(казка)

I

14-го липня, 2013 року, сталася подія надзвичайна, можна навіть

сказати, що фантастична. І якщо я не взявся би та не записав усе те,

що бачив на власні очі, то казна-що могли б понавидумувати люди. (А

втім як і зазвичай у нас заведено).

Тому вважаю своїм найголовнішим та першорядним обов’язком

винести мою хроніку в люди, заради того тільки, щоб уникнути

усіляких непорозумінь та передати усе в точності, як положено. Нехай

лежить собі в сільській раді нашій, все ж таки краще, аніж буде дома

пилитися. Тим паче, що сподіваюся цим самим користь принести

суспільству нашому – несумірну. А я буду тішити себе надією, що

знайдеться хоч один читач (приїжджі, або з наших хто), котрий візьме

цей літопис в руки, удостоїть мене своєю дорогоцінною увагою і тонка

ниточка правди не обірветься.

Признаюся, що не міг я втриматися від того, щоб не додати

трошки літературних фарб у літопис свій. Виключно заради опису краю

нашого, тому що люблю його - всім серцем своїм.

Корінний житель (місцевий писар) – Іван Іванович Соменко.

Кременчуцький район, село Келеберда.

Ніде ви більше не зустрінете таких пишних та квітучих сіл, як в

Україні. Мені здається, що навіть найіменитіший та найвідоміший

маляр дорого заплатив би, аби тільки змахнути своїм пензлем та

змалювати цю надзвичайно вишукану красу наших краєвидів.

Здається, що сам Господь Бог пролив свою палітру при створені миру,

коли в травні цвіте абрикос. Все кругом утопає в білому та ніжному

цвітінні: ціле море! лише тільки куполи Спасо-Преображенскої церкви

ледве-ледве виринають та височіють поміж хвиль цього цвіту. Село

наше знаходиться в Полтавській області, Кременчуцькому районі, і

носить красиву та незвичайну назву – Келеберда. Розташовано воно

на підвищеному березі: із скелястої породи, у вигляді рукояті

козацької шаблі (якщо дивитися на карті) по ліву сторону величного

Дніпра. Село наше не молоде, древнє: зі своєю історією, та своїм

минулим. Усього десь в п’ятсот душ населення, не більше. Але не буду

вдаватися та заглиблюватися в історичні подробиці. Кому цікаво –

ласкаво просимо; ми люди прості, доброзичливі; у нас і пам’ятки

маються, є на що поглянути: чого тільки вартий один Тарас Бульба,

який величаво сидить на великому камінні та поглядає войовничим

поглядом в далечину Дніпра, образ Тараса, неначе висічений з

гранітної скелі палким та живим словом Гоголя. Так що чекаємо з

нетерпінням. А вже дах над головою та карасиків смажених – це вже

ми знайдемо, будьте певні. Це в нас як належне. До речі, село наше

саме що не є рибацьке. І тут я повинен одразу сказати наперед, що

зовсім не випадково так сталося, що всі ці події, які до жаху налякали

та переполошили всю нашу округу, сталися саме чотирнадцятого

липня, тобто у другу неділю другого місяця літа. Бо саме на цей день

припадає одне з найголовніших та найулюбленіших свят – День

рибалки.

Відчуваю, що як я не намагаюся писати стисло, (бо в наш

сучасний і швидкісний вік і так у людей часу завжди обмаль, а на

читання взагалі його майже немає, нажаль) але все ж таки гадаю, що

потрібно зупинитися і додати хоч п’ять-шість речень та розповісти

більш детальніше про це важливе для нас свято. Можна сказати

навіть, що не свято. А день історичний для нас і особливий.

З самого ранку вже всі на ногах. Приготування йде повним ходом.

Цілий сценарій. Все розплановано на цілий день. Усі: від малого до

великого, і старий, і молодий, сходяться до Рибальського радгоспу.

