* пісня Стіві Уандер - I Just Called to Say I Love You*
*I just called to say I love you
I just called to say how much I care*
Хлопець повільно вийняв руку з-під ковдри й перевів будильник на 10 хвилин.
- До біса...
Виконавши ту ж саму дію ще двічі, він встав, без ентузіазму, шукаючи під ліжком капці. Вмиваючись, шістнадцятилітній ставний хлопець почав трохи виправляти своє, хоча й коротке, але неслухняне чорне волосся. Він спустився на кухню, де на нього чекала гарна на вигляд жінка, близько 35 років. Біле волосся та добрий макіяж лише підкреслювали її витонченість і молодість. Вона спокійно щось готувала, але, тільки побачивши сина відразу ж оживилася.
- Доброго ранку, Борис.
- Привіт.
Сівши за невелику барну стійку, він почав повільно їсти трохи підгорілий омлет. Насправді не такий і поганий, але слабкий гар досить відчувалось.
Мама в цей час стояла, втикаючи в плиту і спершись головою на витяг.
- Мам, тут така справа.
Вона різко до нього обернулася, але втративши рівновагу, швидко сіла на стілець.
- Що?
- У мене зранку голова боліла. Може…
- Просто візьми анальгетичне. - різко перебила жінка, - незабаром важливі іспити, тому не відривайся і готуйся.
- Мені й учора було погано. Може варто просто до лікаря піти?
- Та ну їх. Тільки грошей витрачати. А мені й так важко нас обох годувати.
Вона схопилася за голову.
- Погано? - спитав Борис.
- Ні-ні, синочку.. Все добре… Просто трохи втомилась…
Мабуть, вона взагалі не помічає як сильно у її руки трусяться.
- Може… Мені до лікаря зателефонувати?..
- НІ!!!
Вона так крикнула, що стіл затрясся.
- Вибач…Дуже смачно. Дуже дякую. - Борис хотів її підбадьорити, але це не здобуло особливого ефекту.
Через кілька хвилин хлопець вже доїв, спокійно встав і помив за собою тарілку.
- А батько цього місяця..?- він подивився мамі в очі.
- Не знаю. Ніби, він дуже зайнятий, тому не упевнена.
Борис пройшов повз чайний стіл і невеликий диван. Порожні білі стіни створювали антураж, що давив чимось на психіку. Меблів було не багато, але для життя цілком вистачало, хоча вони жили тут багато років, мама майже нічого для затишку не купувала.
Перш ніж підійти до сходів нагору до його кімнати, мама підійшла й обійняла.
- У тебе все вийде. Тільки вір в себе. Ти молодець.
Їй було явно фізично важко це говорити, ледве стоячи вона вимовляла дуже монотонно, ніби це завчені слова. Подивившись на календар Борис зрозумів, що сьогодні вівторок.
- "Як за розкладом"
Такі слова мама говорить кожен вівторок і четвер, вони звичайно допомагали, але могла б хоч не одні й ті ж самі.
- Спасибі, мамо.
"Вирвавшись" з обіймів, хлопець піднявся по сходах до своєї кімнати.
- Борис, я сьогодні на роботу до ранку. Тому не чекай мене.
*Бреше*
- Добре мам.
Зайшовши до кімнати, Борис відразу почав збиратися до школи. Ранішнє сонце освітлювало досить насичену кімнату, на полицях були безліч фігурок, а охайно застелене ліжко створювали приємне враження про його місце проживання.
Поклавши останній підручник, він кинув швидкий погляд на фото. Там був він з батьком ще в глибокому дитинстві. Тато був неперевершеною особою. В молодості мама завагітніла, і він не дав їй зробити аборт, зараз він займається якимись дуже серйозними справами, раз купив цей великий двоповерховий будинок і кожен місяць шле не малі гроші. Дорослі говорили, що він ніби якась велика шишка, але Борис пам'ятав його тільки як образ. Образ людини, яка їде вперед на своєму червоному, та вже старенькому «Harley-Davidson». Не дуже дорогий, та і частково розмальований маленьким Борисом байк, але менш крутим він від цього не ставав. Батько був як вітер. Постійно говорив, що гальмують тільки слабаки, і на стільки в це вірив, що колись навіть потрапив з сином в автокатастрофу. Але це були одні з найщасливіших його спогадів з дитинства.
Шмигнувши носом Борис вийшов з кімнати й пішов до виходу.
- Так, сьогодні в силі. Треба не забути пакетик узяти.
Мама щось тихо обговорювала телефоном внизу, але побачивши Бориса відволіклася.
- Гарного дня, синку.
- Спасибі…
Мама завжди була дивною. Хоча вона вже місяць не "гуляла" зі своїми "подругами". Батько пробував здавати її в нарко-диспансери, але довго вони не допомагали.
***
Прийшовши до школи, хлопець піднявся на свій поверх крізь забиті дітьми коридори. Вона була досить затишна, але кількість цих дітей все ж трохи виводило з себе.
- Боря, привіт!
З одного класу вийшов схожий по статурі на нього хлопець.
- Привіт, Женьок. Як сам?
Він вийшов і привітався з Борисом.
- Та нічого так. Ти взагалі, чого це з нами учора не пішов? По дорозі в клуб просто «в туман звалив» і нічого не сказав.
- Комендантська година, сам же розумієш. Мама заснути не може допоки я не дома.
- І ти просто узяв, і пішов??? Там ставки на кулачні бої. Був би ти з нами, ми б стільки заробили...
Повз них пройшов малий на вигляд школяр, мабуть, на рік або два. Тут же Євген схопив його за піджак другою рукою.
- Братик, почекай. Куди це ти так утікаєш?
- Пробачте, просто урок скоро, мені потрібно б швидше…
- Не цікаво. Ти краще послухай, що у нас тут сталося. Наш неперевершений Борис учора не зміг допомогти нам перемогти, так що усім довелося витратити більше грошей чим зазвичай. І тепер ми не зможемо пообідати. Чи не сумна історія..?
- Ем… Так, буває.
