Ще не встигло охолонути тіло велетня Сверра, що століття жер люд на околицях містечка Ватра, як воїни вже встигли організувати великий бенкет на честь перемоги над ним. Йшло їх на бій дванадцять. Найкращі сини, найсміливіші ватраканські воїни, яких тренували до цього походу роками. Та судилося живим повернутися лише дев’ятьом , а три та десятки полеглих мОлодців до цього, тепер могли веселитися в Вальгаллі.
Не встигли поховати роздертих побратимів, як воїни продовжували бенкет на честь перемоги. Пиво та мед лилися рікою по бородах та латах дев’яти щасливчиків, що нарешті звели чудовисько в могилу. Містяни прославляли їх імена – Арне, Віктор, Гунар, Б’ярні, Давен, Зигвар, Вілмар, Тове та Ульф – лунало захоплено з вуст молодих і старих. Дітвора захоплено крутилася біля величезних, важких сокир, на яких ще досі не висохла кров Сверра.
Відрубану голову велета було покладено у центр столу, щоб всі сповна могли насолодитися питвом та наїдками, споглядаючи на трофей. Сьогодні вони бенкетують в рідному містечку, а завтра їх частуватиме сам Ярл , бо вони цього заслужили кров’ю та потом, помстившись за усіх убитих потворою.
Вже була ніч, більшість людей розійшлося по домівкам. В трактирі ж світло і досі не гасло, бенкет ставав все веселішим. Воїни продовжували пити, їсти та розповідати деталі свого переможного походу дівчатам, які таємно від батьків, під покровом ночі, втекли на коліна до героїв.
Найвеселіше було Вілмару, воїн був переконаний, що він найбільше зробив для перемоги, тож палко у цьому намагався переконати люд. Звісно, він встиг отримати за це від побратимів по зубах, але наймолодший «вбивця велетнів» не поступився власної думки. Допиваючи кільканадцятий келих меду, почав робити гримаси перед відрубаною головою Сверра, якій воїни забули, чи то не схотіли,  заплющити очі. В голові Вілмара пролунав, мов бджоляче гудіння голос:
- Що вони собі думають? Хіба це не ти мене вбив, воїне ?
Вілмар жахнувся та почав кидати п’яний погляд то на голову велета, то на хмельну юрбу.
- Якого… та ні, ти ж вмер – відмахнувся Вілмар – мабуть мені досить пити… бо ввижається всіляке…
- Ти заслуговуєш на більше визнання ? Чи не так ? – продовжував говорити голос Сверра, хоч голова мертво продовжувала лежати на столі.
- Замовкни, почвара – Вілмар дістав свого меча, але його побратими враз заспокоїли, випхавши на свіже повітря.
- Бачиш, як вони вчинили із тобою, викинули мов свиню на вулицю. Я вмер, але від твоєї руки, тож саме ти маєш прийняти нагороду від Ярла.
- Так… так, ти правий – розум Вілмара був затуманений спиртним та жагою до слави – Що мені робити, потворо ?
- Моя кров, збери її та налий її у питво своїм побратимам…
- Е ні, я не буду їх вбивати…
- Ні, ти не вб’єш, вони просто заснуть на тиждень, щоб ти встиг забрати нагороду.
- Чому я маю тобі вірити ? – у воїна прокинулися сумніви.
- Бо я вже мертвий. Я просто хочу тобі допомогти, бо загинути від твоєї руки честь для мене.
- Ну гаразд – алкоголь та голос велетня повністю заволодів думками воїна.
Вілмар зайшов назад до трактиру. Ніхто на нього не звертав увагу, всі були упиті та щасливі. Воїн зібрав велетової крові, що досі не висохла на зброї героїв, та почав непомітно підливати її в келихи своїм побратимам. Коли справу було зроблено, Вілмар узяв келих без отрути, щоб споглядати свою перемогу. Замість того щоб заснути, воїни з жахливим хрипом почали падати на землю та блювати власною кров’ю. Дівчата з жахом вибігли на вулицю, галасуючи про допомогу, а Вілмар, наляканий, що це все через нього, почав вагатися, кому ж допомогти першому. Його побратими вмирали в жахливих муках, згорали на очах. Не встиг він щось вдіяти, як сам опинився на землі, тримаючись за горло, яке сильно пекло. Він відчував, що його очі зараз от-от луснуть. Кликати на допомого було марно, бо він згадав, що не було ніякої битви з велетнем, ніхто не вбивав почвару, що вони з побратимами, які і десятки воїнів до них, зайшовши в печеру, потрапили під чари Сверра…