Всі персонажі є вигаданими і будь-який збіг із людьми, що живуть нині чи жили в минулому, випадковий.

* * *

Мене забрали вчора ввечері. Просто погупали до дверей, щось крикнули, я відчинив. Приставивши до моєї голови жерло пістолета, вимагали швидко прослідувати за ними до вантажівки, де сиділи ще двоє зарештованих. Один з них упереджено доводив, що збирається втекти. Він і мені пропонував, але я спокійно відмовився: жити ж ще хочется. Але кожному жити хочеться по різному. Ото ж бо й той хлопець і дав по носі солдатові з гвинтівкою, коли вибігав із вантажівки, що зупинилась по приїзду до табору. Побіг в сторону лісу, та й упіймав кулю в серце. Впав як мішок з картоплею. А потім як почало його сіпати у конвульсіях, ще й кров фонтаном забризчала в усі сторони. Того, хто їхав теж з нами, одразу вигорнуло на землю. Мене це ніяк не вразило. За фахом я лікар. Тому на післясмертні конвульсії я вже за своє життя надивився, і, звичайно, знав про них. Теж знав про те, що з нами тут будуть робити, і за допомогою чого. Того, кого підстрелили, кудись відтягнули (думаю, що в лісі закопають), а другого, тремтящого, відправили до майора. Після цього і не бачились. Чому я тут був — я не знав. Знав, що донесла на мене старостибаба Мар’я Іванівна. Чим же я їй не догодив? Ще до того, як прийшли більшовики, мій батько (теж лікар), відмовляв їй у безкоштовному лікувані. Я виріс у єврейській родині, мене вчили тому, що будь яка праця має бути оплачуваною. Але ж звідкіля бабі з базару, де вона успадкувала місце від своєї покійної матері, знати про те, що значить здобувати знання, а потім ті знання використовувати у своїй праці? Навіть на біологічному рівні такого не може бути. Ото ж і навигадувала усілякої гидоти, розповіла кому треба, щоб мене під білі руки, та й у НКВС. Ех, шкода, що із тою старостибабою і не розплатишся вже ніяк. Я не мав жодної надії щодо того, щоб вийти живим з того пекельного місця. Але ж бо то правду кажуть, що жидів у будь який час ненавидять. Тут, в радянській владі слухи ходили, що усі будуть рівними. У правах? У свободі слова? У праві вибору? Ні, у можливості познайомитись із майором НКВС. Можливо, одне із останніх знайомств у моєму житті. Але ж що тепер поробиш? Просто терпи, і не задумуйся о своїй честі, про те, як виглядаєш зі сторони, і молися, щоб усе закінчилось якнайшвидше. Можеш просити жалощів та милосердя, можеш кликати матусю, закладати сусідів, котрі, насправді, ні в чому невинні: тобі тут вже нічого не допоможе, адже те люде, котрі зламають тебе і морально і фізично, лише й потребують того, щоб зламати тебе морально і фізично. І більш нічого. Їх не цікавитиме те, що на твоєму місці завтра можуть опинитися вони самі, або ж їх мати: вони будуть “насолоджуватись моментом”. А ти терпи, допоки не здохнеш, або тебе не пристрелять коло стіни, десь на півночі Росії.

Як бачите, на словах все просто. Залишилось тільки пережити усе це лайно морально і фізично, еге-ж? А там лише Богу і майорові відомо, скільки дней і ночей ти проживеш у цьому пеклі. Готуйся зривати горло криками від болю, готуйся прокусувати язика і горлати, коли нквсник загоне тобі щипці під ребра. Намацуй язиком кисло-солодкі десна, де раніше знаходились твої зуби. А ще й до всього іншого — ти почнеш марити від катастрофічної нестачі сну. Майор із легкістю визначить, яка частина тіла потрібна тобі найменше, і професійно її видалить без анестезії. Буде обіцяти, що відпустить, а ти повіриш йому, і будеш вірити будь який раз, коли він знову дасть таку обіцянку. Але на справі — і не сподівайся. Чому ж я такий спокійний? Просто тому, що вже змирився із тим. Із оповідей інших людей склалася повна мозаїка того, що буде відбуватись у тій геєні. Я не розраховую на те, що не зламаюсь, і не буду просити зупинити усе це. Але ж так безсенсовно намагатись передбачити увесь той жах, котрий на мене чекає.