- То ти що нам не допоможеш? Це ж обов’язок молодшого допомагати старшим.
- Але у мене тільки обід і не дали сьогодні грошей.
Промимривши хлопець хотів було звалить, але Євген не відпустив піджак, а лише сильніше притиснув хлопця.
- Брехати погано, друг мій. Світ любить чесних. Боре, поясни йому.
Хлопець подивився на перелякане, забите обличчя школяра і просто скривився.
- Сорі, мені особисто його копійки ні до чого.
Сказавши це він пішов в клас, а через секунду до хлопчини підійшло ще пару друзів Євгена.
Майже всі, хто проходив повз, віталися з ним. Підійшовши до класу майже кожен, учень прагнув підійти потиснути руку, або почастувати чимось смачним. На відміну від Євгена, Борису навіть не потрібно було щось вимагати.
Зайшовши в клас він за звичкою сів за парту і почав читати. Навкруги завжди було шумно, хтось грав в телефонах, хтось голосно спілкувався або влаштовувалися дрібні суперечки. Загалом все було по-звичайному.
На передніх партах якісь хлопці щось не поділили й почали штовхатися. Все б нічого, але через секунду один з них усією своєю тушею впав на парту Бориса.
- Борисе… Пробач мені, будь ласка. Я…я книгу не пом'яв? Усе но-нормально?
Хоч хлопець і достатньо більший за Бориса, він на стільки зблід, що світло ніби взагалі не застоювалося на його шкірі, а руки не зупиняючись тряслись.
- Все гаразд Марк. Я розумію, що ви щось не поділили, але не могли б розважатися за межами класу, будь ласка.
Він занервував ще більше.
- Пробачте, будь ласка, Борис. Більше не повторитися. Пробачте, будь ласка.
На цій фразі він вийшов з класу, а хлопець продовжив читати.
Почалися заняття. Взагалі не так погано, але час тягнувся не швидко, навіть при не найнудніших предметах. Парадоксально, що навіть найкращий викладач в якийсь момент втрачав увагу учнів, велика частина вже спала, хіба що Борис продовжував вести конспект. Але і він під кінець уроку вже не витримував.
Один урок змінював інший, перерва йшла за перервою. День проходив досить буденно. До хлопця постійно підходили друзі й знайомі, вони обідали разом, гуляли, палили в туалетах. Хоча доля ризику палева і була, їх це мало хвилювало.
Так пройшов день. Ранній осінній вітер підганяв вперед, а шелест листя під ногами створював приємне враження спокою. Узявши в маленькому магазині під школою по пиву, під дружні розмови вони почали розходиться.
Ближче вже до вечора Борис залишився зовсім один і викинувши вже порожню пляшку в сміття, він пішов у бік дому. Було вже досить свіжо, так що довелося застібати куртку і бігти від вітру, що посилювався.
Прийшовши під будинок він відкрив двері й увійшов всередину.
- Я повернувся…
Тиша. Хоча він і розумів, що в цей час дома ще нікого немає, але мала надія все ж була. Поставивши чайник і включивши обігрів будинку, він приступив до домашнього завдання. Насправді Борису все давалося відносно не складно, велика частина предметів інтуїтивно зрозуміла, а на іншу просто було рішення в решебнике.
Після, напевно, години хлопець встав з-за столу. Під час роботи він встиг поїсти й випити чай, так що робити було вже особливо нічого. Вимившись, ще трохи пограв на "плойці" і втомившись, просто пішов спати, мама все одно повернеться пізно, якщо повернеться. Не маленька сама впорається.
Шмигнувши носом, Борис заснув.
***
*БАХ! БАХ!*
Ранок почався о 6.00, з гучного тріска скла, мабуть, хтось ввалився у будинок. Борис різко схопився з ліжка, страх звичайно і був, але лише через легку невпевненість, можливо ж це реально злодії.
Спустившись по сходах, він побачив маму, яка стояла спершись ліктем о стіну. Вона докладала величезні зусилля стоячи на одній нозі й знімаючи туфлю з другої, поки ззаду неї якийсь мужик шатаючись не міг навіть куртку розстебнути.
-Добрий ранок, мам.
Вони сіпнулися від несподіванки й не розуміння, що перед ними хтось стоїть.
-Борис? А ти чому не спиш? Ще глибока ніч, так що швидко спа…
-Школа на 8,30, зараз 6.00. Так що я якраз піду
Здивована мама, подивилася на годинник і ще, напевно, хвилину не розуміла котра година.
- А... Ну так... Тоді я сніданок зараз…
- Не треба, я в школі поїм. Будь обережна
Борис розгорнувся і пішов до кімнати за портфелем.
- Мене до речі Вільям звуть, ми з твоєю мам…
Але він не встиг договорити, оскільки хлопець вже закрився в кімнаті й почав збиратися.
Після кількох хвилин він вийшов, і пройшов повз батьківську кімнату з якої доносилися тільки якась розмова мами.
- Ви серйозно? Невже все-таки сталося?
Але не звернувши уваги Борис просто пішов в школу.
День фактично повністю повторював попередній, але багато чого не давало спокою. Нав’язлива ідея спробувати психіатричну лікарню ще раз не давала заспокоїться, але згадавши напівмертве обличчя своєї матері після останнього сеансу, усі ці ідеї знову йшли на задній план. Він розумів, що в цій ситуації він безсилий перед проблемою у своїй сім'ї.
- Батько приїде, і ми усе виправимо.
У своїх роздумах він і не помітив, як почав підходити до школи.
З Борисом майже усі віталися і запитували, як він, напевно негативний вираз обличчя все-таки було помітно.
Погода була на рідкість похмурою. Небо затягнуте темно-сірими хмурними хмарами, а по місті бродив легкий туман. Це було досить дивно і лякало, оскільки до цього небо було повністю ясним.
