*************
Подібно світлячкам, у небі почали спалахувати зірки, уже невдовзі прямо над головою вистелився Дикий Вепр, а трішки лівіше від нього, як і завжди, Великий Мисливець. Ніч стояла до чорта тиха та сповнена загадки, темрява застилала очі. Однак так було для усіх, окрім мисливців, які із цієї темряви народилися.
Здобич повільно рухалася там, внизу, по звивистій розбитій дорозі. Дві підводи із фуражем для коней, ще чотири із накритим брезентом, одна карета посередині процесії, яку з усіх сторін оточувало до десятка кінних. Дорога нині була небезпечна, а останні чутки про страшні вбивства та розбої змушувала мандрівників наймати собі якомога більше охорони.
Торульф стояв на невеликому узліссі, позиція дозволяла добре роздивитися розташування жертв, а смолоскипи змогу бачити вразливі місця рухливої колони.
Десь здалеку, наче сигнал, загриміло. Вітер лоскотливо погладив обличчя берсерка, а очі засвітилися подібно звіриним. Адже він і був зараз звіром.
Якоїсь миті, коли тиша стала неймовірно підступною та незручною, над лісом залунало вовче виття. Колона, до жахливого повільна, зупинилася, почулися короткі накази командира найманців та тихе іржання сполоханих коней.
Виття повторилося, але уже із декількох сторін одночасно. Було це щось схоже на дике ричання та заклик, наче поклик самої темряви, яка застилала очі охоронцям колони.
– Арбалети! – рявкнув командир, намагаючись при цьому заспокоїти коня, який рвав зубами вудило, – Готуйся!
Возниця на одному із возів скинув презент, під якими лежали бойові арбалети. Вершники нашвидкоруч озброїлися, коні рвалися. Завило втретє, цього разу, здавалося, звідусіль.
І тоді на колону накинулася зграя звірів. Коні завищали, наче навіжені, почувши вовче ричання та блиск сокир. Дехто із верхових вистрілив, але оскаженілі коні не давали змоги нормально прицілитися. Вовки кидалися на вершників, скидали їх на землю. Всюди панувало шаленство та безумство, один із вершників помчав далі дорогою, однак судячи із криків, далеко втекти не зміг. Возниці кидали вози із провізією, утікали в саму гущавину лісу. І вона тут-таки поглинала їх.
Командир загону побачив, як збоку підкрадається вовк, скалить зуби та гарчить. Лише перед тим, як його скинули із коня, встиг помітити, що була це звичайнісінька людина, із дуже незвичним блиском в очах та піною на губах. Увішаний вовчими шкірами, воїн усім своїм ликом походив на дикого звіра, а очі застилав червоний туман безумства та жаги вбивства.
Воїн підскочив, загарчав, напав. Командир найманців виставив меча, відбив удар, хотів уже скочити, але тут позаду щось вхопило за плече, повалило на землю. І тут гострі, як пила, зуби вгризлися йому в шию та почали рвати плоть та м'язи. Захльобуючись кров'ю, чоловік шоковано закричав, махав мечем перед собою, як навіжений, але марно. Тієї ж миті сокира проломила йому черепа, і усі звуки цієї страшної ночі для нього замовкли.
Вовча зграя напрочуд швидко розібралася із найманцями, які від шоку та страху не дали нормального супротиву. Торульф спостерігав за тим, як Ангрім Одновухий перерізає горлянку останньому найманцю, при цьому тримаючи того за волосся. Вирячивши очі, чоловік захлинувся кров'ю і спустив дух.
Зграя завила на знак своєї звитяги, дехто колотив по щитах, Ярлін Звірине Око і взагалі спустив штани, дістав прутня та висцявся на труп командира найманців.
Торульф за цим спостерігав доволі байдуже, але тут його думки спрямувалися до карети, із якої за весь час сутички так ніхто і не виліз. А можливо, порожня?
На дверцятах Торульф помітив герб із зображенням білого коня, над головою якого висіла чорна корона. Він непогано знав геральдику місцевих лордів, однак цей герб не відносився до їх числа. Його відволік Сідді, який підскочив до дверцят карети та різким рухом вирвав їх. Із середини щось тихо заскімлило, забилося в куток.
– У нас трофей! ААААУУУУУ!!! – завила зграя, яка зараз кинула оглядати вози і за спиною свого ватажка оточила карету.
Торульф наблизився, наказав усі бути наготові, і уже зібрався зазирнути всередину, як тут на нього напали. Нігті встигли трохи роздерти щоку, залишити подряпини на зарослій щетиною шиї. Він відчув, як всередині прокидається щось значно страшніше, аніж бойовий раж, викликаний дозою алкоголю. Але не час. Не тут і не зараз.
Вже наступної миті вовк зірвав із себе жертву, повалив її на землю і з диким ричанням, в пориві люті замахнувся сокирою. Він не вдарив, встиг себе вчасно опанувати. Кров стікала по його підборіддю, капала на обличчя молодої, блідолицої дівчини, яка із наляканими очима дивилася на нього, наче тільки що прокинулася від страшного сну.
