– Мізкошмиги залізають людям в голови та крадуть їхні думки…

– І що це, дурне дівчисько, має означати? – більшенький хлопчик дратівливо топнув ногою і тицьнув у біленьку якимось прутиком, що тримав у руці.

– Ну…, – занервувала та, – я думаю, це коли ти хотів зробити щось важливе, а потім взяв і забув, – вона запхнула на собі синій халат, накинутий поверх джинсів і рожевого гольфу, й заховала в рукав такий самий прутик.

– Гей, діти, ви зовсім подуріли? – роздратований окрик лунав зі сторони лавок, на яких сиділи дорослі. – Очуміли зі своїм «Гаррі Потером»… Чи вам не треба уроки роботи? Чи чогось іншого? А ви тут з ранку до вечора… косплеєтеся!

– Віка ще до школи не ходить! Їй уроків вчити не потрібно, – огризнувся до дратівливої тітки хлопчик років дев’яти, але схопив сестру за руку і побіг до будинку.

На обох лавочках в тіні старої розлогої верби, які цієї весняної днини облюбували мешканці тридцять шостого будинку, запанувала тиша. Четверо бабусь перестали пліткувати і з осудом подивилися на жінку навпроти.

– Женечко, чого ви на дітей кричите? – професійним тоном педагога запитала одна з них.

Напроти підвелася молодиця у світлій лляній спідниці та просторій туніці, заховала в сумку планшет, з яким бавилася до цього, повернулася до старих та нахабно гаркнула:

– Бісять!

– Гормональні зміни… – проказав услід дратівливій Євгенії, яка неквапливо процокала до свого під’їзду, якийсь чоловік.

– Та що ви кажете? – пожвавішала сусідка поряд. – Невже нарешті чекають поповнення у сім’ї?

Сусіди з обох лавок про щось зашепотіли поміж себе, але Євгенія вже не вслухалася в те, що вони про неї говорять. Швидко набравши код, вона зачинила двері під’їзду і її огорнула темрява.

* * *

– Же-ня! Агов! Ти мене чуєш? – молода жінка крутнулася на стільці, «під’їхала» ближче до столу колеги, яка, мов загіпнотизована, витріщалася у монітор, і легенько штурхнула ліктем.

– Чую я, чую, – протягнула та потойбічним голосом.

– То чого конаєш, мов той лебідь в агонії під музику Сен-Санса? За півгодини збирають оргкомітет у першого заступника міського голови…

– Добре, – так само простогнала вмираюча лебідка-Женя.

– Що добре? Сценарій де? Ти ще до нього навіть не бралася…

– Відстань, Христа ради, Наталі. Вдома напишу цей дебільний сценарій.

– Тихо-тихо, золотце. Вставай, прогуляємося до кав’ярні на перший поверх шикарними мармуровими сходами найкращого у світі палацу культури. А ти розкажеш вірній подрузі усіх засмучених Наталі, що з тобою трапилося, – приказуючи так, жінка рішуче схопила подругу за плечі і змусила підвестися.

Декілька хвилин вони йшли мовчки. Наталя міцно тримала під лікоть Євгенію, хоча та й не думала пручатися. І лише коли у їхніх руках опинилися паперові стаканчики з запашною кавою, Женя зітхнула й віддала свою порцію подрузі:

– Треба повернутися до кав’ярні і попросити чаю.

Наталія поглянула на колегу здивовано.

– Здається, я завагітніла, – не втерпіла й зізналася та.

– Та хіба ж це не прекрасно? Ти що стривожена своїм станом? Чи може боїшся відповідальності материнства? – зацокотала Наталя, знову входячи в амплуа вірної подруги усіх засмучених, але зненацька затнулася і втупилася у Женю без звичних для себе чортенят в очах. – Це – Ігор? Твій Ігор не хоче дитини?

– Ти не розумієш! – вибухнула Женя, і, втративши залишки самоконтролю, почала нищити зачіску гострими накладними кігтиками. – Не розумієш, як воно приховувати правду, коли та намагається вирватися з тебе кожної секунди. Як воно мовчати, коли хочеться закричати зранку: коханий, ось твої тости! А ось твоя дитинка! Хіба це не чудово? Адже це кінець твоїм марним сподіванням на те, що все повернеться на круги свої. Тобі не доведеться більше страждати, депресувати і жити минулим. Розпаковуй, любий, валізи, на яких сидиш останні три роки свого життя. Завершуй скиглити за собою колишнім, пали до біса усі мости і починай життя з чистого листа!

* * *

Жити на валізах Женя з Ігорем почали два роки тому назад. Ще рік перед цим вони проіснували переляканими родичами у лікарняному покої. В певному сенсі то був хороший час. Час болючих, але простих рішень, коли вони з чоловіком дихали, думали і відчували, немов єдине ціле.

Але за рік хвороби, яка й повернула її Ігоря у рідне місто, свекруха згасла. І розпочалася чемоданна пора їхнього шлюбу.

