Була погожа днина, подорожній підіймався на гору, він вже подолав більшу частину шляху і вирішив зупинитися аби перевести дух. Він подивився на шлях який йому лише передувало пройти, було ще далеко, хоч на перший погляд так і не скажеш. В горах все видається ближчим, але насправді, йти завжди далі та важче, аніж це здається. Він підняв свої очі до неба, чиста блакить нависала над землею і наче огортала її. Навкруги росли хвойні дерева, співали птахи, а повітря було чистим і дихалося так легко.

Ще й обіду не було, а сонце гріло із неабияким завзяттям, хоча це і не дивно, бо літо перебувало в апогеї своєї сили. Ще здалеку мандрівник чув гуркіт гірського струмка, тож попрямував туди аби наповнити свою флягу водою та вмитися. Він відчував піднесення, незважаючи на те, що втома повільною хвилею набігала на нього та знесилювала його тіло.

Подорожній без поспіху вмився, напився води та поповнив свої запаси. Неподалік лежало звалене дерево, тож чоловік пішов до нього, бо хотів трохи перепочити перш ніж продовжити підйом.

Він розглядав навколишні краєвиди, прислухався до співу птахів та шуму струмка. Ця атмосфера навіювала на нього вмиротворення, спокій та разом з тим розчулювала його серце. Перебуваючи тут він не відчував себе стороннім та зайвим у цьому середовищі, навпаки йому здавалося що він є його органічною частиною. Непомітно для себе він поринув у роздуми, не думав про щось конкретне, проте відчував наче сам перебуває у центрі життя, справжнього автентичного життя, час наче перестав для нього існувати, а він злився із цим моментом.

Трохи перепочивши, подорожній підвівся та продовжив свою путь. Пройшов не так вже і далеко, як перед собою він побачив печеру, а поблизу входу в неї на камені, сидів чоловік. Він виглядав похмурим, серйозним та посірілим, важко було б визначити його вік за зовнішністю. Підійшовши до нього ближче прибулець привітався, а незнайомець не надто охоче йому відповів...

— Чому ти сидиш тут один? — запитав мандрівник.

— А для чого ти кудись ідеш один? — задав зустрічне питання чоловік.

— Я люблю гори та ліси, а тому радо відправляюся в мандри як тільки в мене з’являється вільний час. Чи ж ти так само подорожуєш, а зараз відпочиваєш, аби згодом продовжити свій шлях?

— Ні, я б так не сказав, навпаки я радше той хто зустрічає мандрівників на їхньому шляху. Я той хто трапляється на дорозі кожному хто наважився вирушити в непросту подорож.

— Справді? — недовірливо перепитав подорожній. — хто ж ти тоді такий?

— Я той хто перехоплює дух в тих, хто надумав піднятися надто високо. Я демон який робить все важким, а важке нестерпним. — серйозно відповів він.

— Що ж, схоже, ти надумав стати мені посеред шляху та стягнути донизу. Хай буде так! Побачимо хто з нас дужчий!

Від цих слів демон пожвавішав, цей виклик розбурхав у ньому зацікавлення. Він усміхнувся та сказав.

— Ти дивишся на мене, наче я чергова перешкода яку тобі потрібно подолати. Для тебе я камінь який ти хочеш переступити. Дивись і будь обережний, бо перечепишся!

— Не турбуйся про мене, бо як перечеплюсь то візьму цей камінь і метну його в глибокий рів. — іронічно мовив мандрівник.

— Я люблю самовпевнених та зухвалих, — сміючись сказав демон. — А найдужче мені подобається задавати їм питання. Питання яких вони собі ще не ставили чи радше уникали та відганяли їх наче надокучливих комах, бо не хотіли аби ті вчепилися в їхню плоть та пили їхню кров. На їх спроби відповісти, я і сам люблю відповідати та знову запитувати, а тоді можна побачити як, наче від великого тягаря в них підкошуються ноги. Людино, для чого ти тут?! — вже серйозно запитав демон. Його питання пролунало гучно і відлунням прокотилося у свідомості мандрівника. Він питав про його життя...

