"Поява самураїв поклала початок боротьбі за перерозподіл влади, яка здавна належала аристократам. Першими самурайськими диктаторами стали представники роду Тайра, який 1185 року було повалено зусиллями родини Мінамото. Останні, на чолі з Мінамото но Йорітомо, заснували перший самурайський уряд — сьогунат у місті Камакура. Цей уряд спромігся відбити монгольські навали 1274 і 1281 років, але занепав через невдалу внутрішню політику".

Японія. 1215 рок. Едо (нині Токіо). Весна.

  Засновником Камакури є Мінамото та Йорітомо. 

 У 1180 році він привів у Камакуру свої війська і зробив її своєю резиденцією: оточена горами і морем, Камакура була природною фортецею, що легко захищалася від ворогів. Тут влаштувався бакуфу — уряд, який підкорявся сьогуну.

 І тепер я тут. В Едо. Столиці. Зараз править третій сьогун 源実朝[1] (Минамото-но-Санетомо). Фортеця захищена дуже сильно, але я тут щоб виконати свою клятву.

  В цей звичайний, літній, день я простий юнак, нічим не кращий за інших (на перший погляд) гуляв по вулицях міста. Старанно робив вигляд нудьги і пам'ятається навіть насвистував пісеньку. Але за маскою байдужості приховувалося дещо інше. Поглядом старанно вивчав вулиці, провулки, підвали і стайні. Усе щоб в разі потрібності можна було швидко позбавитися хвоста, або заховатися. По вулицях міста ходили селяни ( закінчивши робочий день), голодні собаки просили їсти і дралися одне з одним, діти гралися у квача чи фехтували уявляючи себе самураями. На мене (у обладунку) ніхто не звертав уваги. Дійсно прийшов час сьогунату таких як я тисячі.

  Вивчивши все що мені було потрібно я зайшов до бару. Завжди треба випити 泡盛[2] (Аваморі). Це чудовий напій, бодрить і допомагає тим паче перед таким ділом, як запланував я. В барі було не дуже людно. Декілька чоловік сиділи пили свої напої і розмовляли. Трохи осторонь стояла трійка чоловік озброєння яких пояснювала їх професію. Вони порядком вже випили і тому були балакучими і гучними що є неналежним для самурая, бо самурай має бути мовчазним і потайливим. Не дивлячись на них я сів за стіл і позвав офіціантку.

– Доброго для господине. Що ви бажаєте?

– Будласко Аваморі.

Вона записала замовлення. 

– Треба щось поїсти?

– おむすび[3](Омусубі).

 Вона посміхнулась і пішла виконувати замовлення. Я трохи розслабився. Обладунок заважав , коли я їого знімав в останнє. Навіть не пом'ятаю. Моє життя таке що навіть одного обладунку недостатньо, а я в неповному сиджу. Ось вже несуть моє замовлення, але тут сталося дещо не передбачуване.

  Один з голосних гуляк різко зробив крок назад і збив дівчину з ніг. Звичайно вона впала, а з нею і моя їжа. Два інші заради, а чиновник закричав:

– От дурепо. Дивись куди йдеш. Ледь не збила з ніг.

  Дівчина не могла відповісти гідно і тому почала мовчки прибиратися. Мені в голову вдарила кров через цю ситуацію. Можливо я повівся як дурень, але з'явилася бажання побачити їого на підлозі з розбитою головою. Але дії тим часом розвивалися далі. П'янчуга схопив дівчину за руки та хотів поцілувати. Їй таке не сподобалося і вона вдарила їого поміж ніг. Усі в барі затихли. Так ситуація кепська. І чому саме коли зайшов я. Невже такий нещасний веду за собою невдачу. Декілька хвилин цей чоловік тримався за своє хазяйство, а потім вдарив її по обличчю розкритою долонею. У неї була розбита губа. Цього я вже не міг терпіти. Спокійно підійшов до них. 

– Залиш дівчину.

Тріо повернуло до мене голови і подивилися п'яними очима.

