У листопаді місяці, близько четвертої години вечора, однією з вулиць містечка Г. П. йшла дівчина. На вид їй було років десять, не більше. Поруч з нею бігло на повідку цуценя. (Як з’ясувалося потім, на кличку Сем). По тому як підстрибувала і посміхалася дівчинка, було видно, що вона почувалася дуже щасливою і радісною. Про це свідчила її щира посмішка й блискучі очі. Так було кожного разу, коли вона виходила на прогулянку зі своїм Семом. «Ах, Семе, краще за тебе немає на всьому білому світі! Який ти гарний, розумний!» - думала Аріна. (саме так звали цю дівчинку) Сем і справді, виглядав надзвичайно милим і товариським створінням. Каплуваті вуха, кумедна мордочка, чорні, як великі ґудзики очі, й незграбні, дещо завеликі товсті лапи. Під час ходи його носило зі сторони в сторону, а вуха підстрибували догори.

На дворі гуляв прохолодний вітер і здував з дерев останнє пожовкле листя. Люди похмуро проходили вулицею, занурившись з головою у свої думки й осінню меланхолію. Тільки Аріна, разом зі своїм Семом бігли щасливі. Задзвонив телефон: «Ало, так, мамо, гуляю, - відповіла Аріна. Добре, візьму. Білого чи чорного? » - сказала Аріна і поклала слухавку. Вона стала думати, де їй купити хліба. Діло наближалося до вечора. А це означало, що батьки скоро повернуться з роботи. «Але як же я зайду в магазин, коли я з Семом», - міркувала Аріна. Вона пройшла вперед і побачила вітрину АТБ. «Ти посидь тут. А я на хвилинку: туди і назад. Зрозумів, Семчику?» - Аріна прив’язала поводок до дерев’яного паркану і побігла в магазин. Сему нічого не лишалося, як сидіти й чекати. Він покірливо поклав мордочку на лапи й приліг. Не пройшло й хвилини, як Сем швидко знудився. Спочатку він похилив голову набік. (Сем завжди так робив, коли ставало нудно) Люди перевернулися догори дригом і стали заходити у двері вже зверху вниз. «Ось так краще», - подумав Сем. Далі він став розглядати і рахувати взуття. Повз нього проходило десятки пар черевик. Якщо б Сему довелося бути взуттєвим майстром, то він був би справжнім фахівцем. Ось пройшла пара вишуканих шкіряних туфель, прошитих по краю товстою капроновою ниттю. «А це мабуть пройшов якийсь підліток», - думав Сем. Бо він добре знав, що білі кросівки з оголеними щиколотками носять тільки вони. Слідом за кросівками процокотіла пара туфель на шпильках. Так Сем розважав себе ще декілька хвилин. Аріни все не було видно. «Яке гарненьке цуценя, - нахилилася до Сема якась кремезна жінка. – Чекаєш мабуть на хазяїна, так?» - Сему вона здалася справжньою баржою. (така вона була велика). Він поглянув на неї знизу вгору й завиляв хвостиком. «Мамо, мамо, дивися, яке гарне цуценя», - тицьнув на Сема пальцем хлопчисько. – Я теж хочу собаку. Купи, купи». - «Пішли. Собака – не іграшка. Це велика відповідальність», - відповіла жінка і відвела хлопця за руку. Хвилини очікування здавалися Сему за вічність.

З-за повороту показалися два невідомі об’єкти. Це були двоє дивакуватих чоловіків. Вони одразу привернули увагу Сема. Також і перехожі кидали на них косі погляди й шарахалися обабіч. Один з них був високий на зріст, у довгому чорному плащі, з надірваними ґудзиками , у розтягнутій, набакир шапці. Інший нагадував підсмажений пончик. У вузькому, як млин капелюсі, круглолиций, неголений, у клітчастому пальто з піднятим догори комірцем. Довгов’язий шторхнув свого приятеля ліктем бід бік і кивнув на Сема. Мовляв, поглянь, який красень. Той погодився і вони пригальмували прямо навпроти Сема. Судячи з вигляду їхніх черевик – вони були засмоктані, брудні й неохайні – Сем розміркував, що це не інакше як якісь шахраї або пройдисвіти. Сем нащетинився, притиснувся до стіни й відвів погляд. «Скоріше б приходила Аріна», - думав про себе Сем. «Послухай-но, мені повилазило, чи це справжнє цуценя німецької вівчарки?» - спитав Пончик. «А мені по чим знати, здається на те», - одповів Довгов’язий. Обидва чоловіків тримали руки у кишенях й озиралися по сторонах, ніби це були якісь агенти або за ними хтось стежить. «Гарненький песик», - сказав Довгов’язий і вже хотів рушити, як рука Пончика схопила його за лікоть. «Дурню, зараз справжнє цуценя коштує близько тисячі гривень. Уловив?» - Пончик натякнув йому на свою думку. «Ну то й що? Нам самим нічого їсти. А ти ще пропонуєш, щоб ми собаку завели. Ти з глузду з’їхав?» - обурився Довгов’язий і висмикнув лікоть. «Та ні, телепню, ти зовсім не вмієш міркувати, куряча твоя голова. Якщо ми «позичимо» його, то зможемо перепрода-а-ти», - протягнув солодко Пончик. – Тепер уловив?» - Пончик озирнувся по сторонах. «А, так би й сказав: треба викрасти цуценя», - повторив голосно Довгов’язий. «Циц! – Пончик