Хоч це питання і не було новим для людини, проте пролунало воно так несподівано і таким тоном, що змушувало замислитися…

— Я не можу тобі відповісти на твоє питання вичерпно та однозначно. Бо лиш іду шляхом який зветься життям. Моя подорож, ще триває, а її кінець ще не написаний, і не підведена риска під останньою датою. Якщо ж ти питаєш, як я потрапив сюди? — то можу лише сказати — в цей світ мене привела сума обставин, які мене сформували, але на які я вплинути жодним чином не міг. Хоча певно, ти чекаєш відповіді на питання, що роблю я, саме тут в цій точці життя, і що вважаю своїм призначенням?

— Так, це я і хочу почути від тебе.

— Я не вірю у жодне призначення, окрім того, яке я сам для себе обираю. Людина не народжується із планом, а сама його пише, виправляє та змінює упродовж усього свого життя. Що я роблю? Те що мені подобається, я вдосконалююся у сферах які мене цікавлять, та просто живу і радію короткій миті перебування у світі. Разом із цими деревами, із вітром який ледь гойдає їх гілками, із цим сонцем та птахами, я поділяю цю мить і живу.

— Скажи, для чого тобі це вдосконалення, чому ти прагнеш покращувати себе? І чого ти прагнеш цим досягти? — запитав демон. Він вже готувався до того аби підважити переконання людини.

— Прагнення до досконалості воля до употужнення, до акумулювання власних сил це шлях який дає мені відчуття щастя. Щоразу вдосконалюючись я радію.

— Чи ж не бачиш ти, що твої бажання та радості безглузді? Ти прагнеш могутності? Але що тобі з неї? Ти відчуваєш щастя, покращуючи себе? Твоє щастя є лише вигадкою твого слабкого розуму, який робить відчайдушну спробу виправдати власне існування. Твоя воля до сили безглузда, ти ніколи не здобудеш абсолютної могутності, бо для цього тобі потрібно було б стати Богом, що певна річ, не можливо.

— Безглуздо вважати все навколо безглуздям, це шлях до втоми життям та хвороби духу. Цим шляхом я не піду, чи не більшим безглуздям є відмовляти собі в радості життя і вмирати тоді коли ще маєш жити? — риторично запитав мандрівник.

— Твоє життя нічого не варте як і твоя сила, вона покине тебе ще швидше, аніж твій дух тіло. Всі твої зусилля це потуги божевільного, який в безумі махає руками. Твій кінець вже визначений, ти поки ще живеш та примножуєш свої сили, але пройде не так багато часу і ти будеш ставати все слабшим і байдуже від того що будеш робити, старість візьме своє, тож на тебе чекають хвороби, неміч та смерть.

— Нічого нового цим ти мені не відкрив, чи не знав я досі, що смерть не відворотна? А хвороби супроводжують старість? Це майбутнє, яке чекає на мене в не залежності від мого сьогодні. Для чого ж мені відмовлятися від свого теперішнього шляху? Лише тому, що в один момент я досягну піку своїх можливостей і більше не зможу перевершити себе, а повільно буду йти в тінь життя до спочинку?! Демоне ти сієш сумніви, але я сміюся із твоїх аргументів, ти намагаєшся все урівняти: життя та смерть, дію та бездіяльність, сенс та безглуздя і з цього всього випливає лиш те що нічого не має значення, бо все одне і те саме: все є нічим, і ніщо є всім. Своїми трюками ти не введеш мене в оману.

— Я не дешевий фокусник аби демонструвати різні заготовлені трюки, для того аби вразити не далекоглядну публіку. Я голос розуму, що заперечує марноту. Я той хто каже: ти можеш працювати з усіх сил, на шляху до досконалості, але ніколи її не досягнеш. Ти можеш прагнути могутності, але хоч лусни ти не можеш перевершити своїх фізичних меж. То чи варто мучити себе виснажливими заняттями для того, аби не отримати того чого прагнеш? Людино, ти ступив на шлях того хто конче мусить бути розчарованим, бо бажаєш не можливого.

— Чи говорив я про щось що є не можливим? Чи бажав не можливого? Моя мета самоперевершення та вдосконалення, я волію розширювати границі можливого, а не затискатися в кордонах не можливого.