Починається театральна вистава: з повним перевтіленням, як

належить. Головний, звичайно, Нептун зі своїми русалками. На роль

бога морів затверджений одностайним рішенням наш голова, який

вже після третього столу здатний залоскотати своїми накладними

вусами першу-ліпшу дівчину. Але і про нечисту силу теж не забули: є і

водяний, є й поганці болотні. Все забави заради. То дід Архип візьме

та натягне по самі вуха свою рибацьку шапку-вушанку і почне лякати

всіх по селу, хто йому трапиться. Навіть вийшов колись один

скандальний випадок, відголос якого не вщухав десь з півроку після

того, як дід Архип вискочив в засмоленій шапці своїй (весь в образі

водяного) на бабу Марфу, і налякав бідолашну так, що та, не довго

думаючи, огріла жартівника сковорідкою, яка потрапила їй у цю мить

під руки. Ох, і було ж тоді шуму…

Уже після – конкурси, та такі, що животи від сміху надірвати

можна: хто ляща копченого виграє, а кому і півень живий дістанеться.

Вкопується біля клубу тесаний стовп - гладенький, начищений, аж

блищить, розвішуються призи найрізноманітніші на самій верхівці, і

міряються добрі молодці в силі та спритності. Бувало і шампанського

підвісять, і черевички новенькі або сала кусок, і все це під музику та з

жартами знімається молодими рибалками, або всіма охочими, хто

виявить бажання себе показати. А старики в цей час у тіньочку

посідають і спостерігають, примружившись, обіпершись на палиці;

радіють за молодь нашу та свої подвиги бурхливої молодості

пригадують з розчуленням. Всюди дітвора носиться: хто з морозивом,

хто з льодяниками, як вітер. Шум, ґвалт стоїть. Весело всім: всі одне до

одного здоровкаються, обіймаються.

Увечері - танці. Дівчата нарядні, рожевощокі, оченята горять:

одна іншої краща. Заплетуть свої коси, повплітають туди різнобарвні

стрічки, за вушко лілею устромлять, з кульбаб віночки поплетуть, і

давай хороводи водити. Музика так і ллється, так і ллється на душу. А

співають як:

«Несе Галя воду,

Коромисло гнеться,

За нею Іванко,

Як барвінок, в’ється…»

На всю околицю голоси чути. Течуть вони, все колишуться, наче

хвилі Дніпрові: усе з піною та з перекатами. Одним словом, вміють у

нас люди гуляти від душі, так щоб запам’яталося. І так з року в рік

кочують традиції нашого краю, від батька до сина.

О! А чи доводилося вам спостерігати, люб’язні мої читачі, за тими

травневими ночами, які бувають тільки у нас. Здається, що зірочки так

і сиплються – прямо в Дніпро. Того й гляди, щоб не влучили у човника

якомусь рибалці, який стоїть на воді, куняючи. А бувало й самому:

сидиш на ляща – зирк, а в далечині то там, то там зірки мерехтять –

краса; ріка, - наче дзеркало; на душі так легко, свіжо, якось по-

особливому; береги усі чорні, а ти, наче на блюдечку, з місячного

сяйва витканого. Димок павутинням так і в’ється, і тільки жаби та

цвіркуни де-не-де озиваються, або видра пропливе, розрізаючи

дзеркальну гладь річки, залишаючи за собою тонкий шлейф блискучої

хвилі. А навкруги тиша…

Взагалі у нас добре, особливо влітку. Купайся, загоряй, рибу лови

– чого іще для відпочинку треба. Приїжджих багато, хто з

Комсомольська* їде, а хто і здаля - родичів відвідати. Дітям забава –

Дніпро: гуляй – не хочу. Народ у нас добрий: всі про всіх все відають і

знають, розкажуть навіть і те, що й сам про себе не знав (як і завжди

серед людей буває). Рибальство у нас в крові, передаються з

покоління в - покоління всі секрети цього ремесла. А заодно і з

байками та притчами різноманітними. Усіляких історій можна у нас

наслухатися, я вам скажу, особливо від бувалих рибаків. А якщо іще й

доведеться разом на промисел вийти та уночі посидіти - біля

вогнища, та з юшкою – так це в нас перше діло: дві-три казки

розповісти, щоб традиції підтримувались і фольклор наш не загубився.

І взагалі потеревенити, у кого які вдома клопоти: як там жінка, як діти,

пом’янути тих рибаків, яких вже немає на світі білому, про їхні заслуги

та пригоди згадати, одним словом, поговорити від щирого серця.

