Гамір. Товпи людей блукають вечірніми вулицями. Хтось з якоюсь метою, а хтось без неї. Голоси заповнили нетрі. Вуличні шахраї, найманці, місцеві бандити, жебраки і п'яниці, які прямують у черговий бар - все це перехожі, що ходять цими вуличками. 

"Уявляєш, за цей місяць заробив більше ніж за минулий. З такими темпами я зможу відкрити ще декілька барів, а то і переїхати у Роуз'ярд. І це все завдяки твоїй старанній праці, Коноре.", - уже в котрий раз слухаю одне і теж. Том не шкодує компліментів, і не є одним з тих людей які жаліються на все. Для нього бути оптимістом це табу, яке він ніколи не порушує. Навіть зараз він хвалить такого недобросовісного працівника як я, через непривітність якого сюди стало ходити менше людей. Проте його це не хвилює. Для нього важлива сама людина, а не її здібності. Хоча, і тут я його не розумію. Я не є цікавою людиною, чи хорошим співрозмовником, але він все ж терпить мене. Цікаво, чому?

Невеличке приміщення. Дерев'яна підлога і стіни. 3 столики і 4 відвідувачі, які весело теревенять. Я сиджу біля барної стійки і слухаю плітки від власника цього закладу. Він, до речі, є моїм босом і єдиним другом. Познайомився я з ним того ж дня коли потрапив у це місто.

...

Я не маю дому, сім'ї, грошей, роботи, мети. Все що я роблю, я роблю заради того щоб вижити. Мені не відомий страх. Принаймі, я так думаю. Я подорожую з місця у місце, в надії знайти щось, щоправда, я ще не знаю що. У мене немає мети. Я просто живу. Мабуть, моя мета - це саме існування. Мені не відомий страх, але саме він є причиною мого життя. Мені страшно помирати, і водночас страшно жити нічого не знаючи: ні свого минулого, ні майбутнього. Я - тварина. Живу, дотримуючись інстинкту самозбереження.

Постійна зміна місцевості йде мені на користь. Подорожуючи, я почав не погано розбиратися в травах, людях, географії, різних тваринах. Багато разів на дорозі мені зустрічались розбійники, шахраї, жертви найманців. Мені, на щастя, нічого не загрожує. У мене немає ні дорогого одягу, ні прикрас, ні, банально, гаманця чи сумки. Я навіть не мандрівник, а бурлака. Просто тиняюсь із міста у місто. За два роки моїх подорожей я побував у Стейнтауні, Нортбурзі, Фрозенфорті та Енкорії. Це якщо рахувати лише великі міста. Хоча "великими" їх можна назвати лише в порівнянні з іншими містами Роузленду. 

Ніколи не знаю куди мене занесе дорога. Просто йду вперед і, головне, не озираюсь. Хоча, навіть якби озирнувся то нічого б не побачив. Лише темряву і розмиті силуети, які трапляються мені у снах.

...

Дощ ллє як із відра. Я стою в провулку, в оточенні трьох людей. Спиною спираюся на стіну випадкового будинку.

- Віддавай все що маєш, придурок! - грізно сказав один з тих, що оточили мене.

- У мене нічого немає. Ні копійки, - це була чиста правда. Мені рідко випадала можливість підзаробити, тому доводиться обходитись без розкошів. Ніколи б не подумав, що мене почнуть грабувати, дивлячись на мій зовнішній вигляд: коричневе волосся що сягає плечей ззаду зібране у хвостик, мішки під очима, брудний одяг.

- Не бреши нам, шмаркач.

- Я серйозно.

- Ах, ти... - після цього я відчув удар у лице. Впавши на землю, я з цікавістю роздивлявся каміння з якого був зроблений тротуар, відчував копняки кожного із грабіжників. Усе тіло почало боліти.

"Гей, ви!". Ці слова я почув вже після того як усе моє тіло було покрите синцями. Проте, я був дуже їм вдячний, адже якби не вони, то простим побиттям справа могла не закінчитись. 

Кривдники, почувши крик, взяли ноги в руки і змились звідси. Чоловік міцної статури, який прогнав грабіжників, підбіг до мене і почав мене піднімати.

- Я вдячний тобі за те що ти їх прогнав, але кажу на перед віддячити я не маю чим, тож йди дальше по своїх справах і не звертай на мене увагу, - сказав я, оскільки не хотів мати зайвих проблем, крім того я уже зустрічав таких як він і вони були геть не добрими людьми. Дуже часто вимагали відплатити їм за доброту, а якщо ні, то самі ставали не гіршими за грабіжників. Хоча, по суті, вони ними і є.

- Про що ти говориш, хлопче? Давай допоможу встати. Ти весь брудний, в додачу промок до нитки. В мене поблизу є бар. Підемо туди і там я приведу тебе в порядок, - сказавши це, чоловік допоміг мені встати і накривши мене плащем повів за собою.

- Мене, до речі, Том звати, а тебе? - обізвався за деякий час рятівник.

- Конор Ґарден, - відповів йому я, йдучи мокрими кам'яними вуличками слідом за ним, накритий плащем, який він мені позичив. Ще тоді я зрозумів наскільки помилявся на рахунок цього чоловіка, але коли він дав мені роботу і житло, я просто не міг приховати подиву.

...

 Сонце уже повністю зайшло за горизонт, забравши з собою останні промені світла. Лише місяць освітлював спорожнілі вулички, і лише його промені потрапляли до моєї маленької кімнати крізь відчинене вікно. Я лежу на невеликому, проте досить зручному, ліжку, після скромной, але смачної вечері. Потрібно спробувати заснути; завтра ранкова зміна, тому я маю бути в формі, хоча навряд чи мені вдасться виспатися... Як завжди.

 Якщо задуматись, то я тут уже 7 місяців. 7 місяців я працюю у цьому барі. 7 місяців ділю місце проживання з Томом та його дочкою Шейлою. Ще трохи і мені виповниться 17. Але якщо говорити про Конора Ґардена, тоді тільки 5. Адже, пам'ятаю я лише 5 років мого життя. Решта 12 для мене залишаються загадкою. Думаю, якщо я цю загадку розгадаю, то зможу визначитися з своєю метою. Що стосується цього місця, то це лише тимчасова зупинка. Я мандрую не у пошуках дому чи роботи. Мені потрібне щось що задовільнить мене, і це місце явно не це "щось". Накоплю ще трохи грошей і відправлюсь у дорогу. Я і так довго засидівся на одному місці. Як сказав мені один зустрічний мандрівник "Можна присісти на доріжку де і коли завгодно, а уже засідати на місці тільки тоді коли в цьому точно впевнений". 

 Після цих роздумів я зміг заснути, хоч і виспатись, як я і думав, не вийшло.