От хто тільки придумав збирати так багато народу в один день, змушуючи усіх стояти під сонцем і паритись? Хоча, може, це лише  для мене все так жахливо?

Було б добре, якби мій дар заважав жити тільки мені. Попри те, що я бачила більше  за інших і невпинно, неконтрольовано розвивала свої здібності, не завжди могла втримати язика за зубами. Саме таким способом я заробила собі у школі репутацію розбивачки мрій ще у молодших класах.

Мені було справді важко через потребу весь час грати чиюсь роль.

***

Тук-тук.

- Сонечко, ти вже прокинулась?- мама.

- Так, мамочко,- відповіла я, відчиняючи двері і впускаючи її в кімнату.

Вона зайшла і, як завжди, поклала на моє ще не застелене ліжко нову сукню для свята. А я щиро подякувала.

- Я купила її позавчора,- почала тараторити мама, показуючи обновку. Я рідко коли вслухалася у мамині слова, якщо вона захоплено розповідала про одяг. Але признатися чесно, я була дуже вражена. Воно справді гарне. Перш за все воно не рожеве, що уже неабияк дивно, а ніжно-блакитне. Сукня літня, з легкої тканини, яка утворює об’ємну, кількашарову юбку від грудей, де вона тримається на звичайній широкій резинці. Вона надзвичайна.

- Дякую, мам! Вона справді класна!- я не була змушена грати. Від вдячності я обійняла її.

- Схоже, у тебе навіть зранку може бути хороший настрій,- відповіла мама, відтягуючи мене за плечі,- До речі, ми сьогодні не будемо йти у кафе, як завжди.

Ого-го! Сьогодні справді чудовий день,- подумала я.

- Чому?- треба було перестати посміхатись, а то вона якось дивно на мене дивилася.

- Чому?- спитала знову з уже звичайним обличчям,- Щось трапилось?

- Не варто засмучуватися, сонечко. Ти не все ще знаєш. Цього року ми з батьком вирішили – барабанний дріб - влаштувати «паті на хаті»

- Гаразд,- я натягнуто посміхнулась. Не хотілось засмучувати маму. Вона ж уже сто відсотків усе підготувала.

- І, звичайно, прийдуть гості. Небагато. Чоловік 20-30. Також, ми вмовили прийти … Дем’яна.

- Дем’яна,- закінчили ми разом, що правда я швидше пропищала це ім’я.

Соломіє, візьми себе в руки! Вона на тебе дивиться.

- Сонечко, я знаю що ти умієш робити,- тихо сказала вона.

- Тобто?- розглядаючи сукню, я не відразу зрозуміла її питання.

- Подивись, будь ласка, мені в очі й скажи,що ти бачиш.

Її слова вибили мене з колії.

- Твої очі…- мені перехопило подих. Мамині очі були повністю без плівки якого-небудь кольору. І я побачила її мрію.

- Це я і Дем’ян!?- не втрималася. Навіть великі актори час від часу зриваються.

-Ой, вибач. Я забула. Треба і мені навчитись керувати своїми … мріями.

- Але як ти дізналась? Я завжди думала, що навчилась майстерно брехати, і, ні ти, ні тато ніколи й не підозрювали про існування моїх умінь.

- Я знала про це і раніше. Просто, думала чи радше сподівалася, що ти переростеш.

- А чому я цього не бачила?

- Що ти не бачила?

-Ну, зазвичай, до сьогоднішнього дня, у тебе була плівка на очах. Та ще й рідкісна.

-Тобто?- не зрозуміла мама, а я почала пояснювати:

- У всіх людей від народження очі кришталево чисті, тому немовлята бачать і знають усе, однак, як тільки дитина починає усвідомлювати світ навколо неї, появляється така собі пелена, плівка. У маленьких вона якогось яскравого кольору: рожевого чи блакитного, зеленого чи жовтого, чи будь-якого іншого. Це означає, що дитина наповнена мріями. Але з часом, десь у підлітковому віці.. – я трішки скорочу мій монолог, який мама слухала дуже уважно і ні разу, що дуже мене здивувало, не перебила задля свого питання,- Ну, а такі люди як ти уже у дорослому віці мають ту яскраву «дитячу» плівку з домішком темряви. Ви у дитинстві звичайні, але коли опиняєтесь перед горою «Доросле життя», не долаєте себе, не деретесь вгору. Вам занадто важко, тому ви залишаєтеся жити в саду «Дитинство», що є дуже дивним для іншого світу. Ваша плівка справді залишається здебільшого яскравою, аде ця темрява інколи справді лякає,- закінчила я.

У мами навіть рот розкрився:

- Я не знала, що ти бачила все саме так..

- Так звідки ти знаєш про мій дар?

Вона подивилась на годинник і знайшла причину відкласти свою відповідь:

- Так , нам на дев’яту треба бути у школі, а ти ще не вдягнута.  Давай швидко! Маєш тридцять хвилин,- протарабанила вона, збираючись вийти з кімнати,- До речі, я ще й взуття тобі купила,- кивнула на коробку біля дверей і вибігла.

Я й не помітила коробку. У ній лежали туфлі. Це були прості чорні човники, але на якому ж підборі!! Я думала, мама пожартувала. Звичайно я вже взувала взуття на підборах, але такі високі зустріла вперше. Та одне я можу сказати з впевненістю, вони були прекрасні. Залишилось тільки підібрати щось на верх.

Мама сказала 30 хвилин. Вагон часу.

Вмилась, привела волося до ладу, одягла сукню, черевики і решту.