Загалом, дружній у нас народ, що й казати. Ось одну з таких казок

рибацьких я й збираюся вам розповісти. А вірити мені чи ні – це вже

діло кожного. Та скажу вам одразу без перебільшень: яких я байок

тільки не чув, все думав - дурниці та вигадки, та вже після того, як сам

все побачив на власні очі, то не знаю навіть, що тепер і думати. Диво

та й годі.

II

- Сідай, Ваня, обігрійся трішки, - звернувся до мене Фома

Онуфрійович, - іще встигнеш, вся ніч попереду, так що не поспішай,

приєднуйся.

- Дякую, Онуфрійович, правда ваша, сьогодні клює геть слабо,

усього двох лящів витяг. А я дивлюся: вогник мерехтить, дай, думаю,

підпливу, поздоровкаюся, - відповів я на запрошення. Фома

Онуфрійович – це старик із місцевих, йому, напевно, років під

вісімдесят буде. А він все на промисел виходить. Ба, міцність яка у

людей була в ті часи, не те, що зараз. Я його іще з дитинства пам’ятаю,

як він з моїм батьком і хрещеним батьком на рибалку виходили. Так я

його і запам’ятав: в півнику в’язаному на потилиці, коричневому

светрі та з люлькою різьбленою і по сей день.

- Степане, підкинь-но дров у вогнище, а то ми так юшки й не

діждемося аж до самого ранку, - порядкував дід Фома, звертаючись

до хлопця, випускаючи сизою хмарою тютюновий дим в нічне небо.

Іще п’ятеро рибалок - усі наші - сиділи біля вогню. На їхніх обличчях

мерехтіли відблиски яскраво-червоної заграви від того полум’я, що

палахкотів у центрі. Вогонь був великим, його вогняні язики

вистрибували з-під казанка прямо у нічне небо, освітлюючи усе

навкруги. Яскраві іскри вистрілювали, неначе феєрверки, долітаючи

під самі верхівки сонних та чорних дерев. Ніч укрила все навкруги,

сповивши усе чорною темрявою, і тільки шалена та нестримна енергія

полум’я випромінювала яскраве сяйво в ніч.

- Так, добра сьогодні юшка вийшла, - проказав дзвінким голосом

Миколай, після загальної хвилини мовчання, яке було віддано на

честь трапези.

- Гм… і правду ти кажеш, Миколо, напевно, Степан з Вітькою туди

топорище укинули, щоб жирнішою була, - підіграв з серйозним

виглядом дід Онуфрійович, поглядаючи мимохідь на всю чесну

компанію, пронизуючи всіх мудрим поглядом та знизуючи плечима.

(Будучи людиною серйозною, дід Фома був все ж таки одним з тих,

кого не одразу можна було зрозуміти, де у нього жарти, а де навпаки.

Це такі люди, у яких завжди є при запасі декілька жартівливих слів).

Після сказаного всі зашуміли, піднявся сміх та базікання, навіть

Онуфрійович і той не втримався, щоб не засміятися.

- Діду Фомо, чуєте, діду Фомо, розкажіть нам про Никифора, ну

цього, як його… Никифора Залихватського, того самого, якого і по сей

день не можуть знайти, про закляття його.

- Та що вам «розкажи» та «розкажи» - спати вже час. Все вам

знати потрібно. Завтра вставати рано, он сіток у заводях – тьма, -

пробурчав дід Фома, зробившись одразу серйозним, як ніколи.

- Та й правда, діду Фомо, тут розібратися треба! Ви ж знаєте, як

було діло. А то від цих бабів казна-що можна почути: по селу такі

чутки ходять, що хай Бог милує, хоч з хати не виходь, їй-богу, за дітей

страшно.

- Іще й День рибака скоро. Що за нечиста сила? Розповідайте, -

зашуміли люди, обсівши враз старого діда, щоб той не відкрутився.

- Ну добре-добре, хлопці. Сам бачу, що діло серйозне. Скільки на

білому світі живу, а такого ще бачити не доводилось, і в жахливому сні

не присниться, - тут дід Фома сплюнув та перехрестився тричі, злегка

похитуючи головою. – Степане, ану ж бо підкинь, синку, дровенят у

вогонь. Так тому й бути, розкажу усе, що знаю, а вже після – відбій, і

Господь з нами. Ранок за вечір мудріший.

