Нічної хвилі хлюпіт об весло.
Нутро холоне,
Сльози набігають.
(1680) Мацуо Басьо

Туман. Прохолода. Скрип деревини.
Прокинувся я в човні.
Нічого не пам’ятаю. Ким я є ? Чи ким я був. Не пам’ятаю ні мети подорожі, ні місця призначення.
Лежу на дні човна і вдихаю запах туману… мабуть ще дуже рано. Тиша. Лиш колихають мене хвилі, хочеться знову поринути в сон, тихий і шовковий. Не можу. Почуття тривоги в грудях не дає мені вже заснути.
Хвилююсь. З кожною секундою мене починає турбувати все більше питання ідентичності, хто я і куди пливу. Відчуваю, що маю згадати та знайти дещо важливе для себе.
Але що ?
Човен невеличкий. Без весел, повністю порожній. Я піднявся, щоб доторкнутися до води – прохолодна. Від моїх незграбних дій човен захитало. Я ліг назад і вирішив не ворушитися.
Не пам’ятаю себе, однак точно знаю, що боюся води. Боюся потонути. Можливо інстинктивний страх.
Удар. Човен спинився. Ще кілька хвилин лежу непорушно на дні і розумію, що більше не пливу.
Берег. Мушу йти. Незграбно вилізши на сушу та обтрусивши свій одяг від бруду, почув голос.
- Ти прибув ? – той голос був тоненьким та сумним. Він лунав з туману.
- Пробачте, але я вас не бачу. Де ви ? – невпевнено озвався я.
- Я тут.
Біля одного древа, контури якого я бачив лише ледь-ледь, туман несподівано розвіявся і я побачив лисицю. Вона була сріблястого кольору та мала дев’ять хвостів, колихаючи якими, розганяла туман.
- Хто ти ?
- Зараз це немає значення. Важливе питання, хто ти ? Чи пам’ятаєш себе ?
- Ні. Я взагалі не пам’ятаю свого життя… все ніби в… тумані.
- Я так і думала – на лисичому обличчі ( бо воно аж ніяк не нагадувало морди, щось було в ній людське) виднілося розчарування, а може смуток – Я хочу тобі допомогти в пошуках.
- Ти знаєш мене ?
- Так. Тому маю тобі допомогти. Маю направити…
Вона мене знає, невже ми могли бути знайомі ? Я зовсім її не пам’ятаю… Зараз я можу покладатися лише на свої інстинкти та передчуття.  Ця лисиця точно якийсь демон, чи дух, однак лиха від неї я не відчував. Навпаки, я їй довіряю.
- Як мене звати ? І чому я тут ? … і хто ти ?
- Питань ми маємо багато, однак не можемо всього пізнати… Обіцяю, що за подорож зі мною ти дізнаєшся про все, що тебе хвилює. Зараз я можу тобі дати лише мету. Ти маєш знайти свою дочку. Вона чекає на іншому боці цього бамбукового лісу.
- У мене є дочка. Їй щось загрожує ?
- Так, ти маєш дочку. Вона в безпеці, але дівчинка загубилася і тому їй потрібен її батько. Я відведу тебе до неї, обіцяю.
Лисиця не хотіла розкривати мені своєї сутності. Можливо їй було що приховувати.
Хотіла мене погубити ? обдурити ? Ні. Я не забивав голову подібними думками. Вона дала мені мету і готова показати шлях. Лишилося цей шлях прийняти.
Ми йшли мовчки. Лисиця розганяла своїми хвостами туман, а я слухняно слідував за нею. Обабіч нашого шляху виринали контури бамбуку, з кожним кроком мені здавалося, що я вже тут був.
Мій стан нагадував мені сон в день, коли ти прокидаєшся і забуваєш різко все, що тобі наснилося кілька митей тому, і тобі стає сумно, бо ти досі відчуваєш емоційно, що загубив дещо важливе. Намагаєшся це пригадати, але забуваєш тільки сильніше…
- Ми прийшли. Цей дім, ти його впізнаєш ?
