Аліса не хотіла визнавати те, що вони заблукали. Здавалося, дорога веде їх в глухий кут. З того моменту, як Єва – давня подруга Аліси телефонувала їй на мобільний та запрошувала в гості на вихідні, минуло майже два тижні. Аліса – дівчина двадцяти трьох років нещодавно закінчила університет та збиралася присвятити своє життя філології. Менсона – хлопця років тридцяти вона зустріла вже на останньому курсі. Вони швидко зійшлися і стали жити разом. Вона була з ним вже заручена і вони збиралися одружитися через місяць. І ось з’явилася можливість проїхатися до подруги в гості. Майже два тижні Аліса не хотіла їхати; вона погодилася на цю довгу поїздку, швидше, з жіночої цікавості, яка була її другою натурою.

Вони разом з Менсоном сіли в свій новенький Volkswagen Touran сірого кольору і вирушили по шосе № 95 у бік Ембервуда. Десь там серед пагорбів і хвойних лісів розташувалося невелике містечко з дивною назвою Оазис Хілл, куди Єва, за її словами, нещодавно переїхала і знайшла там нове життя.

Вони були в дорозі майже добу; позаду залишилися сотні миль, але чим більше вони наближалися до цього містечка, тим більше Аліса починала хвилюватися. Її не залишало відчуття, що Єва з неї просто посміялася. По її обличчю ковзнула маленька хвиля гніву. Аліса вже уявила, як хлюпне їй в обличчя склянку холодної води і висловить їй усе, що вона про неї думає. Втім, треба було набратися терпіння. Можливо, все вирішиться і з’ясується, що машина просто не туди звернула і Єва тут зовсім ні до чого. Машина продовжувала свій шлях, але жодних ознак міста не було і близько. Алісу долали думки про те, що якщо вони вже заблукали, то заблукали, треба набратися сміливості і визнати це, але топографічна карта на смартфоні вказує, що вони рухаються в правильному напрямку. Все йде за планом.

Вони давно звернули з основного шосе в бік вузької бічної дороги, що вела в бік темного густого лісу. Дорога була ненумерована, і виглядала трохи занедбаною, що спочатку насторожило Менсона, який вів машину. З іншого боку, дороги, які, немов змії, розповзалися ліворуч і праворуч, нічим не відрізнялися одна від одної. І Менсон, і Аліса таке спостерігали вже багато разів, тому швидко заспокоїлися. Проте дорога ставала все гіршою і гіршою. Вибоїн та каменів зустрічалося так багато, що машину струшувало щохвилини, як на гірках у парку атракціонів. Подекуди вздовж цієї жалюгідної пародії на дорогу проросла густа трава. Не дай боже, якщо їхня «крихітка» – так вони називали машину, зламається на цій чортовій дорозі.

– Ти думаєш, у навігатор закралася якась помилка? Таке траплялося раніше? – вкрадливим голосом спитала Аліса. Менсон стомлено глянув на неї, йому не хотілося виправдовуватися чи сперечатися з нею. Вони так довго їхали, і він дуже втомився. В його очах читалася глибока втома.

– Я вже нічого не думаю. Але навігатор працює, як швейцарський годинник.

Менсон ліниво переключив радіохвилю. Зазвучали нотки їхньої давно улюбленої пісні у виконанні Кріса Рі «Дорога в пекло». Він зробив звук голосніше.

– Невже Єва нас обдурила? Я їй двічі вже телефонувала. Вона не бере слухавку. Не чекала від неї такого.

– Ми вже проїхали пристойну відстань, повертати назад уже пізно. Щоправда, мене бентежить одне – чому Оазис Хілл ніяк не позначений на мапі. Загадково, чорт забирай! Що це за позначення 1149b? Ми їдемо в якісь нетрі. Якщо це місто, – говорив Менсон, – то сюди має вести рівна широка дорога, якою колеситимуть автобуси та машини. Чортовиння якесь. Але, сподіваюся, скоро ми будемо на місці.

– Я теж на це сподіваюся, любий.