Інколи Женя запитувала себе, як можна було втратити стільки за один-єдиний рік? Ще вчора у них було місце в аматорському столичному театрі. Не аби яка кар’єра, і не бозна які гроші, але то було їхнє життя. Тоді подружжя теж хором озвучувало думки, варто було комусь з них сказати кілька перших слів…

А ще частіше Євгенія запитувала себе, як називається напасть, що підкосила її Ігоря. Бо той втратив себе в минулому. Ні, він не пив, не гуляв. І не валявся цілими днями на дивані з ноутом, списуючи все на важку депресію. Кожна година в житті її Ігоря була зайнята бурхливою діяльністю, а заразом виходило паскудно і фальшиво. І за всіма його прожектами, поки він метався між громадською діяльністю, потенціальним бізнесом і начебто мистецтвом, зіяла незрозуміла Жені порожнеча. Бо насправді ні взяти себе в руки, ні розпакувати валіз Ігор так і не зумів.

* * *

– Наталі, не спиш?

– Допоки ти не зателефонувала опівночі, то гадала, що сплю. А тепер, мов та Попелюшка, не доганяю, де припаркувала гарбуза…

– Ну, вибач. Мені дуже соромно, але потрібно завершити сценарій до ранку.

– Ага, а я тебе хіба не попереджала? Раніше братися треба було…

– Ну, не дуйся…

Кілька секунд на тому боці слухавки лише смачно позіхали.

– Гаразд. А чого телефонуєш?

– Слухай. У кожнім місті, в кожнім парку Сліди історії стоять. З граніту зроблені солдати Нам про минуле хочуть розказати.

– Файно…

– Ти знущаєшся? Слухай далі. Встеляйте квітами дороги, Дзвінкі заспівуйте пісні. Сьогодні свято Перемоги, Найкраще свято на землі!

– Файно…

– Та яке файно?!

– А що ти хочеш почути? Геніально! Гранді…

– Наталі, досить! Що мені з цим робити?

– З чим?

– З усім загалом і зі святом перемоги зокрема!

– Женечко, люба моя. Послухай, що я тобі скажу і забудь до ранку, бо я все заперечуватиму. Ті старі пердуни, які прийдуть вдавати з себе ветеранів – справжніх давно не залишилося – глухі тетері. Запрошені від влади і духовенства будуть перейматися власними промовами. Молодь солодко дріматиме з розплющеними очима. Інші нічого не розберуть із пронизливого вереску читців. І, найголовніше, наші люди десятиліттями запрограмовані пропускати повз вуха цю ахінею. Можна замінити день перемоги на пам’яті чогось-там і примирення, але їм вже фіолетово. Тож не парся і йди спати!

* * *

Вночі їй марилося щось пекельне, в кращих традиціях почесного професора страхів Босха. Із кожного листка незавершеного сценарію, які розкидало вітром по квартирі, виповзали таргани з людськими обличчями.

Молода флорентійка покинула збирати виноград і декламувала з картинної рами: «Давно відлунали канонади запеклих боїв Другої Світової війни, поросли травою давні окопи», на що інші портрети лише шипіли, мов розлючені кішки.

Обліплений старими пальтами вішак зовсім знахабнів і з пілатовським пафосом вимагав пояснити йому, що є істина.

– Я не знаю, що є істина. Але чудового бачу, де повзає брехня, – переконував власний допельгангер Євгенії, методично винищуючи різних почвар гігантською мухобійкою.

– Перепрошуємо, – мелодійно дзеленчали фарфорові підсвічники на старенькому роялі, молоточки якого саме в цей час вистукували божевільне танго Шнідке. – Брехня – то як фальш в музиці. Хтось її чує, а комусь, перепрошуємо, не дано…

* * *

Від вірної подруги всіх засмучених не варто було чекати меншого – наступного ранку про делікатну проблему Жені знали, здається, усі в місті. Колеги розсипалися у фальшивих вітаннях. Директриса лізла з різними, напевно, дуже корисними порадами… А вишенькою на торті став телефонний дзвінок Люби – не лише приятельки, але й особистого гінеколога … Одним словом, надумана проблема розв’язувалася тим способом, який Євгенія поважала понад усе – сама собою. І тоді, коли відступати було нікуди, а складна розмова з чоловіком стала неминучою, її нарешті відпустило.

Тільки мир, спокій і гармонію відчувала вона, радісно цокаючи додому після того, як її буквально випхали з роботи раніше. Пригальмувала лише в передпокої власної квартири, але не тому, що вагалася, а тому, що не змогла одразу застібнути ланцюжка на дверях. За тим її і застав здивований чоловік.

– Ти сьогодні рано, – Ігор стояв в напівтемряві, тримаючись за клямку дверей, що вели до кухні, і Женя пригадала, чому так безмежно його… Ні, кохання – не зовсім влучне слово. Що проти цього теплого, приємного, рідного, безпечного щастя, що загоралося в ній, вигадане романтиками, неіснуюче кохання?

Йдучи на природній запах своєї пари, наче величезна кішка, Женя кинулася на шию чоловікові, ледь стримуючись від того, щоб щосили вкусити під вухом.