осмикнув його вдруге за лікоть і дав під бік стусана. – Тихіше неможна?» - він показав очима на плащ Довгов’язого і натякнув жестами, що його плащ схожий на справжній баул. А це означає, що туди може цілком поміститися не тільки цуценя, а цілий кран. Лише тільки треба діяти швидко й не вагаючись. По очах Довгов’язого було видно, що він ніби все розуміє. Це він підтвердив тим, що тричі постукав себе по потилиці. (цей знак означав, що тепер він усе зрозумів) Пончик відійшов у бік і став поглядати по сторонах. Довгов’язий підійшов упритул до Сема, вдаючи, що не помічає його. Сем перелякався на смерть, присів до землі й відтягнувся так сильно назад, скільки дозволяв йому поводок. Сем відчув, як від черевиків Довгов’язого тхнуло курячим послідом, лісом, білою глиною і ще чимось незрозумілим. (Можливо, читачеві й цікаво, чим же таким незрозумілим пахнули ті черевики. Але попрошу вибачити мене за такі неточності. Якщо вже собачий ніс нездатний розпізнати всю палітру запахів Довгов’язових черевик, то куди вже дітися мені, покірливому авторові цієї історії). Довгов’язий нахилився до Сема, вишкірив зуби й протягнув довгу, як голобля руку. Він схопив Сема за грудки, відв’язав з шиї поводок і за якусь мить Сем опинився за пазухою. Сем відчув, як кощаві пальці міцно стиснули його щелепу. Це було настільки боляче, що на очах виступили сльози. Ці руки, здається, виламали не одну хвіртку або замок у своєму житті. Тому розтрощити щелепу цуценяті їм нічого не вартувало. Сем навіть не пискнув. Чолов’яги швидко рушили вперед, звернули за ріг вулиці й сховалися у вечірніх сутінках. Аріна аж зойкнула, побачивши замість Сема пусте місце й поводок, який сумно лежав на змокрілому асфальті. Дівчина не знала, що їй робити. Спочатку вона кинулася в один бік, потім в інший. Але від Сема не було й сліду. Лише тільки байдужі люди проходили повз неї, і здавалося, не помічали її біди. Все також дув вітер і крутив почорніле листя. Аріна чимдужче побігла додому розповісти про все це своїм батькам. Крізь заплакані очі вона насилу роздивлялася перед собою дорогу.

Сем відчував, що усередині тхне потом: це було схоже запах риби й прілої тканини. Цей запах був різким і неприємним, зовсім незвичним для його носа. Він ще не розумів, що це за люди і що вони хочуть від нього. Але по всьому Сем здогадувався, що вони не бажають йому добра. Власне, так і було: «вони зовсім не бажали йому добра».

«Заткни йому пельку, нехай не гавкотить. Ще не вистачало, щоб нас загребли з-за цього шмаркача», - лаявся Пончик. «А куди ми тепер? У курятник знову?» - спитав Довгов’язий. «Ні. Дай подумати. (обережніше, гілка) У курятник не можна. Тільки не з цуценям. Можуть замітити, - Пончик майже біг. Від швидкої ходи він задихався. – Пішли на гаражі. Прив’яжемо його десь. Переночуємо. А там буде видно», - сказав Пончик. По розмові Пончика було очевидно, що він був у них за ватажка. Вони пішли поміж дворами, направляючись на околицю міста, за гаражі. На вулицях запалили ліхтарі. У домах загоралися вікна. Чоловіки обирали шлях, де темніше. В одному з дворів стояла поліцейська машина з увімкненими маячками, але без сигналу. Чоловіки не очікували на такий поворот. Робити було нічого, треба йти. Поліцейські стояли так близько, що якщо б вони різко розвернулися в інший бік, то неодмінно привернули б до себе увагу. Чолов’яги зробили обличчя «цеглиною» й пішли попід парканом, намагаючись не дивитися у бік поліції і взагалі зайвий раз не дихати. Один з поліцейських стояв біля авто, двері були відчинені. Інший сидів у машині і уп’явся очима прямо на тих двох, що проходили як раз у світлі фар. Той поліцейський, що стояв біля капоту, щось занотовував у свою папку. Поруч з ним стояв, хитаючись, чоловік (п’яненький) А жінка, яка ніяк не могла заспокоїтися, ходила навколо них і репетувала на весь двір. (Здається, це був якийсь побутовий скандал. Але того, що я не знаю, краще не писатиму, щоб не дай Боже не розповсюдити якісь чутки. Тим більше, що нашої історії це зовсім не стосується). Довгов’язий і Пончик майже пройшли мимо, лишалося декілька крокв, щоб сховатися з очей за паркан. Сем закрутися й випав з-під плаща. Довгов’язому довелося його ловити. Він заметушися. Це привернуло увагу поліцейського. Він виліз з автівки й вигукнув: «Молоді люди! Стій-но!» - Довгов’язий і Пончик не довго думаючи, переглянулися між собою, а потім зрозуміли, що кращого часу для бігу у них вже не буде. Що попадися вони зараз з собакою – це буде для них повне фіаско. Так як за їхніми плечима ще не одна така «слизька» справа. «Біжимо!» - скомандував Пончик. І вони кинулися навтікача.

