Я хотіла спускатися, мені треба було забрати ще декілька душ. Я важко зітхнула, щось я трохи заморилась. Все ж таки треба взяти відпуску. Навіть Смерть повинна відпочивати, хай хтось мене замінить.
  Позаду я почула обережні та не впевнені кроки. Я обернулась, щоб
подивитись, хто там. Рідко за мною хтось ходить. Це був хлопець з ввічливими манерами. Він побачив, що я на нього дивлюсь і зупинився. Я бачила, що він не впевнений і вагається, тому підманила його до себе своєю кістлявою рукою. Він переступав з ноги на ноги і вирішував, як йому вчинити. Що ж і мертвим, і живим складно вирішитись до мене близько підійти, не говорячи про заговорити.
  Та все ж таки хлопець взяв усю свою сміливість в кулак і почав підходити до мене маленькими кроками. Він був схожий на малу дитину, яка тільки навчилась ходити, тому я трохи захихикала. Мені ця картина здавалась смішною та милою, я зрозуміла, що хлопець хоче про щось мене попросити. Я сперлась на косу та чекала. Побачивши це, хлопець трохи почервонів, видно, йому було соромно за свою невпевненість та нерішучість, він пришвидшив ходу, і вже за півхвилини стояв біля мене.

  - Пані Смерть... хлопець почав сильно ніяковіти. Він був невпевнений, чи правильно він звернувся і чи треба просити. Я жестом показала, що мене все задовольняє і він може продовжувати. Хлопчина набрався сміливості, він глибоко вдихнув і вже впевненіше продовжив, - Я розумію, що справ у Вас багато і людей теж... Я хотів у Вас запитати про хлопця на ім'я Влад... Владислав. Він високий, рудий, в нього зелені очі і під правим невелика родимка. Хлопець він
веселий, може згадаєте...

  - Як тебе звати? - я почала розуміти за якого він хлопця. За ним я і йшла. Декілька днів тому, над ним познущалися офіцери і розстріляли за те, що він вийшов у комендантську годину.

  - Микола. Я його найкращий друг, через нього я й пішов бунтом.

   - Микола, я за ним йду. Він хотів залишитись з бабусею до її смерті. Зараз настав час їх забрати.

  - А..- хлопець знову вагався. Він підвів свої карі очі на мене. Кароокий різко випрямився, що показувало його рішучість, та сказав, - а можна, будь ласка, з Вами? Він мій друг і я хотів би бути поруч, якщо це можливо.

  Я трохи призадумалась. Я майже ні з ким не ходила по душу. Зазвичай, усе робила одна. Та й, чому би й ні? Буде не сумно та і хай хлопця зустріне хтось свій. - Чого би й ні? Ходімо.

  Микола одразу зрадів, на його блідому обличчі з'явилась щаслива
усмішка. Я не могла не посміхнутися у відповідь. Все ж таки є люди, які несуть радість із собою. Буду до останнього сподіватися, що такі люди ще будуть. Він радісно кружляв біля мене та розповідав про їх дитинство з Владом.

  - Вибачте, я трохи балакучий. Та ти... Ви, - Коля одразу виправився, - ще не знаєте Влада, він ще той бовтун. Я лише загадково посміхнулась. Мені було незвично якось, та це дрібниці.

  Балакаючи, ми дійшли до невеличкої хатинки. На вулиці було тихо, бо була комендантська година. З цього району мені потрібно забрати всього лише 2 душі.
  Перед тим, як зайти у середину будиночку, Коля сумно подивився на нього та важко зітхнув. В середині було простенько, тут було 2 кімнати, невеличка кухня та коридор. Я впевнено пішла в кінець дому і зайшла до кімнати. На ліжкутлежало тіло бабусі, поряд, на краєчку, сиділа її душа та Владислав. - Пробач, бабусю, я не зміг купити тобі тоді ліки... я не встиг. -бабуся тихо плакала та обіймала онука.
  Посеред моїх ребер, схованих за мантією, щось закололо. Сум? Жаль? Ні. співчуття. Хотілося дати їм другий шанс, але це не було можливо. Розуміючи, що роботу виконати потрібно, я тихо постукала у проріз дверей. Владислав рвучко підірвався та подивився на мене. Він низько вклонився, а потім побачив свого друга.

  - Мені так шкода...-почав було Микола, та його перервали обійми друга.

  - Колю, а ти то тут чого? потім його вираз обличчя змінився, він став сумний та відійшов від Миколи, вираз його обличчя став серйозним, - ти також помер...

  - Я не міг спокійно реагувати на твою смерть! Ти запізнювався всього лише на декілька хвилин!

  Я сіла до бабусі на ліжко і, як і вона уважно слухала. Хлопці відчули наші зацікавлені погляди і повернулись до нас.

  - Добрий вечір, Марія Миколаївна, - Коля с бабусею обнялись, і він розповів, як був на протесті і як його вбили. - Влад, а розкажи свою історію.-  Владислав трохи потупив погляд, та все ж таки почав розповідати:
  -У вечері моїй бабусі стало погано, ліки, як на зло, закінчились і тому треба було за ними піти, бо вона страждала від болю, а я не міг на це дивитися. Швидко перебираючи ногами, я за прибіг до аптеки і, узявши усі необхідні ліки, щодуху побіг додому. Коли залишалось зовсім трішки до дверей рідного дому, я пришвидшив ходу. Тоді я не помітив, що почалась комендантська година і мене зупинили декілька офіцерів. Я вибачався, що запізнився на хвилину і хотів пояснити ситуацію, та вони були п'яні і відчували себе володарями, тому вирішили мене "провчити". Все почалось з товкнечі. Вони мене перештовхували з одного боку в інший. Я був на ватних ногах, бо не висипався, тому мене і одному завалити було не складно, а тут їх 2. Їм набридла така іграшка, як я, - він посміхнувся, а в мене від цієї посмішки стислося серце і стало боляче. Людина буде розповідати жахливу історію своєї смерті з усмішкою, ніби це якийсь жарт.- Вони мене штовхнули на землю і почали лупцювати ногами. Один з офіцерів узяв якусь пляшку і розбив її об мою голову. Другий же від лужиці крові й від її запаху прийшов до тями, побачив, що вони накоїли, зрозумів, що вони не від мажуться, і застрелив мене.

  Ми з бабусею були у щоці. Ну як так можно? А після вони кажуть, щотхочуть миру.
  Та часу розмірковувати на цю тему не було, тому почали рухатись у сторону неба.