— Навіщо всі ці клопоти? Для чого виступає краплями піт на твоєму чолі? Яка доцільність у твоїх стараннях? Чи ж не краще відпочити та просто насолоджуватися життям, без надмірності? Ти можеш поринути у приємні насолоди життя, не виснажуючи свого тіла і розуму наполегливою працею. Ти молодий, тож просто живи та не намагайся переступити через себе самого. Відмовся від обмежень які сам на себе накладаєш, це ж ніщо інше як самотиранія, яка лише краде від тебе повноту життя, а не довершує її. Висоти до яких ти прагнеш, всіяні небезпеками, не один ламався намагаючись перевершити себе, вони думали що зможуть дертися у височінь навіть тоді коли гора стане майже вертикальною. Проте переоцінювали свої сили, бо вірили, що своїм завзяттям зможуть подолати будь-яку перешкоду. Але їх тіла були слабші аніж наміри розуму та стійкість духу. Вони падали та розбивалися, і якщо переживали це, то ставали змарнілими, виснаженими та травмованими, а їхні очі втрачали блиск і жагу до викликів та життя.

— Я обрав цей шлях тому, що вважаю його правильним, тому що вдосконалюючи себе та стаючи кращим я відчуваю радість, а мої сили зростають. Я не закликаю до надмірностей, а роблю те що мені під силу і таким чином, крок за кроком іду вперед і підіймаюся над самим собою. Розумне обмеження своїх бажань та подолання нехоті до праці — це дисципліна, а не самотиранія. Насправді вона не робить нещасливим, а якраз навпаки перешкоджає нещастям які можуть бути результатом наших бажань чи небажань. Дисципліна — це дорога свободи, а постійне потурання насолодам ніщо інше як шлях ослаблення який відкриває браму страждань.

— Дисципліна яку ти називаєш дорогою свободи, це обман задля досягнення примарних та непотрібних цілей. Подивись на своїх братів людей — як живуть, як радіють вони життю? Вони в компанії собі подібних веселяться та насолоджуються своєю молодістю. Хіба не щасливі вони? Вони беруть від життя максимум і при цьому витрачають мінімум. Вони чинять мудро, тож вчись у них!

— Насолоди до яких ти мене хочеш схилити, лише на перший погляд, є добрими, бо приносять задоволення, але достатньо до них придивитися і розуміємо, що нічого спільного з благом вони не мають, бо хоч і приємні, але не користь, а шкоду з собою несуть. Це пастки в які потрапляє кожен, хто шукає миттєвих радощів, але щойно їх отримавши хочуть нових. Я не бажаю бути їхнім рабом і бути від них залежним. Ставити своє щастя у залежність від чогось чого не маєш — дурість!

— Ти пишаєшся своєю незалежністю, своєю стійкістю, але ж подивись довкола ти зовсім один. Немає нікого хто б разом з тобою ішов тією ж стежкою. Ти самотній... Прислухайся до птахів, чуєш як вони відповідають один одному? Чи б вони співали, коли б не було нікого, а їхня пісня линула б у порожнечу? Ти зовсім один, самотність огорнула тебе своїм холодом. Хіба не тому ти так активно крокуєш аби зігрітися?

— Справді, демоне, я один. Із самотністю час від часу стикається кожен мандрівник, вона ж наче хвиля то наступає накриваючи з головою то відступає. Проте я усамітнився із власної волі, і не відчуваю її льодяного хвату. Як я можу бути самотній, коли серед людей є стільки таких як і я, що підіймають свій погляд до нічного неба і бачать ті самі зорі, і в нас виникають схожі думки та відчуття? Якщо ж це не має значення, тоді в такому разі — хіба ми всі не самотні? Тоді ми відірвані один від одного, і навіть будучи фізично близько на відстані витягнутої руки, між нами залишається відстань якої не можна подолати. Відстань розміром із цілий Всесвіт.

— Тебе обступила самотність, довкруги ти бачиш світи, але дотягнутися до них не здатний, бо не можеш вийти за межі свого. Хіба ж не навіює це смуток на твоє серце?

