка.

— Та насрати мені, що вони думають.

Хоча в глибині душі мені було образливо. Дімка — друг із самого дитинства. Я себе без нього навіть не пам'ятаю. Боюся, що одного разу він просто забуде про мене й ми припинимо спілкування.

— Так, — він підійшов до води та рукою трохи взбовтав мул біля берегу. — Ну, нормально, не змерзну. Тримай телефон і світи туди, до очерету, — вказав рукою на протилежний берег. — Я підпливу, знайду вінок і підемо назад, ок?

— Ок, — відповіла я та забрала у нього телефона.

Дімка швидко стягнув футболку, кросівки та спортивки. Склав все на траву, поправив срібний ланцюжок з хрестиком, який закинувся на спину та пішов до води.

— Ух! Прохолодно.

— Тільки обережно, не наступи на скло, — у ставку було повно сміття.

— Та я акуратно, — зосереджено відповів він.

Зайшов по пояс, по груди й почав швидко плисти на протилежний берег. Я придивлялася у темряву, намагаючись розгледіти в очереті хоч якісь вінки, але поки їх не було видно. Кубік присів біля мене, уважно спостерігаючи за плавцем.

— Що, Кубік? — присіла біля пса та почала гладити його. — Тобі теж цікаво?

— Лєрка, світи прямо!

— Вибач, — направила світло прямо на очерет.

Дімка відприв трохи вбік та став на ноги. Почав бродити по мілині, розглядаючи вінки.

— Є? — запитала я.

— Нє, — віддалено.

Я скеровувала світлом у той бік, куди йшов Дімка. Хвилин п'ять він ходив туди-сюди, шукаючи потрібний вінок.

Раптом ніби стало ще тихіше. Я налякано підскочила та роззирнулася. Навіть вітру не було. Кубік випрямився. Нашорохив вуха.

— Е! Світло! — вигукнув Дімка.

Я знову скерувала світло ліхтарика на нього. Він мав оглянути ще пару вінків. Чувся шурхіт очерету, який Дімка ногами притискав до мілини.

— Діма, — сказала я так тихо, ніби він в метрі від мене.

Здалося. Бути такого не може.

— Діма! — вигукнула я та почала моргати. Рукою почала терти по очах.

— Шо? — він якраз підходив до останніх вінків, але зупинився та поглянув на мене.

Кубік почав голосно гавкати. Я рукою вказала прямо перед собою. Почала повільно підходити до краю берега, потім прискорилася та забрела у воду по коліна.

— Там хтось стояв.

— Хто стояв? — розгублено озирнувся Дімка. Гавкіт не стихав.

— Не знаю, хто. Ти прибрав очерет і там хтось був.

— Чьо ти ета? — сказав він. — То тобі здалося.

— Кубік, тихо! — крикнула я на пса й відвернулася від Дімки.

А той знову потягнувся до очерету, відхилив його в бік і раптом щосили закричав. Я рвучко повернулася в його бік та спрямувала туди світло.

В очереті стояла дівчина. Плаття у квітки мокро обліпило молоде тіло — бліде, синюшне. Губи сині, ледь не фіолетові, очі запалі та мертві. На голові місцями не було волосся зовсім, а там, де воно було, звисало брудними пасмами. На голові в неї був вінок, з такими ж мертвими квітами. Біля вуха звисала стрічка.

Червоно-біла фєнічка.

Я стояла у воді, мов паралізована. Тільки рука, яка й досі світила в бік Дімки, тремтіла. Видавала весь той жах, який я тоді відчувала. Затрусилися коліна, Кубік почав гавкати ще дужче.

— Вилазь з води! — Дімка плив у мій бік, а я й досі стояла, мов вкопана.

Дівчина рушила у наш бік, все глибше й глибше занурюючись у воду. Доки не пропала зовсім.

Я рвонула на берег, але гумовий тапок зісковзнув із ноги. Я впала з телефоном, зникло світло. Кубік й досі натужно гавкав. Я почала шарити руками під водою, панічно шукала телефон. Дімка хватає мене та починає витягати з води.

— Я твій телефон впустила!

— Похуй! Вилазь!

— Тапок! — потягнулася у бік плаваючого тапку.

— Вилазь, я сказав!

На березі він схопив одяг, міцно тримаючи мене за руку. Мокрі, налякані, здивовані, нажахані, незграбні, дурні ми неслися через город на занімілих ногах.