– Відвали юначе. Не лізь не в своє діло.

– Ви поводитесь не за кодексом Бусідо. І до речі це моя справа. Бо їжа на підлозі моя. Через вас я її не скуштував.

– Бусидо. Ха. Кодекс для ロニノフ[4]*(Ронінов). Для тупих бродяг. Без піду і племені.

Так це вже цікаво. В повітрі літає запах доброї бійки. Але в мене нема часу на такі діла. Я тут по справі тому промовив:

– Я вам вибачу. Але треба вибачитися, прибрати що накоїли і заплатити за їжу.

  Ці слова подіяли на них як червона ганчірка на бика. Вони ринулися на мене з метою набити мені писок. Ловко від стрибнув від одного, вдарив ногою іншого і кулак прилетів третьому в голову. Ось вони всі на підлозі, але цього їм було мало. Вони витягли свої вакідзас**і і кинулися на мене. Ого це вже погано. В хід пішла зброя. Якщо я витягну її то можу сісти за напад на самураїв, а якщо вони вб'ють мене то їм нічого не буде. Переваги служби господарю. Не витягуючи повністю зброю з піхов я почав блокувати випади. Через те що вони були дуже сильно п'яні то довго не змогли протистояти мені. Кількома ударами я поклав всіх спати. Дістав гроші з кишені одного. Дав їх дівчині.

– Тримай і викиньте їх звідси. Скоро вони прокинуться і почнуть  буянити. Можуть  постраждати не винні люди. Краще буде якщо вони опиняться десь подалі звідси. 

  Селяни почали плескати в долоні і плескати мене по плечах. Виявляється ці гуляки були частими клієнтами і не одноразову організовували, тут, бійки. Усі хотіли поговорити зі мною і пригостити мене Аваморі. Звичайно я дав опір цим воїнам, а на це здатен не кожен. Отже я був у центрі уваги. Тут до мене підсів юнак років 25. Він був одягнений в брудне 着物[5] (Кімоно). Як і усі дивився на мене з повагою.

– Привіт. Мене звуть アンビル[6] (Анбіру).

– Сутего.

– Дивне ім'я для такої людини.

– Яке є.

– Ти майстерно їх обробив.

– Тут нема моєї заслуги. Вони були п'яні. Це було не складно. В тверезому стані легко бити і стояти на ногах.

Я вийшов з бару. Як добре на свіжому повітрі. Безпечно, рідно, знайомо. Анбіру вийшов разом зі мною.

– Ти мабуть ронін. В тебе будуть великі проблеми. Ці не самураї можуть докласти свому 大名[7]*** (Дайме). Тебе ніхто не захистить.

Я і сам це чудово розумів. Але не планував тут залишитися на довго.

– Не страшно. Я тут не надовго. Так я ронін без роду та племені. Немаю господаря і тому сам по собі. 

Тут я зупинився. Подивився на юнака. Чи не шпигун він Минамото-но- Санетомо? Що йому від мене потрібно. Подивився в очі. Ніби не схожий на шпигуна. 

– Що тобі потрібно? Ким працюєш?

– Ковалем господарю. Продовжую батькову працю. Але...

– Ну кажи. Що але?

– Не до вподоби це мені. Я хочу бути 戦士[8] (Сенши).

Я посміхнувся. Тепер все зрозуміло. Але зробив вигляд що не розумію.

– А що тобі потрібно від мене?

– Ну ти там, в барі, добре бився. Ось я і подумав. Може ти зможеш мене чомусь навчити?

– Я не вчитель – відрубав я.

– Звісно за плату. Без цього ніяк.

– Згоден. Тоді треба мені десь знайти житло.

– Чудово. Не треба. Можна поселитися до мене.

– Маєш власний будинок?

– Так залишився від батька. Він торік помер. Я залишився один – посмутнів хлопець.

– Співчуваю. Гаразд. Переберуся до тебе. Але не надовго. Мене увесь час кличуть шляхи.