Миттю ґвалт припинився, всі пороззявляли свої роти і уважно

спостерігали за дідом, пильнуючи за кожним його рухом та кожним

словом, зачаївши свої подихи. Дід Фома, за традицією, після доброї та

смачної вечері набив свою люльку міцним самосадом, розкурив її так,

що з початку був весь у диму, потім відкашлявся і почав так:

- Перш ніж розібратися в нашому ділі, яке стосується всіх нас без

виключення, згадаємо, хоча й так всі знають, якою людиною був

Никифор: жадібний, хитрий, як лисиця, всюди він наобіцяє, всюди він

у боржниках залишиться, брехун, яких світ ще не бачив (усі ми не без

гріха). А все ж чоловік пропав… І це факт. І де він зараз? Що з ним?

Одному тільки Богу відомо. Я розкажу вам тільки те, що знаю, а там

гуртом і розсудимо: що і як нам краще заподіяти.

На тому самому місці, де зараз Деріївка (це село таке, на другому

березі Дніпра, навпроти Келеберди) близько ста років потому був

якийсь хутір. Не пригадаю вже, як він і називався, бач. І жила у тім

хуторі одна панночка - донька одного славнозвісного пана. Кажуть

люди, що красою вона була наділена надзвичайною: коса, як хвіст

вороної кобили - густа, чорна, як смола; очі – дві смородини перезрілі.

А фігура – точнісінько лебідь, один в один. Та тільки всі у тому хуторі

знали, що вона сама що не є відьма! І навіть казали люди, що бачили,

як вона на мітлі по небу уночі літала. Ба! І що, мовляв, сила її

чародійська – у персні прихована, тому і берегла вона його, мов

зіницю ока, і ніколи не знімала. І якщо, мовляв, хто до персня того

доторкнеться, то тут же таки прокляття на себе і напустить. І поминай,

як звали. Ох, скількох ж вона молодих хлопців та й загубила, скількох

вона парубків кругом пальця обвела: всі за нею, немов зачаровані – як

в чаду. І дійшло вже до того, що пропав хлопець один, козак бравий і

поведінки примірної. Обшукали – нема й сліду, ба! Тільки й того, що

чоботи у тієї ж панночки віднайшли. Давай розпитувати. А та все

мовчить, наче риба об лід. І хоч ти трісни. Зашумів увесь хутір: мовляв,

вигнати дівку, щоб і духу її тут не було, а коли вже на те пішло, то

утопити відьму трикляту прямо посеред Дніпра. Вона, як почула,

давай тікати. Гналися за нею аж до самого берега через огороди з

вилами та граблями, і загнали її так, що тій і діватися вже нікуди було.

«Знімай, - кричать, - перстень, відьма чортова, а як не знімеш, то ми

тебе тут-таки і вб’ємо на місці і навіть плями не залишиться, окаянна!»

А та, наче пташка у клітці, б’ється, та куди - там обрив крутий, хвилі

високі і Дніпро глибокий, а тут – вили та граблі гострі. Тоді вона

завертілася, закрутилася вся, як та дзиґа, і грюкнулася об землю,

перекинувшись у щуку зубасту. Два рази ще перекинулася, хвостом

махнула і перед самим носом тих обурених людей з обриву та й в

Дніпро. Так і булькнулася. Хмари, як набігли, небо затягло, буря

розгулялася надзвичайна. Вітер такої сили, кажуть, що аж з ніг збивав.

Грім та блискавка – як з гармати. Дніпро спінився, забурлив – був

день, а настала ніч. Ось як воно, кажуть, діло було. Ба!

Тут дід Фома узяв невеличку паузу і притих, дістав з кишені іще

тютюну і підсипав собі у люльку. Настала така тиша, що тільки й чути

було, як потріскують та пострілюють дрова у вогні, все ще

випромінюючи яскраве світло в усі боки, підсвічуючи здивовані

обличчя тих рибалок, що слухали і не могли в це повірити.

- А! Так ось, яку ви тоді щуку з Никифором піймали, дід Фома, -

сказав напівпошепки з очами по п’ять копійок Вітька (онук голови

нашого).

- Правильно мислиш, Вітя, правильно. Та тільки не все ти знаєш.