Перед тим, як повністю загубити голову — є час, щоби позгадувати минуле. Безтурботне дитинство, котре припало на Першу світову, зрілу юність, під час якої ми з родиною пережили епідемію іспанки; і нинішній дорослий вік, що намертво переплітається з репресіями. Навіть немовля у пелюшках ризикує обзавестися ганебним званням “ворога народу”. Тут кожного другого, якщо не першого, готові звинуватити у зраді “Родінє”. А чи маємо ми її зараз взагалі? Вірно сказав один немецький філософ: “Бог мертвий, і це МИ вбили його”. Світ катиться у безодню нігілізму, де віра, навіть не у Господя, а у себе, зводиться до нуля. У тебе більш немає нічого: ні Батьківщини, ні релігії, ні особистого “я”. Ти — маса, “гвоздік” системи, де за кожним твоїм рухом слідкує кожна комаха, і у будь який момент готова закласти тебе, просто, щоб “гвоздік” опинився забитий поглибше у пеньок, і заіржавів там, погубивши свій колишній блиск. Просто ніхто, розумієте, ніхто із диктаторів ніколи не усвідомлював, що корозія всередині пенька і викличе гнильгнилля, що розсипле його, подібно замку з піску. Так було і буде завжди. Навіть блискучі “гвоздікі” можуть не брати участі в руйнуванні тої імперії — вона сама себе зруйнує. І все гниле, що ховалося під тонким шаром фарби, яка створювала ілюзію твердості, естества і нерухомості, вивалиться назовні, на загальний огляд. Як погонялась Російська Імперія в радянській пресі, так і одного дня буде погонятись Союз в пресі майбутньої держави, котра стане ідентичною до минулої, через більшість таких людей, як Мар’я Іванівна, старостибаби з базару.

І от, завдяки одній із таких старостибаб, я опинився під крилом НКВС. Я, до речі кажучи, не привітався. Мене звати Ігор Андрійович, хірург із Харкова. До революції 1917, ми із сім’єю жили на вулиці Пушкінській, в самому центрі міста. Рутина лікаря передаєтться у нас із покоління в покоління, тому, по наставленню татуся, я почав оперувати людей. Після революції, наш дім було відібрано комуністами для якоїсь канцелярії. Коли татусь спробував щастя довести, що відбулась якась помилка, і ця хата належить нашій родині — його забрали чекісти. У той день, коли до нашої кімнати у гуртожитку прийшли люди зі зброєю — я останній раз бачив батька. Мені було дев’ятнадцять, або двадцять. Я продовжував вчитися лікарському ремеслу у татового знайомого — похилого професора. Він вчив мене, і ще декількох юних студентів. Менше, ніж через місяць, забрали і матусю. Її повісили на ліхтарному стовпі, почепивши на шию табличку із написом “Предатель Родины”. Причин з’ясувати мені так і не вдалося. Найстрашніше було те, що я навіть не встиг із нею попрощатися. Зранку пішов — вона була, повернувся ж вже до пустої кімнати ввечері, де не було ні листа, ні записки, тільки запах її парфумів. Ніколи б не побажав, навіть ворогові, повернутись до рідних дверей, і той, хто мав би її відчинити, не відчинить вже ніколи. Одруженим я не був: покохати когось, а потім втратити було вище моїх сил. Незабаром, після загибелі матусі, до мене в кімнату поселилася родина, де був батько, мати, донька років так сімнадцяти, і хлопчик дошкільного віку. Викривати мені більш нічого, так що, розповім все як було: зі старшою донькою тієї сім’ї, коли нікого не було вдома, у мене траплялось постійне сполучення. Нам не було важливо, де і як це робити: на килимі, або дивані, або, можливо, на столі. Завдяки цій дівчині, трохи заспокоїлись ті гнійні рани, що лишила в моїм серці втрата близьких. Можливо, я покохав її, але не дозволяв ані собі, ані їй зізнатися у цьому. І це було вірним рішенням, бо через деякий час їх родину розстріляли, звинувачуючи у кражі державного майна. Як з’ясувалось пізніше — це було правдою. Батько в цій родині торгував на чорному ринці викраденими ним самим речами. Він не зміг домовитись із покупцем за ціну, і через деякий час, за ним прийшли. Забрали і вбили всіх, так як доносчик сказав, що у кражах були задіяні усі члени родини. Не помилували навіть малого хлопчика.