Повертайся до дому до родини, затоваришуй з кимось якщо ти не маєш друзів і не тиняйся тут один. Ти одягнув на себе панцир, аби тебе не змогло нічого уразити та завдати душевного болю. Не обманюй себе ти лише людина, я ж бачу тебе наскрізь. Ти так довго себе переконував у своїй самодостатності, що почав боятися будь-якої близькості наче вона здатна позбавити тебе душевного спокою. Ти ладний бродити пустелею, терпіти спрагу і виснаження. І лише тому, аби не бути звичайною людиною та не поділяти прості радості. Чи не є це твоєю перешкодою? Хіба не найбільший твій страх бути беззахисним? Можливо тобі було б варто саме сюди спрямувати своє завзяття і ти б відмовився від своїх цілей та прагнень і спустився б на землю.

— Ти можеш підбирати різні ходи для того аби зламати мою волю, але я не відступлю. У твоїх словах є дещиця правди. І я не брехатиму іноді на мене находить туга і я запитую себе чи розуміє мене бодай хтось? Час від часу я думаю, як добре було б якби хтось із таким як у мене завзяттям був моїм попутником. Проте це лише швидкоплинні думки, на яких я не зациклююсь.

— Людино, не уникай реальності! Ти хочеш погамувати своє серце і поставити свою волю над емоціями. Знову ж таки цим ти позбавляєш себе повноти життя. Я знаю що глибоко в середині, ти хочеш аби тебе приймали, підтримували, раділи за тебе, і цінували твою думку. Ти хочеш розуміння та визнання.

— Я і не заперечую цього. Проте це дуже небезпечні бажання і за краще їх позбутися, аби вони не стали перепоною для щастя. Бажати того, що не під моїм контролем, значить покладатися на фортуну, а отже хотіти не свого. Щодо розуміння то можу сказати, а чи взагалі можливо аби хтось когось повною мірою зрозумів? Я не можу стати іншою людиною аби подивитися на світ із її перспективи. Як не може ніхто інший зробити це стосовно мене самого. Проте чи потрібне це утопічне абсолютне розуміння? Ми люди тож спільного у нас значно більше аніж відмінного. Гадаю цього досить. Коли ми читаємо книгу, то впізнаємо ті самі думки та емоції які пережили у нашій власній душі. Те ж саме коли я беру до рук написане за багатостолітню історію людства, я зустрічаю людей які задаються тими самими вічними питаннями як і я. В них я бачу своїх братів та сестер по духу.

— Ти шукаєш товариства серед примар. Чи думаєш якби вони повернулися до життя, то ви б змогли порозумітися? Ти сам сказав про різні Всесвіти, тож зараз те чим ти намагаєшся утішити себе є самообманом.

— Хто знає, можливо і так. Хоча якщо ж враховувати що усі в таких самих умовах, тоді це просто те що є. І не потрібно поглиблювати трагізм реальності, а свій дух наповнювати скорботою. У будь-якому разі хіба це щось змінює?

— Це змінює все, ти приречений померти в самотності. Не втішать тебе близькі та друзі, бо тих хто вмирає бояться, наче б та хвороба яка зветься смертю, була заразна. Страх перед смертю пронизує все. Саме тому ви люди намагаєтесь весь час знайти собі заняття аби менше думати про життя, а разом з тим про його завершення. Так і ти зі своїми цілями та мріями лише ховаєшся від пильного погляду небуття.

— Ти прагнеш сколихнути мене, аби я затремтів від страху, а моє серце, щоб щосили загупало від образу майбутнього. Проте я не збираюся відмовлятися від шляху на який ступив і не допущу аби в моєму серці зародився страх, а слідом за ним і відчай! Я не впаду долілиць перед ними. За своїми переконаннями я укриюсь наче за щитом. — впевнено промовив чоловік.

