Скільки себе пам"ятаю, я завжди була пухкенькою дівчинкою з густим рудавим волоссям і
посмішкою "напівмісяцем",як любила казати моя мама. Мама моя...- церковний староста,релігійний
фанат в хорошому сенсі звичайно ж. Таточко помер рано,то ж мама і знайшла у церкві розраду. Мене
вона теж частенько тягнула до Дому Господнього на всілякі вечірні стояння трьохгодинні,де ноги
німіють так,що вже не про Бога думаєш ...а я...Я нишком зачитувалася до забуття ,замріювалася до
втрати відчуття реальності... вампірами і вампірськими сагами-ось ,що страшенно приваблювало
мене,зводило з людського розуму,примушувало серце скажено битися . Образ таємничих
загадкових створінь вабив мене.
Фільми про красенів вампірів насичували мою і без того космічну уяву: хижий спокусливий погляд
з-під брів вводив мене в любовний транс,а примарна надія на вічне життя поруч з коханим
хижаком розбивала мою нікчемну реальність. Звичайно ж і світову класику полюбляла страшенно,
бо бабусечка моя ,що за життя була вчителем літератури, створила неймовірну домашню
бібліотеку.Чтиво,чтиво,чтиво- шлях втечі від усього,від чого маєш намір утекти.Всі ці таємниці
старанно приховувались,замикались сімома замками від усього світу,бо то було тим моїм
єдиним,безроздільно моїм всесвітом ,куди жодна думка чи непрохане слово не могли вдертись.
Жили ми скромнісінько ,-це слово більш гарне,аніж слово "бідно",та все ж суть єдина. Жінкам
сутужно в цьому жорстокому світі без підтримки чоловіка,а цю істину найкраще усвідомлюєш,
коли прагнеш влаштуватися на хорошу роботу наприклад.Мама мріяла,щоб я зі своїм дипломом
відмінника з філології влаштувалася вчителем англійської мови в школу нашого невеликого
містечка, та де там: вчителює дочка місцевого "царька"- Ориська.Все купується і продається в
цьому світові. Господи, дай сили вкотре не зірватись на плач від безнадії...Поїду,поїду хоч до чорта
лисого ,хоч вперед п"ятами,та все одно поїду звідси !!! Ось тільки маму шкода, та все ж в неї є
церква, і церква реальна ... нереальні є мої нічні безсмертні створіння зі спокусливим поглядом з￾під брів...а вуста такі чутливі ...
-Ало, Славка,ало- чого мовчиш ?- голос моєї кузини пробудив мене від роздумів.
-Марусичко, це ти? - пробубніла я тихесенько,боючись того,що мої потаємні думки хтось почує -
Марусичко, я ... рада тебе чути.
-Славко,приїжджай до мене в Київ, батьки чкурнули на заробітки в Чехію.Будемо удвох жити. Хіба
Олеся не казала про моїх? -Марися майже образилася.
-Казала,що аж восени збиралися.- розгублено відповіла я... і раптом зрозуміла,що вищі сили
почули мене і тягнуть з усієї сили із мороку назовні.Повітря свободи ...
-Ну годі ,зви Олесю, буду ставити її перед фактом-проспівала радісно Марися.
Мама сприйняла новину про запрошення своєї єдиної дочки до Києва, неначе звістку про щось
жахливе і невідворотнє. Вона закочувала очі, складала руки на грудях,видушувала сльози...я
люблю мамуню,але не терплю в ній актора -маніпулятора . Я не здамся,це- моє життя .В той
момент я вже була не вдома, я вже подумки бачила дерева,що мелькають у вікнах автобуса,і як і
завжди, в такі моменти щастя- на мене дивилися прекрасні глибокі очі з-під брів...де ви?

Твої жадані темні очі
Ховаються в примарнім світі ...
З"являються лиш серед ночі,
Зів"ялими лишають квіти...