Чим далі їхала машина, тим гірше ставала дорога. Спочатку на ній закінчилася звична жовта смуга, а потім і сам асфальт. Зрештою, вона перетворилася на вузьку лісову стежку, якою іноді ходять грибники, пробираючись у гущавину лісу. Менсон подивився на всі боки, природа в цих місцях вражала своєю красою і пишністю. Пахло хвойним лісом і чимось ще. Він глибоко зітхнув і проковтнув слину, милуючись околицями. Високі хвойні дерева щедро кидали на дорогу широкі тіні. Однак машину продовжувало струшувати і Менсону це не подобалося. Вони нещодавно її купили. Збирали гроші на неї цілий рік. Довелося відмовляти собі в багатьох речах, але вони це зробили. Дорого обійшлася їм ця «крихітка», зате не в кредит. Інакше б вони давно опинилися в борговій ямі. Втім, його зараз турбувало навіть не це – вони продовжували їхати вузькою дорогою, вже сутеніло, а попереду лише пагорби та дерева, які якось незграбно вишикувалися в ряд біля дороги, ніби прагнучи її поглинути. Аліса несподівано верескнула від радості. Вираз її обличчя змінився.

– Ну, нарешті! Ми під’їжджаємо до нього. Навіть не віриться.

Вона радісно показала рукою на невеликий білий білборд, що виглядав попереду з-за дерев. Менсон також звернув на нього увагу. Там танцюючими літерами було написано «Ласкаво просимо до Оазис Хілл. Тут на вас чекає тільки рай». Він подумав, що кілька слів про рай виглядають якось дивно, особливо на тлі того, що місто не може собі дозволити зробити нормальні дороги. Втім, за кілька хвилин він змусив себе взяти свої слова назад. Тепер вони їхали широкою асфальтобетонною дорогою, яка була акуратно розкреслена жовтою лінією. «Крихітка» їхала плавно й легко, а попереду – на горизонті замаячили дахи білих дерев’яних будинків та шпиль над дахом якогось місцевого собору.

– Чорт забирай, невже ми під’їжджаємо! – зрадів Менсон. Він відчував, що в нього відлягло від серця.

Машина тепер мчала, як швидка лань. Аліса помітила, як недалеко по краю дороги бігли підтюпцем кілька людей. Це були молоді люди в спортивних костюмах, які, однак, рухалися, наче з останніх сил, задихаючись і відкашлюючись. Поки машина проїжджала повз, Аліса щось радісно крикнула їм, але вони не звернули на неї жодної уваги, наче сіра «крихітка» була машиною-невидимкою. Втім, індиферентність цих людей не збентежила Алісу. Дивно було інше. Єва досі не брала слухавку, хоча Аліса їй дзвонила і надіслала вже десяток смс-повідомлень.

– Бачиш, які вони молодці. Ведуть здоровий спосіб життя, – зауважила вона, трохи посміхаючись.

– Кожному своє, – тихо буркнув Менсон і витріщився на дорогу.

– Нехай це прозвучить банально, але рух – це життя. Ти надто довго сидиш за монітором. Мені здається, тобі теж не завадило б робити ранкові пробіжки.

Менсон посміхнувся. Він добре пам’ятав, що чудово заробляв, поки працював на посаді девопс-інженера в одній місцевій айті-компанії. Однак після того, як вона закрилася, гідної роботи він поки що не знайшов. Нині йому доводиться працювати на двох не дуже добре оплачуваних роботах, щоб сплатити всі рахунки. Цей період для нього – найскладніший, доки він знову не влаштується в відповідну айті-компанію. Тому про ранкові пробіжки мова не йде. Просто не вистачає часу, і Аліса це добре знала.

– Аліса, люба, ти ж знаєш, у мене справ по горло. Які ще пробіжки?

– Знаю, солодкий, але малорухливий спосіб життя шкодить твоєму здоров’ю. Пам’ятаєш, як у Льюїса Керролла про Алісу в Задзеркаллі? Чорна Королева повинна бігти щосили, щоб залишитися на одному місці, і бігти вдвічі швидше, щоб дістатися кудись. Ми теж маємо з тобою бігати, щоби зберегти наше здоров’я, і навіть бігати вдвічі більше, щоб його покращити.

– Ти обіцяєш бігати разом зі мною?

– Я теж не проти. Дивись, як вони чудово біжать.

– Здається, вони там усі курці. Бачиш, як задихаються?

– Так, я теж помітила. Пізно зрозуміли, що куріння шкідливе, а бігати корисно.

Вона щиро посміхнулася і поцілувала Менсона в щоку.