Кинувши все, я переїхав до передмістя Харкова, в надії на те, що жити там буде краще, спокійніше. Але, на мій жаль, було все так само: ті ж самі арешти, ті ж самі калатайли, ті ж самі зникнення людей.

Жив я там у хатинці з іще двома ледінями. Один з них покінчив життя самогубством, коли дізнався, що його мати була репресована. Репресували усіх, при будь яких обставинах.

Закінчити своє навчання мені так і не вдалося, але мене взяли спочатку медбратом, а потім і главою хірургічного відділу в приміській лікарні. Ліків не було. Не було навіть обвиток. Тільки останні запаси з дореволюційних часів. Пацієнти вмирали один за одним прямо на очах. Почалася епідемія туберкульозу. Анальгетиків не було: вмирали або уві сні, тихо, або волаючи і коцюрблячись від болю. В нашій лікарні можна було чути цілий оркестр із подібних криків і стогнання. Багато хто кликав свою мати. Не знаю, як медичний персонал не з’їхав з глузду, але через усю лікарню тільки і було чути: “Мамо! Мамочко! Матусю!”. А хтось шепотів собі під носа, але все так само кликаючи одну й ту саму людину: маму.

Так я і пропрацював до того самого моменту, поки мене не зарештували. За усі ті роки не відбувалося нічого “незвичайного”, тому і розповідати нічого. Лікував людей, стояв в чергах за хлібом. Коли пощастить — за м’ясом. Часто бувало таке, що їжа так нікому і не доставалася через те, що заради шматка хліба починалась бійка, у ході якої пожива опинялася у калюжі, або у брудному снігу, розмокла і непридатна до вживання. Від холоду рятувала тільки водка (яку дістати було практично неможливо (але знаючи місця — здобути все ж було спроможно)). Або ж — вогонь. Нерідко траплялися пожежі через те, що багаття розпалювали прямо у квартирах. До великого жалю людей, до гашення полум’я долучались не лише пожежники, але й солдати з міліцією.

Багато хто починали злодіювати: викрадати гроші, їжу, одяг. Деякі розповідали, що навіть і воду цупили в містах, якщо поряд ніде не було джерела. Взимку було краще: сніг гріли у кастрюлях або чайниках, і отримували кип’яток для “чаю”. Та й о продуктах типу чаю або кави, мови навіть не було. Особисто я не знав, де їх дістати. Чи були взагалі місця, де можна було б їх дістати. Я міг тільки здобути хліб та молоко. Іноді — м’ясо. З такими харчами взагалі було страшно ходити по вулиці: могли зарізати та забрати. Можливо, просто побити, якщо пощастить. Але навіть якщо так — взимку це сильно не допоможе: у будь якому випадку відкинеш ноги, тільки не від ножа, а від холоду.

* * * * *

І от, я тут. Що на мене чекало — залишалось тільки здогадуватись, хоча і приблизне уявлення вже складалось, або вже малось.