... Я встала з того самого дивану, на якому спала й у ту ніч. Тихо відчинила двері та пішла до котельні попити води.

Напилася води до болю у шлунку. Сна ні в одному оці. Сіла у веранді та дістала з купи газету, найсвіжіша з яких була за друге січня шістнадцятого року. Текст проходив повз, не затримувався у свідомості. Мої думки були там, у дворі Дімки, під старою абрикосою, де він заспокоював мене від істерики, яка почалася трохи згодом.

Тоді ми нікому цього не розповіли. Не тому, боялися, ні. А тому що нам би ніхто не повірив. Згодом Дімка вирішив, що нас спробував хтось розіграти і якийсь час навіть шукав тих, хто міг це зробити. Звичайно, він нікого не знайшов. Ті, кого він підозрював, висміяли його і просто скинули все на те, що в той вечір він добряче перепив. Ще якийсь час ми уникали розмов на цю тему, тому що... Це безглуздя. Не могла ж то бути потопельниця якась, думала я.

То була Саша. Приїздила вона до своїх діда з бабою ще у далеких дев'яностих. Жили вони за греблею, у звичайній сільській хаті, яку добре було видно з берегу. Весела, товариська та гарна дівчина була ледь не першою дівчиною на селі, всі місцеві хлопці за нею впадали. Всі, але не той, за ким впадала вона. Дівоче захоплення закінчилося трагічно: три роки вона сохла за невідомим мені хлопцем, три роки пускала вінки, аби він нарешті його впіймав. Чим вона керувалася — не знаю, але знайшли її якось на ранок у ставку. Втопилася в ніч на Івана Купала, коли побачила, що її вінок самотньо плаває ставком. З тих пір, кожні три роки хтось та й втопиться у тому злощасному ставку.

Дід мені про це розповів перед самою смертю. Не знаю, чому я тоді в нього про це запитала. Але тепер я хоч знаю, що тоді нас ніхто не розіграв. Хоча й не легше від цього.

Дімка не приїздить сюди вже більше тринадцяти років. Дівчина, вінок якої ми тоді шукали, потонула в тому ж ставку через місяць. Схопила судорга і вона не змогла врятуватися. Дімка сприйняв цей удар тяжко і тому наступного літа я його вже не побачила. Після похорон ми говорили до ранку на лавці під двором. Тоді мені здалося, що він трохи з глузду з'їхав. Він був впевнений, що то Саша її затягнула. Не дарма ж вона саме її вінок почепила на голову. Селом ходили чутки, що якийсь час він пиячив, хоча я в це не вірю. Що з ним зараз — не знаю, але сподіваюся, що все добре. У всіх, хто звідси вчасно втік, все налагодилося. Не щастить тим, хто тут залишається.

Село як прокляте. Мертвих більше, ніж живих.

Тихий скрип старої дерев'яної підлоги. У веранду зайшов заспаний Ваня, зі скуйовдженим волоссям та ледь відкритими очима.

— Ти чому тут сидиш? — чоловік взяв старого стільця та присів поряд. Поправив волосся та приобійняв.

— Не спиться, — я поклала голову йому на плече.

— Згадуєш?

— Та трохи, дурне в голову лізе. Мабуть, відвикла від цього села.

Запанувала тиша.

— Ваня? — запитала через деякий час.

— Ммм?

— А, може, ти правий?

— Не зрозумів?

— Може, треба віддати частину тітці й нехай робить з нею, що хоче?

Він лагідно посміхнувся.

— Це твоє, вчиняй, як знаєш, — трохи стис моє плече. — Ми не збідніємо, вона нам не треба. Я ж бачу, що тобі тут не по собі. То нащо мучитися?

І дійсно, нащо мучитися?

— Давай завтра поїдемо звідси. Я в понеділок схожу до нотаріуса і все дізнаюся, що і як оформити.

— Що тебе так мучить, я тільки цього не можу зрозуміти.

Задумалася.

— Завжди тут щось було. Щось зле, нечисте... Постійно щось траплялося: то хтось повіситься, то хтось зіп'ється, то хтось когось вб'є... Ніколи тут доброго не було. Хіба що дід із Дімкою.

Частину моєї спадщини було переоформлено на тітку. В селі я більше не з'являлася.

Навіть тоді, коли через півроку на місці будинку залишилося згарище.