Торульф декілька секунд розглядав її, торкнувся закривавленою сокирою білого, як молоко, волосся, залишаючи на ньому криваві сліди. Дівчина трусилася, він відчув це, але в очах її, окрім страху, горіло ще щось таке, від чого вовку стало на мить не по собі.
Коли вожак зліз із дівчини, зграя накинулася на неї, почала здирати одяг, при цьому голосно сперечаючись, хто буде першим. Здоровань Хель, в чиїх очах до сих пір горів вогонь битви, зацідив молодому Бьяркі у скроню, від чого той як підкошений полетів на землю. Зчинилася тяганина та бійка. Зграя, у якої знову прокинувся звіриний інстинкт, почали битися за право першості.
– Зупинити? – до Торульфа, який саме обшарював труп мертвого командира, підійшов його напарник Відар.
– Нехай собі. Спростять мені задачу, коли доведеться їх вгамовувати після бойового ражу. – відказав вожак, дістаючи із кишені найманця згорнутий пергамент із козячої шкіри. Він через плече глянув на дівчину, яка попри потік сліз та наготу, дивилася на нього із неприкритою ненавистю.
– Зроби так, аби її ніхто не зачіпав, – після коротких роздумів сказав Торульф, а коли Відар здивовано глянув на нього, додав: – Вона потрібна мені жива. Ці люди захищали її, а не фураж чи ж зброю на возах. Виконуй.
Відар кивнув, миттю підійшов до гурту берсерків, які уже закінчили битися між собою і почали лаятися, наче прокляті. Виписавши декілька добрячих ударів, Відар зміг заспокоїти особливо невгамовних, а дівчину наказав не зачіпати. Зграя невдоволено завила, загарчала. Але послухалася, як і завжди до цього. Кожен із цих відбитих головорізів знав, що із вожаком зграї краще не зарікатися, адже ціна може бути занадто висока.
Тим часом Торульф розгорнув пергамент, повільно пробігся очима по рунам старшої мови. Він навчився читати не так давно, його навчав один із бранців, який виявився розумною людиною та, за його ж словами, вченим. Майже півроку Торульф навчався читанню та письму, і врешті уже вмів непогано із цим вправлятися, однак деякі знаки до сих пір здавалися йому незрозумілими. Проте суть вловилася одразу, від чого його обличчя трішки просвітліло.
"Лорд Дарель із Ярграда, володар замку Ярград та підданий його Високості Імператора, наказую пропускати даний кортеж всюди та кожному, аж до місця його призначення. Відповідальним над дорученням та кортежом призначаю сера Ларсена, підданого дому Сіттворенів, якому і передаю дане доручення."
Торульф дочитав, глянув на Відара. Той підійшов до нього, ведучи під руку голу бранку, яка постійно намагалася прикрити свої принади. Вожак нагло роздивився її з ніг до голови, а тоді зазирнув у вічі. Дівчина, до цього налякана, ледь стримала рукою крик, який хотів зірватися із її вуст. Очі Торульфа горіли червоним кольором, а обличчя, освітлене відблисками смолоскипів, стало схоже на вовче.
– Одягни її. Беремо жертву із собою. – наказав коротко вожак, на що Відар мовчки кивнув і повів дівчину до її карети, де вона могла взяти собі одяг.
Зграя тим часом пирувала над здобиччю. Знайшлося декілька бочок вина, а також невеличка порція відбірного тютюну. Певно, найманці ні в чому собі не відмовляли, і можливо, саме вино й притупило їх відчуття під час нападу. Торульф бачив дикий вогонь в очах своїх людей, однак найгірше було позаду. Сьогодні все обійшлося без жертв, і вже за це він міг бути вдячний покровителю воїнів – Мелетверу.
**********************
Диколісся проводжало їх всю дорогу тишею та поодиноким угуканням пугача, який витаращив очі та, сидячи в дублі, видивлявся здобич. Місяць і не збирався визирати з-за хмар, тому всюди панувала моторошна темрява. Однак як звір міг знайти своє лігво інстинктивно або по запаху, так і ватага Торульфа зараз впевнено рухалася у суцільній темноті у напрямку Вузького струмка, за яким до лігва було уже недалеко.
Ніхто ні з ким не перемовлявся, усі намагалися ступати тихо, наче зараз були на полювання і попереду могла вигулькнути нова жертва.
Диколісся приховувало в собі чимало таємниць, за останню сотню років тут селилися переважно утікачі, розбійники або ж ізгої. Із приходом Вовчої зграї, порядки змінилися. Тепер ті ж ізгої, утікачі та розбійники стікалися під її вовче знамено, в іншому випадку вижити у Диколіссі було неможливо.
Уже невдовзі гострий слух мисливців став вловлювати шум струмка, яку дурні люди вважали річкою. Однак Торульф бачив колись широчезні береги річки Грени, порівняно із якою Алія виглядала струмком.
Увесь час біловолоса дівчина мовчки слідувала за вовчим загоном, занурена у лише їй відомі думки та сподівання на скору допомогу.