— Твої відповіді лунають гучно та зухвало. В них промовляє голос людини яка ще молода і прагне піднятися на свою вершину. Але ця вершина лиш ілюзія, ніщо інше як не здатність дивитися далеко попереду себе. Твої прагнення це максималізм який хоче своєю волею підкорювати суще. Що стимулює тебе до цього, яка ідея засіла в тебе так міцно, що відкинувши її ти думаєш, що тим самим втратиш себе? Пройде час і ти зійдеш на гору, подивишся позад себе і перед себе і зрозумієш, що чекає тебе лише спуск. Чи будеш і тоді прославляти волю до употужнення знаючи, що єдине на що зможеш сподіватися це вповільнення темпів ослаблення? Твоє тіло стане слабким і жалюгідним як і твій розум, а погляд твій буде затуманеним, ти будеш лиш тінню себе колишнього. Чи варто дертися так високо вгору аби потім з тугою оглядатися та усвідомлювати, що тепер ти ув’язнений у руїні свого тіла?! Невже і тоді думаєш, що будеш стояти стійко? Ні, ти впадеш на коліна від втоми, а в твоєму погляді буде жах.

— Я буду славити те ж саме, що вважаю правильним зараз. Правильні дії не стають не правильними з часом, а добро не перестає бути самим собою. Ти ж намагаєшся мене переконати в тому, що моя позиція є думкою молодої людини яка не знає старості та меж які вона накладає на того хто проминув вік молодості та вершини своїх досягнень. А разом з тим наче я не усвідомлюю  невідворотності заходу власних сил та спроможності. Я скажу ж те що вже говорив, але в формі метафори. Хіба ж людина має покинути всі заняття і не братися ні до чого лише тому, що промине світанок, його заступить полудень, а потім прийдуть сутінки й насамкінець ніч? Демоне, ти випереджаєш події та хочеш аби я лягав щойно прокинувшись. Я не бажаю жити наче вже останні сили мене покинули і я маю вмирати. А хочу жити добре, навіть тоді, коли маю померти. Ти кажеш про старість, про немочі, про хворобу, то я тобі скажу що прийдуть вони до мене ще швидше як буду слухати твоїх порад. А поки живий, я хочу по-справжньому відчувати життя цінуючи кожну мить. Я волію вітати день з посмішкою, а не супитися від променів сонця. Я чітко усвідомлюю плинність усього сущого, плинність життя, сили тіла та розуму, і той факт що це обов’язково трапиться не обезцінює життя, а цілком навпаки. Я розцінюю це як заклик до того аби гідно прожити своє життя і без страху і жалю бути готовим зустріти неминучість.

— Це ти так «по-справжньому відчуваєш життя», заганяючи себе в аскетичну в’язницю? — з насмішкою запитав демон.

— Нікуди я себе не заганяю. Кожна значна ціль потребує зусиль, кожна має свою ціну. Якщо не готовий платити, то зійди зі шляху і займайся чимось, що більше відповідає твоїй спроможності.

— Добре, хай так, а тепер подумай ось про що. Ти докладаєш зусиль та старанно працюєш, але чи зробить тебе щасливим досягнення твоєї мети? Та й зрештою чи варта твоя мета тих зусиль, поту, і напруги які необхідні для її досягнення? Не вже не бачиш, що все це ти вигадав собі лише для того, аби бодай чимось зайнятися і відвернути свою увагу від абсурдності життя? У цьому розумінні твої зусилля нічим не відрізняються від їх відсутності, а твої заняття нічим не кращі за заняття інших людей, які як і ти в надмірній праці ховаються від істини, що усе в житті даремно. Єдине що чекає на тебе це — забуття. Ти можеш стати розумним чи сильним, чи навіть і тим і іншим, але який би ти не був минуть роки, і не лишиться нікого хто б зміг би згадати тебе. Не буде нікого. Всіх чекає вічне забуття — ніщо в якому усі розчиняться.

— Що мені до забуття? Кінець історії не є для мене несподіванкою, а я не шукаю безсмертя на сторінках книг. Єдине що я роблю це насолоджуюся власним існуванням, не отруюючи його думками про вічну марноту, я приймаю це як частину реальності тож це мене жодним чином не гнітить. Приголомшує те чого не очікуєш, про що не знаєш, чого не бачиш. Мене б гнітило це коли б я вважав це не справедливим і хотів би аби було все по-іншому. Проте я не претендую на реконструкцію реальності відповідно до моїх вподобань. Це бажання не можливого, що як ти сам говорив неодмінно викличе розчарування. А я не бажаю бути нещасним. Стосовно щастя, то воно не в досягнені мети, а в процесі, а саме в послідовному русі до неї. Я не отримую щастя наче нагороду, а до цього терплю труднощі та нещастя лише задля однієї миті тріумфу. Я займаюся тим, що мені подобається і волію вдосконалюватися в цьому — процес приносить мені задоволення, а не один лише результат. Зрештою, шлях вдосконалення ніколи не закінчується. — підсумувала людина.