Тепер Сему ще більше не поталанило. Якщо спочатку йому дошкуляв лише риб’ячий запах й груба шкіра плаща, яка натирала постійно ніс, то тепер ще й почалася шалена трусанина. (не знаю вже точно, скільки це буде за шкалою Ріхтера). Довгов’язий біг з усіх своїх довжелезних ніг. Сем відчував на собі кожен його триметровий крок. До того ж його грудну клітину стискала дужа рука. А це не аби як заважало дихати. Поліцейський засвистів у свисток і кинувся навздогін. Пончик побіг в одну сторону, а Довгов’язий в іншу. Він пірнув понад домом і побіг попід дитячим садком. Широкі поли його плаща, ніби обвислі вітрила чіплялися за кущі й дошкуляли бігу. Також Сем був непосидючим, постійно крутився й намагався вислизнути з міцних лещат. «Стій! Кому кажу! – поліцейський кинувся за Пончиком. – Стій, бо стрілятиму!» Пончик навіть ходив з задишкою. А бігати це взагалі не його справа. Тим більше, що він сильно зловживав палінням. (та й чарку не оминав, нічого гріха таїти). Тож він не міг похизуватися фізичною підготовкою. Точніше вона була, але дорівнювала нулю. Тому відстань між ним і поліцейським танула, як масло на сонці. І коли він перечепився об бордюр та впав своїм черевом, ніби карась об лід, то ледве підвівся навколішки, підняв руки догори і жалібно простогнав: «Невинуватий, здаюся, здаюся, голубчику. Не крав, нічого не крав і не бачив», - забурмотав Пончик. Поліцейський наскочив на нього і повалив обличчям у землю. А інший (той що кинувся на допомогу напарнику) продовжував гнатися за Довгов’язим. Коли Довгов’язий почув жалібні крики свого патрона, то подумав: ( Хоч це зовсім непритаманна риса для Довгов’язого, але цього разу він все-таки подумав) «Ну його до біса, цього цуценя», - він швидко витягнув Сема з-за пазухи й пожбурив щосили у сміттєвий бак, що стояв по дорозі, неподалік. Сем перекрутився декілька разів у повітрі й сильно ударився о кут залізного баку. «Ау-ау-ау», - заскиглив від болю Сем. Від удару у нього запаморочилося в голові й він знепритомнів. А Довгов’язий тим часом, чкурнув у сусідній двір й побіг що було сили. (Я думаю, читач розуміє, що на дворі вже стало зовсім темно і описувати всі подробиці немає ніякої можливості. Але судячи з криків, десь з сусіднього двору, Довгов’язого теж пов’язали. Скоріше за все, цьому посприяла залізна труба, яку Довгов’язий не помітив у темряві. Бо перед затриманням роздався сильний і дзвінкий звук, схожий саме на удар пустої голови о залізну трубу, яку можна помітити чи не в кожному дворі. Втім нехай з ними розбираюся поліцейські, бо все-таки вони краще знаються на цій справі. А ми поспішимо до Сема. Він зараз не в кращому становищі, як ви розумієте.