«Крихітка» в’їжджала до міста, яке потопало серед зелених дерев. По обидва боки головної вулиці вишикувалися невисокі, але доглянуті будинки, наче за шаблоном пофарбовані в білий колір. Школа, кілька магазинів і міська ратуша жовтіли на фоні заходу сонця. Оазис Хілл здавався настільки маленьким, що мав майже іграшковий вигляд. Алісу тішило одне – місто було досить тихе. Втім, було щось у цьому й лякаюче: людей на вулиці було підозріло мало. Деякі з роззяв проводжали «крихітку» непривітними поглядами, ніби на обличчі у них було написано – ми вам нічого не розповімо, але ви вже своє відспівали. Дивно було й те, що в місті зовсім не було машин. Менсон не побачив жодної, навіть поліцейської чи швидкої. Він спіймав себе на думці, що, можливо, так збіглося, вони просто не зустріли їх на шляху, але це не означало, що місто зовсім позбавлене машин. Це неможливо в двадцять першому столітті.

Несподівано машину довелося зупинити. Дорогу перетинали кілька людей. У Менсона очі полізли на лоба. Люди впали, наче з неба, висипалися десь з-за хмар. Менсон готовий був присягнути, що їх не було поряд. Він зазвичай дуже уважно стежить за дорогою. Звідки вони з’явилися – загадка. Втім, люди швидко ковзнули за ріг і зникли.

– Сьогодні, мабуть, якийсь день загального міського забігу, – підсумувала Аліса, визираючи з машини.

– Чорт з ними. Добре, що ми майже приїхали.

– Так, любий, – кивнула вона.

Маршрут на карті закінчувався біля 24 будинку на Квітковій вулиці. Вони зупинили машину, вийшли з речами, натиснули на дзвінок, однак, приїжджим ніхто не відчинив двері. На ганку біля двоповерхового дерев’яного будинку з двосхилим похилим дахом, пофарбованим в білий колір, лежала невелика записка. У ній Єва писала про те, що рада приїзду Аліси, її самої зараз немає вдома, але Аліса може взяти ключик під килимом і заходити до будинку. Можна вільно розташовуватися. Хазяйка прийде пізніше. Звичайно, виглядало все це дивно, але нічого не вдієш. Вона взяла ключик, відчинила двері і вони обидва почали заносити речі до будинку. Коли на вулиці стемніло, у вікнах сусідніх будинків засвітилися яскраві вогники, наче розсипи мерехтливих зірок, Єва повернулася додому. Вона з’явилася за плечима Аліси, майже раптово, ніби і не покидала цей будинок.

– Аліса, нарешті ви доїхали, – задзвенів голос Єви, – я дуже рада, що ви тут. Ви тут – разом із Менсоном.

Вона обійняла Алісу зі щирою усмішкою, тим самим розтопивши останні нотки гніву Аліси.

– Єва, слава богу, ти вдома. Ми почали хвилюватись, де ти.

– Я цілий день була за містом. Вибач, телефон зламався, я не могла відповісти.

Аліса уважно подивилася їй в очі. І вони обійнялися.

– Ах, ти, стара сучка, я так тобі рада. Давно не бачилися.

Обидві посміхнулися.

– Я теж дуже скучила, чорт тебе забирай.

Потім Єва підійшла до Менсона і обняла його. На кухню увійшов високий чоловік середнього віку з невеликою темною бородою і кучерявим волоссям.

– Знайомтеся, Аліса, Менсон, це – Баллард. Мій давній друг, – радісно брязкотів голос Єви. Вона підвела його до Менсона, потім до Аліси. Вони потиснули один одному руки і сіли разом за столом. Засвітилися свічки, було розлито по келихах вино. На столі з’явився святковий вишневий пиріг. Вечір пройшов у дружній атмосфері. У той момент Аліса подумала, що, мабуть, не варто було так хвилюватися, поки вони добиралися цією чортовою дорогою. Все-таки гарне спокійне місто, далеко від галасливої суєти, та й час, як здалося, тут тече якось по-іншому. Схоже, тут справді тиха гавань, в якій і варто проводити найкращі роки свого життя. Хвойні ліси, пагорби, природа... все зачаровує своєю красою. Можливо, тут справді рай? Втім, Аліса надто втомилася, щоб багато думати про це місто. Вона вже й сама не пам’ятала, як опинилася в спальні з Менсоном після довгої вечері. Час пролетів так швидко, майже непомітно. Вона так втомилася, так втомилася. Думки плуталися та розліталися, як частинки попелу на вітрі.