 Це не вперше я збиралась на якесь свято, очікуючи, що це буде один з найгірших днів з мого життя. Та все таки була здивована…

- Сонечко, ти уже готова? - це тато.

  Цікаво, він теж змінився?

- Так, таточку, я уже іду!- гукнула через стіну.

- Ухти!!! Ти дуже гарна, котику! - Сказав він, коли я ввійшла на кухню.

  Мені було якось лячно дивитися йому у вічі. Я сподівалася, він не помітить цього.

- Соломіє Марківно!- я підкочила від татового крику. Він вперше звернувся так до мене. Такого не було навіть коли я пішла з дому, бо вважала, що чужа. Та я до того  ранку так вважала, але з'ясувалося, що надія ще жевріє.

- Що трапилось?- спитав тихіше,- Соломіє!..- я з надією подивилась на маму, але вона тільки розгублено похитала головою.

- Чому ти не дивишся на мене?! Подивись мені в очі!- раніше він ніколи не міг на мене сварити, не те, що кричати, як зараз. Я тільки сховала голову у плечі, як налякана тваринка. Та все ж підняла свої очі на рівень його, але краще б цього не робила. Вони… Мені вдруге перехопило подих. На його очах була чорна пелена, настільки темна,що й яблука не було видно.

- Соломіє, та що з тобою?

- Нічого,- я не зрозуміла, сказала я це чи подумала.

-  Не бреши мені! - таки сказала,- Я ж батько, я бачу.

- Марципанчику, заспокойся. Не кричи на неї,- спробувала лагідно сказати мама, але вона була налякана не менше за мене, тому голос її підвів.

- Фія, не лізь,- прогарчав він,- Соломіє,- знов до мене. Я не розуміла причину татової злості. - Ти вагітна?- не дав подумати, як я знову в ступорі.

- Що?!- водночас з мамою чи то прокричали, чи то пропищали.

- Ти останнім часом постійно мовчазна, надто серйозна.

- Тату, я завжди така,- я справді намагалась говорити спокійно, але не довго мені це вдавалось.

- Ні!- гаркнув він.

- Марку, негайно зупинись!- мама вперше в житті крикнула на нього,- Це твоя донька! Так, можливо, вона не така як ми, але хіба можна таке про неї казати?!

- Я. Завжди. Кажу. Правду! Що було вчора? Позавчора? – він навіть не чекав на відповідь, бо вдихнув і продовжив:

- Вона постійно кудись вечором ходить, приходить пізно, з навушниками у вухах і усмішкою на лиці, йде у свою кімнату, просто побажавши нам добраніч,- сказав він до мами, намагаючись довести свою правоту.

- Ну і до чого тут вагітність?- перебила його мама,- Чи від навушників можна завагітніти? А, ні! Мабуть, у всьому винна посмішка на її лиці, якої, до речі, через тебе уже нема!

- А ти думаєш чому вона посеред ночі приходить така ‘довольна’?

- Досить!- нарешті я змогла подати голос. Це вперше ми кричимо один на одного,- По-перше – тату, я не вагітна. Будь ласка, не перебивай мене. По-друге – незважаючи на зіпсований настрій, у школу йти треба. Як би мені цього не хотілося,- добавила уже тихіше.

- Ти права,- обійняла мене за плечі мама і повернулась до тата,- Ти йдеш?

Він тільки махнув головою і пішов попереду нас.

- Ти взяла телефон?

- Так, мамо,- чуло моє серденько: щось дуже змінилося, але мозок не розумів, що саме.

 Дорогою усі мовчали. Тато не намагався порівнятися з нами, та і я з мамою не доганяли його. Мама ж навіть не намагалася зав'язати розмову, як зазвичай, а мовчки поринула у роздуми. На відміну від мене. Я чомусь не могла ні про що думати. Хоча ні, могла, просто не хотіла. Думки занадто важкі, щоб перетравлювати їх лише моєю головою.

- Мам?..- пошепки.

- Що?- мабуть, мені не треба було витягувати її з роздумів, але уже пізно.

- Так звідки ти знаєш?- думаю, їй не потрібно було уточнювати, про що саме я питала, бо в її очах я побачила, як ми і далі йдемо, але мовчки.

- Я просто знаю.

- Мам, це не відповідь.

- Окей. Я не знаю, чому це почалось. Чи через Чорнобиль, чи це у нас завжди було у генах сховано, че ще чомусь. Колись, коли я була приблизно у твоєму віці, моя мама також на мій день народження,- так, я народилась першого вересня,- сказала, що знає хто я. Я була такою ж як ти, але дар мій заключався і заключається в іншому. З'ясувалося, що у нас в роду усі старші донки кожного покоління могли бачити більше за інших. Хтось обмежувався соколиним зором, а хтось був таким винятковим, як ти. Були й такі, що могли майбутнє бачити, але чим сильніший дар, тим менше ти живеш. От, наприклад, твоя прабабуся. Їй уже за 90, а вона досі може хрестиком вишивати без окулярів. А її мама, якраз, була одною з дуже рідкісних винятків і померла у 20 років. 

- А тітка Ліза теж має цей ... дар?- чому на останньому слові я спіткнулась?

- Ні, вона молодша.

- Тобто по-справжньому можуть бачити тільки старші?

- Так. Я ж казала. Тільки старші доньки.

- Але чому?- це питання я, мабуть, задала сама собі і мама це зрозуміла, бо просто махнула плечима "не знаю" і ми продовжили йти.

Треба буде подивитись в Інтернеті. Може, там є хоч щось.