Моя кімната,така звичайна і незвична водночас: старе чорне німецьке фортепіано з клавішами зі
слонової кістки і з підсвічниками; полиці і шафи завалені бабусиними книгами.Ось Цвейг з його
Амоком, якого так недооцінює Олеся,і якого так обожнюю я; в затінку від яблуні,що тягне своє
гілля-руки у вікно,- принишк зворушливий Гійом де Лорріс зі своїм Романом про Розу...Мої
старенькі хороші сонети Шекспіра в оригіналі, і нещасний Король Лір теж тут. Прощавайте друзі!
Беру лише одяг, і сказала б,що косметику теж , але ні- косметикою не користуюсь бо...не можу собі
її дозволити.
Їхати вирішила післяобід,щоб Марися з роботи не втікала,бо каже ,що шеф -змій. Марисі
нещодавно пролунало 32 роки,і ,нажаль ні дітей ні чоловіка...Але сама себе вона не жаліє, а
навпаки ,навіть ,радіє такій свободі руху і бажань. Від природи струнка і гнучка вона займалася
гімнастикою,проте травма коліна назавжди перекреслила їй шлях у професійний спорт. Через ту
травму і наречений з нею порвав-от гад такий ,-кажу їй, а вона каже,що Всесвіт їй відкрив очі на
нього...ну і засоби у всесвіту-,жорстокість одна.
Грошей від сезонного продажу фруктів з нашого сада мало вистачити десь на неділлю,тож питання
роботи стояло дуже гостро, і викликало майже фізичний страх .Водночас ,я була сповнена
безпідставної надії і рішучість моя мала теж дуже дивне походження, вона була з відчаю. Раніше
,наша старенька хатка не здавалася мені такою крихітною і безпорадною,але тепер,коли я всим
своїм єством відчувала жаль і до хати , і до себе , і до батьків ,яким просто не поталанило у житті￾щось надломилося всередині, сльози поволі самі котилися...дивно,адже тоді я ще не знала,що їду
назавжди...
Ну й поталанило:поруч зі мною в автобусі примостився дядечко-часник ...дебелий такий дядько.
Але це примусило мене згадати про теорію позитивного мислення,про філософію дзен,яку окрім
,як в теорії я не знала. З рук дядечка,що вже засопів безпробудним сном ,випав журнал-хай сам
піднімає...ой ну добре.Нахиляюсь ,підіймаю і...
виринають переді мною ті,що ховаються в примарнім світі...зухвалі прекрасні очі з-під брів...на
фото бачу неймовірної краси обличчя- відомий,усим окрім мене чомусь,актор Данило
Бжезінський...стаття...щось про хоббі і спорт. Кажуть,для чоловіка зовнішність не важлива,проте
для душі вибагливої, душі моєї дивної,зовнішність-відбиток суті. Його лице, воно
неземне,натхненне: густі низькі брови,немов птахи крил розмах; римський ніс з невеликою
горбинкою; виразні губи...мабуть,такі чутливі...але головне - очі...поглядом пронизують душу до
самих глибин сутності,виринають з-під океану брів...Тонкі шляхетні пальці-такі пальці просто
мусять належати музиканту .Все в ньому було прекрасно. Господи,бувають же такі чоловіки,про
яких кортить складати несамовиту любовну лірику-оду...

Льодовики розтанули б напевно,
Якби твої відчули чари￾Такий прекрасно-нездійсненний
Тримаєш всесвіт у омані...

Чому жінки бояться захоплюваться чоловіками ?
Мене нарешті помітила худорля Потихеньку журнальчик у сумку шасть,не віддам тобі його я, дядьку -часниче. Дядько ,немов,відчувши крадіжку , продер свої очиці ,і почав крутити головою в пошуках пропажі. Я,зметикувавши ситуацію,прикинулась сплячою...ага - сплячою красунею,якою часто марила відчути себе насправді.Отак заснула вся така прекрасна,а принц тебе знайшов та прибрав до рук...отой принц з обкладинки, з очима неземними.