З туману на мене дивилися двері забутого будинку. Це була звичайнісінька нока, зроблена виключно з дерева, бамбука, глини і різних видів трав і соломи.
Я не знав, що відповісти супутниці, дім я не пам’ятав, однак він був мені знайомим.
- Зайди в середину – вона зчитала моє мовчання, зробила замах одним із своїх хвостів і двері магічним чином відчинилися.
В середині нікого не було. Тиша і затишок. Підлога вкрита татамі, я навіть зняв взуття, щоб нічого тут не забруднити.
- Тепер ти впізнаєш свій дім ?
- Мій дім ? Звідки ти знаєш ? – я розумів, що мої питання банальні і звучать безглуздо, однак питати про щось інше я не міг.
Це дивне відчуття, відчуття, коли твоя свідомість нічого не пам’ятає, однак, здавалося б, сліпе серце все впізнає і реагує. Боротьба мого я.
- Подивись на ці живі картини. Скажи мені, хто їх автор ?
Картини, чомусь я їх спочатку не помітив…
Вони булі живі, хіба таке можливо ? Хвилі, дерева пташки, люди, листочки та квіти – все на полотні рухалося, жило. Чари ? Який майстер зміг досягти такої техніки ? Не вистачало лише звуків, щоб не сплутати ці роботи з вікном.
Я не втримався і обережно кінчиком пальця доторкнувся до намальованої води. Сумнівів не було – це фарби, але від мого дотику по воді пішли невеличкі кола… Може я сплю ? Може все це моє марення ? І не було ніякого човна…
- Я не знаю митця, однак ця людина творець. Важко і уявити, скільки років треба віддати, аби досягти такої вправності та реалістичності. Це магія ?
- Вони дійсно гарні. Ти правий, людина, що написала ці картини справжній майстер. Тут справа не в стільки в чарах, скільки вмінні вкладати частинку душі та емоцій в творіння. Найвищий ступінь майстерності, який коштує дуже дорого… – лисиця не поділяла мого захвату, кожне її слово було промовлене знов таки з сумом.
- Хотів би я побачити людину, яка це… Чекай, ти сказала, що це мій дім, то художник…
- Ти. Саме так. В кутку полотна ти знайдеш своє ім’я.
Я з нетерпінням почав оглядати куточки кожного полотна і натрапляв на одне і те саме ім’я – «Нао», окрім однієї картини, де стояло ще одне ім’я, але написане іншою мовою, яку я, на диво,  теж розумів і міг прочитати.
Картина відрізнялася тим, що була непорушною. На полотні виднілась біла хатина з солом’яним дахом та зеленим садком, паркан з мальвами, а на даху ще й гніздилась лелека. Зовсім інший світ…
- Тут написано два імені. Нао і Григорій. Хто із них я ?
- Обидва – одразу відповіла лисиця.
- Як таке можливо ?
- Ти не з цих місць. Ти прибув з далекого, де тебе нарекли Григорієм. Однак ти вирішив покинути рідні землі, бо бажав досягти найвищої майстерності в написанні картин. Вже на Батьківщині ти став справжнім митцем, однак тобі все одно хотілося більшого… Згодом ти почув легенду про майстра, який вмів вдихати життя в свої полотна, який готовий передати свої знання достойному послідовнику… Бажання навчитися цієї техніки змусило покинути домівку і рушити в далеку дорогу, в країну, де сходить сонце. Коли ти досяг мети, то вирішив залишитися тут, почати нове життя, а в знак переродження обрав собі ім’я Нао, яке означає пильний. І ця картина єдина згадка про минулого тебе.
- Я покинув дружину з донькою ?
- Ні. Дружину ти знайшов тут, саме вона стала тією причиною, чому ти не захотів повертатися. Поглянь на це полотно.