Деякий час Сем лежав непритомний у сміттєвому баку. Коли він оговтався, то одразу не зрозумів, де він знаходиться. На дворі вже була глибока ніч. На вулицях стало зовсім тихо й безлюдно. Затишні дворики містечка Г. П. міцно обіймала осіння ніч. З неба посіяло дрібним дощем. Мряка осідала на хутрі краплинками й поступово Сем промок до кісточок. Він трусився, ніби в лихоманці. Сем ледве видерся з баку, упав додолу й жахнувся: «Боже, де це я. Де тепер шукати мені домівку? Невже я ніколи не побачу Аріну? Свій рідний дім?» - і велика сльоза скотилася з його вологого носу. Спочатку він вирішив піти наліво. Він пройшов декілька кроків і почув страшний рик мотора. Фари нічного таксі, яке щойно заїхало у двір, насувалися на нього, ніби очі лютого звіра. Сем ледве встигнув відстрибнути з-під коліс у кущі. З-під машини на Сема полетіли бризки калюжі й облили його з кінчика носа до хвоста. Сем вирішив не йти більше у той бік. «Якщо там мешкає один звір з великими жовтими очима, то цілком можливо, що й інший з’явиться», - міркував Сем. Він розвернувся й побіг в іншу сторону. З іншого боку йшли напідпитку нічні гуляки. Вони так сильно викрикували, що Сем подумав: «Мабуть це знову якийсь невідомий різновид нічного звіра, тільки ще небезпечніше, аніж перший», - Сем ніколи не гуляв з Аріною уночі. Тому ця обстановка була для нього новою: кожен перехожий або машина лякали його й здавалися химерними створіннями. (А може, саме так подіяв на Сема сильний удар головою, під час того, як він полетів у бак. Тут вже я безсилий судити. Тож я лише констатую факти). Сем доплівся до смітника, помацки заліз у пусту коробку з-під телевізора й причаївся там. Його лапи сильно втомилися, очі почали злипатися і Сема різко потягнуло у сон. Деякий час він чув, як дощ барабанить по картоновому даху. Сем закрив очі й почав засинати. Крізь сон його мозок видавав спомини дня: ось він бачить, як Аріна заходить у магазин, махає йому рукою; ось з’явилася перед ним та баба, схожа на баржу. Далі засмальцьовані черевики Довгов’язого, кощава рука, яка потягнулася до нього й вишкірені пожовклі зуби. Сем щосили намагається втекти, він смикає задньою ногою і скавчить. І у такому становищі Сем засипає на смітнику.

Можливо, він спав би ще, але його розбудив різкий вереск гальм. Потім звук став схожий на спускання пари у котлі. Сем здригнувся усім закляклим тілом і підвівся на лапи. Це приїхав сміттєвоз. Велетенський «Маз» зі спеціальним пристроєм для захвату баків. Навкруги було ще зовсім сіро й безлюдно. Тільки починався світанок. Після дощу скрізь стояли калюжі і все було мокрим. Коробка, у якій спав Сем теж промокла вщент і стала м’якою, як пластилін. Сем подав ледве чутне скавчання. «А це хто у нас. Поглянь, Вікторе!» - до Сема підійшов один з робітників й присів навпочіпки. Це був міцний дядько, у зеленому комбінезоні, сивими вусами й блакитними очима. Він протягнув свою руку до Сема. «Невже знову», - подумав, бува, Сем. Він притиснувся до землі й затрясся. «Ти у нас хто? Як ти тут опинився, га? Друже. А гарний який, дарма, що весь у квашеній капусті», – Чоловік взяв його на руки й став роздивлятися. «Породистий мабуть», - підійшов напарник, водій сміттєвоза. Сем піджав свого хвоста й мав такий безпорадний вигляд, що важко навіть описати. Складалося таке враження, що він тільки народився й впав у крижану річку. (настільки сильно він замерз) «Садови цього хлопця у кабіну. А там вирішимо, що з ним робити. Бо пропаде», - порадив водій. Так Сем опинився у кабіні сміттєвоза. Він умостився серед брудного ганчір’я, рукавиць і гайкових ключів. На цей раз Сему пахло мазутом і болтами (так, так, ви не помилилися: болти, виявляється, теж мають свій запах. І коли вже Сему так здалося, то нехай так і буде). У шлунку страшенно бурчало, він не їв з вчорашнього дня ані крихти. Але принаймні було не так холодно й сухо. Чоловіки посідали в кабіну, хлопнули дверима, «Маз» затрясся, закрутилися шестерні у коробці передач і вони рушили. Сем під час хитавиці щоразу стукався головою об великий ключ на «32», що стирчав з залізної коробки. «Як же хочеться їсти», - крутилося у нього в голові. Поворот за поворотом, машина пригальмувала (знову Сем відчув різкий вереск гальм і те саме специфічне шипіння стислого повітря, яке він чув зранку) й водій вимкнув мотор. Вони приїхали на велетенську базу. «Йди-но сюди, дружечок, - чоловік у зеленому комбінезоні взяв його на руки й поніс у якесь