Наступного ранку Аліса вийшла на кухню і знайшла на столі записку, в якій говорилося, що Єва з Баллардом вирушили на пробіжку за місто і будуть ближче до обіду, але вони можуть самі вирушити на екскурсію містом. Аліса знизала плечима, але нічого не зробиш. Дивно все це. Менсон ще спав, тому Аліса вирушила до центру міста сама.

Біля головної вулиці височів невеликий шпиль, увінчаний флюгером з витонченою емблемою. Поруч зелений парк, усіяний білими трояндами. Десь через дорогу неспішно підтюпцем пробігала чергова група спортсменів. Аліса подумала, що, мабуть, у цьому немає нічого незвичайного. У кожному місті є якісь свої звичаї. Можливо, тут просто полюбляють бігати. Не варто занадто хвилюватись із цього приводу. Навпроти старого блідо-червоного собору розташувалися магазинчики. В один із них Аліса й зазирнула. Там продавали сувеніри місцевого виготовлення. Вона обрала якусь мініатюрну порцелянову фігурку, але продавця на місці не було. Магазин був повністю порожній. Натомість лежала записка з проханням залишити потрібну суму біля каси. Аліса покірно залишила гроші і вийшла надвір. Вона йшла вздовж магазинів, доки не натрапила на місцеву перукарню. Двері в ній були відчинені, проте всередині нікого не було. Аліса стояла навпроти великого дзеркала.

Якоїсь миті фігурка випала з її рук і з тріском розбилася. Хвиля жаху пробігла по всьому тілу. Її відображення, її відображення в дзеркалі. На неї дивилася жінка похилого віку років сорока восьми. Сухе, ламке волосся видавало першу сивину. На її обличчі були розкидані, як гриби після дощу, виразні та глибокі зморшки, які відбивали її втомлений, змучений вигляд. Де-не-де шкіра обвисла і втратила колишню пружність. Вона постаралася посміхнутися, але в дзеркалі відобразилася натягнута та сумна посмішка. Аліса була вражена. Вона схопила фен і зі злості кинула його в широке дзеркало, яке відразу розлетілося на міріади дрібних блискучих уламків. Вона з жахом кинулася геть. Не помічаючи, куди біжить, вона раптово зіткнулася з Менсоном, потрапивши до його обіймів. Схоже, він теж був наляканий. Таким вона ніколи його не бачила.

– Воно краде наш час, – прошипіла Аліса майже змовницьки. – Воно краде нашу молодість.

– Як таке може бути? – шепотів Менсон, і вона бачила, як немолода шкіра звисала на його обличчі, на яке падав сивий чубчик волосся. В її очах блищали страх, образа і лють. Вперше в житті вона пошкодувала, що довірилася старій подрузі та приїхала до цього міста.

– Я не знаю, як це сталося. Ми обидва постаріли. За одну ніч. Це місто мерців. Ми маємо тікати звідси.

– Добре. Збираємо речі і до машини.

Коли вони дісталися свого сірого Volkswagen, з’ясувалося, що хтось витяг звідти свічки запалювання і пошкодив акумулятор. Менсон відкрив гараж і побачив там цілком робочий пікап – машину темно-синього кольору, на якій, мабуть, ніхто не збирався їздити. Пікап, ніби чекав на свого водія. На кухні Аліса випадково помітила лежачий смартфон Єви, з яким, судячи з усього, було все гаразд. Він чудово приймав повідомлення та дзвінки. Виходить, що стара подруга обманювала її. Обманювала із самого початку. Гнів переповнював її. Вона кинула свої речі в машину і сіла сама. Не можна було гаяти ні хвилини.

Пікап із ревом рвонув із місця, залишаючи за собою великий шлейф білого диму. Здавалося, грізний звук машини зловтішно розрізав тканину панівної тиші і безмовності цього спокійного міста. Махіна летіла головною вулицею в бік виїзної дороги. Ранкове місто було майже порожнім, лише зрідка деякі люди виглядали зі своїх будинків і дивилися на машину, як на корабель-привид.

– Тримайся, Аліса! Тримайся міцніше! – квапливо говорив Менсон, дивлячись на дорогу.

