Минали дні, а наші зустрічі зі Стефкою все частішали. Щовечора ми сиділи під абрикосою, яка вже геть не мала плодів і говорили про літературу, людей та ось ті самі абрикоси, що вже не падають додолу. Щораз вона ставала все стриманішою, усе жіночнішою та дорослішою у моїх очах. Щораз я відчував, що мені все важче з нею прощатися, хоч я і був певен, що не встигну добігти до цієї самої лави, як вона вже сидітиме тут, а її очі будуть вишукувати мене поміж людей та дерев. Я був ладен забути про сон, аби лишень просидіти з нею під цією самою абрикосою усю ніч, розмовляючи про будь-що, що було б їй цікавим.

- Ви стали для мене такий важливий, - сказала вона того вечора. – Якби Ви тільки знали, як палко я потребувала однодумця, з яким можна було би говорити не тільки про мармуляду чи цукорки, як я то роблю з батьками, а говорити про щось глибоке та важливе. Я так мріяла говорити з кимось серйозно про серйозну літературу. І ось Ви тут, з’явилися переді мною під цією абрикосою наче якесь непрохане диво, що згодом виявилося скарбом, який я шукала так довго.

Вона опустила очі додолу і продовжувала розповідати про те, як важливо мати у житті однодумця, а я млів і не мав сили дати собі ради, щоб не посміхатися від тих усіх приємних її речей про мене.

- Ви навіть не уявляєте, яким нудним було моє життя до знайомства з вами. Суцільна самотність серед книжок та надія на цікавіше життя у Варшаві. Не посоромлюся ствердити, що Ви стали мені справжнім порадником і я несу у собі дуже велику вдячність і щире щастя, чого не мала раніше.

Раптом Стефка посмутніла і вже тихше сказала:

- Маю надію, що по моєму від’їзді до Варшави, ми зможемо листуватися.

Це змусило мене повернутися до реальності і я враз усвідомив, що моє помірне щасливе життя, яким воно було біля Стефки, завершиться сьогодні. Авжеж, вона прощалася.

- Невже Ваше весілля мусить бути так скоро? – Запитав я, намагаючись не видати свого хвилювання.

- За тиждень я вже стану до шлюбу і муситиму від’їжджати. Дозвольте мені попросити Вас про дещо?

- Просіть. – Сказав я і відчув як дрижить мій голос.

Стефка підняла свій погляд і тепер небо її очей дивилося прямо у мої власні очі.

- Сьогодні, коли я востаннє лишу цю абрикосу однакувати з Вами, зберіть свої історії та думки у оберемочки, обережно, щоб не порозсипалися по слову і лишіть їх на цій дерев’яній лаві. У ніч перед моїм весіллям, я прийду. Почитаю.

Надворі смеркалося. Сьогодні ми засиділися довше, ніж зазвичай. Людей поблизу не було, лише здалеку чувся стукіт одинокого коня. Очі Стефки блищали проти моїх і я не втрився. Я таки її поцілував.

- Не їдьте до Варшави, пані Стефаніє. – Випалив я, як тільки її оксамитові уста відірвалися од моїх власних.

Вона лише мовчала і розгублено переводила погляд між двох моїх очей, а все її тіло тремтіло.

- Не можу… - прошепотіла вона.

- Невже Ви таки оберете гроші? – Запитав я її і одразу ж пожалкував.

- Ви думаєте, я виходжу заміж виключно через гроші? – запитала вона мене так само розгублено, як до того на мене дивилася. – Ви думаєте, що я сама обирала собі партію на все життя?

Вона скочила з лави. Усе її тіло продовжувало тремтіти.

- Якщо Ви не хочете йти за Романа, то відмовтеся від весілля.

- Не можу… - знову прошепотіла вона.

- Чому не можете? Ви боїтеся розгнівати батьків? Ви боїтеся осуду суспільства?

Я підвівся з лави і пішов їй назустріч, але її рум’яні щічки враз почали стікати сльозами, а сили щось мовити покинули її.

- Стефцю, - сказав я, беручи її за руку, - давайте втечемо.

Я сам не тямив, що кажу, але мені було важливо втримати Стефку біля себе. Вона лише сильніше залилася сльозами і, висмикнувши свою руку, прошепотіла: «не можу…».

Дивно, але я геть не пам’ятав як того вечора лишився стояти самотнім біля нашої абрикоси. Пам’ятав лише її сльози, що вже висихали на моїх пальцях і пусту дерев’яну лаву.