приміщення. Скрізь на подвір’ї стояли великі автомашини: сміттєвози, екскаватори, снігоприбиральні машини тощо. Це був міський автодорожній парк. «Ось тобі молоко. Їж», - сказав чоловік-вусач і підсунув йому під ніс миску. «Дивися, як уплітає. Ніби перший раз бачить. А де ви його знайшли?» - Сема обступили робітники. Люди розпитували й розглядали його, ніби цяцьку. «Гарний, породистий», - сказав один з гурту. «Викинули. Скільки таких», - прокоментував інший. «Віднесіть його у притулок. І оголошення дайте. Такому красунчику хазяїн швидко знайдеться», - порадив один з робітників. Так і вирішили. Після того, як Сем попоїв, обсох, чоловік – той же, що і привіз його сюди – посадив у кабіну і вони поїхали. Сем не сперечався. Після пережитого він був готовий до всього. Він тільки тихо сидів на рукавицях і вихляв хвостиком, коли чоловік дивився на нього згори. Коли вони приїхали і чоловік витягнув його з машини, то Сем встиг прочитати вивіску: «Притулок для безхатніх тварин – «Лапи-хвіст»». Головні ворота мали перекошений вид, пофарбовані у синій колір, обабіч стояв бетонний паркан, з колючим дротом вгорі. Праворуч, попід вибіленим парканом тягнулися вольєри. Вони нагадували тюремні бараки: обтягнуті залізною сіткою, з перекошеними ветхими дверима й саморобними защібками у вигляді залізних гачків. Звідусіль лунав лай собак, пахло кислими помідорами, гниллю й цвілим деревом. Біля бараків лежала велика куча тирси, накрита плівкою від дощу. По двору ходив старенький чоловік, у тілогрійці, з іржавим відром у руках й чоботях по-коліно. Він показав рукою, що кантора притулку знаходиться ліворуч. Вони пішли у контору. Коли Сема проносили повз один з бараків, на них вилетів велетенський ротвеллер й клацнув щелепами прямо біля Семової голови. Він так сильно лаяв, що краплинки слини долітали прямо до них. Чоловік поспішив відійти і вони пішли далі, зрозумівши, що нічого заглядати без діла туди, куди тебе не просять. «Ось, приймайте небораку. Знайшли у смітнику. Можливо, хтось відгукнеться», - пояснив чоловік з блакитними очима. «А куди ж ми його?! У нас все забито під зав’язку. Самі бачите. Вчора тільки п’ятьох підібрали», - пихнув цигаркою прямо на Сема лисуватий завідуючий. Він так близько нахилився до Сема, що було видно кожну цятку на його рихлому носі. «Породистий. Це я вам одразу кажу, - заключив завідуючий. – Ну якщо вже таких викидають на смітник, тоді я не знаю чи є в людей щось людське?» (?) «Я оголошення дам. Може, хто відгукнеться. Буває ж таке. Загубили. А поки приютити треба. Прикро, якщо пропаде», - чоловік у комбінезоні погладив Сема по голівці. Він посадив його на залізний стіл, підписав відповідну бумагу, погладив ще на останок Сема за вухом й пішов. Сему стало так сумно на серці, що він ледве ковтнув слину, а потім сльози забарабанили по залізному холодному столу. Але сказати він нічого не зміг. (самі розумієте – цуценя).

Цей вечір Сем зустрічав у вольєрі № 32. Крізь залізну сітку він бачив зоряне небо. Невелика загорожа, розміром три на два метри, була під відкритим небом. Тому після дощу все перетворилося на багнюку. Купами скрізь лежали собачі екскременти, шматки хутра, кісточки. Валялися пом’яті алюмінієві миски. Саморобна «поїлка» ( залізне корито для пиття) стояла попід огорожею. Туди нападало всякого бруду і від цього вода стала мутна й смердюча, як у болітці посеред лісу. Сем не знав, куди йому ступнути, щоб не провалитися у багнюку. Він насилу знайшов сухий шматочок поверхні й присів, підібрав свої лапи й тяжко зітхнув. Ставало дедалі холодніше. Він затрусився і став скулити. З неба знову посіяло вогкістю. Сем почув жалібне завивання псів з інших вольєрів і різку лайку наглядачів. Вдалечині клацали залізними хвіртками. «Вечерю несуть», - роздалося поза спиною Сема. З-під ганчір’я, що затуляло невеликий прохід у перекошену споруду висунулася чиясь морда. «Вечерю?» - перепитав Сем. «Еге ж. Так і є», - знову відповів сумний голос. – Новенький?» - «Так. Сьогодні привезли». – «Еге ж, – знову виникла пауза. – Розумію. Чого мерзнеш – заходь. Бо від холоду можна швидше здохнути, аніж від тутешніх бліх», - і загадкова морда зникла всередину. Бім вагався, але холодний вітер не давав довго думати. З неба посипало щось схоже на крупу, мокрий сніг, і Сем прийняв запрошення таємничого голосу. Він потрапив у напівтемну комірчину. Це був справжній барак: невисока споруда, стіни брудні й холодні, з білої цеглини, замість стелі