У школі Борис відразу пішов в клас. На фоні доносилися гул розмов і обговорення майбутньої поїздки, але хлопець цього разу просто встромляв в телефон. Перегорнувши соц. мережі, за інерцією почав читати новинну стрічку. Погляд зачепився за одну невелику новину, що якийсь мужик розбився на трасі 72 уздовж моря. Хоч, це і була досить стандартна новина в цьому місті, наркомафії постійно ріжуть один одного, так що такі вбивства, були цілком очікувані. Євген до речі ніби прагнув потрапити в одну з них. Там і гроші, і влада, насправді в цьому місті увійти до банди вигідно, якщо не знаєш, чого хочеш від життя, цілком собі вихід.
*ТРРРРР…*
До класу увійшов вчитель відразу почав запитувати домашнє завдання.
- Борис? А ти що тут робиш?
- В якому сенсі?
Викладач подивився ще більше здивовано.
- Ну, твоя мати ніби як годину тому забрала документи. До мене підійшов директор і сказав, що ти переводишся в іншу школу. Я і сам здивувався.
Увесь вид Бориса відображав його явне нерозуміння ситуації.
- Я так-то прийшов в школу за півтори години.
- Краще підійти до директора, а то я сам не в курсі.
Хлопець вийшов з класу і пішов у бік потрібного кабінету.
Ситуація була досить дивна. Як найменше, тому що не можна, вірогідно, так просто забирати документи зі школи.
Він зайшов в кабінет директора.
- Добрий ранок, вибачте, що відриваю.
В невеликому кабінеті, єдине, що його відрізняло від звичайних поодиноких класів, це довгий стіл Т-образної форми. Директор підняв на нього очі.
- Добий... А ти..?
- Борис Віго.
- А, так. На рахунок тебе сьогодні дзвонили.
- А що сталося?
Директор знову опустив очі.
- Твоя мама подзвонила й сказала, що ви переїжджаєте, а після відразу прийшла в школу, забрала документи і пішла.
- А чому мене не повідомили про це?
Він підняв очі.
- Борис Віго, ви навчалися у нас не офіційно, а за контрактом з вашою матір’ю. Так що і розірвати контракт ваша мама спокійно може і без вашої присутності. Я і взагалі не знав, що ви ще тут.
Борис остовпів.
%Якого біса тут відбувається???%
%Навряд чи мама пішла б на таке. Якщо чесно, не упевнений, що у неї навіть зараз сил би вистачило. %
- Можете йти додому Борис.
- Так, пробачте...
Школяр нерозуміючим видом вийшов з кабінету. Потрібно було швидше добиратися додому, мало що зараз мати ще може натворити.
Швидким темпом Борис пішов у бік будинку. Це дуже дивна ситуація, явно ж, що мама уранці була не в собі. Та і взагалі, їй і дійти до школи повинно бути украй складно, а вона ще і щось пояснила.
Бувши у своїх думках, він не дійшов до переходу і пішов просто через дорогу.
*ТЗЗС…*
Звук скрипу шин від різкої зупинки повернув хлопця в почуття. Якби водій мотоцикла забарився хоч на секунди, все закінчилося б тяжкими наслідками.
- Червоне світло, дебіл!!!
Він крикнув і помчав далі як ні в чому не бувало. Але ось Бориса це привело до тями й він спокійніше пішов у бік будинку.
…
Через пару хвилин він вже був поруч, залишалося тільки перейти дорогу, і був би вже на місті.
*Вжух…*
Мимо проїхала вантажна машина. Це було досить дивно, оскільки навколо сусідів особливо і немає. Велика частина будинків були або взагалі не житловими, або як дачі, але що б на вантажівці щось вивозити, незвично для цього району.
Підійшовши до огорожі Борис дістав свої ключі, що б потрапити всередину.
%Що за біс%
%Ключ не підходить??%%
Почавши нишпорити по кишенях у пошуках інших ключів, його різко схопили з-за спини.
- Ти що твориш пацан???
Борис в секунду сіпнувся. Перед ним стояв досить високий мужик в костюмі й валізою в руках. Чимось схожий на якогось адвоката або ріелтора, яких професія зобов'язує виглядати пристойно.
- Взагалі-то я живу тут?
Але він сильніше стиснув руку.
- Ти що таке мелєш малій? Ти типу квартирний злодій? Відмовки у тебе якісь тупі?
- Я серйозно тут живу.
- Пацан, я купив цей будинок пів години тому. Усе вже вивезли, тут нічого брати. Так що йди звідси по-хорошому.
Але Борис відштовхнув мужика і помчав до місця, де огорожа була коротша. Одним не складним рухом він перемахнув обгороджування і помчав до будинку. Відкрив двері. . . .
Але будинок був повністю порожнім. На стінах були шпалери, і частина кухні все ще була на місці. Але сервізу, фотографій, меблів. Нічого більше не було. Борис пробіг по сходах до своєї кімнати, було зрозуміло, що там навряд чи щось буде, але може фотографії або хоч якісь документи. Він відкрив двері.
Кімната була повністю порожньою. Хлопець застиг на місці в неможливості навіть ворухнуться.
Через секунду новий хазяїн будинку, Бориса, що вже не чинив опір, викинув на вулицю паралельно щось погрожуючи. Він залишився один, просто стоячи посеред дороги.
%Зрозуміло… Мама продала будинок. Але навіщо? %
Це були дивні й безглузді питання, що виникають у нього в голові.
Вона була наркоманкою, хіба мало що їй могло в голову прийти, а сім'я і так була для неї тягарем. Борис усе це розумів. Точніше це було очевидно, що все до цього і приведе. Мама ніколи не любила і створювала вид сім'ї тільки заради грошей батька. Так що це очікувано.
Але сльози почали крапати з його очей. Їх неможливо було витерти, вони просто не зупинялися.
- Це ж було очікувано. Я завжди знав, що цим закінчиться. Твою ж!!!
Яким би розумним для своїх років він не був. Борис все ще 16-річний хлопець. Намагаючись виглядати доросліше, завжди тримався дуже спокійно. Але він почав плакати. Довго і навзрид. Борис кричав удалину і просив повернутися свою маму, навіть знаючи, що це ніколи не станеться. Саме зараз в його голові усвідомилася істина, що він залишився один.