Я дуже люблю весну. Люблю квітування яблунь, вишень та абрикос. Люблю цей аромат, котрим переповнено повітря. Такий, ніжно-солодкуватий, нагадуючий дитинство, або о зародженні нового життя. Нагадує дім, рідних, Харків. Всуміш із холодним весняним повітрям, він начебто дарує крила, що відпали взимку. Ти знову з землі здіймаєшся до неба. Летиш над квітучими полями, знижуєшся і сідаєш на прозоро-білі вітла у фруктових садках. Слухаєш спів’я птахів, і душа починає співати разом із ними. Ти забуваєш про час, о людях і про те, на що вони здатні. Знову перестаєш страшитися кохання. Душа розквітає подібно тим самим мармуровим пелюсткам на морелях. Світ прокидається знову, воскресають зів’ялі надії. Мертве стає ґрунтом для живого. Цей рай повиває тебе з ніг до голови нев’янучими платками, і ти обертаєшся іншою людиною. Весна — це година натхнення поетів, створення нових пар, знайомств, дружби, закохування. Минулий світ зникає, і з’являється новий. Немає комунізму, немає репресій, брехні і доносів. Вони десь в неперевершеній далечині, але й десь одночасно поряд. Надія, якою наділяє весна, напливає в тебе струмінями незбагненої патокової ріки, і з’являються нові сили вірити… вірити! Як без цього погано: без віри! Це слово переповнено цим непотьмарено-сніжним, холодним цвітінням. І цю віру не забере ніщо, бо вона свіжа, як тільки зірвані плоди яблунь, незаймана, як погяд немовляти, прозора, як перворідні води. У мене не залишилось нікого, кого б я міг міг кохати і любити, але є віра, і є весна, котра подарувала її мені. У що ж я зараз вірю? Та ні у що! Комуністи відібрали у мене об’єкти віри, але не відібрали віру саму по собі. Тому — я просто вірю. І цього не змінити! Я відчуваю цю пахучість! Відчуваю крізь вихлипи вантажівки, сморід з кібелю, крізь вологий запах колоті. Не кажіть мені, що просто вірити замало. Повірте ж мені: інколи, крім цього, у тебе нічого не лишається. Діяти вже немає сенсу: всеодно ляжеш у калюжі власної крові у твань. Не варто прискорювати необоротного: насолоджуйся, скільки б тобі не лишилось. Цією пахучістю, цим повітрям, своїм подихом. Не кори себе, що все міг би змінити, що все могло би бути по іначому, не проклинай світ за те, що надав тобі таку долю. Просто подякуй за те, що в тебе лишились спогади про батьків, про рідні вулиці. Якщо була можливісь побути з кимось трохи більше дозволеного — теж, цінуй ці спогади, знову почни цінувати ті хвилини, коли був із тією людиною. Згадай його лице, голос, колір очей, колір волосся, те відчуття, коли ти торкався цієї людини. Згадай хвилі, коли міг у самотності подивитися на ріку, посидіти на її березі. Про що ти думав? Про кого? Пригадай і це. Не думай про те, що могло би відбутись, а про те, що вже відбулося. Не цурайся свого минулого. Прихилися до нього. Прихилися до того, кого ненавидів, адже ніхто, як він, не дарував тобі такого досвіду, з яким ти зараз стоїш на краю цієї прірви. Вона вже теж, така безпечна, бо знаєш, що від неї чекати, знаєш, що вона неминуча…

* * * * *

Відсидівши якийсь час у бараці з іншими “зеками”, за мною прийшов солдат і ми відправилися до майора. Я не пробув з іншими навіть і доби: від сили годин шість. Доля не тягнула часу: мабуть, так треба. Йдучи по вулиці, я знову відчув той самий аромат весіннього цвітіння. Але дерева я не бачив, хоч як би не намагався відшукати його очима. На вулиці було похмуро. Небо, оповите сірими хмарами, готувалося розридатися журним дощем. Вночі, коли мене сюди везли, теж була злива. Цікаво, як далеко я зараз від Харкова? Мене везли довго: всю ніч. Пам’ятаю, що було холодно, але час пролетів швидко, хоча і було присутнє усвідомлення того, що їхали ми десь годин десять.

Пройшовши по коридору, з двух сторін загаороженому колючим дротом, ми попрямували до двоповерхової бетонної будівлі. При вході стояв часовий з такою самою гвинтівкою, що й у мого провідника. Сумнівів не було: це був невеликий табір для тих, кого було прийнято називати “кулаками”. Крім них, в бараці я нікого не бачив: справжніх “зеків” серед них не було. Наврядчи були.

В будівлі було ненабагато тепліше, хоча там і стояла чорна “буржуйка”. Але, принаймні, було сухо і не дув сильний вітер. Іноді зістрічаючи інших солдатів, ми пройшли декількома сірими коридорам, стіни котрих були обвішані чорно-червоними ідеологічними плакатами, до якихось дерев’яних дверей. Відчинивши їх, провідник наказав йти вперед. За дверями опинилися сходи, що вели кудись донизу, де виднілося тьмяне лампове світло. На самих же сходах було темно. Я почав спускатися вниз по приступках, а солдат, замкнувши ті самі двері на засув, так само міцно тримаючи у руках зброю, пішов за мною.

Це був великий підвал, але із низькою стелею. В ньому було навіть холодніше ніж на вулиці. Посередині стояв стіл, схожий на письмовий; за ним — стілець зі спинкою, а перед столом — крісло з ручками, до котрих були прибиті ремені. Все було зрозуміло: льох для тортур. Цікаво, яку інформацію вони захочуть з мене вибити? І чи потрібна їм та інформація?..

У підвалі також стояло декілька шухляд. На стінах висіли ті самі чорно-червоні плакати з пафосними лозунгами. Тут був ідеальний лад, і серед усього цього ладу стояв той самий чоловік, котрий уособлював собою образ того самого майора.