Лисиця вказала своїм сріблястим хвостом на картину, яка з’явилася з порожнечі, цьому я вже не здивувався. Я зосередив увагу і цікавість на іншому. На полотні була зображена жінка з чорним довгим волоссям в оксамитово-рожевому кімоно та ніжним поглядом. Всміхалася, а в руках тримала квітку, назва якої мені не була відома. Коли дивишся на такі живі картини, стає навіть трохи моторошно.
- ЇЇ звали Хітомі, що перекладається як гарні очі – промовила лисиця, після малої тиші.
- Де вона ? Вона з дочкою…
- Ні. Вона померла. Коли народжувала. Ти пам’ятаєш ?
Я почав пригадувати певні уривки спогадів з минулого життя. Вони були короткі та миготіли в голові мов світлячки, швидко змінюючи одне одного…Але чогось цілісного, а головне Хітомі, я не міг ніяк пригадати.
- Ні. Я досі нічого не згадав.
По моїм щокам котилися сльози… я хотів кричати, зірвати всі ці картини зі стін, але навіть не міг усвідомити чому... Бо так було треба… так я відчував.
- Ходімо – з мертвим спокоєм наказала лисиця.
Їй мабуть було байдуже на мої муки… а може навпаки, чомусь же вона мене супроводжує ? Вона сумна і холодна… та хіба я зараз не такий самий ?
- Куди ? Я хочу побути тут… я відчуваю, що пригадаю щось…
- Розглядаючи живий портрет мертвої коханої ти лише надірвеш собі серце і загинеш без спогадів. А ти маєш знайти дочку.
- А де її портрет ? – я чекав, що полотно теж виникне магічним чином з повітря і я хоча б буду знати як виглядає моє дитя.
- Ти не писав її портретів. Тож ходімо, на нас чекає Мічі, час пити чай.
- Чай ? Хіба часу не обмаль…
- До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле. Чайна церемонія тядо допоможе тобі пригадати частину твого минулого. Опісля ми продовжимо шлях.
- Добре, веди.
Ми покинули будинок і вийшли на кам’яну доріжку, яка вела до маленького чайного будиночку «тясіцу». Контури якого виднілися в тумані. Споруда складалася з однієї кімнати з декількома простими глиняними стінами, у вікнах вже миготів бронзовий вогонь.
Кам’яною стежкою ми пройшли повз старий ліхтар, що висвітлював нам шлях у тумані, криничний камінь – цукубаї, що зберігає воду для вмивання і наблизились до низького дверного проходу, перед яким треба було встати на коліна і зняти взуття.
Розмір дверей мав важливий сенс: кожен, хто хоче долучитися до високого мистецтва чайної церемонії, незалежно від рангу і чину, повинен, входячи, неодмінно вклонитися. Усі тут рівні.
Дивно, що я пам’ятав традиції, а не обличчя рідних…
Я пройшов у двері перший, а моя супутниця за мною, тихенько перебираючи своїми сріблястими лапками. Посеред кімнати, біля бронзового вогнища, сиділа літня жінка, яка привітно вклонилася нам і мовчки запросила присісти. Схоже саме її звали Мічі.
Я відчував, що маю вести себе тихо, тому теж вклонившись, не промовивши жодного слова прийняв запрошення. Старенька пані спокійно відреагувало, а точніше, так само привітно, і на лисицю, яка зайняла місце поруч зі мною.
Інтер’єр тясіцу був скромний. Одразу при вході я помітив заглиблення в стіні у якому висів сувій з живописом. Була зображена ніжно – рожева сакуру, листочки та гілочки якої колихалися невидимим вітерцем. Схоже, що це теж була моя картина…а може і ні.
Поки вода в казані нагрівалася, Мічі запропонувала нам легкі закуски – кайсекі. Мені здавалося, що я не їв вічність, бо від запахів, що панували в кімнатці, відчув пекуче відчуття голоду.
Сам процес приготування чаю теж проходив у тиші. Моя супутниця непорушно сиділа і я слідував її прикладу. Ми уважно спостерігали за діями майстрині, вслухалися у звуки вогню, закипання води та постукування посуду.