Отож, слухайте, як воно діло було далі. А було це у п’ятницю, або ні,

здається, в суботу, таке, так воно й є, що в суботу. Я, Никифор і

Прохорович (царство йому небесне) домовились поїхати на ночівлю.

Тоді як раз травень був: погода чудова, і саме тоді сом пішов

нереститися, я це як зараз пам’ятаю. Ну, думаємо, чого його дома

сидіти, боки відлежувати, ми і вдарили по руках. Заночували на дамбі;

я, можна сказати, і спати не лягав, ніч, наче зараз: вогонь, юшка та

чисте небо над головою. Було у нас тоді усього дві сіті, одну ми біля

Піщаного кинули, а другу он там: від нашого чорного буя, прямо за

фарватером і поставили. Ту, що міцнішою була. Ніч пробігла швидко,

не зчулися, як вже й світанок наставав. Дістали одразу ми першу –

пусто. Що за диво, гадаємо, ну та й бог з нею, чого не бувало, самі

знаєте. Підходимо ми до другої сітки, уже й розвиднилося, значить,

коли – зирк, а поплавки наші всі ходуном ходять, немов не прив’язані.

Ну думаємо, - сом. Точно сом. Ми іще тоді з Прохоровичем заспорили

(хорошим він був чоловіком), що хоч один та попадеться на цей раз.

Налягли усі гуртом, давай діставати, коли дивимося, прямо посеред

нашої сітки – щука! О-о-т така. (Дід Фома показав щуку на всі

розведені руки). А зубище – з палець завбільшки, їй-богу! Уся в

черепашках, у болячках була, як корч. Ну, ми її в човен і на острів.

Пливемо, дивимося, а з пащі зубастої – мерехтить щось, таке, наче

поблискує, мовби зайчик сонячний. Тоді ми їй живіт ножем

розпанахали - раз-два (дід Фома махнув рукою по повітрю). А з того

нутра щучого всі кишки разом з жабуринням та з п’явками і

посипалося. А поміж тієї болотяної багнюки, дивимося, аж перстень

виблискує загравою вогняною. Як горіх, не менше. Увесь в камінні

дорогоцінному, а по боках обідок – чисте золото. Ба! Ми так і

завмерли на місці, коли це побачили. Стоїмо, потилиці чухаємо та

переглядаємося один на одного. Скільки рибалив, а такого іще не

бачив. Ось ми і вирішили тоді, що не будемо поспішати, поїдемо на

острів, підкріпимося, відпочинемо, а там вже і вирішимо одностайно

на свіжу голову, що нам з цим скарбом краще вчинити. Не кожного ж

дня таке побачиш, самі розумієте. Поки те та се – так ми й задрімали з

ночі після промислу. Спалося тоді так, ніби три ночі вряд спати не

лягали. Прокинулися, дивимось - ані Никифора, ані персня – наче у

вирві згинули. Весь острів обійшли ми тоді з Прохоровичем, кричимо,

гукаємо – ані тобі хтось би обізвався. Тільки чайки у ясному

травневому небі кружляють над головами і регочуть з нас. Ну,

думаємо, обдурив нас змій, з носом залишив. А вже він такий, що

викрутиться, самі знаєте цього шибеника. Скаже: потонув перстень – і

все тут. Нічого не поробиш. Ах! Думаємо, попадись тільки, ми з тебе

три шкури спустимо. Хіба ж це він перший раз таке витворяє?

Скільком він раз «свиню підкладав», цього й порахувати важко!

Минає день, проходить і другий, неділя - немає Никифора та й

годі. Шукають усі, а знайти не можуть. І вже де-де ми тільки його не

шукали, наче крізь землю провалився. Ми до нашої баби Параски

(всевидячої нашої на розум слабкої баби) Так, мовляв, і так – пропав

чоловік і сліду не лишилося. Вона хоч і з глузду давно з’їхала, та все ж

чім чорт не жартує, може, й сказала б чого путнього.

«Знаю, - каже, - знаю, що пропав. Та тільки не людина він зовсім,

а сама натуральна – жаба!!!»

Тьху, думаю, сама ти жаба, тут горе у людей, чоловік пропав, а

вона казна-що верзе, нісенітницю якусь та іще й не кривиться. (Тут дід

Фома додав іще такого слова міцного, що й незручно його

записувати).