***
***
У поліцейському відділку ввечері було досить тихо. З усіх співробітників сиділи тільки два чолов’яги, які по третьому разу перечитували заяву хлопця.
- Так. Якщо я правильно зрозумів. Твоя мати поїхала і продала будинок в якому ти жив не забравши тебе з собою.- від кількості скептицизму у Бориса вже очі закотилися, - а звуть тебе…
- Борис Віго. Вчуся в школі №13 нашого району.
Вони з підозрою і нерозумінням продовжили перебирати документи, які їм прислали зі школи.
- Так, ми зрозуміли. Ти вірно назвав усю інформацію про клас і інших учнів.
- Це означає…
-Ні. Вірніше не зовсім. Друг, ти зрозумій в чому власне тут нюанс... За документами ти ніколи й не вчився в школі.
%Що? %
- Це, дідько, в якому сенсі!?.
-Почекай... Ми перевірили ще раз і по тобі немає ніяких записів в школі. Дивилися за свідченням про народження, але у базі тебе теж немає. По медичному полісу шукати, але такої людини як ти просто не вписано ні в одну лікарню.
- І як це в принципі можливо?
Але поліціян і сам сидів в повному ступорі.
- Ми тобі віримо пацан, але ось ця ситуація сама по собі дуже складна. Твоя мама добре підготувалася.
Борис вже змирився з ситуацією, він просто сидів і дивився в підлогу.
- Пофігу на мою матір. Що мені робити?
- В цій ситуації я не можу ніяк допомогти… Пробач мені, будь ласка.
Хлопець спокійно встав, подякував поліціяну за приділений йому час і вийшов з дільниці.
Було вже пізно. На скільки б ліхтарі не намагалися освітити нічні вулиці, було все одно до біса темно. Борис був абсолютно вільний. Вітер розвивав його волосся, та і взагалі нічні вулиці завжди вселяли спокій. Але крізь цю свободу навкруги все повільно почало холодати.
Через пару годин він вийшов на набережну. Тихе, майже монотонне море билося своїми крихітними хвилями о міцні бетонні свії. Це навіть за своєю суттю не було набережною, швидше просто обгороджений від машин шматок дороги біля самої води, від якої відходили бетонні (спуски). Спустившись вниз Борис постелив свою куртку і сів на неї. Шум хвиль лише іноді перебивав гул далеких машин. Це навіть не було морем. Через греблі величезний шматок річки розтікся і перетворився спочатку на озеро, а після, його для краси назвали морем.
Замислившись, Борис навіть не помітив, як до нього ззаду підійшов якийсь чоловік.
- Так, гарно тут, - він звернувся до хлопця, - але, як на зло, не дуже жарко.
Перед ним стояв величезний статний чолов’яга. Він був не те щоб старий, але було видно, як поступово роки починали брати своє. Правда, бувши одягненим в широкий товстий одяг, виглядав як у розквіті сил.
- Ем... Спасибі.
Він посміхнувся, після чого дістав коробочку з сигарами й прикурив одну.
- Будиш? - сказав, протягнувши Борису пачку.
Оскільки він мерзнув в цьому місці вже пару годин, то на все погодився б. Але зробивши одне затягування, йому ніби горло підпалили, насиченість диму була на стільки потужна, що Борис аж закашлявся.
- Хах. Це вам не ваші пантові сижки палити, це кубинські скарби...
Більш-менш звикнувши, хлопець продовжив повільніше щоб не викликати повторний сміх у свого «благодійника». Через кілька секунд обтяжливого мовчання і спокійного покурювання, мужик вирішив продовжити.
- Тут найкрасивіше на заході. Вітер, що розвиває волосся і шум коліс упереміш з шумом моря. Що взагалі може бути краще цього місця…
Борис не міг не погодиться.
- Мене до речі Юрій звуть.
- Дуже приємно. А мене…
- Та не приймайся Борис.
Він різко відскочив убік. Звідки якийсь лівий чоловік міг взагалі знати його ім'я.
- Ти даремно переживаєш. Хоча, це і правильно, - він зробив затягування, - Я друг твого батька.
Такі люди звичайно часто приїжджали за ним, та і, якби хотів вже що-небудь зробив би.
- Якщо ви його шукайте, то швидше за все вже надто пізно. По новинах здається передавали, що він ніби як розбився.
- Так, я знаю. І співчуваю тобі, хлопець… Тільки ось я прийшов до тебе.
- … Що?
Юрій посміхнувся.
- Плащ… Бос найбільше хотів, щоб він належав тобі. Це було… Це було його останнє повідомлення…
Він затягнувся і протягнув хлопцю білу, трохи замурзану накидку. Вона була не дуже тепла, та і, схоже, трохи велика на Бориса, а на спині було написано слово «Воля».
- Як ви мене взагалі знайшли?..
- Ну, якщо упустити, що я прочесав усе місто за цілий день, то було не складно... Плюс я знаю вашу з батьком любов до цього місця… Кхах…
Він закашлявся і мовчки подивився удалину.
- Що з ним сталося?
- Ти про що, - Юрій сказав, не відводячи погляду від горизонту.
- Я не дурень і добре запам'ятав батька. Ніхто не їздив як він. У дитинстві катаючи мене на мотоциклі, коли відмовили гальма він проскочив під колесами вантажівки. На мотоциклі зі мною, чорт забирай… І ти говориш, що управління підкачало!?
Борис все сильніше підвищував голос.
- Як він, бл*ть, помер?!
Але Юрій нічого не відповів. Просто дивився удалину ні на секунду не відволікаючись. Поки у хлопця вже кінчалося терпіння.
- Я тебе запитую..!
Але штовхнув об плече співрозмовника, він не відчув опори і Юрій просто ліг на бік.
-Ей… Все добре..?
Тільки доторкнувшись до нього, зрозумів, що у лежачого мужика весь цей час був простріляний живіт.
- Чорт забирай!