Спочатку майстриня провела символічне очищення всього начиння, потім приступає власне до заварювання і змішування порошкового зеленого чаю. Старенька пані рухалась в такт диханню. Потім чай засипала в керамічну чашу, залила невеличку кількість окропу та розмішала вміст бамбуковим віничком до появи зеленої матової піни.
Коли чай був готовий, жінка простягнула мені керамічну чашу з напоєм.
- Пий – спокійно мені наказала лисиця.
І я випив. Тепла рідина розлилась моїм тілом, зігріваючі мене і наповнюючи дивною енергією. Я куштував чай повільно, насолоджуючись кожним ковтком, як вимагає того традиція, допоки тепло остаточно не заволоділо моїм духом і свідомістю. Мене тягнуло у сон. Тіло стало легким, а очі почали заплющуватися…
І я згадав, ні, пройшов шлях свого життя… Від першого дотику та погляду матері, її колискової, що залунала в моїй голові солов’їним голосом:
Моє миле дитятко,
Зійшла в небі зоря
Спи, маленьке хлоп’ятко,
Спи, моє янголя…
Мої дитячі літа, наповненні співами та першими малюнками вугликом на печі…
Дівочі очі, вечорниці, допомога батьку в кузні і матері в полі… А потім спустошення, дім горить, полон, море… перший вчитель, який викупив мене з рабства і навчає малювати…
Покидаю його, щоб знайти шлях…
Пітьма, деякі спогади розмиті, а потім пригадую її – Хітомі…
….Наше перше знайомство… її очі, голос… наші почуття… народження доньки… радість і туга одночасно… смерть коханої…
Її руки холодні, а гарні очі та голос навіки у полоні мороку…
Тепер мені не тепло, мені болить, пече, я ніби горю, спогади розбиваються на друзки, хочу вибратися, але я не все ще пригадав…
…Срібне світло… лисиця… і я знову в кімнаті… старенька пані сидить мовчки, потріскує бронзовий вогник, моя супутниця дивиться на мене…
- Ти згадав своє минуле ? – її спокій мене обпікає… я хочу на неї накричати, однак стримую себе, бо так буде не правильно… Лисиця друг…
- Так… але кілька спогадів були у мороку… про майстра, який навчив мене оживляти картини, а потім взагалі нічого не пригадую про доньку… тільки її народженні і…смерть Хітомі.
- Добре. Ще лишилося небагато. Нам час йти далі.
- Що ? що тут доброго… чому ти така спокійна ?
- Не тут, Нао. Подякуй Мічі, якби не вона і її майстерність, ти б ще довго блукав.
- Дякую, пані, Ваш чай був незабутній… - я вклонився, вона вклонилася у відповідь. Мовчки. Вона не сказала жодного слова, але цим сказала набагато більше.
Ми вийшли з тясіцо і попрямували стежкою в туман. Через кілька метрів я обернувся, щоб ще раз вклонитися пані, однак будинку для чаювання вже не було. Лиш контури бамбукових стебелів і більш нічого.
- Куди ми йдемо ?
- Шукати світло, що допоможе тобі пригадати дочку та знайти продовження шляху.
- Хто ти ?
- Ти вже знаєш відповідь. Просто не пам’ятаєш.
- Дев’ять хвостів, сріблястий колір, людські риси… ти якийсь дух, або…
- Демон ? Ні, я не те і не інше. Я просто я.
Я напружив пам'ять, перебираючи отримані нові-старі спогади. Точно, коли я тільки  прибув у ці краї, мені місцеві розповідали легенди про дивних істот, схожих на лисиць. Духи, які бувають і злі і добрі…
- Ти кіцуне, так ? – з пересторогою вимовив я, боявся не розізлити, а образити мою супутницю.
- Щось схоже – мені здалося, чи вона посміхнулося… ні, здається все така ж сумна – скоро пригадаєш, не хвилюйся, такий твій шлях. Ми майже прийшли. У Кеншина найкращі небесні ліхтарі.
