Зброя в руці
Зброя в руці

Кров скапувала зі скроні на руку в якій був затиснутий пістолет. Чорне дуло зброї було направлено на голову коня, снаряд розірвався вдвох метрах від них, ноги тварини були страшенно понівечені. Дзвін в ушах був несамовитий, але навіть через нього, Енді чув важкі подихи тварини, йому потрібно стиснути лише одного пальця, який обійняв спусковий гачок і муки його друга припиняться. Вісімнадцять років, суспільство будувало в ньому стійкі моральні принципи: вчило любити й поважати природу та її мешканців, не робити поганих вчинків, гуманно відноситися до людей, але зараз, всього за декілька секунд, потрібно зруйнувати все це, на війні свої поняття добра і зла. Енді дихав в унісон з пораненим конем, в голові пішов зворотний відлік: “Три, два, один.” – пролунав постріл. Хлопець різко підскочив на ліжку, подушка була вся вогка від поту, скуйовджене волосся бушувало на голові. Знову цей сон, пройшло вже три місяці як він повернувся додому, та тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий рік поділив його життя на до і після. Пильна дорога вела від будинку до конюшні, де починався робочий день. На війні коні піклувалися про нього, тепер його черга подбати про них. Запах сіна лоскотав ніздрі хлопця, дарував спокій душі та звільняв мозок від зайвих думок. В конюшні проживало двадцять жеребців та десть кобил.

- Привіт, Енді як справи.

- Доброго дня, Джош, все добре, хто сьогодні мої клієнти?

- Момо, Людвіг, Карлос, Бетті й Майрон, повний комплект послуг.

- Не хвилюйтесь, я потурбуюся про них.

- До речі, покатайся верхи на Карлосі, думаю йому не завадить трішки розім'ятися.

- Без проблем.

Енді, вимив та розчесав тварин, повичищав стійла, насипав їжі та наповнив резервуари для води. Левова частка роботи була виконана, залишились незначні дрібниці, настав час прогулятися з Карлосом. Хлопець надягнув на жеребця сідло і повів на галявину.

Вони мчалися широким полем, вкритим зеленою травою, земля вилітала з під копита, навколо ні дерев, ні будівель. Пересуваючись на своїх двох, Енді уникав відкритого простору. Нав’язлива думка, що будь-якого моменту з неба можуть впасти металеві зорі й нашпигувати твоє тіло смертельними уламками, не полишала ні на мить. Та коли, жеребець ніс його на зустріч сонцю, маленькі радості життя витісняли сурові закони війни.

Енді забрав платню за день, перекинув торбинку через плече та вирушив додому. На його шляху, розташовувався шинок, кожного вечора, невеликий, дерев’яний будинок ставав притулком для тих, чиєю єдиною втіхою в житті залишилися дешевий алкоголь та смажена картопля з цибулею.

- Агов, виродку, через тебе наша країна програла війну і тепер поглянь на нас, ми вимушені працювати по дванадцять годин, ти що не міг вбити більше тих англійських та французьких свиней? – аромат міцного перегару покривав пару миль навколо шинка.

Енді, міцно стиснув кулаки, зазвичай не реагував на такі слова, бо вже занадто часто чув їх, але позавчора його міцно побили, а цього стерпіти він не міг. В голові монотонно лунали слова сержанта Зайлера: “Хлопці запам’ятайте! Вашій гвинтівці все одно якої висоти та розміру ваш ворог, один він чи цілий натовп, і тим більше байдуже на вас, худого, прищавого щиглика, просто прицільтесь, натисніть на спусковий гачок і через пару секунд вона вирішить всі ваші проблеми”. Четверо кремезних чоловіків перегородили шлях Енді.

- Краще ідіть звідки прийшли, мені не потрібно проблем.

- Не хочеш проблем? Тоді потрібно було померти за свою країну і народ, твоя присутність символ нашої поразки, ти маєш лежати в цій землі, а не ходити по ній. – чоловік, плюнув хлопцеві під ноги.

“Я повинен жити, мої вороги бути знищені, я на війні тут все просто.” – Енді повторював це перед кожною битвою, їх уже давно не було, але він точно знав, що має зробити.

- Зараз, ти шмаркач відповіси, за все.

Енді зняв торбину із плеча, дістав картоплину та кинув в чоловіка.

- Брудне щеня, хочеш вбити мене цим овочем? – чоловік розсміявся.

Хлопець затис в руці буряк і пожбурив у іншого.

- В нас тут овочеве бомбардування, який жах, час навчити його правильно воювати.

Чоловіки рушили до нього, вони знали, тікати той не буде. Енді, що було сил кинув торбу і та впала бугаям під ноги, ті зупинилися та гучно зареготали. Хлопець відбіг пару метрі назад, ліг на живіт та сховався за каменем, що стирчав із землі. Пролунав вибух, дві протипіхотні гранати разом з осколками запхали в тіла людей рештки овочів, перетворивши їх на вінегрет. Натовп одразу хлинув до місця подій. Енді, досі лежав на животі, двоє молодиків підбігли до нього, скрутили йому руки за спиною, обличчя втиснули в землю, спротиву він не чинив. Декілька підбігло до постраждалих, щоб допомогти їм, але ті потребували лише послуг священика.

Через декілька днів, відбувся суд, чотири трупи за один день, надто гучна подія в маленькому містечку.

- Підсудний, Енді Гот, підведіться! – прозвучав голос судді.

Хлопець встав, обличчя випромінювало впевненість і спокій, погляд був спрямований в сторону людей які вирішували його долю.