Через двісті кроків після річечки Торульф, який йшов попереду загону, різко здійняв долоню, наказуючи спинитися. Запанувала гробова тиша, навіть шум води замовк у страху. Мисливці прислухалися, принюхувалися, однак почули тріскотіння гілок лише через декілька хвилин.
– Вовки вчасно, – гримнуло утробно із темряви. Наближалося щось велике, адже хрускіт хворосту зараз нагадував ламання дерева. Однак замість тривоги мисливці навпаки заспокоїлися. Це був побратим.
– Гіміре, бісова ти собако, не можна тихіше?! – рявкнув молоденький Бьяркі, але тут-таки отримав охлапника і замовк. Він був самим балакучим із зграї, за що постійно отримував на горіхи.
– Торульфе, – привіталося здоровидло, вище за Здорованя Хеля на добру голову та кудлате, як дикий велесійський лис, – У нас біда. Я йшов уже шукати вас, але на щастя прийшли самі.
– Те, про що я думаю? – очі вожака, до цього чорні, спалахнули у темряві двома червоними вогниками, наче у чорта, – Жертви?
– Тобі варто це побачити.
Вони уже не намагалися рухатися непомітно та тихо, замість цього стрімголов помчали в той бік, звідки прийшов велетень Гімір. Дівчина, будучи зв'язаною, намагалася попри все не відставати. За нею не особливо і слідкували, адже розуміли, що якщо дурепа надумає утекти в цю пору, то Диколісся уб'є її швидше, аніж будь-хто інший.
Уже зовсім скоро, коли її ноги налилися свинцем, а тіло вкривали сироти від холоду, попереду нізвідки виникла кам'яна стіна, утворена природнім шляхом. Торульф проговорив щось собі під ніс, натиснув долонею на камінь, і в стіні миттєво прочинився прохід. Дівчина не встигла отямитися, як хтось потягнув її всередину лігвища, а прохід за її спиною зачинився. Вона рухалася вздовж широкого кам'яного коридору, який аж ніяк не міг утворитися природнім шляхом. Гладенькі стіни та вирізьблені зображення звірів, лики яких освітлювали смолоскипи, давали зрозуміти, що тут добре попрацювали люди. Можливо, вона б іще довше роздивлялася цікаві зображення людських оргій та вбивств, які стали частіше простежуватися на стіні, але її різко потягнули вперед, від чого вона втратила рівновагу і впала голими колінами на кам'яну підлогу. Біль прошила до того змучене тіло, а коли хтось із чоловіків підняв її знову на ноги, коліна були побиті та закривавлені. Ніхто, звичайно ж, не зважав, замість цього поволокли її далі коридором, декілька разів звертали за поворот, коли нарешті вся група вийшла до просторої печери, посеред якої горіла величезна ватра, іскри з якої здіймалися аж до самої стелі.
Вона не встигла роздивитися обстановку, адже її увагу, як і інших мисливців привернула тяганина, яка виникла попереду. Мисливці одразу оточили чоловіка, який сидів біля вогнища. На закривавлених руках він тримав тіло молодого хлопчини, чия горлянка була розірвана. Судячи із того, що його власне обличчя було просто залите кров'ю, усі одразу здогадалися, що сталося.
Дівчина, яку почало від побаченого нудити, відвернулася і виблювала, але ніхто не зважав. Зараз була значно серйозніша проблема.
– Він випив настійку, Гіміре? – звернувся до велетня вожак, на що той захитав головою. Торульф лише на мить глянув у вічі здорованю, і той, побачивши погляд ватажка, винувато опустив очі.
Ватра тріщала, сипала іскрами, які падали на волосся та оголене тіло берсерка, що сидів біля вогню. Здавалося, вогонь лише лоскотав його, хоча він і сидів в одному метрів від нього.
– Що сталося, Еґмунде? – крізь стиснуті зуби запитав Торульф, не зводячи очей із закривавленого обличчя берсерка, чиї мідні очі палали навіженством та безпам'янством. Інші мовчки стояли півколом, із сокирами та списами наготові. Не можна було сказати, що вони бачили вперше подібну картину, однак навіть їх це не могло залишати байдужими. – Це все через сни, правда, Еґмунде? Ти не випив свої ліки. Мені прикро, воїне.
Істота, яку раніше звали Еґмундом, якось здивовано подивилася спочатку на Торульфа, а потім на мертвого хлопчину, який порожніми зіницями дивився в пустоту. Тоді берсерк показав в моторошній посмішці страшні зуби та ікла, подібні вовчим. Ватра вистрілила новим стовпом іскор, даючи знак, і тієї ж миті Еґмунд відкинув труп хлопця вбік, а сам зірвався на ноги і з голими руками накинувся на Торульфа.
Мисливці не встигли зреагувати, як вожак змією пройшов під пахвою у нападника, вихопив на ходу сокиру і з розвороту відтяв тому голову. Безголове тіло пробігло ще декілька метрів і рухнуло прямісінько під ноги біловолосій дівчині. Кров, пульсуючи із артерії, хлистала їй прямо на ноги, омиваючи їх кривавим струмком. Вона постояла так ще секунду, а тоді звалилася без свідомості.