Мирослава Українська
2023-08-06 17:41:07
24 ЛЮТОГО. ХРОНІКИ ОДНІЄЇ РОДИНИ
Думки вголос
СИЛУЕТИ ВБИВЦЬ
Місто, де жили батьки, росіяни окупували у 2014-му. Вона приїжджала раз на три місяці – частіше не було можливості. Працювала.
22 лютого батько святкував ювілей – приїзд старшої доньки з України став сюрпризом.
Наступного дня був вихідний. 23 лютого на окупованій території святкують із розмахом – мітинги, акції, зірки з росії.
Батьки вже кілька років не святкують - не розділяють того, що коїться. До від’їзду дітей святкували, а після – перестали.
Діти поїхали зі свого дому трохи далі від «руського міра», який нав’язували на кожному кроці. Він як страшна хвороба пожирав усе живе, перетворюючи людей на політичних зомбі.
Діти поїхали, батьки залишилися.
Не змогли покинути будинок, дерева, могили своїх батьків.
Після від’їзду дітей батьки жили надією та очікуванням. Від відпустки до відпустки. Передзвонювалися. Розуміли: поки тут «руський мір», діти не повернуться.
Вони не зрадили Україну. Обрали орендоване житло замість свого будинку, невеликі заробітки замість твердого щомісячного доходу.
Того дня спати лягли рано.
Вона ніяк не могла заснути - крутилася.
Простягла руку, взяла книжку в шафі. Відкрила навмання.
Симонов. Щось про війну. Емоційне.
- Якраз на ніч, - посміхнулася і повернула книжку до шафи.
Останнім часом у Кременчуці, куди вони переїхали з чоловіком, все частіше говорили про війну. Нібито, за даними американської розвідки, росія готується до нападу. Вони в це не вірили - заспокоювали всіх знайомих та рідних, які панікували.
З цими думками заплющила очі та заснула.
Прокинулася рано. О п’ятій.
Якась тривога на душі.
Тихо, щоб не розбудити батьків, вийшла на ґанок.
Вітру немає. Мороз невеликий – градусів шість.
Раптом здаля почула гул. Він наближався і ставав гучнішим.
Вже зовсім близько, десь у небі.
- Що це? – тільки й змогла промовити. Думки вихором роїлися. Очі вдивлялися у темряву.
Вона не бачила, що це, але розуміла.
Силуети літаків, які рухалися від російського кордону в бік України, не залишали сумнівів.
На ґанок вийшов батько.
- Татку, що це? Невже війна? - він обійняв доньку за плечі, повів у дім.
Мати теж встала. В очах усіх був жах.
Вона взяла слухавку.
Телефонувати! Чоловікові. Синам.
Як вони? Може, ми помилилися? Може, не війна?
Інтернету не було. Його вимкнули.
Ось так: під час нападу вимкнули зв’язок та інтернет.
Батько, матуся й вона - всі мовчали.
Вийшли на ґанок.
На горизонті вже сіріло.
Вони дивилися у небо.
Темні силуети летіли вбивати їхніх найрідніших людей.
ПІШКИ
Вони йшли вже три години поспіль. Не зупинялися ні на хвилину. Йшли від Києва на захід. Він, вона, його товариш із собакою. У чоловіків за плечима рюкзаки, дівчина несе сумку і тримає у руці повідець.
Він прокинувся з першим вибухом. У нього не було питань. Журналістська аналітика вже три дні поспіль казала, що кремлівський карлик наважився на вторгнення. Залишалося питання часу.
Всі троє жили на лівобережжі Києва. Біля Борисполя.
Він дуже боявся, що росіяни одразу підірвуть мости.
- Треба йти! – розбудив дівчину, яка ще нічого не підозрювала.
Пояснив – росіяни бомблять. Аеропорт у Борисполі вже розбили, у Гостомелі бій.
Поки пояснював, зателефонував її батько. Він із дружиною живе на заході країни.
- Я виїжджаю за вами. Збирайтеся. Чекайте.
- Чекати не можна. Мости… Ми підемо назустріч. З Києва будуть затори. Треба вийти з міста. Зустрінемося на трасі.
Чоловік погодився. Поклав слухавку. Поїхав.
Вони вже біля метро.
- Працює! – видихнули.
Доїхали на околицю міста. Пішли. Звуки вибухів не припинялися.
На дорогах багато машин. Усі прямують на захід.
Телефон.