Відчухравши шматок футболки, Борис почав затискати рану. Але це не мало особливого впливу, оскільки Юрій втратив вже надто багато крові.
Несподівано він схопив Бориса за шию.
- Слухай сюди малий. Якщо ти дійсно хочеш знати… Але пообіцяй, що якщо дізнаєшся хто це зробив з твоїм батьком, ти виконаєш останнє бажання свого старого. Обіцяєш?!
Але для хлопця питання було риторичне, він вже давно знав свою відповідь.
- Хто?..
Юрій посміхнувся.
- Його звуть Андре. Він як і твій батько був зі згону "Повітряних дельфінів". Зараз підім'яв під себе усі банди й убив Роберта…
- Дякую…
Він залишився тримати вже напівмертве тіло Юрія. Борис хотів залишається з ним до кінця, як данину поваги до цієї людини. Але плани не увінчалися успіхом і з боку дороги почулися шуми мотоциклів.
- Бля**кі тварі.- Юрій вже шепотів
- Хто це?
Але чоловік різко смикнув хлопця за шию.
- Це одні з головорізів Андре. Червоні лами на передпліччі, не дай їм себе схопити, або все буде кінчено.
- Я не залишу тебе…
Але Юрій лише посміхнувся.
- Я вже зробив все що хотів, а у тебе є мета. Немає чого помирати тут зі мною.
Шум моторів ставав все голосніше.
- Вони вже зовсім поряд…
- Права кишеня.
Борис заглянув в неї та дістав щось, що нагадувало ключ.
- Байк я сюди привіз… Це тобі на день народження. Бос говорив, що він ніби як наступного тижня.
Харкнувши ще раз кров'ю, Юрій вже не зміг нормально говорити.
Борис опустив його голові на землю і почав підійматися до дороги.
- Я виконаю... Ваші бажання…
-Я сказав тобі бігти, дебіл!!!
Він вийшов на дорогу, де стояли два мотоцикли. Сівши на червоний, він заглушив шум моря гулом мотора.
- Ти виріс гідною людиною, пацан.
Але Борис цього вже не почув. Помчавши з усієї швидкості чимдалі від гулу безлічі мотоциклів. Цього вечора, в новинах передали про ще один непізнаний труп.
***
Стало прохолодне. Мало хто помічає перепади температур пізно вночі. Якщо ти звичайно не стежиш за цим або не збираєшся гуляти цілу ніч. Найчастіше тоді температура не на багато відрізняється від денної, але ось відчуття взагалі інші. Світло навіть морально робить день тепліше, але ось вночі… Це пекельний холод. І найважче, що від нього Борису було не сховатися.
Він вже третій день тинявся по зупинках автобусів. Після школи у нього з собою була тільки жменька підручників, та копійки на обід. Укутавшись в плащ, вийшло хоч якось переживати ці холодні ночі. За три дні Борис встиг обійти усіх друзів, хоча їх так назвати було б складно, ніхто так і не зміг допомогти. Гроші пішли на ночівлю в мотелі та трохи їжі з дешевої їдальні. По суті після дводенного голоду у кого завгодно б з’явилися варіанти виходу. Тільки ось всі, крім одного, Борис вже спробував.
По суті він нічим не відрізнявся від звичайних іммігрантів, з якими були тут дуже строго. На роботу ніхто не візьме, та і прихистити не захоче, а якщо з'являться менш зговірливі поліцаї, то можна ще й у в'язницю загриміти.
Але що було парадоксальне, що ніякий холод і голод, не поселили в нім і щонайменшу думку і продажу байка. Як би життя не обернулося, але останній дар батька був йому на багато дорожче. Ну і мотоцикл допоможе втекти у разі чого. По його сліду все ж бандити слідують.
*Тах… Бах…*
З провулка поруч почулося гучне падіння чогось металевого і великого, що розбудило Бориса від сну, а через секунду почали чутися мотори й крики людей.
"Вони нагнали мене"?- хлопець вже сів за мотоцикл, приготувавшись від'їжджати. Як раптом з-за іншого повороту виїхали. Тільки це були не ті швидкісні мотори, що рвуть барабанні перетинки гуркотом. Це були тихі мопеди, очевидно, точно не ті, хто полював за Борисом, хоч і з мотоцикла він не зліз.
- Він не втече, дівчатка!!!
Очевидно вони все ж за кимось гналися. Це було кілька дівчат, в чорних шкільних куртках обвішані світлодіодами, які очевидно повинні були створювати загрозливий вид. Ось тільки ефект, це мало швидше зворотний.
Борис під'їхав ближче до місця дії й виявилось, що п'ять подруг оточило одного хлопця, досить дорослого на вигляд, але не на багато старшого. У нього не було світлодіодів, що вже робило його куди серйознішим, ніж його переслідувачів. Хіба що втікати від мопедів на своїх двох, така собі ідея.
- Більше не втечеш, паршивий покидьок, - кричала подруга
- Ви за мною більше пів години ганялося, йолопи невмілі. І те кількістю узяли!
Так, мабуть, назріває бійка. Дівчатка зняли з мопедів металевий шматок арматури, очевидно досить важкий, а блондинка взагалі пістолет дістала.
- Коли ми відправимо тебе до лікарні, бос точно зробить нас першими наближеними. Ми станемо в перших ешелонах банди.
Борис зупинився. Не маючи ніякої інформації через 3 дні є хоч якась зачіпка, пов'язана з бандами.
Різко розгорнувшись він з максимально можливою швидкістю в'їхав в провулок. Відстань була досить велика, тому проїжджаючи повз них він схопив хлопця і полетів до протилежного виходу волочучи його по землі.
- Ти хто бл**ь такий?!! – волав той.
- У мене до тебе пару питань. Ти знаєш хто такий…
Прогримів постріл. Куля навіть майже зачепила колесо.
- Потім поговоримо! Валимо звідси!!!
За поворотом секундна зупинка і вже нормально сидів на байці вони рвали вперед. Пару пострілів і поворотів, вони виїхали на рівну дорогу і якими б жорсткими ці подруги не були, кінських сил в мопеді й мотоциклі незрівнянна кількість. Так що через кілька хвилин усі вони пленталися далеко ззаду.