— Це все бундючні слова! Ти вітаєш життя лише тому, що досі не стикався із його істинним виглядом, ти не страждав і не бачив страждань. Приглянься до життя і побачиш, що воно по своїй суті не справедливе і жорстоке: природні катастрофи, хвороби, війни, голод, і зрештою смерть. Все це обвалюється на голови як молодих, так і старих, сильних і слабких. Поглянь вся історія людства це картина написана кров’ю. Люди брешуть, зраджують, вбивають і мучать один одного. І це життя? Це пекло в якому ви змушені перебувати! Ви заслані в пустку де змушені боротися за виживання, проте, в кінцевому результаті все одно вмираєте. Життям — ви називаєте жалюгідне відтягнення неминучого, і цупко хапаєтесь за існування аби прожити ще один день у бридкому і нестерпному світі.

— Якби це було всім життям, як ти кажеш, демоне, ніхто б його не тримався, а людство давно би вже зникло. Ніхто б не приводив потомство у світ який пронизаний одними лише стражданнями, бо не бажав би їм такої долі або і ще гіршої аніж їх власна. Це правда, що існування невід’ємно пов’язане із болем, і у світі повно несправедливості яку люди чинять один одному. Але все ж це не означає, що в житті є лише один біль. В житті є місце для радості, щастя, дружби, та любові. Ти кажеш, що історія людства — це картина написана кров’ю. А я кажу, що історія людства це шлях — мужності, відданості, героїзму і прагнення до кращого. Завдяки цим сміливим чоловікам та жінкам ми маємо змогу жити в цьому світі.

— Людино як же ти не бачиш очевидного?! — життя не має сенсу, і не має значення що ти робиш усе безглуздя! Безглузде твоє бажання сили, безглузде щастя та радості, все це немає ніякого значення усе це скороминуче, не втримне і не варте прагнень. Коротка мить щастя, ніщо в порівнянні із муками які завдає життя. Ти продовжуєш жити лише за звичкою, ставиш якісь цілі, мрієш та прагнеш їх досягнень, але подивись із висоти на свої цілі та бажання і зрозумієш, що вони ніщо.

— Життя не має сенсу, про який сенс ти говориш?! Який сенс воно має мати? Звісно що життя не має об’єктивного сенсу для всіх! Як інакше?! Та й зрештою, що за це життя де ти народжуєшся із наперед заготовленим планом і мусиш жити відповідно до створеного кимось сенсу?! Як що б це було так, чим би була людина? Рабом, безвольним інструментом, ця істота точно не була б людиною. Сенс можливий лише там де існує свобода мислити та діяти. Ми самі конструюємо сенс власного життя відповідно до цінностей які ми приймаємо. І все це можливе завдяки вільній волі. Я відкину будь-який сенс життя нав’язаний мені кимось проти моєї волі, краще жити в абсурді та бути вільним, а отже бути творцем сенсів, а ніж рабом у світі де вже всі цінності були створені. Цей антиутопічний світ, в якому відсутні заперечення і в якому немає місця для самовираження ось, що мало б лякати людину. Безглуздя про яке ти говориш є даром, бо дає безумовну свободу, цей абсурд є священним, бо відкриває простір для життя!

— Наче дитина ти радієш свободі, вигадку якої ти навчився від інших людей. Твоїми устами промовляють тисячі твоїх попередників які вже покинули цей світ, а їх свідомість зникнула у небутті. Їхні слова лише відлуння яке з часом затихне. І прийде абсолютна тиша де не буде кому говорити... — демон зробив невелику паузу, а тоді продовжив.