-Мабуть,це той підозрілий юнак в кептарику мій журнал поцупив;жінка мене вб"є-бо то спец.випуск з Бжезинським -пробуркотів дядько-часник і нумо далі спати.Спи ,дядьку,спи.
Нарешті бусик спромігся доїхати-хвала Богам!
Марися ,забачивши мій автобус, вже здалеку почала активно розмахувати руками і пританцьовувати,адже не бачились ми з минулого літа.Така вона вся тендітна і осяйна, з гривою рудого волосся.
-Славуня,яка ж ти гарнюнька моя мала!-Які ж ми з тобою схожі!!!-Марися затисла мене в сестринських обіймах,і, навіть, розплакалась.Я теж не втерпіла стримати сліз.
-Марисочко,я теж тебе дуже люблю,проте я вже не Славка,то чи не могла б ти,якщо твоя ласка, називати мене більш дорослим ім"ям?-я аж почервоніла від своїх слів.
Спочатку, мені здалося,що моє прохання  образило її найсвітліші почуття.Якусь мить її лице стало дуже зосередженим. Вона схопила мене за плечі,і уважно зазирнула в мої очі.Потім дзвінко розсміялася, закинувши голову назад, в усих її рухах була якась неймовірна грація. А вона ще каже,що ми схожі...
-Вибач,ти вже зовсім доросла ,моя дорога Ярослава!!!Тепер буду називати тебе тільки так!-щиро мовила Марися. ЇЇ лице стало невимовно зворушливим.От ріднесенька моя.
Ми обійнялися, і попрямували вечірнім Києвом до метро. Як же дивно було усвідомлювати ,що всі ті величезні юрби людей на вулицях теж мають свої життєві історіїї,таємниці і бажання. Кожному здається,що він є центром всесвіту.І всім тим центрам всесвіту є абсолютно однаковісінько щодо тебе,твоїх печалей або сподівань.Ми йшли ,неначе, пливучи в океані різнокольорових риб. Відчувалась одночасно і грандіозна самотність і єдність невимовна  з отим натовпом байдужих особистостей. Місто зустріло,прийняло і розчинило мене в собі. Мегаполіс виблискуваув рекламними вивісками,заманював до барів і ресторанів ілюзією радості і щастя...та за  все те оманливе" щось"- маєш платити...за всі ті тимчасові принади свободи...Мені зненацька згадалась пісня групи" Alphaville"" Big in Japan"-самотність і неприналежність. Так образливо відчувати себе нижчою за рівнем все тієї ж фінансової свободи...Потім мені згадалася пісня О.Е."Я не здамся без бою"-стало легше дихати.Зі мною так часто відбувається,коли пісні самі луною відзеркалюють мої почуття,а іноді і допомагають оговтатись від нав"язливої паніки.Емоції бентежили мене своєю новизною ...адже в Києві я була вперше і,взагалі-то вперше я була десь окрім дому...
Метро вразило мене своєю темрявою відчуження. Отак зайшов і вийшов,не бажаючи нічого усвідомлювати. Бажаєш не оцінювати нічого...просто винирнути звідти. Напевно,люди,заходячи туди,одягають якісь спеціальні маски байдужості...Вже згодом стало зрозуміло,що це елементарний імунітет великого міста.Люди бояться або не хочуть змирятися з твоїм існуванням,і одночасно бояться свого .Але первинне відчуття таке,що лякає своїм холодом,лякає думкою про те ,що ти,можливо просто подоба людська -якийсь манекен,і ,що місце,яке займає твоє тіло - штучне,вигадане лише твоєю уявою.
Марися...я трималася за неї дуже міцно,здається вона  відчувала моє збентеження, і тому всю дорогу щебетала якісь анекдоти,час від часу сміючись голосно,тим самим розвіювала мої страхи.