Аліса пристебнула ремінь безпеки, проводжаючи Оазис Хілл, який зникав, як біла цятка на горизонті. Попереду на них чекала жахлива дорога та нескінченні високі хвойні дерева. Машина мчала, майже на максимальній швидкості. Менсон непокоївся тільки через одне, аби не заглух двигун. Їх знову почало трясти через велику кількість каменів на дорозі. Двигун продовжував справно працювати, але машину все ж таки довелося зупинити. Попереду посеред дороги вони побачили кілька молодих людей, які дивно дивилися прямо на них і, судячи з усього, не збиралися йти. Могло здатися, що всі вони спортсмени – чоловіки та жінки, оскільки були одягнені в спортивні костюми. Вони вперто витріщалися на машину. Вираз їхніх майже воскових облич, ніби говорив, ми вас нікуди не відпускали.

Менсон був рішуче налаштований.

Він натиснув на педаль газу, і машина рушила їм назустріч. Ніхто з цих бовванів не зрушив з місця, більше того, їхні порожні погляди, ніби перетворилися на велику палаючу піч, яка готова спалити без залишку все, що кидає тінь на репутацію славетного міста Оазис Хілл. Машина повільно просувалася вперед і люди рішуче накинулися на неї, обхопили її, наче зомбі із класичних фільмів жахів Джорджа Ромеро. Менсон упіймав себе на думці, що пікап перетворився на клейку стрічку, на яку охоче липли сотні мух. Деякі руки тяглися до кабіни, намагаючись схопити за волосся Алісу, їй ледве вдалося відбитися. Інші руки намагалися розбити лобове скло. У них все вийшло б, якби не глибокі вибоїни на дорозі. Машину добряче струснуло і кілька людей впало в бік кювету. Вони не просто впали, а м’яко розсипалися на порох, як розсипаються стрункі вежі з морського піску. Менсон ліктем відкинув ще двох, які намагалися влізти до кабіни. Вони також перетворилися на аморфні маси. Здавалося, що вся їхня плоть зсередини складається з піску. Пісок замість крові та кісток. Один суцільний пісок.

Ще один добрий струс і інші посипалися на землю, немов легкий картковий будиночок на вітрі. Пікап прискорив рух, залишивши всіх цих людей позаду.

– Ух, невже ми відірвалися від них, – полегшено сказала Аліса, – не розумію, хто вони.

– Ймовірно, справжні жителі цього міста, – ледве процідив Менсон. На його обличчі відчувалася втома. Сивий чубчик розлітався на вітрі. Аліса дивилася на нього і вперше задумалася про те, що вона їде в машині з глибоким старцем, який ледве нагадував її коханого хлопця, за якого вона хотіла вийти заміж. Минулого ранку вони обидва постаріли ще на кілька років. Ця думка не покидала її, вона, наче свердлила і вивертала розум зсередини.

Попереду раптово утворився туман, який ніби білим килимом накривав усю лісову траву. Ще кілька миль тому його не було. Не було жодного сліду. Менсону здавалося, що туман з’явився раптово, як фотоспалах, при цьому він сам відмовлявся вірити в своє припущення. Надто це виглядало безглуздо та дивно.

Машина в’їхала в туман і він охопив її.

Лобове скло оточував суцільний білий морок, але Менсон не відпускав педаль газу. Здавалося, ще більше пахло хвойним лісом і болотами. Алісу не залишало відчуття, що вони в’їхали в якесь чарівне місце в стилі популярних фентезійних романів Ніла Геймана чи Урсули ле Гуїн. Ще кілька хвилин і пікап вибрався з цієї білої смуги. Попереду знову з’явилася дорога, над якою схилилися високі темні дерева, немов давні велетні. Машина продовжувала рух уперед.

Аліса гаряче обійняла Менсона; вона зраділа, як дитина. Невже вони справді виїхали з цього проклятого місця! Залишилося проїхати кілька миль цією вибоїстою лісовою дорогою і вибратися на рівне широке шосе № 95. Коли вони будуть там, вони зітхнуть з великим полегшенням.

Дива не сталося.

Попереду біля дерев праворуч дороги на них дивився знайомий білборд з написом «Ласкаво просимо до Оазис Хілл. Тут на вас чекає тільки рай». Вони їхали назустріч цьому білборду. Менсон нервово вдарив по керму лівою рукою.

– Цього не може бути, цього просто не може бути.