- Небесні ліхтарі ?
В білому тумані я почав помічати світло маленьких вогників, що повільно здіймалися вгору, а потім зникали в білій пітьмі. Невже в такий туман можливо їх запускати.
Підійшовши ближче до місця запуску ліхтариків ми побачили маленького чоловіка, з чорними вусиками, зеленому одязі, підперезаний синім пояском, та трохи кумедному капелюсі…якщо слово «кумедний» достатньо доречне в цей момент…
- Ох, вітаю, вітаю, пане Нао – чоловічок радісно підбіг до мене, швидко вклонився, а потім чкурнув запалювати ще ліхтарики, яких на землі була тьма.
- Вибачте, ми…
- Оу, ви мене не впізнали… ех, це мабуть усе цей туман… Це ж я – Кеншина. Ви часто з дочкою купували у мене мої чарівні небесні ліхтарики…
- Чарівні? З донькою… так, пробачте, сьогодні дуже пога… незвична погода, туман навіює мару якусь – почав виправдовуватися, бо я не хотів образити цього привітного чоловіка, який старанно виконував свою роботу… запускав, чомусь, ліхтарі в небо. Лисиця мовчки сіла ніби на щось чекаючи. А у заклопотаного «ліхтарника» жодної реакції на духа…
- Ну так… чарівні, чарівні, де ви ще побачити ліхтарики, що літають. А головне, вони вміють розганяти туман…
- Он як… Вам допомогти ? – ці слова вирвалися самі, мов тигр з клітки… навіть не уявляю,  чим я можу допомогти ?
- Так, Нао, я буду дуже вдячним – його маленькі очі блищали, такі ж, як його ліхтарики – У трьох ми швидко розгонимо цей нудний, густющий туман і відкриємо шлях. Шкода, що ви без вашої доньки, але, сподіваюсь ваша супутниця згодна допомогти ?
- Моя супутниця ? Так, думаю…
Я обернувся до лисиці, але замість неї вже стояла дівчина в срібному пухнастому вбранні, з довгим чорним волоссям. На блідому обличчі красувалися темні очі і вишневі вуста. Тепер у її людській подобі виднілося щось звірине. Я не був ні здивований, не зачарований…я відчув лиш прихильність до цієї особи, щось було у ній… безпечне…
- Я допоможу, люблю небесні ліхтарики – це було хоч щось вперше сказано без смутку… принаймні мені так здалося.
- То як запалюватимемо ? Твої магічні хвости б стали у пригоді…
- Це було б занадто просто… і зараз саме ти маєш відновити пам'ять. Тож ці сотні ліхтариків маєш запалити своїми руками. Звісно, що я допоможу.
- Небесні ліхтарики дійсно можуть розігнати туман ? – тепер зі смутком говорив я.
- Ці можуть!
Небесні ліхтарики конструюється з просмаленого рисового паперу, бамбукового каркаса та свічки. З паперу виготовляють мішок, який кріплять до каркаса. Свічку розташовують під мішком і підпалюють. Вогонь нагріває повітря всередині паперового мішка, завдяки чому ліхтар піднімається в повітря. Після згасання вогню ліхтар падає на землю… Все просто…
Ми прийнялися за роботу. Ліхтарик за ліхтариком ми дірявили туман, щоб він пішов нарешті геть…
- Ліхтарики виконують бажання.
- Якщо ти це кажеш, значить так і є.
- Чому віриш ?
- Бо ти з нас двох найкраще розбираєшся в чарах.
- Бажання – це не завжди чари, Нао, це бажання людини, яке може перетворитися в дійсність, головне, щоб людина цього не забувала. І ніякої магії, просто людське старання та наполегливість.
З кожним десятим ліхтариком я почав пригадувати донечку… як вона росла… її очі, улюблені квіти… ліхтарики, як ми любили запускати, як вона любила казати…
- Сподіваюсь мама їх бачить…
- Пробач, що ти сказала ? – я втупився у лисицю своїми очима.