Роздивляючись усю цю кімнату, я не помітив, як вийшов мій провідник. На обличчі майора з’явилася майже не привітна посмішка. Чи було мені тоді страшно? Скоріше так, ніж ні. Все ж таки, реальність була куди більш моторошна, ніж просто слухи, або мої уявлення про подібні місця. Я сидів на кріслі з ременями. Майор з тою ж самою посмішкою відвернувся, і повільно пішов до свого столу. Він не став сідати, а просто обернувшись до мене обличчям, оперся боком на його край. Узявши зі столу пачку цигарок, він простяг її до мене у відкритому стані і вимовив перший адресований до мене звук:

— Мм? — “Будете?”.

Я не палив, тому відмовився.

— Ех, — у цьому був деякий смуток, а разом із ним — подив, — як хочете. Зазвичай — беруть, коли пропонують.

Він дістав одну штуку з пачки, сунув до рота, і підпалив сірником. Крізь зуби, в котрих була затиснута сигарета, майор промовив:

— А я от, запалю.

Він зробив першу затяжку, і повільно видихнув дим крізь рот і носа.

— Ім’я ваше, прізвище, я питати не буду. Адже у мене ось, — він кивнув головою в сторону стола, де лежали якісь папери, — усе є.

Останнє він промовив із посмішкою, натякаючи на те, що ким би ти не був — про тебе вже все знають.

— Що ж ви, голубчік, лікар все-таки, а людей лікувати відмовляєтесь?

Розуміючи, що я маю щось сказати, я відповів:

— Це неправда, товаришу майоре. Я лікував усіх пацієнтів, котрі були під моїм наглядом.

Майор зробив ще одну затяжку, і по цьому протягнув:

— Неправда, значить… — у цьому була деяка нотка суму.

Він простягнув руку із сигаретою на столом до попільнички, і ударив пару разів пальцем — скинув присок. Але що це мерехтить? В попільничці… Два золотих зуба?..

Майор вловив мій погляд, і з деяким прискореним темпом пробелькотів:

— Ах, це? — одгорнув очі від попільнички, переводячи погляд на папери, серед яких почав щось шукати. — Був тут до вас один. Поет. Чесний хлопець. Занадто чесний був. Прийшлося попрацювати, щоб вибити з його голови усіляку дурість. Повибивати… повиривати… Але, варто відмітити те, що людиною він був неймовірно талановитою.

Нарешті відшукавши потрібний папір, майор задоволено оголосив:

— Ось, тільки-но послухайте!

“Скільки раз нам дано помирати?

Скільки раз маємо ми народитись?

Чому маємо любити країну,

В котрій не терпімо держави?

Чому ми повинні кохати ідею?

Чому ми не можемо просто кохати?

Чому для людей я маю бути суддею?

Чому тих людей я маю ховати?

Скільки раз нам дано помирати?

Скільки раз маємо ми народитись?”

Майор дочитав.

— От до чого ж талановиті люди, га? — він підніс свій погляд на мене, — Тільки от пишуть не про те, розумієте?

Я не знаю, що на мене тоді найшло, але це питання так із мене і вилетіло:

— А про що ж треба писати? Для кого? Кожен пише для себе про те, що його хвилює, що він сам вважає для себе важливим. У нас тут саме справжнє рабство, і цей поет написав про нього. Саме це хвилювало його під час написання.

Майор підняв брови: така зухвалість його здивувала. Я очікував, що зараз почнеться увесь той жах, про який я так багато чув, і вже встиг пошкодувати про свої слова. Однак, майор спокійно відповів:

— Ви, євреї, дивовижні люди: чесніть в вас прокидається лише тоді, коли дійсно усвідомлюєте, що все закінчено. — він зробив паузу. — Але є одна річ, котру я маю вам розкрити, як деякий секрет: чесним ви можете… та й не тільки ви! Чесними ви можете бути всі, хто потрапив сюди, або ще ні — у цьому підвалі. Розумієте, вся чесність, висловлення думки можуть бути вільно озвучені тільки нам: працівникам НКВС. Знаєте, чому?

Майор підійшов до мене впритул, нахиливши голову таким чином, що вона опинилася на одному рівні з моєю, і оперся руками на ручки мого крісла.

