Сірі залізо-бетонні велетні тягнулися до такого ж сірого і хмурного, неначе морда в Бісмарка, неба. У дешевій кав’ярні сиділи сонні мухи і про щось балакали. На фоні усього цього грала якась попса. Вінчала обстановочку невдоволена життям продавщиця, яка навіть не пропонувала якихось тортиків до кави чи чаю. Разом з поривом холодного перегару вже вмираючого жовтня ввійшов він, себто наш герой. Середнього зросту та міцної статури юнак з рудою бородою і таким ж волоссям. Одягнутий просто і зі смаком: рвані берці, джинси, якась толстовка та легендарна куртка американських пілотів МА-1. Я знав цього чорта ще з дитинства, тільки в якийсь момент я пішов вчитися та писати, а Мишко забив на це великий цвях і вдарився у екстремальний спосіб життя, себто стрибки з парашутом, зацепінг, руфінг, постійні подорожі. В голові промайнула думка: «Як я задовбався писати… Пишу на роботі, пишу вдома і навіть це пишу. Навіть нормально не можу погудіти з кращим другом…Мабуть це – старість». Ми як завжди тепло привітались та почалася розмова. 

• Давай відразу до справ, - вже з більш позитивним настроєм сказав я, - Скажи. Чому саме руфінг, зацепінг та все інше?

Мій співрозмовник трохи посміявшись відкидається на спинку стільця, потягуючи каву, почав заводити свою шарманку. 

• Бо життя досить коротке, а якщо його витрачати на усілякі дурниці, або обов’язки, які нам нав’язало суспільство, то можна просто вшитися. Проживаєш життя і навіть не помічаєш, як жив, - доволі філософські відповів мені колега. Чесно кажучи я давно від нього такого не чув. Авжеж. Бачились то ми в останнє з півроку тому. – Найбільше мені врізався до пам’яті мій перший зацеп у метро. Ти просто не можеш собі уявити! Ми в кінці вагону ухопилися за ручки, ну, які зовні. Дочекалися, коли вагон рушить і все… В той момент мене переповнювали почуття страху, захоплення та чогось невідомого, що чекало мене попереду, але до цього я прийшов трохи згодом, - він у своїй манері гучно сміється та зі сміхом продовжує, - щоб нас не піймали на стації менти або охорона метрополітену. Тільки ти цей, я сподіваюсь, до телевізора не пусти таке, бо купа історій є де малі дурні лізуть повторювати за нами, а потім зриваються з потягів, помирають від ударів високовольтним струмом і т.д. 

• Не переживай, - заспокоїв я, - це буде зачитано в стінах аудиторії і більше нікуди не піде. Слухай, а можеш детальніше розповісти що це таке? Ну, твої захоплення, та в яких місцях ти встиг побувати?

• Ну, якщо простіше, то руфінг – це вивчення та лазання по високих об’єктах, тобто високоповерхівки, будівельні крани, підвісні мости та інше. Зацепом я називаю такий собі екстремальний вид подорожі, а головне безкоштовний! Тобто міцно тримаєшся за «безпечну» поверхню на електричці чи товарному потязі і їдеш. Я так у вагонах з піском та вугіллям пів України проїздив. До всього  цього ще додається дигерство. Ну, це вже лазання по підвалах, бункерах та стратегічних підземних об’єктах. Сюди я додаю і вивчення Чорнобиля. Туди я їздив разів чотири, не менше. 

Перебив цікаву розмову раптовий приступ голоду. Взагалі такі байки краще слухати десь в лісі, біля вогнища з шашликом та палатками. Тому довелося взяти дві піци та ще кави і нагрузити додатковою роботою ту невдоволену продавщицю. 
За сусіднім столиком сиділи дві дівчини: одна страшна, інші начебто недуже. Щось собі клекотіли та іноді позиркували на нас. Такі собі міські курви, яким не більше шістнадцяти. Страшна іноді подавлювалась на мене. Думаю собі: «Ну за що мені таке щастя?! Чи колишня прокляла?».
Ми забрали замовлення та пішли за наш столик. Пережовуючи шмат товстого тіста з елементами начинки мій друг продовжив:

• Найцікавіші і найколоритніші місця – це радянські бомбосховища, які будували на випадок ядерної війни. Ми з київськими колегами в такому одного разу два дня прожили. Ти не думай, не заблукали. Просто жили. Хоча в такому можна було і заблукати, бо розрахований він по документам  на 10 000 осіб., - вводив у атмосферу страшної історії Михайло, - Скажу тобі чесно, в такому і світогляд у декого змінюється. Ні, ну прикинь, зв’язку з зовнішнім світом – не має, ти знаходишся під десятками метрів землі, окутий залізо-бетонними стінами. Та там навіть щурі не бігають! 

Цій людині я вірив, бо уся розмова супроводжувалася показами фотографій. Мишко продовжив:

• Цей бункер у чотири поверхи. На найнижчий ми не спускалися, бо там усе залило водою. Тусувалися на верхньому. Там кімнати зі змарнованою тушонкою, ящиками, повними новісіньких противогазів та комплекти військової форми, яку я навіть ніколи не бачив, - трохи помовчавши, для того щоб іронічно пожартувати, він продовжив, - а от ящики зі зброєю – пусті! Мародери навіть штик-ножі та кобуру позабирали. 

• А ще щось там було? – нечемно перебив я.

• Та купа усього… Таке відчуття неначе потрапляєш до покинутого радянського міста. На стінах плакати, купа заіржавілих військових касок та вимірювачі радіації. Я усе це вже не беру, бо і так натягав додому цілу шафу. А от коли вилазили з відти, то довелося місцевому охоронцю цієї території натовкти пику, бо почав гнатися за нами. Таке рідко буває, але доводиться махати кулаками. 

• Ти чомусь навчився під час такої «практики»? Можливо тому, що не можна лазити на стратегічні об’єкти? – невдало намагався пожартувати я.

• Жартуєш? – почав сміятися мій співрозмовник – Іноді, після того, як довгий час їздив залізницями, залазив на найвищий кран України та тікав від ментів на даху Держпрому,  хочеться залізти до бетонної коробки і відчути себе звичайною людиною, яка ходить щодня на роботу і просто намагається вижити. Ну, прям як ти, - знову по дружньому розсміявся Михайло. 

Розмова продовжувалася дуже довго. Я вже і так намагався усе скоротити. По закриттю дешевої забігайлівки ми розбрелися кожен у свою сторону: мій друг – у підземку, а я на автобус. 
Небесні сльози розбігалися по забрудненому склу ледь їдучого «Богдана». Мені думалося: «Пташкам дарували свободу в їхніх золотих клітках… За звичайних, «вільних» людей також усе вирішили, їм подарували залізо-бетонні коробки. Комусь більші, комусь менші».