– Я маю тобі щось сказати, – промуркотіла вона, притягуючи чоловіка ближче. Але Ігор несподівано відсахнувся так, що його «голлівудська» щетина потерлася об ніжну щоку дружини, і, киваючи в сторону кухні, винувато пояснив:

– Я привів Мавку. Вона знову вчила уроки за сміттєвими баками.

Женя спокійно кивнула і відкрила двері кухні. Майнула розважлива думка, що така мізансцена їй лише на користь.

– Привіт, Мавко, – помахала вона рукою біленькій, тоненькій, майже прозорій дівчинці, яка зосереджено читала підручник за їхнім кухонним столом. – Чим рятуєтеся?

– Бутербродами з сиром, – буркнув Ігор і, скориставшись нагодою, утік від сповненої кулінарного ентузіазму дружини.

– Гм. Може борщу зваримо, чи котлеток насмажимо? – розмірковувала вголос Женя, допоки Мавка збирала шкільне приладдя.

– Я вам допоможу, тітко Женю, – маленькі, бліді, замизкані чорнилом долоньки дівчинки металися над столом, мов привиди, – лише руки помию.

– А знаєш що? – замислилася жінка, розглядаючи дитину. – Давай ми тебе усю помиємо. І одяг виперемо теж.

– Ой, це ж довго, – погляд Мавки злякано метнувся вбік, наче вона могла розгледіти через стіни, як десь там синячила її матір з новим залицяльником.

– Ні разу не довго, – заспокоїла дівчинку Женя. – Кинемо твою шкільну форму у стіралку, потім – у сушку… Через годину все буде чисте й пахуче.

* * *

Після обіду вони повсідалися за кухонним столом. Утрьох. Ігор – з ноутом, Євгенія – зі своїм сценарієм, Мавка – з підручниками й зошитами. Час від час дівчинка тягнула за рукав когось з дорослих, аби подивилися до її завдань. Інколи Ігор нишком читав роздруківку дружини і кривився, мов середа на п'ятницю.

– Нічого ти не смислиш в культмасових заходах, – врешті образилася Женя.

– А чого ж тут «смислити»? – засміявся Ігор. – Апофігіоз. Тупості і лицемір’я.

– Ну ти лише диви на вуйка Ігоря! Він у нас такий розумний… Еталон вишуканого смаку…

Мавка зиркнула на дорослих, зрозуміла, що вони жартують і наважилася запитати, торкаючись прозорим пальчиком роздруківок:

– Тітко Женю, а що це таке?

– То, Мавко, в місті будуть святкувати день пам'яті і примирення, а по-старому – день перемоги…

– Що означає то свято? – такими золотисто-горіховими оченятами, досвідченими і пронизливими, можна будь-кого довести до гикавки.

– Хороше запитання, люба, – серйозно відповіла Женя. – Свято – то святе. Раніше, коли ставалося щось хороше, або погане, люди приносили жертви богам, змагаючись один з одним у щедрості підношень… А старі звички, навіть якщо ми їх заперечуємо, вмирати не хочуть.

– То вони бояться людей, які загинули давно-давно? – ляпнула, здається, навмання дівчинка, а дорослих аж перетрусило.

– Люди завжди боятимуться мерців, – опанував себе Ігор. – Особливо, якщо ті загинули наглою смертю. Особливо, якщо в глибині душі ми знаємо, що винні…

* * *

Сутеніло. У вечірніх променях сонця, що химерно переломлювалися крізь віконне скло, горіли золотом пилинки. Євгенія ховалася у тіні, лежачи на канапі перед мертвим телевізором, і не мала сили включити світло.

– Ігорцю, я маю тобі дещо сказати. Хороше і радісне. Власне кажучи, сказали я тобі мала ще з місяць тому. Але, дурна жінка, чомусь злякалася…

Чоловік тупотів перед нею, то спираючись до одвірка, то відступаючи, мов дитина, що наробила лиха.

– Жень, я теж маю тобі дещо сказати, – врешті наважився Ігор. – Я винен перед тобою і приховав дещо важливе.

– Давай, ти перший, – спокійно проказала дружина і закрила очі, бо так легше було боротися з «мізкошмигами», які сотнями роїлися по темним закутках їхньої квартири.

– Женя, люба, пробач мені. Але я так далі не міг. Життя випхало мене кудись на узбіччя, не залишаючи місця і мети. Я повинен був порадитися з тобою, але злякався…

Ігор присів на канапу до жінки і теж витріщився у пустий екран телевізора:

– Десь місяць тому прийшла повістка з військкомату. Мобілізація. Все уже вирішено. Я пройшов усі комісії і зібрав документи. Завтра зранку нас везуть на перепідготовку.

Останній промінчик сонця з нанизаними на нього пилинками погас.

– Ти щось мала мені розповісти? – прошепотів стомлений чоловік в тепер уже суцільній темряві.

– Нічого важливого, дурню, – тихенько заридала та, обіймаючи Ігоря за шию. – Нічого важливого…