Твій маленький розум є лише імпульсами у твоєму мозку які діють на подразники. У світі який підкоряється причинності не можлива свобода. До цієї розмови вів довгий ланцюг причинності, і те що твій обмежений розум не бачить цих ланцюгів не означає що їх немає. Оглянься! Придивись до людей, майже кожен з них впевнений, що здатний керувати своїм життям і жити так як сам побажає, а разом з тим, вони роблять те чого не хочуть і живуть не так як хочуть. Вони думають що щось можуть змінити, але нездатні навіть керувати собою. А скільки є таких які що тижня, місяця чи року починають нове життя?! Серед них немає вільних, всі вони тільки вважають себе такими та варто їм лиш трохи замислитися і ця правда відкриється їм.

— Проблема тут не у природі, а в самій людині, тільки вона сама може позбавити себе ж саму свободи. Вільним не може бути раб пристрастей, надмірні насолоди розніжують душу та тіло, роблячи людину слабкою та залежною. Хоч всі ми від народження вільні, проте можемо відмовитися від своєї свободи. Чому ж так відбувається? Тому, що свобода нерозривно пов’язана із відповідальністю, роблячи вільний вибір ти маєш бути готовий стикнутися із його наслідками. А для цього потрібно бути мужнім. Ти кажеш що ці люди хочуть змінити своє життя і не змінюють його, бо не можуть, із цього ти виводиш відсутність свободи волі. А я кажу, що це їхній вибір і не змінюють вони свого життя лише тому, що не достатньо цього хочуть. Будь-які зміни вимагають зміни способу мислення та відповідно поведінки, але старі звички завжди сильніші за нові ідеї. Для справжніх змін необхідні значні зусилля, а отже це важко, і не всі готові долати труднощі, саме тому вони продовжують жити як раніше.

— Якщо так, чи ж не огидні тобі всі ці люди? Подивись які вони слабкі та жалюгідні, які пасивні та аморфні. Можливо саме тому, ти й тікаєш у гори аби втекти від їхньої компанії? Чи не тому ти так відчайдушно прагнеш сили аби що найдальше від них віддалитися, аби не бути схожим на них?! Так, тебе нудить від їхніх пожадливих бажань: від думки яка хоче, але нічого не робить, ти вбачаєш в цьому неприродну суперечність. Зневага, ось слово яке відвертає тебе від людей, ось що підганяє тебе в протилежному напрямку аніж яким іде люд. Чи ж не вважаєш ти цю більшість потолоччю, а твої уста кривляється від презирства до них? — Із виразом зневаги мовив демон.

— Колись я б погодився із твоїми словами, але не зараз. Колись я думав, що усі мають поділяти мою жагу та волю до употужнення, а тих хто йшов відмінною від моєї стежкою, я проводжав зневажливим поглядом. Проте я змінився, і тепер певний в тому, що люди мають право жити так, як вважають за потрібне, навіть якщо їх спосіб життя відрізняється від мого уявлення про правильне життя. Зрештою це їхнє життя і вони абсолютно вільні в тому як ним розпоряджатися. З іншої сторони, що мені до того як живуть інші? — це їх особиста справа, а не моя. Я ж відповідаю за себе перед самим собою.

— Людино чи ж не дуриш ти себе, кажучи наче звільнився від своєї зневаги? Чи ти ж так само приймаєш вибір способу життя маніяків, убивць та гвалтівників? А якщо ні, то твої слова про абсолютну свободу є порожніми, бо в такому разі їхня свобода обмежена.

— Те про що ти говориш є свавіллям, а воно має бути покаране, і навіть може бути оплачене кров'ю злочинця. Не можливо говорити про свободу яка зазіхає на життя інших, бо тим самим вона зазіхає на їхню свободу. Вибору який ти озвучив я не приймаю, бо свобода має свої розумні межі. Свобода полягає у тому, що ти вільно розпоряджаєшся своїм і не зазіхаєш на чуже. Ти можеш сказати, що тим самим я щойно заперечив самому собі, але я так не вважаю. Я ж стверджую, що людина вільна повною мірою керувати своїм життям, але ні в якому разі не життям інших людей. Таким чином моя власна свобода, не зазнає жодних утисків. Я приймаю власну свободу, а разом із нею свою відповідальність.

По цих словах, демон неочікувано ледь помітно кивнув. Потім він пильно подивився в очі мандрівнику, — наче хотів переконатися у певності його слів, — а за мить розчинився у променях сонця, а мандрівник продовжив свій шлях який вів його на гору...