- Енді Гот, ви визнаєте, що скоїли злочин, вбивши чотирьох чоловіків?

- Ні, пане суддя.

- А от понад двадцять свідків заявляють інше. Ви, поверталися із конюшні Берта Вольтера, де працюєте два місяці. Виникла суперечка, в результаті якої, ви жбурнули під ноги чотирьох чоловіків торбину із гранатами й ті загинули, можете щось заперечити?

- Ні, пане суддя, все було саме так.

- Повторюю своє запитання, Енді Гот чи визнаєте, що скоїли злочин та вбили чотирьох людей?

- Визнаю, що вбив тих чоловіків, але це було продиктовано необхідністю вижити, тому не може вважатися злочином.

- Якщо вам загрожувала небезпека, молодий чоловіче, необхідно було звернутися в необхідні органи правопорядку, вони б захистила вас, хіба ви це не знаєте?

- Я, громадянин Німеччини, пане суддя, три роки назад, моя країна наказала мені вбивати усіх хто загрожує мені, тому що я частина великої імперії й мої вороги її вороги.

- Юначе, слідкуйте за своїми словами, війна скінчилася її закони не діють в мирний час, вам слід було це засвоїти. – нервово відповів суддя.

- Я сидів за партою та вивчав природничі науки, коли до класу зайшли двоє у військові формі, накази зібрати речі та слідувати за ними. Мене та інших хлопців привезли до тренувального табору. В мене забрали книгу, зошит, ручку натомість дали гвинтівку, штик і пару гранат. Через три місяці я сидів в окопі та вбивав незнайомих мені людей.

- Пане Гот, зупиніться це не стосується справи, вимагаю порядку в залі суду!!!

Та, Енді не чув його, він продовжував говорити.

- Нас навчили їздити верхи на коні. Ці тварини були надійнішими за автомобілі, ніколи не ламалися і не потребували палива. Єдиним недоліком було те, що нам, власноруч доводилося вбивати їх, коли вони отримували серйозне поранення і не могли іти далі, ніхто крім самого вершника не мав на це права. Щасливчиками були хто помирав першим за свого коня, або ж разом з ним. Всі інші, мали витримати цей болючий ляпас життя.

- Які ж вони щасливчики, гниють зараз в землі, хробаки зробили інкубатори для своїх личинок з їхніх тіл! – жінка зі сльозами на очах викрикнула з натовпу.

- Тиша в залі суду! Я вимагаю порядку! Пане Енді, я розумію, що ви пережили, але настав час жити по іншому, вам слід вивчити правила мирного існування і підкорятися їм.

- Перед тим, як опинитися на війну, мене відправили на підготовку в табір. Там, нас навчили елементарних правил: бачиш противника стріляй із гвинтівки, ідеш в ближній бій надягни штика, гранату кидай якомога далі від себе в найбільше скупчення ворога, чуєш свист в небі ховайся де можеш. Через пів року на фронті, я вже і забув, що може бути інакше. Відчуття, що війна тривала все моє життя, з того моменту як народився, я одразу потрапив сюди й нічого іншого не робив. Одного дня, прийшов сержант Зайлер і сказав: “Війна закінчилась, ми їдемо додому”. Та нас, забули відвезти в ще один табір, щоб навчити жити дома. Не розповіли як позбутися, непотрібних в мирний час, звичок. Ми три роки були в комі війни, ми не вміли й не знали як існувати далі.

- Енді Гот, – голос судді став впевненішим – під час вбивства, ви знаходилися під дією алкоголю чи наркотичних речовин?

- Ні, пане суддя, я був цілком при своєму розумі.

- Ви, знали, що ці чоловіки були батьками і єдиними хто міг забезпечити свої сім'ї в яких є маленькі діти.

- Ні, пане суддя, та вони проявили агресію і я відповім тим самим.

- Енді Гот, я спитаю прямо, але будьте уважні, ваша відповідь сильно вплине на вирок.

- Так, пане суддя, питайте.

- Енді Гот, якщо з вами станеться, ще одна подібна ситуація, ви звернетеся по допомогу до інших людей чи вчините так само як зараз?

- Я зроблю так, пане суддя, як мене навчили в тисячу дев’ятсот п’ятнадцятому році, по іншому не вмію.

- Енді Гот, за скоєний злочин, вбивство чотирьох чоловіків, я засуджую вас до смертельної кари через розстріл. Вирок має бути виконаний сьогодні о восьмій вечора.

Його вели темним коридором у внутрішній двір в’язниці. “Хто ж тепер подбає про моїх коней, сподіваюсь вони знайдуть хорошого чоловіка замість мене.” – думав хлопець. Енді йшов у супроводі двох тюремників, на плечах висіли гвинтівки. “Ніколи не любив гвинтівки, вони важкі та незручні, інша справа пістолет, то добра річ.” – світло ліхтаря відігнало думки й змусило примружити очі.

- Опусти голову, я надягну тобі мішка. – сказав один з конвоїрів.

- Непотрібно, я вже бачив перед собою зброю, мені байдуже.

Вони стали перед ним, націлили свої гвинтівки. Енді, за звичкою, підняв руку, він і досі відчував у ній вагу улюбленого «Маузера» , все як завжди, ворог хоче його вбити, потрібно зробити постріл у відповідь, щоб захистити себе, та на цей раз пістолет підвів його.

Ще два дні в конюшні Берта Вольтера, не припинялося дике іржання коней. Вони гарцювали били копитами, пару людей було скалічено, лише ослабнувши без води і їжі вони заспокоїлися.   

© Thomas Pen,
книга «Зброя в руці».
Комментарии