лежала потріскана шиферина. Висота була метри півтора, а площа цього бараку була не більше п’яти метрів квадратних. У цій комірчині Сем поступово розгледів – коли очі звикли до темряви – п’ятеро собак. Всі мовчали і лежали по своїх кутках, тихо й сумно, ніби у труні. Коли Сем увійшов, ніхто на нього не звернув уваги. Раптом Сем повернувся й став гризти собі хвоста. «Що синку, гризуть? Кхе-кхе-кхе, - обізвався все той же голос. Це був старий, великий пес, суміш тер’єра, кудрявий, з застиглими кетягами на хутрі. «Блохи – вони такі», - відгукнувся хтось з протилежного кутка. «Так, це тобі не курорт», - піддакнув хтось зі сторони. «Вигнали?» - спитав Старий пес. (Якщо дозволите, я так і називатиму цього тер’єра: Старий пес». «Та як вам сказати. Не те, щоб вигнали…» - почав бува Сем. "Еге ж… - зітхнув Старий пес. – Розумію». І знову виникла тиша. «Просто так сталося само собою…» - «Добре, не напружуйся, синку, я вже не перший рік на цьому білому світі. Краще сідай», - сказав Старий пес. Решітка знадвору затрусилася й світло від ліхтаря забігало по підлозі. У хвіртку зайшов чоловік, схожий на діжку, в чоботях, з цигаркою в роті, з залізним іржавим відром і закричав: «Що – не спите?! Га? Їжте. Ось вам!» - він перевернув з відра цілу купу помиїв і висипав їх прямо у багнюку. Від недоїдків смерділо бродінням й сік, який стікав з цієї купи швидко утворив цілу калюжу. До купи ніхто не кинувся. Всі байдуже лежали на своїх місцях. «Тепер це смердітиме цілу ніч, - хтось сказав з гурту. – Пішли, хлопці, подивимося, що там є їстівного». Сем до купи не підходив, хоч у шлунку свистіло серенадами. Так-сяк повечерявши, собаки знову, ніби дохлі мухи попадали попід стінами кожен на своїх місцях. Старий пес витягнув з купи ласий шматочок і кинув Сему: «На синку, жуй. Сили тобі ще знадобляться», - Сем ніколи не харчувався такими недоїдками. Кісточка була зовсім гола, без м’яса. Але це йому було за щастя. Він накинувся на неї і став гризти. Коли вже всі повсідалися, у коморі стало знову, як в могилі. Повна тиша. «Кажуть, у сусідньому вольєрі Тяпа помер?» - «Вші?» - «Ні… покалічили. Наглядач забив. Силу не розрахував, під гарячу руку попався. Спочатку три дні лежав, нічого не їв, у боці кололо. А потім і відійшов», - пояснив хтось з гурту. «Еге ж… тут ще не таке буває. Сюди краще не потрапляти», - прокоментував Старий пес. «Ось ти як сюди потрапив? Вигнали? - спитав Старий пес в іншого. (хоча вони кожного вечора говорили про одне й те саме, і всі знали історію один одного, але все-одно треба було про щось говорити. І тому кожного разу вони починали балачки про одне й те саме) «Так. Вигнали, - сумно зітхнув і відповів якийсь собака. – Спочатку на руках носили. А потім дратувати став, все не так і не так їм. Вони й вивезли мене в ліс. Три дні з хащів вибирався. Думав вже з голоду здохну під ялинкою. А потім, як на дорогу вийшов – знепритомнів, ледве під колеса не потрапив. В очах запаморочилося і все. А коли і як підібрали – не пам’ятаю. І прокинувся вже тут». – «Еге ж… сумна твоя історія, - сказав Старий пес. – А ти як? Розкажи», - спитав він в Лайки ( Її хутро мало бути білосніжним, як день, але тутешні умови перетворили її на щось непристойне, тож навряд її можна було відрізнити від ганчір’я для миття підлог). «А й – не питай. Теж вигнали. Я була таким гарним цуценям, точно як Сем. До речі в мене й медалі є з виставки. У мене ж взагалі родословна велика. Прапрадід був переможцем кубку «Золота кістка». Але так сталося, що я лапу підвернула. А хто ж буде возитися зі мною. Взяли й вигнали», - пояснила Лайка. «Що, прямо так взяли й вигнали?» - перепитав хтось з гурту. – «Ага. Взяли й вигнали. «А мене хазяїн бив, - втрутився Доберман. - Спочатку думав, що настрій в нього поганий. Все терпів, буває поплачу ось так серед ночі, виплачу всі сльози. А зранку ізнову б’є. Знаєте, як боляче по спині дрючком? Тож я взяв і пішов, куди очі дивляться. Спочатку лісом блукав, тинявся. А далі зловили – й сюди. Ось уже рік, як тут», - пояснив свою історію Доберман. «А ти, таксо, чого мовчиш? Як сюди потрапила, розповідай. Що у тебе з лапами? Хазяїн тебе так?» - кивнула на таксу Коллі. Та зітхнула, опустила очі в підлогу, а потім сказала: «Та ні, це я під автівку потрапила. Поки здорова була, то на полювання брали. А як сталася така біда…» - вона не доказала й заплакала такими великими сльозами, що важко описувати: розміром завбільшки зі сливу. «Добре, годі про