Наші з Марисею батьки були рідними братами,дуже близькими . Так і ми з нею -жаліли один-одного,окрім того Марися завжди почувалася винною...
-Неймовірно, який вид  - закричала я ,дивлячись у  вікно сестриної квартири.Все сяяло вечірніми вогнями,незвичний рух життя мене приголомшив. Я кинулася відкривати вікно...Маруся горделиво,майже по-акторськи, скинула підборіддя верх:
-Так,це місто вже давно чекає на тебе,леле!!! І ми маємо відсвяткувати твій приїзд!!!-проспівала вона ,дістаючи з полиці пляшку вина.
-Я ,боюся,що не впораюсь з алкоголем ,Марисечко...останній раз ,коли я смакувала вино на випускному в університеті-мені було поганенно...тут я згадала мерзенного Олексу,що чіплявся до мене в універі,і який отримав добренного ляпаса від мене ж...
-Це вино дуже хороше,-подарунок одного хорошого приятеля...мого коханого. -остання фраза прозвучала якось дивно,очі Марисі застигли.В такі моменти,я намагалася говорити ледь чутно. Знову моя емпатія давалася взнаки.
-То в тебе є наречений,Марисю,чого раніш не казала?-радісно забелькотіла я.
Згодом ,я дізналася,що Марися зустрічається з одруженим чоловіком.З її слів ,він був дуже турботливим і хорошим.А головне,для неї головне-цей хлопець був щедрим і невибагливим.Фото мене вразило:легінь такий собі-накачаний живчик. Фізично красивий,але щось в його очах мене насторожило. Очі -це ж відбиток суті...
Вино дійсно було прекрасним ,точніше ефект від вживання цього виноградного напою збродженого був прекрасним. Мене огорнула якась тепла мряка спокою,відступили переживання,але з тим і щирість сповіді прийшла..прорвав  біль втрати батька,мої відчуття приреченості буття...все те, в чім  я боялася зізнатися своїй холодній від смутку матері...Марися боялася втрати віри в кохання... Ми плакали обидві,звільняючи один-одного від тривалого мовчання ...
Лийся,леле,лийся-,звільняй сумні очі
Намисто жеврійся ,хоча б опівночі...
Душенько витанцьовуй! Коли ще прийдеться-
Зоря не чекає, вогнищем  займеться!!!
Ранок ніколи не бариться. Марися стояла біля дзеркала, такого великого дзеркала в увесь зріст,щось наспівуючи .Мої домашні крихітні люстерка,мабуть,вже у кутку ревіли...
-Ого яке велике дзеркало,такого, навіть,не бачила-сонною я виповзла в коридор.
-Нумо,підходь ,красуне.-Марися відступила,тягнучи мене за лікоть до того самого дзеркала. В її очах було непідробне здивування.- Добре ж маман тебе убезпечила від навколишнього світу!-в її словах була прихована загроза...
-Твої коси час вже вивільнити!!!-дівка вже 23-й рік!!!-якось хижо вигукнула сестра .
Ну я підійшла...може,то опісля вина мені здалося,що в тому новому дзеркалі я - не я...
Знаю, з теорії,що наші думки і суб"єктивні уявлення про себе - реальні,але відображення себе сьогодні мені здалися новими: грива рудого волосся,яскраво зелені очі...і ,наче і фігура,доречі з моїх крихітних люстерець...але зараз-,може,я, як троянда миттєво почала квітнути?!!!Шо за думки?
Від здивування я сахнулася в сторону, ще й почервоніла,мабуть.
-Марусечко,давай зараз не про мене...ну ти розумієш.Мені потрібна робота, -заціпило  мене,  точніш  оту таку всю  в комплексах .
-Славунь,...вибач,Ярославно, там на столику у кухні лежить ще з тієї неділлі альманак праці,сама вже думала нову шукать -то заглянь. Думала,що ти не квапитимешся з роботою,-відповіла Марися.