Відірвавшись остаточно Борис зупинився на узбіччі.
- Далі за нами не поїдуть...
Він зліз з мотоцикла, що б віддихавшись і тільки сидячи на асфальті помітив, що у його попутника простріляна нога.
- У тебе кров. Може обробити чим?
Він теж реагував трохи загальмовано. Але усвідомивши сказане швидко перетягнув ногу джгутом з кишені.
- До бази дотягну. Але це було круто, якби не твій байк, ми б там вже померли. Дякую…
- Тепер справа, - Борис піднявся із землі, - Мені потрібна інформація…
- Та без питань… Але дивлячись, що тобі потрібно.
- Ти відповіси мені на всі питання, ясно тобі!.. – стукнув він кулаком по байку.
Цей жест хоч і повинен був бути загрозливим, але врятований хлопець ледве стримував посмішку.
- Вперше так робиш? – посміхаючись спита він.
- Ну так… - сказав не змінюючи пози, - Дуже палиться?
- Ні-ні. Все добре. Можеш продовжувати свій загрозливий монолог…
Напруга навколо них трохи спала. Вони двоє сперлися на байк, спокійно дивлячись на небо.
- Так… В чому питання…
- Андре… Знаєш такого…
Але попутник не відповів, а просто подивився на нього як на ідіота.
У такій німій паузі вони просиділи секунд 10.
- Тобі потрібний Андре?
- Так…
Попутник замислився.
- Це ти звичайно хороше питання придумав... Гаразд, тоді так. Я не знаю хто це. Але є ті, хто можуть тобі допомогти.
Борис сів за мотоцикл.
- Шикарно. Поїхали до них.
- Так-то окей. Тільки одне питання. Ти хто такий взагалі???
- Борис.
Стислість бісила попутника все більше і більше.
- Ну гаразд, Борис. Біс з тобою… Мене Віктор звуть. А решту звичайно можеш не розповідати…
Він заліз ззаду.
- Так куди їдемо?
- Ти їдь вперед, там я зорієнтую.
Запустивши мотор, вони рушили далі в темряву.
***
Чим більше темніє, тим менш поліція звертає увагу на мотоциклістів, що порушують правила. Цю істину знали в цьому місті всі без виключення, навіть якщо ти був зовсім далекий від коліс. Якраз якщо ти пішохід, для тебе це куди більше важливо, чим швидше їдуть, тим менше ймовірності, що перед тобою пригальмують і пропустять. Так що вночі дійти додому буває украй складно.
Через повну безкарність, пізно вночі вилазили усі, кому не лінь. І увесь цей натовп мотався по вулицях, іноді поодинці, а іноді й формуючи не слабкі такі у своєму розмаху банди. Пару друзів об'єднані метою просто розважатися, могли поступово оточуватися послідовниками. І ось їх вже не п'ять, а десять, не десять, а тридцять. Так в середньому тривало до тих пір, поки знову не розбивалися на дрібні тусовки. Але навіть так, банди по декілька сотень чоловік в цьому місті не були величезною дивністю... А коли уся група рве на мотопробіг. Найтемніші вулиці освітлювалися таким яскравим світлом, що плуталися день і ніч, рев моторів чутний за багато кілометрів. Це не було змаганням або спеціальною акцією. Вони просто їхали, їхали вперед об'єднавшись з потоком. Про таких людей в цьому місті й ходили легенди.
Хоча це вже достатньо старі історії.
- На наступній вулиці зупини, - сказав Віктор, трохи штовхнувши водія в плече.
Повернувши в потрібному напрямі, вони виїхали до дороги під залізничним мостом. Гірше за спальні райони, тільки покинуті спальні райони, але на подив асфальт був ідеально рівним.
Він сплигнув з мотоцикла.
- Далі краще пішки. Почують незнайомий мотор, відразу напружаться. А нам то не треба…
Грішна думка, що Віктор може бути у згоді з Андре засіла у Бориса в голові. Він насторожився і вдавився в кермо, щоб у будь-яку секунду мати можливість утекти звідси.
- Слухай, братан. Я розумію, що ти обережний. Але це вже якось не етично...
- Я тобі не особливо ще довіряю?
Віктор закотив очі.
- У тебе бенз майже на нулі. Живіт бурчав голосніше за мотор, та і при водінні у тебе явно в очах темніло. Так що не випендривайся і пішли.
Борис на секунду обмізкував ситуацію і зрозумів, що обмірковувати там по суті то і нічого. Вибору все одно немає і спустившись з мотоцикла вони пішли в глиб спального району.
Все навкруги було антиподом фрази : "Занадто тихо". Постійно щось шуміло, в підворіттях раз у раз пробігали якісь тварюки обов'язково з характерним звуком, а звідкись з далеку доносився шум мотоциклів. В основному, при усій своїй непривітності на вигляд, це було досить приємне місце.
Пройшовши метрів 50, вони вийшли до невеликого клубу. Це була двоповерхова будівля в оточенні майже таких же покинутих будинків. Із загального антуражу виділявся запаркованими мотоциклами і яскравим світлом, що горів, усередині. Згори висіла неонова вивіска, з якимсь незрозумілим словом: "Хакмардж".
Запаркувавши байк Борис з попутником зайшли в клуб.
- Віктор, матір твою. Ти живий!!
Увійшовши всередину до Віктора відразу підбігло кілька осіб.
- Не ховаєте мене завчасно. І не з такого вибирався!
Борис лише мовчки спостерігав за радісним возз'єднанням дружної команди. Вперше побачив, як його одного обіймали десь п’ятдесят чоловік.
Це місце, було щось типу пабу. Біля правої стіни стояв бар, і майже прямо до нього спускалися великі сходи на другий поверх, в різнобій стояли столики. У помаранчевому освітленні усі спілкувалися між собою, курили й пили. Ніби не думаючи ні про які проблеми, тут панувала атмосфера спокою.