сумне. Бог не теля – все бачить здаля», - взяв слово Старий пес. – Пізно вже. Лягайте й спіть. А ти, малий, пащу не роззявляй й вуха не розпускай. Такі як ти тут довго не затримуються. Не бійся. Хазяїн швидко знайдеться. Пом’яни моє слово. Я вже тут не один рік доживаю. Всяке бачив. Ти не каліка, не старий, породистий. Краще обирай собі де бачиш місце й спи. Он як тебе лихоманить. Лікарів у нас тут, сам розумієш, немає. Хіба що наглядач стусана випише замість пігулки, - всі засміялися. І Старий пес теж затрясся від дотепного жарку. (як йому здалося). Старий пес так розсміявся, що у нього закололо в боку і той заскиглив від болю. «А як же ви? – спитав Сем. – Що буде з вами?» - «Ех, не питай, синку. Не сьогодні завтра звезуть на цвинтар. І добре, щоб хоч землею прикидали. Тут за це дуже не переймаються», - Сем жахнувся. «А хіба на вас ніхто не чекає? – здивувався Сем. – Хіба ви не мрієте вийти звідси?» - «Наївний ти, синку, щеня та й годі. Єдине, про що я мрію, це померти під зоряним небом. Але щоб це небо було без огорожі, вільне, синку. Та кому я такий потрібен: подивися на мене: я без зубів, старий і понівечений. Мої лапи скрутила подагра, а ліве око затягнуло більмо. До того ж я не чую на обидва вуха, отит. Це у мене ще з дитинства, коли мій хазяїн ударив мене по вуху кулаком. А ще я не тримаю задніх лап. То скажи, синку, потрібен я буду комусь? Як думаєш?» - Старий пес говорив суворо, з глибокою образою в серці. Але це була образа була не на Семові слова, а на цілий світ. На цілий жорстокий світ. Запала мовчанка. Дощ барабанив по шиферині. Цівки води бігли крізь шпарину, воду підлизувало струмочком і вона стікала по стіні додолу. На стіні вже утворилася від постійної вологи пліснява, тому в тому кутку ніхто не лежав. Сем висунув морду у прохід. На небі світив повний місяць. По вольєрах царювала тиша. Лише де-інде хтось завивав. Тягнуло справжнім морозом. Коли Сем повернувся всередину, то всі вже хропіли. Хтось гавкотів крізь слабкий сон, хтось смикав ламою, вдаючи, ніби біжить. Інші шмагали себе щелепами, ганяючи бліх, навіть крізь сон. Сем побачив, що Старий пес нагорнув для нього купу відносно чистої соломи. Сем подивився йому у вічі, Старий пес кивком морди вказав на постіль, щоб той лягав й не швендявся серед ночі. Сем так і зробив. Він довго ще не міг заснути, все думав над словами Старого пса. Врешті сон його почав долати і Сем глибоко засопів. Вранці, коли Сем прокинувся, він побачив на собі стару шкіряну курточку: це Старий пес попіклувався про те, щоб він уночі не змерз. А ніч видалася, справді, зимною. (Здається, це все з-за дощу).

Так минуло три дні і три ночі. Аріна виплакала всі очі, перестала їсти, сильно схудла й впала у хворий стан. Батьки нічим не могли зарадити. Вже збиралися купити іншого. Але дівчинка нічого не хотіла чути. Зачинилася у своїй кімнаті й не виходила. Коли Аріна переглядала старі світлини разом з Семом, то починала плакати знову і знову, все каялася: «Навіщо я пішла у цей магазин? Навіщо? Де ж ти тепер, мій Семчику? Чи живий?» - плакала Аріна. Робітник зі сміттєвоза – чоловік у комбінезоні – перед тим, як віддати Сема у притулок «Лапи-хвіст» сфотографував його й виставив пост на фейсбуці. Пост про зникле цуценя так розчулив містян містечка Г. П., що вже на другий день було зроблено дві тисячі репостів, на мить у людських серцях щось озвалося й прокинулося. Вже через три дні про цуценя Сема знали чи не в кожному дворі. Коли мати Аріни прочитала, то вона ледве не впала зі стільця: «Знайшовся! Аріно, Сем твій знайшовся. Живий і здоровий! У притулку «Лапа-хвіст». Аріна і сміялася, і плакала водночас. Крізь сльози, які текли самі собою з очей, вона нічого не бачила, а її Сем з екрану комп’ютера виглядав зовсім розмитим. І навіть за таких умов вона безпомилково впізнала, що це справді був Сем, її дорогий і любимий Сем. Коли вони під’їжджали до притулку, Аріна не могла дочекатися зустрічі. Її серце до кінця не вірило, що вони знову зустрінуться. (!) Поки батько оформлював всі відповідні документи: він пред’явив паспорт Сема, як доказ того, що це справді є власники цуценя, Аріна разом з мамою обходили притулок і заглядали у почорнілі вольєри. «Невже всі ці собаки тут живуть? Який жах! Як же тут смердить… А бруд який», - підмічала Аріна. Нарешті один з працівників притулку провів їх до вольєру №32 і вони зустрілися. (Нехай мене вибачить витривалий читач за такі подробиці, але Сем на радостях