— Тому що там, — він показав рукою в сторону сходів, — будується ідеальний світ, в котрому ви маєте ходити як залякані і мовчазні сучі діти. А якщо вас під білі руки приводять сюди — розв’язувати свого брудного язика.

В тих словах звучала несамовита ненависть до усього живого. Майор різко оденув від крісла, і пішов до шухляд, звідкіля почав діставати усілякі інструменти для “напоумення”. Потім, він покликав когось із солдат, і мене міцно прив’язали до крісла, на котрому я сидів.

Я не стану залякувати усіма тими речами, які проробляв (дуже майстерно) майор. Адже лікарі ніколи не розповідають пацієнтам про те, як проводилась їх операція, а лише о результатах. Вважайте, що це була теж операція по “видаленню” дурощів з моєї голови, і вселення кохання до МОЄЇ держави.

Врешті-решт, мене таки залишили у спокої, коли я “усвідомив” величність Радянського Союзу. Якимсь чином я ще міг стояти на ногах, і навіть ходити. На розстріл мене повели одразу ж.

До вулиці ми вийшли з іншого виходу. Ми йшли такими ж, огороженим колючим дротом, коридорам. Я знову відчув той самий невимовний аромат. І після — побачив її: вона стояла самотня серед пустельного поля, білосніжна і легка як перинка: квітуча абрикоса. Мені перестало бути страшно. Мозаїка розбитої на допиті душі, знову зібралась воєдино в різнокольорову гаму. Завдяки цьому, біль притих, і я почав йти трішечки швидше. Майору не вдалося зламати моєї віри ні в що, а лише додав один важливий елемент: я осмислив, як мало людей бачать навколо себе щось, окрім лозунгів і ідей. Але я не відчував до них ненависті. Чому? Зараз поясню.

Коли майор катував мене, я збагнув, наслідком чого це усе було: звичайна безглузда ненависть і дешева гордість; нігілізм, оволодівший розсудом такої великої кількості людей. Людей, котрих я так люблю, і котрі так сильно одне-одного ненавидять.

Мене підвели до стіни, де стояли ще шестеро смертників. Солдатів було вдвоє більше, і по команді вони були готові підняти гвинтівки, і перетворити наші тіла у решетини. Була потрібна лише команда…

Мабуть, це вже був кінець. Десь вдалечені стояло квітуче дерево. І я вже стояв на краю цієї безодні. Моя мозаїка ось-ось розіб’ється разом зі мною о невидиме дно. Мамо… Тату… Та Дівчина з квартири… я йду до вас… Голос батька… Торкання шкіри тієї Дівчини з квартири… Квітучі весняні вулиці Харкова… Берег тихої Лопані… я йду до вас… та почекайте трохи… я маю затриматись тут, щоб розповісти живим про щось надто важливе…

Солдати підняли вгору гвинтівки за наказом командира…

Поки не пізно, я розповім…

Коли вийдете на вулицю — огляньтеся. Все навколо, де б ви не знаходились — ваш дім. Тут живуть ті, кого ви кохаєте, або кого ви ще покохаєте. Це — надія. Це всі, кого ви будь-коли обіймали, бачили, розмовляли з кимось, разом раділи, разом сумували. Кожна людина, котру ви схоплювали поглядом, або та, яка лишалась у вашому серці. А тепер подумайте, скількох ви любите, і скільки люблять вас. Скільки рас, скільки релігій, націй, національностей, політичних і суспільних поглядів. Кожен географ, історик, інженер, економіст, лікар, священик, король, раб, вчитель, учень, військовий, мирний мешканець, праведник, грішник, суддя, підсудний, адвокат, прокурор, корумпований політик, льотчик, водій, пішохід, будівельник цивілізації і її руйнівник, композитор, музикант, слухач, математик, художник, багатій, бідар, безхатько, капіталіст, комуніст, батько, мати, дитина, кожна закохана пара, людина з розбитим серецем, віруючий, атеїст, щаслива родина, безплідна жінка, письменник, поет, читач, актор, сценарист, режисер, винахідник, дослідник, звичайна людина, знаменитість, лідер, підопічний, щиросердий, лжець, доносчик, благородний, святий, нечестивий… Це все піщинки однієї великої пустелі. Ми всі різні, але ми всі частинки одного спільного організму. Ми всі живемо тут. Світ, котрий ми створили, і світ, которий створив нас. Це наш світ. Це — МИ…

Постріли…

03.12.2021