- А тепер, потрібно налити моєму новому другу, який врятував мене. Артуре, тягни пиво. Борис, а ти падай.
Віктор потягнув його до столу. За мить, бармен (очевидно це і є Артур) приніс величезну сковорідку зі смаженою картоплею з якимсь м'ясом і великий келих пива. Хоч Борис і хотів швидше зустрінеться з головним, але від їжі відмовитися вже не міг, голодування кілька днів не слабо так на нього вплинуло.
- А ти молодець пацан, - поплескав по плечу достатньо дорослий мужик, - Врятувавши одного з наших, тепер усі тобі винні. Тому насолоджуйся вечерею, ти заслужив.
- Заєць, не шугай, його так, - підбіг Віктор, - Він їсть, а ти тут вже навантажуєш…
Він відвів достатньо п’яного чолов’ягу в сторону. Хоча він був досить приємною особою, відчувалася якась легкість. Було тільки одне питання… Його насправді звуть Заєць?
- А ви що думаєте? Цей хлопець щось. – розповідав Віктор, - Я стояв в оточенні 20 бандитів, втративши усю зброю. Доводилося навіть кулаками відбиватися. А він влітає в цей натовп і одним рухом усіх розносить. Та цей хлопець жива сила!
- Ну так… Ми ні на мить не сумніваємося у твоїх історіях…
Усі вони сміялися і веселилися. Віктор затирав вигадану історію, але йому ніхто так і не вірив. Тільки сміялися ще більше, жартома доповнюючи його розповідь. Усі пили і їли, періодично починали кричати пісні. Це було дивне, але дуже привабливе місце. Ніби всі тут велика сім'я.
Несподівано Бориса різким поштовхом в плече відірвали від їжі.
-Ти хто такий, пацан?
Він вже хотів було огризнуться, коли зрозумів, що перед ним стояв досить високий хлопець. В принципі нічого незвичайного, тут було багато таких, але на відміну від інших загрозливо він не виглядав. Може аура така.
А може тому, що він стояв перед ним у фіолетовому халаті, теж вбивало в нім серйозність.
В мить підбіг Віктор.
- Олег, розслабся. Він свій. Допоміг мені з колотнечі вибратися.
Той чолов’яга очевидно не був на сто відсотків упевнений в його словах.
Звернувся до Бориса.
- Як звуть?
- Борис
- Приємно. Олег.
Він відпустив плече і пішов далі, ніби нічого і не сталося. Це було досить дивно.
Але спокій був не довгим, оскільки зробивши круг по бару і привітавшись з усіма присутніми він підсів з кухлем пива.
- Ти як з Віктором познайомився?
Попиваючи пиво, він, мабуть хотів ненав’язливо почати розмову.
- Та як. Якісь подруги на мопедах придавити хотіли, ось я і допоміг.
- … І що?
- … Що "що"?
- Засліпив їх своє красою?
- … Ні, гостротою розуму шини проколов.
- Серйозно?
- … Ну так.
- … А ми як дурні б’ємося з ними весь час.
- … Просто стратег ваш так собі…
Олег зробив ковток.
- … Я придбаю ідею?
- … Ну якщо тільки за ще одно пиво.
Борис знову нахилився до їжі.
- А якщо серйозно? Давно їздиш?
- Скільки себе знаю. Може довше. Батько був великим любителем, та давав поводити.
- І як тільки на день народження підігнав колеса, як тут же ти в історію уклепався, так?
Борис на секунду завмер.
-... Не зовсім.
У нього поступово накотилися сльози та через секунду Олег потягнувся в кишеню і дістав цигарки.
- На. Заспокойся...
- Спасиб…
Настала німа пауза, в якій два чувака просто мовчки палили. До Бориса приходив його старий потік думок : "Куди йти"?, "Що робити"?
Але співрозмовник перервав роздуми, вставши з-за столу і поклав повну пачку сигарет.
- Тут багато хто схожий на тебе, малий. Історії можуть відрізняться, але суть залишається незмінною… Поїж і відпочинь. Якщо нікуди йти можеш залишитися на пару днів.
- Дякую...
Але Борис не встиг вимовити й слова, як Олег розчинився в натовпі місцевих. Хоч він і був незрозумілою людиною з досить таємними мотивами, очевидно не поганий хлопець.
Приємно поговоривши Борис і далі засів за їжу. Навкруги раз у раз хтось кричав і стрибав по столах. Віктор, який по початку метушився не далеко, вже звалив кудись в далекі куточки бару.
Гучна музика так само не давала зосередиться, що для Бориса було тільки на руку, допомагала заспокоїтися.
***
З кожною хвилиною градус веселощів тільки збільшувався. До нього вже почали підходити завсіднику цього місця з розмовами. Так, мало-помалу він увійшов до цього божевільного місива голосів і радості. Випивши пару пляшок пива вони вже почали визнавати у Борисі свого нового друга.
*Бам!!*
Раптом веселощі перервав гучний удар дверима. І стурбований Олег, що стояв за нею.
- Що за в біса байк стоїть на паркінгу?!
- Олежа, ти чого.
- Б**ть, це не смішно хлопці. *Назва марки мотоцикла* Чий цей чортів мотоцик..?
- Мій.
Борис вийшов вперед. Олег дивився на нього зляканим і серйозним поглядом.
- За мною, живо!
- Олег, ти чого? - Віктор вискочив перед ним, але бос лише узяв його за вухо і потягнув за ними.
Вони піднялися на другий поверх цього будинку. Там був тільки невеликий коридор з дверима по різну сторону. Всього близько п’яти кімнат, в одну з яких вони зайшли.
- Ми походу не слабо влипнули, хлопці.
Олег увійшов першим і з цими словами сів на письмовий стіл, що стояв посередині кімнати. Це був більше його особистий офіс, навкруги були полиці з книгами й безліч розкиданих папірців. На столі стояла пляшка не особливо дорогого віскі та лише незастелене збоку ліжко видавало тут місце реального проживання.
- Ти про що?