- Алло. Так, мамо, так, бомблять. Це правда. Ми йдемо пішки на вихід із міста. Її татко виїхав нам назустріч. Домовилися на трасі…- відповіді були сухі, короткі. Не можна налякати маму. Не можна налякати дівчину. Вона і без того не вірить у реальність того, що відбувається.
ХХХ
Із західної України до столиці на великій швидкості гнало авто. Чоловік міцно тримав кермо й вдивлявся в дорогу.
Думки заважали.
Від них відганяв і намагався зосередитися.
Не виходило.
ХХХ
Через вісім годин вони зустрілися.
Він, вона, його товариш із собакою сіли у машину.
- Поїдемо селами. Траса перекрита. Затори, - чоловік хоче спитати у доньки щось, хоче заспокоїти, але боїться не стримати сліз. Чому діти мають це бачити?
Перший раз зупинилися за 200 км. Вийшли з авто.
На них тяглася низка машин. У всіх за кермом – жінки, поруч – діти.
Чоловік зупинився – стали всі.
Вони їхали за ним, гадаючи, що він знає дорогу!
Чоловік сховав очі. Сльози важкими краплями котилися по небритих щоках.
Усю дорогу до Львова авто з жінками й дітьми їхали за ними. Донька нарахувала 37 автівок.
У мирний час дорога між Києвом та їхнім містом займала шість годин. Цього разу їхали добу.
Доїхали.
Намагалися відпочити.
Новини не давали розслабитися.
Почалася війна.
КІШКА У ВІДРІ
Кішка гралася м’якою іграшкою. Ганяла її по підлозі та муркотіла.
Молодий чоловік і дівчина спали. Кішку вони взяли у притулку декілька днів тому. Спочатку залякана, вона швидко освоїлася й стала повноправною господаркою.
Чоловік час від часу розтуляв око та шикав на кішку, щоб не заважала спати.
Раптом загудів айфон. Вони завжди вимикали звук на ніч.
- Не буду брати. Ще рано, - але хтось був наполегливим.
- Алло…
- Синку, ви як?
- Спимо ще…
- Синку, Бориспіль бомблять, Київ, війна, синку, - мама чи шепотіла, чи кричала у слухавку.
Він вийшов на балкон. Щось гуркотіло вдалині. Відкрив Телеграм.
- П….ц, - промовив і здивував дівчину. Він ніколи не сварився.
Пішов до супермаркету.
- Треба купити води, їжу кішці, напиши список, - він уже одягався, а вона тримала телефон і читала вголос новини.
Знов дзвінок.
- Синку, треба їхати…
- Мам, ми не поїдемо нікуди. Будемо вдома. У нас кішка…
В магазині купив запас на декілька днів.
Разом ще раз обговорили рішення залишатися вдома.
Зателефонували її батьки – вони вирішили їхати до друзів у село.
- Поїхали разом. Пересидимо декілька днів. Там спокійніше, - вже згодом вони зрозуміють, як добре, що не поїхали з батьками. Окупанти були біля того села.
В Києві було гучно. Страшно. Не стільки через вибухи, скільки через невідомість.
З батьками зв’язку не було.
- Я впала, не можу піднятися, - телефонувала дівчині її бабуся.
Вони удвох поїхали. Ключів не було. Бабуся не відчиняла. Слухавку не брала.
Квартира на восьмому поверсі. Вікно на балконі відчинене.
Він подзвонив у двері сусідам, пояснив ситуацію. Вони дозволили перелізти через балкон.
Він обмотався мотузкою – страховка така собі, але хоч щось.
Переліз. Балконні двері відчинені. Зайшов, відчинив двері дівчині.
Бабуся лежить посеред кімнати.
Жива, стогне.
Телефон розрядився.
Хочуть підняти – кричить від болю.
Телефонують у швидку.
- Виїжджаємо лише на поранення, - кладуть слухавку.
В інтернеті шукають приватного травматолога. Знаходять. Отримують консультацію. Лікар каже, треба швидку, знімок - підозра на перелом шийки стегна.
Знов телефонують у швидку. Переконують приїхати.
Перелому немає, сильний забій – потрібен спокій.
Супермаркет, їжа: бабусі й коту, аптеки, пошук ліків.
Три дні біля бабусі.
На восьмому поверсі страшно – з балкона дивляться, як літають і вибухають снаряди.
Батьки вирвалися. Вже вдома. Живі, здорові.
Він і вона у себе на третьому поверсі. Кішка радіє поверненню.
Тривога. Йдуть у ванну кімнату.
Вона залазить у ванну, він сідає на підлогу. Кішка поруч. Сидить у відрі. Теж заховалася від снарядів.