«Самі, - каже, - побачите, як мені не вірите. Він до вас на цей же

День рибака і явиться. Я, - мовляв, - у казані своєму чарівному бачила

не далі як учора». Тільки як його розібрати, можливо, вона в борщ

свій заглянула замість чарівного свого казана і півень їй жабою здався.

Все може бути. Параска в нас така, баба воєнна, самі знаєте.

«А щоб, - мовляв, - його людиною знову зробити, якщо він

захоче, звісно, то плесни йому, - каже, - прямо у його жаб’ячу мордяку

відвару мого лікувального і на шлях праведний направляючого».

Ось такі діла, братці, прокляття на Никифорі нашому. Їй-богу,

прокляття.

«Ой, що ж тепер буде? – загуділи рибалки, - видно, покарав його

Бог за вчинки порочні: за обман та за хитрість, доброту нещиру,

напускну. Ой, біда!..

А що тут вдієш? Хіба мало таких, як Никифор, по білому світу

ходять. Та не нам його судити, бо ж і самі ми не без гріха. А все ж таки

шкода мені Никифора. Все ж його Бог душею наділив неспроста!

III

Минув іще деякий час, ось уже й День рибака наближався. А тут

таке горе, така біда приключилася. Вся Келеберда, немов той вулик,

тільки й розмови, що про Никифора. Вже ходили такі чутки, що,

мовляв, Никифора сом проковтнув. А другі люди казали, що бачили

його біля магазину живого й здорового, та тільки замість ніг у нього не

що інше як ратиці були, а з-під куртки, начебто хвіст поросячий

видніється. Все-таки охочий наш народ до вигадок, що й не кажи.

Настав День рибака, погода була чудовою. Народу – тьма: ніде

яблуку впасти, гудять всі, придивляюся, чи не видно часом Никифора.

Навіть з Комсомольська репортери прибули - де тут у вас жаба.

Показуйте свого Никифора. Усі заходи відмінили в цей день.

Музиканти розбіглися хто куди, дітей в автобуси – і в місто, від гріха

подалі. Інші баби, до того перехвилювалися, що стали репетувати

раніше, аніж треба: «Лишенько! Рятуйте, люди добрі, з’їсть мене

Никифор і не подавиться, як комашку проковтне». І тут-таки й

непритомніли усі гуртом та падали без пам’яті. А наші мужики з дідом

Онуфрійовичем за ватажка - хто з ружжами, хто з вилами.

Стратегічний план перехвату розробили: перегородили усі дороги

сітями й вартових призначили - на випадок прориву незапланованого.

Дзвони з самого ранку: дінь-бом! дінь-бом! Дзвенять, заливаються.

-Усіх впускати! Нікого не випускати! – кричить дід Фома. Таким

голосом, наче революція близиться. Аж раптом дзвони почали чомусь

замовкати, той, хто дзвонив, побачив одним з перших - чорний силует

біля самої води. Настала тиша гробова. Всі повернули голови й

роздивлялися поперед себе, що ж то за силует такий, невже й

справді, жаба явилася?

О, Боже! Сидить на камінні завбільшки з цілу корову сама що не є

натуральна жаба! Вся в бородавках, сама чорна, наче те вугілля, тільки

на животі жовта пляма, а на спині сині та зелені плями видніються.

Сидить, очами кліпає і з носа бульби втирає лапами своїми. Тут дід

Фома, як закричить: «Ех! Пропади все пропадом!» - проривається

крізь натовп зівак і з усього розмаху всі ті пів літра Парасчиного

відвару – прямо в жабу!! Все разом зашипіло, зашкварчало, з-під жаби

дим повалив і сповив її хмарою з носа до п’ят. Через дві хвилі дунув

літній вітерець, дим та чад розвіялися і о, чудо! Сидить весь посивілий,

в лахмітті на одну руку обіперся, а іншою чеше собі потилицю не хто

інший як сам Никифор.

- Ну, здрастуй, Никифоре… Як же це з тобою трапилося, га? –

спитав дід Фома.

- Ні, братці, ви собі як хочете, а я з сьогоднішнього дня по-новому

жити починаю. Мені життя дано для того, щоб я Людиною зробився. А

жаби… жаби нехай своїм ділом займаються, - пролепетав Никифор.