Олег вказав пальцем на паркінг і обернувся до Бориса.
-Твій байк?
- Так.
- Де дістав?
- Він мій… Подарували.
Судячи з виразу обличчя Олега, він вірив цим словам.
- Та ну чорт...
- Та що за байк, щоб його? - Віктор не утерпів вступив в діалог.
Але бос вже був не в тому моральному стані що б його слухати.
- Ти взагалі розумієш, кого ти б***ь, привів?
Передав йому телефон. Там було повідомлення з розмитою фотографією Бориса і величезний матірний лист, в якому просили терміново упіймати людину на байці з цим номером.
- Це значить...- Борис промимрив.
- Це означає, що тобі дупа хлопче. Тебе помітили по дорозі сюди та патруль сказав, що вони вже їдуть.
- Ми не можемо його кинути. – сказав Віктор
Але його бос лише швидко підійшов до вікна. Побачивши, як з далеку наближається стовп світла з фар.
- Як я вас усіх ненавиджу – сказав Олег
Він зривається і біжить вниз. Злетівши по сходах заходить у бар і бере під столом величезний дробовик.
- Сюди! Живо!
І в цю ж секунду увесь натовп, який пив до безпам'ятності в залі за секунду просочилася на вулицю. Хоч деякі й слабо стояли, але їх підтримували більш-менш тверезі.
До бару під'їхало десь 15 людей, в руках було купа ланцюгів і арматур. Від нас їх відрізняли тільки пов'язки на руках, з ягуаром і черепом на білому фоні. Один з них зліз з байка і підійшов до мотоцикла Бориса.
- Чий? - він крикнув так, щоб усі почули.
Але Олег стояв без якої-небудь видимої тривоги оперившись на свою рушницю.
- Ти чого приперся, Томас – посміхався він.
- Я запитав вже, глухий ідіот! - це явно не слабо розлютувало того, якого здається і звуть Томас.- Звідки у тебе цей мотоцикл?
Але Олег лише перевалився на іншу ногу.
- Мій.
Від такої відповіді у того навіть лице поплило.
Олег продовжив.
- Ми з нашим новачком проїздили по мосту і побачили цього "коня". Стояв з ключем в запаленні, а власника ніде не було...
- Досить заливати! Ти не підкорявся наказу...!
Але зробивши один крок. Увесь натовп народу, що стояла ззаду дістала вогневу зброю і направили на одного маленького, в масштабі пушок, що дивилися на нього, Томаса. Від страху він перестав навіть ворушитися.
Олег же повільно став на обидві ноги.
- Перше, друг мій... Мене засмучує твоя недовіра. Обзивати мене брехуном без яких-небудь доказів, щонайменше образливо.
Відкрив "магазин".
- Друге. Ми з моїми людьми знайшли його пару годин тому, так що нашому високоповажному босу я ще повідомити не встиг.
Вклав патрони.
- Третє. Мені не зрозуміло до чого тут ти. Такий сміливий приїхав забирати мою знахідку. А хоча ти навіть близько не ключова особа в банді.
Вставив магазин назад.
- І останнє. - Олег націлювався на Томаса, - Ти реально думав, на мене наїхати...?
*БАМ!*
Різко змінивши напрям Олег лише трохи подряпав Томаса. Але цього цілком вистачило, щоб він остовпів від страху, як і його напарники позаду.
- Пішов звідси.
Покритий холодним потім, Томас підійшов до свого мотоцикла, а інші почали від'їжджати чимдалі.
- Не будь таким самовпевненим. За межами свого району ти не безсмертний.
Не чекаючи якоїсь колючості від Олега у відповідь, він поїхав. А той обернувся до своїх друзів.
- Ось виродки!
Вони усі почали сміятися і потихеньку заходити назад у бар. Бос же підійшов до Бориса.
- Йдеш до мене в кабінет. Потрібно поговорити.
***
Вони продовжили сміятися з Томаса, та і взагалі усі ці зальотники виявилися не такими й небезпечними. Десь через пів години усі продовжили так само пити, як і раніше, а Борис пішов в кабінет.
- Сідай.
Сказавши це Олег сів за стіл, а хлопець на ліжко.
- І що зі мною буде? – спитав Борис
-Ехх... Важко сказати. Тут ось яка справа... Буквально тиждень тому щось сталося. Подробиць не знаю, але наш зв'язковий, на ім’я Павук провернув якусь справу, від чого став важливою шишкою. Йому підкоряються багато угрупувань в регіоні, включаючи мою. А три дні тому, від нього приходить повідомлення для усіх команд, щоб знайти твій байк... Це завдання виставили першочерговою, призупинивши будь-які конфлікти між угрупуваннями.
Він закурив.
- Звідси й питання, що мені робити? - спитав Олег
Борис мовчав.
- Я звичайно розумію, як це звучить. І обіцяю, що наступні 3 дні ми тебе прикриємо. Але питання відкрите.
- Мені просто потрібний Андре, решта не важлива. Він повинен буди високопоставленим в кримінальному світі.
- Гаразд хлопець. Давай на чистоту… Ти влип. За тобою полюють купа народу і вони б з тобою ляси точили, а відразу ж здали Павукові.
- А ти типу не такий?
- Ну, у мене звичайно є свої мотиви… Але також і пропозиція. Нумо до мене у банду.
Борис подивився явно як на дебіла.
-Нахрена тобі це?
- А сам подумай. Ти потрібний Павукові, Андре, напевно, теж з ним якось пов'язаний. Тобі вигідно бути зі мною. А мені було б вигідніше тримати тебе поруч, чим віддавати… Шариш...
- Ти плануєш...?
- Ля-ля-ля, нічого не чую. - жартував Олег - Слухай, якщо твоя історія якось пов'язана з тими подіями тиждень тому, то і твій Андре пов'язаний з Павуком. Тобі у будь-якому разі вигідніше зі мною. Так що вибирай, смерть одному у брудному провулку або перемога з компанією? Все одно тобі обирати.
Але Борис лише посміхнувся.
- А ти вмієш переконувати.