Ми пішли до його дому. Він був не великий. Поруч кузня. Звичайний сельський інтер'єр.

– Можеш жити в кімнаті батька.

Кімната була просторою. Відчувалося що тут колись жила сурова людина, але чудовий майстер свого діла. В дверях з'явився Анібру.

– Може ти хочеш їсти? 

З радістю я погодився. Через тридцять хвилин мав вже вечерю і пляшку Аваморі. Усі підозри на хлопця зникли. Він мене не розпитував, я робив теж саме.

– А тепер може приступимо до першого заняття? – поцікавився він коли я закінчив з рисом.

– Згоден. Ти мав справу зі зброєю? Кував її чи може полірував?

– Звичайно. Я ж коваль. Як інакше?

– Чудово неси сюди водне каміння.

Він спокійно приніс не розуміючи навіщо це йому.

– Сідай будемо полірувати  мечі.

– Навіщо це мені. Я знаю як це робиться. Ми ж вчимося бою на мечах.

Я піднявся і суворо подивився на нього.

– Хто з нас майстер володіння клинка? Ти чи я?

– Ти – пролунала відповідь.

– От і роби що кажу.

Обурений він сів полірувати клинок. Це довга справа і через злість на мене він робив її не так як належить. За що отримав запотиличника. 

– Що я роблю як ти сказав.

– Погано робиш. Якщо цьому тебе навчив батько то він був поганий коваль. Роби як належить. Залиш образи.

– Не хочу. Не можеш навчити то нехай.

За це ще один удар, але тепер вже по м'якому місцю.

– Нащо ти мене б'єш?

– Виконуй накази. З тебе не вийде сенши без дисципліни. 

Він знову взявся до роботи і не припинив поки не закінчив повністю. 

– Все зробив. А тепер розпочнеться перше заняття? – запитав Анбіру. 

– Це воно і було. Ти тільки-но його завершив.

– Що це заняття з фехтування? Що за дурощі?

– Ні. Я такого не казав. Це не заняття з фехтування. Заняття з любові до зброї. На війні, підчас бою твої мечі це твоє кохання. Це і батько, і матер які дали тобі життя, і товариш який допоможе в біді, і коханна. Меч теж хоче твоєї любові. Поліровка це проява її.

– Але це не навчить мене битися.

– Залиш це. Нащо ти хочеш стати сенши? Ти маєш чудову професію коваля. В ці часи це досить актуально. Живи за допомогою цього.

– Бо це чудово. Битви. Слава. Усі будуть боятися мене.

– Хіба це чудово що тебе бояться? Бійка це погано її треба уникати  я к ворів. В тебе мрії хлопчика. Одружися. Влаштуй власне життя. Хіба всі самураї мають місце роботи? Скільки зараз ронінов? Це тонка справа жити разом зі смертю.

– Нащо ж ти став воїном? Якщо це погано.

– Бо немає вибору. Я був народжений воювати. Але не з людьми. З самим собою. Не для слави, задля пізнання світу. Ось суть. Ти не розумієш цього. Війна місце втрат. Я більше нічого не вмію. Це мій шлях. До того ж я дав клятву. Ну все відпочиваємо завтра важкий день.

Я ліг на ліжко, а мій учень ще деякий час намагався зрозуміти чому день буде важким. Не зрозумівши він залишки мене самого, а я почав співати давню пісню.

Словник:

源実朝[1] – Минамото-но-Санетомо.

泡盛[2] – Аваморі алкогольний напій.

おむすび[3] – Рисова кулька.

ロニノフ[4]* – Ронін.

着物[5] – Кімоно. 

アンビル[6] –  Ковадло.

 大名[7]*** – Велике ім'я.

戦士[8] – Воїн.

Пояснення:

ロニノフ[4]* – Ронін. Ронін - декласований воїн феодального періоду Японії (1185-1868), який втратив заступництво свого сюзерена, або не зумів уберегти його від смерті. 

Вакідзасі** короткий японський меч.

 大名[7]*** Дайме – найбільші військові феодали середньовічної Японії.