В очах Аліси з’явилися сльози. Вона не знаходила жодного логічного пояснення з того, що бачила перед собою. Машина прямувала до Оазис Хілл. Виходить, що всі ці милі вони не віддалялися, а поверталися до міста. Менсон зупинив пікап і глибоко зітхнув. Вдалині на дорозі з’явилися якісь постаті. Ці люди бігли підтюпцем і, судячи з усього, не очікували побачити тут застряглий старий синій пікап.

– Ой, та це ж моя машина, – майже з радістю простяг Баллард. Він неквапливо біг разом з Євою та ще двома молодими людьми.

– Єва? – вигукнула з машини Аліса. Здавалося, вона побачила привид із білої імли. Їхні погляди зустрілися.

Усі четверо підійшли до пікапу. На їхніх обличчях, швидше, було здивування. Менсон та Аліса вийшли з машини.

– Що тут відбувається, чорт забирай? – гаркнула Аліса. Вона була готова кинутися в бійку, не шкодуючи сил.

Єва трохи посміхнулася й винувато окинула поглядом немолоду пару з пікапа. Вона почала говорити.

– На цій машині кілька місяців тому ми з Баллардом в’їхали до міста. Я розумію тебе, ти дуже засмучена. Ми теж пережили все, що ти пережила. Але потім ми звикли до цього. Ми змирилися з плином часу та диханням цього міста.

– Навіщо ти нас заманила до цього місця?

– Тому що в цьому місті ви здобудете щастя. Коли ви зрозумієте, в чому суть, ви самі будете дякувати за це.

– Яке щастя? – огризнулася Аліса. – Ми тут постаріли на три чортові десятки років. Ми – люди похилого віку. Ти розумієш це?

– Все можна виправити, – спокійно продовжувала Єва. – Це місто виникло на ґрунті давнього гігантського кратера, і час тут протікає не так, як ми звикли його відчувати. З часом можна працювати, як скульптор із глиною: то розтягувати, то ущільнювати. Він повністю в вашому розпорядженні, і в цьому полягає щастя, яке ви можете знайти.

– Щастя? – майже роздратовано промовив Менсон, поправляючи сиве волосся на лобі.

– Так, щастя. Щоб тут жити, треба рухатись. Чим більше ви бігаєте, тим молодшими стаєте... навіть через сотню років роблячи це, ви залишитеся молодими. Подивіться на цих людей, – Єва вказала на двох молодих чоловіків, які стояли поруч. – Ви не повірите, але їм по вісімдесят років. І у них все життя попереду. Вони самі вирішують, скільки їм жити і як їм жити. Достатньо робити щоденну пробіжку, щоб повернути собі сили молодості, інакше час швидко візьме своє.

Аліса і Менсон переглянулися, не приховуючи свого глибокого подиву, в якому, утім, ховалися нотки страху та недовіри.

– Ти хочеш сказати, що ми знову станемо молодими, якщо бігатимемо підтюпцем?

– Ви не просто повернете свою молодість, а ви зможете бути вічно молодими, – сказав Баллард, – поки цього будете хотіти. Час тут протікає особливим чином, він забирає лише тих, хто втрачає смак до життя і перестає рухатися. Усім мешканцям цього міста давно перевалило за сотню років, але вони, як і раніше, молоді. Єва привезла мене сюди, коли я був тяжко поранений, але місто вилікувало мене.

Єва тихо продовжила.

– У цьому є щастя. У тому, щоб знайти свою тиху гавань, свій оазис. Повертайтесь до нас. Ви знайдете тут все. Щоденна пробіжка – не така висока ціна за вічне життя.

Аліса і Менсон знову переглянулись. Вони обоє виглядали старими, на обличчях яких промальовувалася печать вічності. Шкіра на їхніх руках давно втратила колишню пружність, а волосся було схоже на сніг. Вони довго мовчали і не знали, що відповісти. Зрештою, неохоче вони вирішили залишитися і всі разом вирушили назад до міста. До того самого міста, з якого помчали на пікапі, як від пожежі.

Увечері на них чекала чудова вечеря в компанії друзів. Прогулянка парком, екскурсія до собору, в якому проходив концерт органної музики. У якийсь момент Менсону місто здалося рідним і близьким, ніби він жив тут завжди. Він почав отримувати задоволення від спілкування із місцевими жителями. Аліса це теж помітила. Вони вирішили одружитися в стінах цього червоного собору з високим шпилем. А завтра розпочнеться черговий біг – вічний біг Чорної Королеви. Адже щоб залишитися на місці, треба бігти щосили.