Менеджер,провізор з авто,мерчандайзер,бугалтер,провайдер- бабайдееееерррр!!!За що!!! Так," не за що,а для чого " вчила мама мене біблейним догмам...та все ж ,що за ...тут маю сказати стоп думкам з ненормативною лексикою...
О,-асистент директора-це вже з англійської-помічник...ну що? Дзвінок у поміч.
-Алло, чим можу допомогти,мене звати Віталіна.
-Добрий день,мене цікавить вакансія асистента директора. Скажіть, будь ласка , чим займається ваш директор?
-Аха-ха-ха-ха,-таку відповідь у слухавку почувши,я ледь не зомліла .
-Вам потрібна робота ?-то приїздіть за адресою.Ваш час 14.00. Головне -вміти варити каву і мовчати...
-Мені потрібна робота,алло?Які умови?
-14.00 Не запізнюйтесь ні в якому випадку...тут бажаючих-океан!!!
Таак...холодок дивного передчуття залоскотав спину ; іронія в голосі отої Віталіни ,правду кажучи,відчутно заділа моє самолюбство. Тепер справою честі було  - з"явитися там. Телефоном я повідомила Марисі про свій намір піти на співбесіду.Будинок за адресою ,за якою я мала з"явитися о 14.00 ,знаходився в самісінькому центрі міста,і пройти мені необхідно було якихось хвилин п"ятнадцять, і це - не могло не радувати. Господи,що ж одягнути?Шкода ,що розмір мого одягу ,м"яко кажучи, був трохи більшим за Марисин...тож моі єдині сині  джинси з білою блузкою здалися мені гарним варіантом,та іншого,доречі,- не було.
 З великого дзеркала на мене дивилася красива зеленоока я.Дивно,але  фігура вже не здавалася мені пухкою,а навпаки- жіночною: тонка талія,широкі плечі,високі груди. Такий тип фігури ще називають "пісочним годинником". І як мені тепер далі з цим жити? ...очі  темнії з-під брів...чи подобаюсь я вам зараз,чи дивитеся тепер із захватом і пристрастю,чи ,може призирливо дивитеся на мою  самозакоханість зухвалу...
О, Боги! Журнал із позаземним красенем...як я могла забути про тебе,мій вампіре бажаний?!Я хутко винишпорила журнал із сумки. Тільки-но погляд вловив образ його,все інше зникло,розчинилося у вакуумі...Завмерла душа моя від такої міці людської неперевершеної досконалості...наче медитативний сон поглинув моє єство. Закохалась у портрет...у  земне  втілення образу Доріана Грея Оскара мого улюбленого Уайльда...ні,ні,ні ...не смію  думати так про це лице,бо краса його не має вмерти як у Грея...я не дозволю! Думки мої вже можна розцінювати ,як думки душевнохворого? Отямся  дівчино! А це вже що тепер ,роздвоєння особистості з внутрішнім демонічним діалогом? Я давно вже усвідомила свої дивацтва...то,мабуть ,від того,що не маючи досвіду життєвого,маю досвід літературного читання і досвід минулих моїх земних втілень . Я ,як спраглий кочівник пустелі все життя напувалася живильною росою книг; і досі шукаю приховану Амброзію богів,що зробить мене безсмертною ...важко жити в реальному світі ,коли ідеали такої величі ваблять душу,і зрадити їх- рівноцінно самогубству!!!Найстрашніше те,що трагізмом своєї внутрішньої невідповідності  сьогоденню я насолоджувалась.Чому я не народилась в епоху ренесанса півтисячі років назад.Очевидно моя душа помилково потрапила в ці часи наруги над прекрасним...Але тіло моє з крові і плоті примушує заземлюватись; на допомогу приходить іронія і свідомий самообман...насправді, в такі моменти я можу майже  фізично випадати з реальності,і отак стоять у роздумах ,як той нещасний Дон Кіхот з Ламанчу  ..."все буду думать очі про Вас"...