- Ти чув. Скажи, яку казку ти читав своїй донці ?
- Казку… про що ти кажеш ? – з кожним підпаленим ліхтариком я виконував роботу все швидше… і від цього спогади поверталися в мою свідомість.
- Так, про лисицю… пам’ятаєш ?
- Так… казку про одну з відомих лисиць кіцуне…. великий дух-зберігач Кюбі. Це дух-зберігач та захисник, що допомагає юним «заблудлим» душам на їх шляху в поточній інкарнації. Кюбі, цей дух зазвичай залишається ненадовго, лише на декілька днів, але у разі прихильності до однієї душі, може супроводжувати її роками…
- Це рідкий тип лисиць, що нагороджує деяких щасливчиків своєю присутністю та допомогою…Саме так – закінчила вона за мене…
Вона запалила останнього ліхтарика і пустила в небо… В її темних очах віддзеркалювалися вогні виконаної нами роботи. Туман почав розсіюватися…а я пригадав свою дочку…
- Сузу… увесь цей час це була ти… моя донечка…
- Так тату…
Я зі сльозами на очах кинувся пригорнути свою дитину до себе… вона теж заплакала….Ліхтарник кудись зник, можливо вирішив не заважати возз’єднанню.
- Але, чому ми тут ? Чому ти виглядаєш як лисиця ? Чому просила тебе знайти ?
Я був щасливий, що знайшов свою рідну дитину, однак пекуче передчуття лиха нікуди не поділося. Щось було не так… я досі не пам’ятав, як я загубив її… та про ще дещо…
- Ще лишилося кілька питань, батьку, на які варто відповісти. Ти все зрозумієш, лишилося ще трохи…
- Чому ти плачеш, доню, у тебе щось болить ?... я зробив тобі боляче ?
- Ні, батьку, я просто боюся вже цього лісу, туману, бачити його вже котрий раз і вести тебе одним, і тим шляхом…
- Ти про що кажеш ? Яким шляхом ?
- Таким шляхом, яким ти сам описав…
- Я не розумію.
- Ходімо, батьку, тепер без туману ми швидко дійдемо…
- Куди подівся ліхтарник ?
- Він зник за новими ліхтарями… - це не був жарт, ці слова звучали як моторошна правда…
Сузу узяла мене за руку та повела слід за собою кам’яною стежко. З кожним кроком моє серце калатало з нестримним ритмом. Усе оточення здавалося ворожим… ні, несправжнім… щось було у ньому штучне, жодних звуків… все було живе лише на вигляд, мов… мов на моїх картинах…
- Ми прийшли.
Ми прийшли на берег озера, а може і річки… я чомусь не бачив іншого берегу… там ще майорів туман. Човен, схожий на той, на якому я прибув, однак це точно не той самий берег… ми йшли постійно вперед…я впевнений…
- Ти пам’ятаєш, як мене загубив ?
- Ні…
- Добре – перебила вона мене. Її голос і погляд були холодні і кам’яні - Ти пам’ятаєш, батьку, хто навчив тебе найвищої майстерності писати живі картини?
- Ні.
- Тоді візьми ці два пензлі – вона простягнула мені два звичайних на вигляд пензлі.
Я слухняно їх узяв і враз усе згадав…
Майстра звали Немо… Він прийшов нізвідки. Я його шукав, але він сам знайшов мене. Я писав картини добре, принаймні так оцінювали їх люди… однак я хотів стати кращим із кращих…моє людське бажання… бажання митця досягти найвищого рівня майстерності…
Майстер оцінив мої роботи як «непогано», навіть не «добре». І я хотів навчатися. Я писав все, що він казав, писав більше, ще й те, що і сам хотів. Писав на всьому, що давав майстер… глеки, тканина, папір, дерев’яні дощечки, навіть на піску… Чи можливо таке, що пишучі  я стирав руки у кров ? Важко в це повірити…Але так… Я не спав, не їв і не пив…  хотів стати краще.