від зустрічі зі своєю господинею декілька разів обпісявся, коли перевернувся на спину – таке буває з собаками – і тут немає нічого невихованого). Сем стрибав і гавкотів, плигав з усіх боків на Аріну й облизував їй руки шершавим язиком. Це було так зворушливо, що Сема вийшов проводжати весь вольєр №32. А також з сусідніх комірок висунулися собачі морди, дивилися на них крізь іржаву загорожу і витирали сльози. Плакали всі. І навіть той Старий пес, який вже бачив багато на своєму віку, розчулився й в його очах заблистіли сльозинки. ( Хоча він давно вже не пам’ятав такого стану. Життя у притулку загартувало його і вбило всі почуття. Він давно зневірився у людях, поховав усіх своїх друзів і чекав лише одного – смерті. Але цуценя Сем якось вплинув на нього: за цей короткий час вони подружилися і тому він не зміг стримати сльози) Сем підбіг до огорожі й став на задні лапи. «Ось і все, синку, я ж казав, що тебе заберуть не пізніше Нового року, і замість скислих кісточок ти будеш їсти відбірний курячий паштет. Ось і все, синку, я щасливий за тебе», - сказав Старий пес і посміхнувся крізь сльози. Це буле справжні товариські сльози радості. Навіть старий білий шрам на голові Пса розчервонівся від припливу емоцій. «А як же ти? Ходімо з нами. Я попрошу Аріну. Вона в мене добра. Ходімо!» - стрибав Сем. «Не сміши мене, синку, йди. Такі як я знадобляться лише на корм воронам. Йди, бо зараз укушу», розлютився Старий пес. «Ні, я без тебе не піду. Я обов’язково щось придумаю. Я повернуся!» - Сем всім своїм видом намагався пояснити Аріні і вказати на Старого пса. Але дівчинка не зрозуміла. Вони поїхали. З тих пір Сем зажив своїм звичним життям. Але не проходило жодного для, щоб Сем не згадував про Старого пса, про його слова, добре серце. Кожного ранку, коли він з Аріною виходив на двір, Сем тягнув її у бік притулку (це було у двох кварталах від їхнього двору). Він гавкотів, тягнув її за поводок і мав дуже збуджений вигляд. Аріна зрозуміла, що він хоче їй щось показати. Одного дня – це вже був зимовий вихідний день – вона відпустила Сема з повідка й побігла за ним слідом. Сем біг попереду, озирався, зупинявся, чекав поки Аріна наздожене його і знову продовжував бігти у напрямку притулку «Лапи – хвіст». Так вони прибігли на місце. Сем проскочив у причинені ворота і побіг до вольєру №32. «А, Семе, синку, це ти? Невже знову біда», - зустрів його Старий пес. «Ні, я з Аріною. Я прийшов по тебе. Я хотів би, щоб ти пішов з нами», - Сем ще ніколи не виглядав таким збудженим. Аріна довго не могла зрозуміти, що є причиною такої поведінки і на що натякає Сем. А потім сказала: «Я зрозуміла – це твій приятель. І ти хочеш, щоб ми забрали його з собою?» - припустила нарешті дівчинка. Сем аж підстрибнув і показував всім видом, що вона права. Ввечері Аріна розповіла про все це батькам. Вона попросила їх щось придумати. Батьки спочатку відмовляли її, але коли подивилися на її бліде личко й пригадали, як вона плакала за Семом – погодилися й пообіцяли подумати, чим можна допомогти. Була субота. На календарі місяць грудень добігав кінця. Зранку батько об’явив, що вони вирішили забрати Старого пса і відвезти у село. Аріна сприйняла цю новину дуже радісно. «І ми зможемо навіщати його з Семом, коли я буду у бабусі. Здорово!» - раділа Аріна. «Звісно, зможете. Думаю, що в селі йому буде якнайкраще. І бабусі не так самотньо. Вже з обіду Старий пес їхав на задньому сидінні авто й поглядав крізь вікно на вулиці. Так він опинився в селі. Йому побудували будку і забезпечили всім необхідним. Сем пообіцяв, що влітку приїде. Взимку вони часто не їздили, випало багато снігу. Довгими вечорами Старий пес лежав у затишній будці й згадував своє життя. Дивився годинами на зоряне небо: « Взимку воно особливо прекрасне. Яке ж прекрасне все-таки це зоряне небо: глибоке, чисте. Як же люблю я вас, зіроньки», - думав Старий пес. Біль у грудях все частіше його турбував. Часто він не міг віддихатися: кололо між ребер. Минула зима. А весною Старого пса не стало. Баба поховала його у садку, під вишнею. Коли Сем почув про цю сумну звістку, він три дні не їв. Все згадував добре серце Старого пса. По приїзду в село, першим ділом Сем побік у садок, на могилку. За цей час він вже подорослішав і підріс, набрався мужності й сили. Він не хотів, щоб бачили його сльози. Але гірка сльоза сама котилася з його очей: «Що ж друже, принаймні ти бачив перед смертю небо. Зоряне вільне небо. Відпочивай».