Ну от вже ж майже пів на другу,я ж запізнюся! До того ж лише поверхневе я мала уявлення куди йти! Два квартали вниз вулицею,наліво метрів двісті до упора в сірий триповерховий готичний будинок...Майже вже лечу вулицею: коси вибилися,хекаю...наче сцена з моїх нічних кошмарів,коли не встигаєш і при тому ще й маєш  жахливенний вигляд!Чому це я вирішила,що ця співбесіда вже така важлива? Ніколи не зрозумію механізму своїх передчуттів...
Так і є : п"ять хвилин на другу,а попереду люди ,як це часто трапляється по закону Мерфі- купчаться,навмисно уповільнюють ходу...ненавиджу людей...мабуть,я мізантроп звичайний..Стоп,ось же ця...ого ...нічого собі будівля ...шпилі тягнуться в небо,валькірії на виступах...все як я обожнюю!!!Навіть,якщо мене виженуть за запізнення,я просто мушу потрапити в цю загадковість! Заходжу всередину через різблені  важкі двері:мармур ,все з темного глянцевого мармуру...височенні стелі губляться у напівтемряві ...тут мають жити вампіри...клааассс...
-Ви до кого шановна?-голос звідкілясь голосно пролунав, ледь не вбив мене, я зойкнула ,і підскочила від такої несподіванки. Прогремів гомеричний сміх...Можу лише уявити ,як я виглядала в той момент ,коли підстрибнула ,як дикунка. В кутку під стіною стояв дідусь,мабуть, той ,що стежить за брамою,чи як там ще їх йменують...завжди найпростіші  отакі словечки випадають з пам"яті.Посмішка вмить зникла з старечого обличчя.
-Я на співбесіду щодо роботи,- так тихенько промовила я, як могла,щоб цей дід бува не розсердився на мене,і щоб луна від мого голосу ,відбившись від стелі вороже  не гриміла  .  Соціум завжди лякав мене,і соромно зізнатися,та попри мою внутрішню впевненість у собі,я завжди обирала "поганий мир" замість"хорошої війни". Так ...я боюсь людей...точніше...хтозна,не можу дати визначення ...
-Третій поверх ,в кінець коридору ліворуч,-голосно промовив дід.
Я  рушила вперед.Кожен мій крок тонкою луною дзвенів ... Третій поверх з такими височенними стелями,яких я зроду не бачила, здавався щонайменш восьмим. Чого варті були лише гвинтові сходи з різбленими темними перилами...зі стін виступали чудернацькі підсвічники і  канделябри; очі з портретів юних і не дуже жінок і чоловіків в неймовірної  краси рамах то  байдуже ,то  зверхньо дивилися на мене весь час поки я йшла...ліпнина і мармур, дерево і ,мені здавалося - справжнє золото.В мене забракло повітря... Все...мене накрив "культурний шок"...звичайно,я читала про таке явище. Сльози полилися ,я чесно намагалася їх стримати...я слабка людина...мені стало так шкода себе, все моє життя виявилось нікчемним,не вартим,навіть ,холу цього старинного готичного замку...я -дикунка...
Я притислась до стіни скронею ; мені потрібен був холод і дзеркало. Очі червоні, дурний заляканий погляд...шикарне буде перше враження...ще й запізнилась...далі в думках промайнула терада англійських нецензурних... а потім "Per aspera ad astra"...повернуло мене до тями. Зберись, це ж те саме місце з твоїх снів...борись.
Вглиб довжелезного темного коридору...ага...ось. Заходжу ,і одразу чую жіночу балаканину і регіт...величезна ,залита сонцем кімната...все в тім же стилі: картини,гобелени... дубовіий стіл ,за яким сидять оті балакунки-всі такі холені ,красиві.Кавоварка ,принтери,комин  - дивний офіс.