Коли пройшло багато часу, настілки багато, що я збився з ліку, майстер сказав, що я вже вмію оживляти картини. Але, нічого не вийшло, коли я спробував. Тоді майстер пояснив, що справа не в якихось чарах, а в умінні людини направляти частину своєї енергії та частини душі в написанні полотна. Але як це зробити ? Пензлями зі спеціальної деревини та лисячого хутра, які вміють концентрувати цю енергію. Такі пензлі є лише у нього, і він готовий їх мені передати, як гідному учню. Однак, як завжди буває, що в знак вдячності я маю віддати свій шедевр йому, найкращий витвір з усіх мною створених. У часі я не обмежений. Майстер старий, він збирався йти на покій і я не міг збагнути, навіщо йому буде потрібна моя картина. А він, мовби прочитавши мої думки сказав, що це плата не йому особисто, а тому, хто цими пензлями володів від початку, хто їх створив. Я погодився на такі умови.
І як це буває, не дуже згадував про цю обіцянку.
Йшли роки, я писав картини, живі картини. Як і мріяв, досяг найвищої майстерності. Опісля знайшов собі кохану, одного разу прийшов якийсь купець і сказав, що хоче портрет доньки і готовий нагородити мене… однак гроші не мали для мене значення, я не брав за свої картини монети, лише речами першої необхідності та їжу. Тож я однаково міг малювати для всіх. І дочкою виявилася Хітомі, яку я покохав, тоді,  коли писав її портрет… Все складалося дуже добре, її батьки були не проти, що вона вийде заміж за художника.
Ціною власного життя Хітомі подарувала мені дитя – Сузу. Я горював за коханою, однак знайшов сенс життя у вихованні дочки. Я любив з нею проводити час і вчити писати картини, бо вона теж виявила до цього хист…Я нею пишався, як…
- Найкращим своїм творінням і шедевром – увірвалася в мої думки Сузу.
- Так… - на моїх очах полились сльози від викриття жахливої правди.
- Хто міг подумати, що плата за твій талант стане шедевр, найкращий витвір мистецтва, не пов'язаний з живописом…
- Так… Пробач, Сузу…я не хотів, я не думав, що тебе у мене заберуть… що ти помреш і перетворишся на лисицю … Я…
Мої груди налилися пекучим болем… дихати стало важко, у роті виступила кров і погляд помутнів. З моїх грудей стирчало лезо клинка, одяг насичувався моєю кров’ю…
- Сузу ?.. – прохрипів я.
Я з останніх сил повернувся до своєї дочки. Вона плакала, в її подобі не було злості, лише смуток… її руки були в моїй крові. Вона підбігла до мене і обійняла.
- Пробач, таточку, однак ти сам цього бажав… прости. Після моє смерті ти почав писати картину… останню живу картину, в якій ти закодуєш увесь свій біль і провину, що відчував… картину, де ти постійно будеш виникати з туману в забутті і йти шляхом, щоб знову і знову згадувати біль… щоб опинятися на цьому березі і отримувати кару… ти писав цю картину доти, доки не передав в неї усю свою життєву енергію і твоє бездиханне тіло не знайшли односельці…з проклятими пензлями у руках… а мене, мене, тату ти поставив у провідники… тому я пам’ятаю завжди все… кожну твою смерть… І я постійно маю казати твоєму вмираючому на березі тілі, що твоя смерть мені приносить страждання, що ти помилявся, що я хочу тебе покарати за свою смерть… Пишучі живу картину, ти зробив помилку, що вписав у неї надто живу дочку….Тату, пробач, пробач.
Плач дівчини біля води, туман, човен…
Туман. Прохолода. Скрип деревини.
Прокинувся я в човні.
Нічого не пам’ятаю. Ким я є ? Чи ким я був. Не пам’ятаю ні мети подорожі, ні місця призначення…